Народницький етап політичного руху.

Новий етап політичного руху в Росії пов’язаний з діяльністю різночинців - молоді, переважно вихідців Із дрібно-буржуазних верств населення, в тому числі з селянства, духовенства, чиновництва, дрібнопомістного дворянства, міської буржуазії. Завдяки своїй освіті молодь прилучалась до політичного життя. Поштовхом до активізації суспільної діяльності стала поразка російської імперії в Кримській війні та реформи Олександра II-

Головними теоретичними постулатами народників стала боротьба за соціалізм, залучення селянства до цієї боротьби, боротьба проти капіталізації росії, збереження селянської общини. Частина народників

обмежувалась пропагандою серед селянства, друга - намагалась підняти селянство на збройну боротьбу, бунти.

Серед відомих народників, що діяли в Україні, -браги Жебуньови, В. Дебогорі-Мокрієвич, Я. Стефанович, Л. Дейч. Найбільшим виявом народницької діяльності стала т.зв. “”Чигиринська змова». Групою народників була створена в селах Чигиринського та Черкаського повітів підпільна селянська організація «Таємна дружина», числом понад тисячу учасників. Жандарми розгромили цю організацію ще до її активного виступу.

Втративши віру в селянство, яке не розуміло, чому воно має виступити проти «царя-батюшки», народники переглянули тактику боротьби і звернулися до терору. Ця тактика не виправдала себе, але мала великий вплив на подальший розвиток політичного руху в Росії.

Поряд з різночинським, революційно-демократичним рухом, поступово розгортається ліберальний рух, який знаходить свою основу в діяльності земств, В цих органах місцевого самоврядування зосереджується ліберальна інтелігенція, що прагнула мирних перетворень, поступового і поміркованого реформування існуючого ладу.

Соціалістичні партії.

Наприкінці ХІХ- початку XX ст. відбувається об’єднання робітничого руху з політичним соціалістичним рухом в його марксистському варіанті. На початку зародження цей рух був представлений «Південоросійським союзом робітників», соціалістичними підпільними інтелігентськими марксистськими гуртками, які вивчали та пропагандували ідеї соціалізму. Ці гуртки діяли в промислових центрах України - Києві, Катеринославі, Херсоні, Одесі, Миколаєві. Серед активних діячів цього руху були С.Заславський, Ю. Мельников, П. Тучапський, П. Запорожець, брати Радченко.

Виявом об’єднання робітничого та інтелігентського соціалістичного руху стало створення наприкінці 19 ст. РСДРП (Російська Соціал-Демократична Робітнича Партія). Російська соціал-демократія проголосила своєю метою революційну боротьбу за соціалізм, а рушійною силою цієї боротьби був пролетаріат. Проте РСДРП скоро розкололась на дві непримиренні течії - меншовиків (помірковані) та більшовиків (радикальні). Представники цих течій по-різному оцінювали розвиток росії та готовність до утвердження в ній соціалізму. Обидві ці течії мали великий вплив на промисловий пролетаріат Східної України. Під час мирного розвитку революції більший вплив мали меншовики, а під час загострення політичної боротьби, неспроможності досягти своєї мети мирним шляхом, робітництво підтримувало більшовиків - Їх радикальні форми і методи боротьби. Невеликий вплив РСДРП мала серед українського селянства, адже вона не вела агітації та пропаганди українською мовою і зосереджувала свою діяльність лише в промислових центрах.

Певний вплив на селянство України мала РПСР (Російська партія соціалістів-революціонерів). Ця партія вийшла із старих народницьких гуртків, модернізувавши віру в селянство, в утопічний селянський соціалізм, соціалізацію землі. Розуміючи вади своєї доктрини, соціалісти-революціонери продовжили терористичні традиції народників, створивши т. зв. «Бойову групу». Есери мали невеликий вплив лише в Харківській, Полтавській, Чернігівській губерніях. На Правобережжі та Півдні України, де селянство було власником або великим орендарем землі, ідея зрівнялювального розподілу землі не знаходила свого поширення.

РСДРП та РПСР - представники радикальної течії, що визнавали революцію як можливий шлях політичних перетворень.