7.5. Українська культура в XVII—XVIII ст.

XVII—XVIII ст. — виключно складний і важливий період у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення на­ціональної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчи­зняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвит­ку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні.

Всенародна війна за свободу України 1648—1657 pp. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зрос­тання національної самосвідомості.

Поява книгодрукування на українських землях у XVI ст. — значна віха в розви­тку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, кни­годрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській іс­торії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Уже на початку XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Киє­во-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запоро­зького. Активно займалися організацією друкарень братства.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у дру­карській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важли­ву роль в освіті. Так, граматику, автором якої був

М. Смотрицький (1619), М. Ломо­носов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася понад 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львів­ських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

На відміну від європейських та південнослов'янських першодрукарів україн­ські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкува­лися на папері. Папір був частково привізним, але переважна більшість його ви­готовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філі-гранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновни­ків папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друка­рні, герби міст тощо.

Увесь час Лавра дбала про зовнішність своїх книжок, і тут печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього слов'янського світу. Художники готували потрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві

(а з кінця 1680-х pp. і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII ст.

Перший період лаврського друку — це період її вільного життя. Лавра вільно друкувала всі книжки, які тільки вважала за корисні та потрібні. Таким життям жи­ла Лавра цілих 70 років, тобто до того часу, коли українську церкву було віддано московському патріархові.

Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань з великою кількістю гра­вюр. Печерська графіка цінна особливо тим, що вона постійно базується на україн­ській традиції. Дуже любила Лавра давати на гравюрах своїх видань свій печерсь-кий побут.

Часто можна побачити на цих гравюрах малюнки Успенської церкви, печер, лаврський іконостас, Антонія й Феодосія і т. ін. Взагалі печерські гравюри дають багатий та цінний матеріал для вивчення тогочасного українського життя та культури.

У середині XVII ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку україн­ської культури. її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мис­тецтва, суспільно-політичної думки. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими полі­графічними підприємствами, а й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистець­кого оформлення книги. Важливо підкреслити підтримку українського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною.

У першій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися

мовою і навіть наголосами від російських1. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми.-Львів, 2002. - С. 213.

Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст. чотиритомна «Книга житій святих» Дмитра Туптала. Вона знаходила прихильників не лише серед духовенства, а й поміж письменних селян і міщан. Крім згадуваних вже творів, видавались українськими і польськими друкарнями духовні вірші різних авторів, прикладом яких стають польськомовні поетичні збірки Лазаря Барановича.

З літературних творів, що виходили друком, найширше коло читачів мали, в пе­ршу чергу, ораторсько-повчальна проза, житія, духовні вірші. Натомість за кількіс­тю назв найпоширенішим літературним жанром стали панегірики і панегіричні ві­рші.

Бароковий панегіризм успадкував від ренесансного алегорію, насиченість античною атрибутикою, проте пізні панегірики схематичніші, віддаленіші від реа­льності. Урочистого звучання окремим панегірикам надавали мови латинська й церковнослов'янська, хоч достатньо престижними в цьому жанрі вважалися українсь­ка польська. Видавали панегірики майже всі друкарні, особливо пов'язані з навчальними закладами; авторами бували викладачі, а то й учні. У деяких випадках укладання панегіриків стало складовою частиною навчального процесу чи його до­повненням.

Поширились весільні панегірики, панегірики, присвячені військовим і держав­ним діячам, які видавалися з нагоди тих чи інших подій їхнього життя. Панегірич­ний характер мали також проповіді та вірші з нагоди похоронів.

Окрему групу становлять панегірики гетьманам Іванові Самойловичу, Івано­ві Мазепі (їх найбільше), Кирилові Розумовському. Твори на честь гетьманів репрезентують державницький струмінь в українській бароковій літературі. З іншого боку, видання численних панегіриків польським королям і російським царям відображало підлеглий статус України у складі цих держав. Поширеність панегіриків українським церковним ієрархам засвідчує роль церкви у націона­льно-культурному житті.

У культурі бароко важливим елементом залишалася спадщина античної літе­ратури, і це знайшло певне відображення в репертуарі видань. Для учнів колегі­умів видавалися твори староримських авторів, інколи з науково-допоміжним апаратом.

З навчальною метою публікувалися латинською мовою твори Корне-лія Непота, Ціцерона, Горація, Лукреція Кара, Верґілія, Теренція Варрони, Плі-нія Старшого. У кінці XVIII ст. у Галичині з'являються і німецькомовні публі­кації на античні теми.

Якщо українська книга кінця XVI — першої половини XVII ст. мала виразні ознаки національної своєрідності, то на кінець XVIII ст. вона набирала рис, власти­вих тогочасній європейській книжці в цілому.

Українське духовенство довго відмовлялось іти під московську владу, бо добре розуміло, що Москва припинить всю культурну роботу України. І коли насильст­вом, зрадою та підкупом над українською церквою запанувала Москва, з того часу всім просвітнім справам українського духовенства прийшов край.

Другий період лаврського друку — це період боротьби її за права Лаври, за її свободу друку. Почався цей період після приєднання української церкви у 1686 р. до московського патріархату. Він спробував підкорити собі обидві друкарні Київ­ської православної метрополії — лаврську та чернігівську. У цей час забороняється видання книг українською мовою, на друкування потрібен був дозвіл патріарха. Синод здійснював контроль за змістом і мовою видань під загрозою жорстоких по­карань. І тому не дивно, що за XVIII ст. ми маємо небагато українських друкованих творів, але зате з'явилася велика кількість творів рукописних, що випадково поба­чили світ тільки в XIX ст.11 Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні XVI—XVIII ст. — Львів, 1971. — С. 387.

У боротьбі за свободу друку, що так довго і так вперто вела Лавра, гору таки взяла Москва. І права Лаври були зламані, вона вже й не протестувала і почала дру­кувати книжки, тільки однакові з книжками московськими. Настав третій, новий період лаврського друкарства, що вже цілком ішов під патріотичним «прапором ру­сифікації».

В Україні, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст., як уже згадувалося, царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування: були заборо­нені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало.

Більшість видавничих осередків кінця XVIII ст. не заслуговує назви українських ні за мовою, ні за тематикою видань.

Водночас відбувається часткове розширення репертуару друкарень, збільшується кількість світських наукових праць, посібників для вивчення іноземних мов, медичних і господарських порадників.

Література. Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літерату­ри. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, підні­малися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотріб­ними. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результа­том чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літера­тури та філософської думки. Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про об'єднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, а надалі й у складі Російської імперії, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську до­бу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

Найяскравіше нові тенденції відображала перекладна література. У XVII ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник «Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого Письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561 р. Переклад з болгарсь­кої мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого Письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову.

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVII ст. відмічається розквіт українського епосу-створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка» та ін. Епічні твори присвя­чені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

У XVII—XVIII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони

подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смер­тю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епі­грам, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович — «Рок-соланія», «Звитяжство богів», Мелетій Смотрицький — «Лямент у світа вбогих...», Касіян Сакович— «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович — книга любовних пісень «Роксоланки, або Руські панни» та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відпові­дало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні об­рази, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI — початку XVIII ст. де­що наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI — першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. У XVIII ст. най­більші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Ско­вороди.

Суспільно-політичні події середини — другої половини XVII ст. обумовили пе­релом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII ст. За усталеною періодизацією він розгляда­ється у комплексі всього давнього українського письменства XI—XVIII ст., та ці­лий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження.

Література другої половини XVII—XVIII ст. продовжує і розвиває традиції дав­нього письменства, використовує церковнослов'янську мову, культивує старі жан­ри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози.

Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри — мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства.

Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи — бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності.

Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.

Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно­слов'янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVII—XVIII ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релі­гійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: місте­рія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гні­ву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, а й світські теми. її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький — драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих».

У кінці XVII—XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст.

занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна дра­ма, релігійно-моралізаторська лірика.

На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вір­ші, органічно споріднені з фольклором.

Переважна частина літературних творів другої половини XVII—XVIII ст. ано­німна, збереглась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім'я. Утвердилися як творчі особистості письменни-ки-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловсь-кий, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Гри­горій Граб'янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григо­рій Сковорода та ін.

Найвидатнішою постаттю у культурному й літературному житті України XVIII ст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Ско­ворода (1722—1794). Його багатогранна творчість — це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літерату­рних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої поло­вини XVIII ст., виражав передові погляди тогочасного суспільства.

Г. Сковорода був талановитим художником слова — байкар і поет. За п'ять ро­ків він написав ЗО байок («Харківські байки»), в основі яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скром­ність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високими титулами («Бджола і Шершень», «Олениця і Кабан»). На його думку тільки «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству.

У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви дав­ньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію XVII—XVIII ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

Крім збірки байок йому належить ще близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, частина яких написана латинською мовою. Своєю поетичною творчіс­тю Сковорода завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршу­вання в українській поезії і започаткував силабо-тонічне. Кращі його поезії, що уві­брали в себе досягнення народної лірики, ще за життя поета стали народними піснями.

Самобутня творчість письменника належить до видатних досягнень української культури XVIII ст. В ній відбито протест проти тиранії, несправедливості й насиль­ства над людською особистістю, знайшли дальший розвиток ідеї гуманізму та Про­світництва. Сковорода завершив давній період розвитку української літератури і став предтечею нової української літератури.

Українська література XVII—XVIII ст. достатньо відбила духовний стан народу. Письменство цього періоду виконало своє історичне завдання, віддзеркаливши майже всі важливі події, показало сутність українського національного духу, украї­нської ментальності від найдавніших державницьких устремлінь до найменших проявів світової культури.

Літописи. Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи істо­ричними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то пізніші редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили яскраві і важливі

лодії того часу— формування козацтва, Визвольну війну 1648—1657 pp. та :н. — літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки. За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря «Общества исто­рии и древностей Российских», у 1846 p. побачив світ «Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про його смерть». Автор літопису був скромною людиною, що було в традиціях літопис­ців, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасни­ком війни Б. Хмельницького.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов'язує їх із про­цесами в сусідніх державах— Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються поза увагою історичні діячі сусі­дів — російського царя Олексія Михайловича, Степана Разіна та ін. Він, на думку дослідників, напевно користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чи­сельності реєстрового козацтва тощо. «Літопис Самовидця» має непересічну цін­ність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особис­тостей, які її творили.

Перший козацький літопис анонімний, наступні — авторські. Григорій Граб'ян-ка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою ви­світлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали «Літо­пис Самовидця», але кожен тлумачив події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної вій­ни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, по­лемізує з польськими письменниками Кохановським, Стриковським та Гвагніним.

Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за бре­хню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть. Г. Граб’янка щиро вбо­ліває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та простих людей, які стали майже безправні й віддані на відкуп па­нам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об'єктивно і, виходячи з контексту, з великою повагою. Літо­пис Г. Граб'янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два ре­єстри Війська Запорозького - до Б. Хмельницького та після його смерті.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний «Літопис» С. Величка, ви­даний 1848—1864 pp. У літописі Величка використано велику кількість документа­льного матеріалу. Тут повністю наведено десятки урядових офіційних і приватних листів, актів, універсалів, грамот, дипломатичних документів, топографічних опи­сів, реєстрів тощо. Частина цих матеріалів, як виявили дослідники, не є автентич­ними документами. Та незважаючи на деякі сумнівні документи, пропуски, що сто­суються 1649—1652 pp., автор доносить до читача багато джерел української історіографії другої половини XVII— початку XVIII ст., літопис є видатною істо­ричною і літературною пам'яткою свого часу.

Як і в усіх козацьких літописах, центральною постаттю цього твору виступає Богдан Хмельницький. Величко наводить біографії і характеризує українських ге­тьманів після Хмельницького. Автор з любов'ю описує численні походи на турків і татар уславленого запорозького кошового Івана Сірка.

Текст літопису щедро пересипаний влучними народними виразами, прислів'я­ми і приказками, порівняннями тощо. Автор»Літопису» не відокремлює Україну 1648—1654 pp. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу, зокре­ма, польського поета Самійла Твардовського і німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з іс­торичної арени.

Освіта і наука. Однією з характерних рис української культури XVII—XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до освіти.

Оскільки культура розвивалася в польських умовах зіткнення католицької і пра­вославної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми на­вчання в них уже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми — по суті вищі школи, які були до­бре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. Ці навчальні заклади виконували функ­цію окатоличування і ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що багато з представників української еліти орієнтувалися, як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроє­ні багаті феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Традиції меценатства були в цей період яскраво вира­женими. Можна назвати імена князя Андрія Курбського, який в містечку Міляно-вичі на Волині створив цілий культурний гурток, і князя Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури України, Білорусії та ін. Одним з наивідданіших українській культурі людей був князь Костянтин-Василь Острозь­кий. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивча­лися давньослов'янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, ариф­метика, геометрія, астрономія, музика.

Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Найактивнішими з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх голо­вних турбот. Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утве­рдження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового розподі­лу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. Офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, практично в кожному великому селі, в містеч­ках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх ста­нів, зокрема і сироти.

У Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до навчан­ня і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів.

Ці тенден­ції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боро­тьби православних та єзуїтських шкіл.

Про напруженість боротьби свідчать

приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Ост­розький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут університет, перший в Україні.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 р. Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному ре­гіоні України.

За допомогою Війська Запорозького, його гетьмана П. Сагайдачного була відновлена православна митрополія.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської братсь­кої засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші школи, в яких го­ловна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали «грець­кими». Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все на­селення України.

Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато жінок були письменними.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов — грець­кої, латинської, слов'янської, польської та української (руської). Зразком були про­грами провідних європейських університетів.

Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяв вивчати у школах України польсь­ку мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Моги­лі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчаль­ним закладом з повним курсом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно покатоличувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. за ініціативи І. Мазепи — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України. І. Мазепа, якого В. Ясинський називав благодійником, а Ф. Прокопович— ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської, спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. Поліпшив стан Д. Апостол. Злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського. Тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький,

Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір'я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професу­ра і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. Дружба, братерс­тво, взаємовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і то­вариства.

Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули популяр­ність у киян.

Учні шкіл та слухачі колегії, або «бурсаки», під час вакацій розходили­ся по селах України і були тією живою ланкою, яка пов'язувала Академію з на­родом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп,

співали колядки — виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату коб­зарями.

Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і куль­тури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький,

Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полети-ка, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випус­кники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросій­ської Академії наук.

Уряд царської Росії позбавив Києво-Могилянську академію статусу світсько­го навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.

У 1700 р. колегіум з'явився у Чернігові, в 1726 р. — у Харкові, у 1738 р. — у Переяславі. Таким чином, у XVII — першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Був високий відсоток письменних людей.

Позитивною рисою була доступність, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Тради­ція широкої початкової освіти була перервана разом із закріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II.

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної під­тримки, за невеликої участі соціальної верхівки.

Це призводило до відставання та­кої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для роз­витку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мі­рками — у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просві­тництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя.

Ідеї Просвітництва розвиває філософ Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії.

У своїх головних працях «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Про­копович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж. Локка і ПІ. Монтеск'є, він вважав, що люди передають турботи про дотриман­ня своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше, що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ во­лодіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на люди­ну. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у наро­ду активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань віт­чизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, нау­кою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить лю­дину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний труд», тобто

улюблена праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна твор­ча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені приро­дою, — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворо­нок», «Бджола і Шершень» та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній ак­тивності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філо­соф вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатс­тва, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важкодоступне непотрібним, а потрібне легкодоступним — стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його мо­жливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким.

Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяль­ності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випере­див свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.

Архітектура і скульптура. Становлення професіональної художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Євро­пі мистецтво XVI ст. — це мистецтво пізнього Відродження, то в українській куль­турі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не ли­ше для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Ост­розі, Кам'янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість спору­джувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іно­земні спеціалісти.

Із прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася регулярна забудова міст за європейськими зразками: у центрі, на площі, зводиться ратуша, а вся міська територія розбивається на прямокутні квартали. Землі обмаль, тому будинки по фа­саду вузькі, у два-три поверхи, тягнуться до середини кварталу, на першому повер­сі розташовуються службові або торгові приміщення, на другому — житло. Місцеві майстри виробили власний напрямок в архітектурі. Цей період залишив по собі пам'ятники великої мистецької і культурної вартості (забудова Площі Ринок у Львові та ін.).

У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись де­рев'яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам'яне мурування. У містах храм тягнеться вгору (храми Львова, Ужгорода, Києва та ін.). У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у першій чве­рті XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає ве­лику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної констру­кції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва.

Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українсь­кого мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «коза­цьким» бароко. Видатний український вчений минулого сторіччя В. М. Щербаків-ський сказав, що українському бароко властива простота і ясність, вона взяла гору над химерністю, і стиль бароко в Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі. У другій половині XVII ст. в Украї­ні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм українського бароко зумовило їх ба-гатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями на­родної дерев'яної архітектури. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696-1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696—1701), Воскресенсь-ка— у Сумах (1703), Катерининська— у Чернігові (1710), Покровська церква у Києві (1776—1772) та ін. Другий напрямок— поєднання трансформованого дав­ньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінсько-го монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кі­нець 1689—1709) та ін.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами.

Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіїв­ський — у Видубицькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при по­будові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (До­нецька область). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий

С. Ковнір, а проект, очевидно, розробив І. Г. Григорович-Бар-ський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магіст­рату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів. Крім нового бу­дівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхий собори, цер­кви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями І. Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII ст. в Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель (1680—1752) на запрошення Києво-Печер­ської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка згодом стала називатися дзвіниця Шеделя.

На той час вона була найвищою спорудою в Російській імперії (висота — 96,52 м). Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творін­ня Й. Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного ви­гляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі (1675—1744). Всесвітньо зна­менитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної ву­лиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розміра­ми, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок.

Улюблені кольори Растреллі — бла­китний, білий і золотий роблять церкву чепурною і гармонують з київським небом.

Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнсь-ким, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, на­ціональне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими від­критими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично.

Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єди­ного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться пала­ци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі-палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або так званого регулярного па­рку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування). У другій половині XVII ст. на території України закін­чуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати «золотим» віком украї­нського мистецтва.

Кінець XVII — початок XIX ст. характеризується в українській архітектурі зна­чним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю — класицизму. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму дало важливі естетичні і виховні функції.

Урочиста простота будинків, площ і вулиць несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівель­ної техніки. В цей час поступово впроваджуються у будівництво металеві констру­кції, проте, як і раніше, поширене було дерев'яне будівництво.

У розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад.

Архітектура першого етапу відзначається переходом від бароко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ан­самблів площ, вулиць і окремих комплексів.

Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в ар­хітектурі — застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.

На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промис­лові підприємства, навчальні заклади.

Занепад класицизму виявився також у відхо­ді від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму.

Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів.

Серед значних і найкращих споруд кінця XVIII ст. виділяється п'ятибанний Спа-со-Преображенський собор у Новгороді-Сіверському, закладений за планом петер­бурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.

Розвиток архітектури Києва значною мірою пов'язаний з ім'ям визначного архі­тектора Андрія Миленського. Миленський за короткий час перетворив патріарха­льний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й сла­ви на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, він також визначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. На Хрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць (не зберігся). У 1802 р. за проектом Миленського споруджено перший в Україні «Пам'я­тник на честь поновлення магдебурзького права», що являє собою тосканську ко­лону з п'єдесталом у вигляді арки.

У другій половині XVIII ст. розгорнулися значні будівельні роботи на півдні України. За короткий час там виникли такі значні міста, як Єлисаветград, Херсон, Маріуполь, Катеринослав, Одеса.

У плануванні й забудові цих міст брали участь видатні петербурзькі архітектори.

У 1790 р. архітектору Івану Старову (1745—1808) доручили обрати нову тери­торію, скласти проект міста Миколаєва.

В архітектурі Миколаєва у прямих вулицях і великих площах відразу відчувається характер міста, спланованого на класицис­тичних засадах. Центральна площа була на перетині двох головних широких ву­лиць, її забудова складалася з церкви на честь Григорія Вірменського, будівель ма­гістрату з кам'яними лавками. Найзначнішою з них є кам'яний двоповерховий будинок.

До нього симетрично прилягають з обох боків крила у вигляді відкритих галерей, які надають будівлі легкості. Перший поверх магістрату має вигляд арка­ди, на яку спирається стіна другого поверху, а колони бокових галерей пов'язують будинок з іншими будівлями площі.

В інших будівлях у Миколаєві також відчувається намагання по-новому тракту­вати класику сміливим застосуванням форм дерев'яної архітектури, навіяних на­родною творчістю.

Найбільшого розвитку серед міст кінця XVIII ст. досягла Одеса. її збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Хаджибей.

У забудові Одеси брали участь пе­тербурзькі архітектори, такі як Ф. К. Боффо, Г. І. Горічеллі. Ф. К. Боффо був родом із Сардинії.

За сорок років творчої діяльності він спорудив кілька найзначніших бу­дівель. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, збудо­вана двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітекту­рна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам'ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь буль­вару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов — садиба Воронцова та будинок Старої біржі. Воронцовський палац збудо­ваний за проектом Боффо. Палац має чудові інтер'єри, які відзначаються декорати­вним багатством і художнім смаком.

Скульптура була тісно пов'язана з архітектурою. У другій половині XVII— XVIII ст. скульптура розвивалась у двох взаємопов'язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах.

В україн­ській мистецькій культурі вона поширювалася, насамперед, у вигляді орнаменталь­ного декоративного різьблення, фігурна скульптура тут виступала спорадично, спроби ввести її до церковних інтер'єрів як на західноукраїнських землах так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами.

Головним напрямом розвитку української скульптури залишалася вироблена від початку XVII ст. система оздоблення комплексів іконостасів, основою іко­нографічного репертуару якого була виноградна лоза із залученням декоратив­них орнаментальних форм європейського походження та стилізованих рослин­них мотивів.

Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні у XVIII ст. пов'язаний з діяльністю майстрів Івана Андрійовича Равича (1677—1762) й Сисоя Шалматова.

Для оформлення київської ратуші Іван Равич створив серію мідних овальних ре­льєфів. Монументальну дарохранительницю для Флорівського монастиря Равич оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, що розповідають про діяльність церкви.

З сюжетних рельєфів найкраще виконано «Тайну вечерю».

Відомий скульптор і різьбяр по дереву Сисой Шалматов є автором іконостаса для собору Мгарського монастиря, що поблизу міста Лубен, який завершувала ори­гінальна скульптурна група з чотирьох фігур на тему біблійної легенди про ство­рення світу.

Він виконав і чотириярусний іконостас церкви Покрови в Ромнах (1768—1773). Роботи Шалматова пов'язані й з будівництвом міського собору в Полтаві, де в композицію іконостаса він увів круглу скульптуру і барельєф.

Лише середина XVIII ст. на західноукраїнських землях принесла новий різно­вид іконостаса, вторований на європейській мистецькій традиції, з круглою ску­льптурою. Найпоказніший з них створено для новозбудованого львівського собо­ру св. Юра.

Вершинним досягненням у скульптурі є доробок визначного європейського ску­льптора під псевдонімом Пінзель. Ми не маємо про нього жодних біографічних ві­домостей, не знаємо його навіть імені, невідомо, коли він з'явився на обрії україн­ського мистецтва. Іван-Георгій Пінзель у середині 40-х pp. XVIII ст. потрапляє в маєток відомого магната Миколи Потоцького у невеличке містечко Бучач на По­діллі. У Бучачі працював архітектор Бернард Меретин, німець за походженням. Можливо, він рекомендував Потоцькому скульптора, з яким передбачав у майбут­ньому спільну творчу співпрацю. Вважається, що першими роботами Пінзеля в Бу­чачі стали алегоричні постаті (12) на побудованій Меретином міській ратуші. Ску­льптури втілювали 12 подвигів Геракла і повинні були прославляти заслуги і чесноти Миколи Потоцького. Ці твори збереглися до наших днів. Роботи свідчать про монументальний талант Пінзеля, його новаторське вирішення пластичних форм. Вже у перших роботах скульптор показав свої творчі можливості у розкритті обра­зної глибини скульптур. В околицях Бучача Пінзель ставить дві монументальні кам'яні фігури Св. Яна Непомука та Богоматері, а також працює над скульптурами святих для Покровської церкви. Порівняно з бучацьким кам'яним доробком Пінзе­ля дерев'яна скульптура, що заповнювала інтер'єри храмів Галичини та Поділля, збереглася набагато краще.

На початку 50-х pp. XVIII ст. Іван-Георгій працює у м. Городенці. Тут він ви­конує найбільше замовлення Миколи Потоцького — п'ять вівтарів для костьолу О. Месіонерів та чотири — для парафіяльної церкви, а також ставить колону з по­статтю Богородиці. Саме в Городенці Пінзель виявив себе як майстер світового рівня. Скульптор досягає нової на той час виразності трактуванням драпіровок, які стають у нього самостійним елементом. Важкі їх маси, що клубочаться навко­ло тіла, ламаючись і вигинаючись, стрімко пульсують у різні боки, іноді, немов відриваючись від основного об'єму, ширяють у повітрі. Складки одягу передані широкими темпераментно різаними площинами, з вугластими, кристалічними гранями.

Скульптури, що їх виконав Пінзель для фасаду собору Св. Юра у Львові в 1759—1761 pp.; дві великі статуї святих — Афанасія і Лева на другому поверсі фа­садної стіни та фігура Св. Юра на коні в завершенні фасаду свідчать про характерні риси новаторського підходу до вирішення монументальної скульптури.

На окрему увагу заслуговують статуї костьолу в містечку Монастирську на Тер­нопільщині, над якими Пінзель працював у 1761 р.

Скульптура традиції пізнього центральноєвропейського бароко — одна з найяс­кравіших сторінок мистецької історії західноукраїнських земель. Високо оцінюючи це явище, не можна не відзначити, що його розквіт знаменував один з кульмінаційних моментів поширення мистецької культури західноєвропейського родоводу на Правобережжі, найбільший успіх якої зумовлений занепадом національної традиції на місцевому грунті.

Живопис. Він також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, по­золоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові ху­дожні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина.

Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконо­стасів, що прикрашались особливо пишно. У живопису, графіці, скульптурі спосте­рігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Киє­во-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському й Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світ­ськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко ви­користовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьма­ном, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактер­нішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна по­требувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портре­тний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Оригінальним національним явищем стали народні ікони— так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тоб­то зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, услави­лися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Ус­пенського собору в Києві було зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава був зображе­ний Ф. Прокопович із генеральною старшиною та ін. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П'ятницької церкви в с. Жовква) та

И. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був та­кож І. Бродлакович у Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних

діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети геть­манів

Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовсько-го, Л. Барановича та ін.

Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв: так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький — родом з Києва, Володимир Боровиковський — з Мир­города. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мисте­цтва Антон Лосенко.

У жанрі монументальної та монументально-декоративної ску­льптури працював виходець з України (м. Ічні) — Іван Мартос.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та Львівська.

У XVII—XVIII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монумента­льного живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументаль­ного живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Фе­дір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадіс­ність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін.

Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки свя­ткових пісень — ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускни­ків потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хорис­тів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також праг­нула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

Друга половина XVII—XVIII ст. — один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVIII ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим над­банням українського народу.

Вершини свого розвитку досяг музичний епос — думи та історичні пісні. Епос став народним літописом, що відобразив найголовніші історичні події епохи — на­ціонально-визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького проти поль­сько-шляхетського поневолення. Центральне місце в українському епосі цього пе­ріоду займають постаті Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка та ін. — (дума «Про Хмельницького і Ба-рабаша», «Про корсунську перемогу», історичні пісні «Засвіт встали козаченьки», «Ой Богдане, батьку Хмелю»).

У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половин XVIII ст. — і стиль класицизму. До провідних галузей музичного мистецтва нале­жала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М. Дилецького, М. Березовського,

Д. Бортнянського, А. Веделя. У цей час виникли нові світські жанри — пісня-романс, опера, інструментальна музика.

Особливість цього історич­ного періоду полягала в тому, що деякі українські композитори творили поза межами України — в Росії та Італії. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський по­трапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розрахо­вані на поліфонію (багатоголосся).

Музика відігравала значну роль у козацькому побуті. Існувала музика, яка складалася з кобзарів, довбишів, литавристів, сурмачів, трубачів, скрипалів, ци­мбалістів. Вона використовувалася під час походів, а також у повсякденному житті. Розмаїта музика звучала у гетьманській резиденції та старшинських має­тках під час різних урочистостей, на прийомах, балах. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи Вважають, що оркестр був у гетьмана І. Мазепи, у представників козацької старшини — А. Полуботка, Я. Марковича. Гетьман К. Розумовський від середини XVIII ст. мав у глухівській резиденції прекрасний хор, оркестр і навіть театр. При деяких капелах відкривалися школи, які готували музикантів, співаків та артистів бале­ту. В 1738 р. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 р. у Харкові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель. Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створю­ються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкрива­ються по всій Україні.

Інші магнати (українські, російські, польські), що жили в Україні, також мали домашні оркестри, хори, театри. Музика відігравала значну роль у родині Ґалаґанів (в Сокиринцях на Чернігівщині). Там існував оркестр, театр, який перейшов у спа­док від Івана Галагана до Григорія Галагана.

Великий хор і оркестр мав протягом 1770—1780 pp. генерал-губернатор Мало­росії російський граф П. Румянцев-Задунайський у маєтку Вишеньки на Чернігів­щині. Велика капела була в російського князя Г. Потьомкіна, яка складалася з 200 музикантів.

Польські магнати, що жили в різних містах України, мали оркестри, хори й теа­три. Серед них були обдаровані музиканти і співаки, але у своїх магнатів вони пе­ребували на становищі слуг.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. в Україні розквітла бага­тоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своїм високим художнім рів­нем, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. pars — частина, участь, партія), і така назва збереглася до наших днів. Виникла дуже вели­ка кількість партесних творів.

Створюючи українську партесну музику, митці засвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської та польської церковної музики. У бага­тоголосому викладі українські композитори орієнтувалися на чотириголосу акор­дову вертикаль, яка може подвоюватися і потроюватися.

У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси, зокрема, і в жа­нрі партесного концерту. До барокових рис належить об'ємне відчуття простору в партесній музиці. Багатохорова фактура партесних творів з колористичним зістав­ленням великої і малої кількості голосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкого різнотембрового простору.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецт­ва. Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партес-

ний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як «київський розспів» він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

З розвитком партесного співу почали з'являтися й Теоретичні посібники, які да­вали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М. Дилецький, бу­дучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат «Граматика музикальна», яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.

У хоровому концерті другої половини XVIII ст. важливим чинником стає ав­торство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729—1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові.

Найвидатнішим композиторм того періоду був Максим Созонтович Березовсь-кий (1745—1777). Народився в Глухові і там же навчався в музичній школі. Навча­вся також у Києво-Могилянській академії. У 1758 р. його взяли до царського двору в Петербург. Він співав у трупі придворного театру, виступав у головних ролях іта­лійських опер, співав у Придворній співацькій капелі, а в 60-х pp. уже писав церко­вну музику. У 1769 р. Березовський приїздить до Італії і навчається у славнозвісно­го педагога Болонської академії Джованні Батіста Мартіні. У 1771 їx Березовський склав іспит і йому присвоїли титул академіка Болонської академії.

Його ім'я вписа­не на спеціальній дошці на будівлі цього закладу поруч з іменем Вольфганга Моца­рта— як академіків Болонської академії. У 1773 р. Березовський повертається до Санкт-Петербурга. Суспільна атмосфера в столиці була для композитора задушли­вою і нестерпною. Хоч в Італії він здобув високий титул, проте в Росії його не оцінили, не просували по службі й ставилися як до звичайного рядового службов­ця капели. У 1777 р. Березовський у розквіті сил, таланту покінчив життя самогубством.

На церковній музиці М. Березовського позначилося велике обдарування компо­зитора, його яскрава індивідуальність і висока професійна майстерність. За корот­кий час свого життя він написав багато церковних творів — це шедеври української церковної музики.

Традиції нового класичного стилю в церковній музиці розвинув Дмитро Степа­нович Бортнянський (1751—1825).

Народився в Глухові, очевидно, там здобув по-чатки музичної освіти. У 1758 р. його відправили до Петербурга— у Придворну співацьку капелу. Першим учителем був земляк Марко Полторацький. Тринадця­тирічним хлопчиком Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де він пробув десять років (1769—1779). Це був час не тільки навчання, а й засвоєння багатих досягнень італійської та західноєвропей­ської музики в цілому, роки шліфування своєї майстерності та досягнення компози­торської зрілості.

У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів. Переважна більшість творів була опублікована.

У церковній музиці композитор досягнув висот художньої та професійної майстерності. Його церковна музика захоплює яскравою мелодійністю, ніжністю і глибиною почуттів, класичною урівноваженістю, природ­ною простотою і великою майстерністю.

На відміну від Березовського і Бортнянського, які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, Артем Лук'янович Ведель (1767—1808) тво-

рив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту. Музично обдарований, з прекрас­ним голосом, А. Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним. Добре грав на скрипці в оркестрі. Слава про Веделя як співака й диригента вийшла далеко за межі Києва. У 1788 р. виїхав до Москви, де керував хоровою капелою до 1792 р. Повернувшись до Києва, композитор вступив на військову службу і був призначений капельмейстером корпусного хору. Деякий час пра­цював у Харкові. У 1798 р. повернувся до Києва. Останній період його життя повний загадковостей. Взимку 1799 р. Ведель поступив у Києво-Печерську лав­ру послушником і був там короткий час, не ставши ченцем. Через ці, і досі не до кінця з'ясовані, обставини у 1799 р. за розпорядженням губернатора його оголо­сили божевільним.

Молодого Веделя (йому було 32 роки) — композитора вели­кого таланту ув'язнили в божевільню.

Доробок Веделя церковних творів досить великий. Досі його твори повністю не надруковані.

Твори М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя — це кульмінаційний злет української церковної музики.

Значні її досягнення в другій половині XVIII ст. зу­мовлювалися багатими надбаннями в попередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хорового виконавства.

Театр. Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли ман­дрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

Учені припускають, що ті зразки народної творчості, які дійшли до нашого часу, у другій половині XVII — упродовж XVIII ст. мали якнайширше побутування в Україні.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає період даль­шого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного теа­тру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українсь­кого шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Декламація — це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Темами їх були герби або їх елементи, якісь найновіші події (війна, укладання миру, зустріч або відправлен­ня посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята — Різдво, Великдень та ін., важливі історичні події тощо). Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей до­пускалося скупе сценічне оформлення (виконавці, одягнуті у відповідні костю­ми реальних або алегоричних постатей, декламували серед декорацій, вдаючись до відповідних жестів).

Збереглися декламації Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, присвячені Ісусу Христу.

З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій по­ловині XVII ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з XVII ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматич­ної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання ви­кладав учитель риторики. Хоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, того­часна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності.

У XVII ст. на території Східної Галичини й у Києві з'являються зразки поетич­них панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.

Розвиток шкільного театру припадає на другу половину XVII — першу полови­ну XVIII ст. У київських шкільних драмах, окрім релігійних тем, піднімалися пи­тання утвердження загальнолюдських цінностей, втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях.

Шкільний репертуар у кожному окремому випадку диктував сценічне облад­нання сцени. Найбільша частина його вимагала містеріальної сцени для виставлен­ня різдвяних і великодніх драм, у яких відповідно до тогочасної барокової естетики зображувались різні місцевості на землі, уявні картини неба, раю і пекла в алегори­чних образах. Історичні п'єси обмежувалися доволі скупими декораціями. Інші ви­ди п'єс — декламації і діалоги — виставлялися взагалі без сценічних пристосувань, за наявності лише завіси.

Алегоричні постаті українського шкільного театру одягалися відповідно до античних і середньовічних уявлень про одяг міфічних, біблійних та історичних осіб. Кожна постать мала в руках характерні символи, які відрізняли один образ від іншого.

Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі — анонімні і без дат написання чи вистави.

Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мерт­вих» Георгія Кониського. У п'єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорс­токої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків пе­ред представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов'язане з хабарництвом.

Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «Іосиф Пат­ріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728).

У трагікомедії «Владимер» розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персо­нажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.

В одних із перших інтермедій, що дійшли до нас, сюжет був простим, а в інших він взагалі нерозвинений. В основі одних лежать мандрівні анекдоти й казки, в ос­нові інших— веселі бувальщини з народного життя, але всі інтермедії за своєю природою близькі до імпровізаційного театру різних народів — від грецького міма до італійської комедії масок. Шарж, гротеск, бурлеск, пародія, макаронічна мова були в інтермедії засобами комічного. Дійовими особами виступають українські селяни, козаки, цигани, євреї-корчмарі, німці, студенти. Зміст інтермедій зводиться в основному до суперечок, які здебільшого закінчуються бійками. Сперечаються іудеї з християнином, батько з сином, німець з українським селянином, польський шляхтич з козаком, циган і єврей з селянином тощо.

У кращих своїх зразках українська інтермедія була гострою політичною сати­рою на окремі соціальні явища тогочасного суспільства, в ній звучали мотиви виз­вольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти, викривалися гно­бителі народу — шляхтичі, євреї-орендарі, православні, уніатські католицькі свя­щеники.

Українські інтермедії та інтерлюдії надавали виконавцям надзвичайно широкі можливості для відтворення різноманітних, індивідуалізованих рис зображуваних персонажів, для застосування різнобарвних художніх засобів і виразних сценічних прийомів акторської майстерності.

Популяризаторами інтермедій у народному середовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії, школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробити собі на прожиття, вони влаштовували ін­термедійні вистави.

У практиці українського шкільного театру XVII—XVIII ст. інтермедії посідали другорядне місце стосовно серйозної драми.

У середині XVI ст. з'являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос.

Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за до­помогою ниток.

У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у ниж­ній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були се­ляни, козаки, «москалі», «ляхи», євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

Час його виникнення досі не з'ясований. Перше документальне свідчення про ходіння з ляльками в Україні фіксується 1573 p., але невідомо, чи ця лялькова гра якось стосувалася того своєрідного театру, що дійшов до нас у пізніших зразках. Цікавим є свідчення українсько-польського етнографа Еразма Ізопольського (1843) про те, що він бачив у Ставищах (є кілька Ставищ — у Київській, Волинській, Жи­томирській і Рівненській областях) триповерхову вертепну скриньку з датою 1591 р., а в Дашівщизні (тепер село Дашів Іллінецького району Вінницької облас­ті) — з датою 1639 р. За описом Ізопольського скринька мала триповерховий палац з галереєю, висунутою з третього поверху, на якій безнастанно несуть варту група солдатів і барабанщик. Вистави у вертепі відбуваються на третьому і першому по­верхах, а другий поверх служив складом і місцем для перебування акторів (ляльок) та притулком всієї вертепної машинерії.

Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. у народному побу­ті зберігаються й елементи театральних дійств, успадковані від попередньої доби. Водночас шкільний театр в Україні набирає барокових прикмет, причому однією з істотних рис культури стає підкреслена театральність. Театральні елементи були однією з ознак властивого добі бароко синтезу мистецтв, що відбивають супереч­ливість тодішнього світогляду, поєднання в ньому середньовічної спадщини і по­шуків шляхів самовираження людини.

Тісно пов'язана з шкільною драмою та інтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягом XVIII ст. і особливо у другій його по­ловині була улюбленим видовищем, задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас.

До XVIII ст. належать початки аматорського театру демократичних прошарків населення міст України. За свідченнями дослідників театрального мистецтва відо­мо, що якісь аматорські вистави відбувалися в 30-х pp. XVIII ст. у Глухові. Г. Квітка-Основ'яненко пише, що в Харкові у 80-х pp. XVIII ст. існував аматорсь­кий театр, але через відсутність постійного приміщення почав занепадати, а з часом припинив своє існування.

Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789—1790 pp. у царському палаці, названому в XIX ст. Маріїнським, влаштовувались російськомо-

вні вистави для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р, — на початку 1791 р. тут виступала італійська трупа.

Український театр другої половини XVII—XVIII ст. посів видатне місце в істо­рії української культури. Бароковий за своєю природою, він виріс на західноєвро­пейському культурному ґрунті, орієнтуючись на шкільні драми, що побутували в різних країнах Заходу. Український шкільний театр був значною мірою залежний від своїх джерел — народних звичаїв та ігор, церковних обрядів. Він же й впливав на розвиток народної драми — так званого фольклорного театру (в обох його варіа­нтах — ляльковому і живому). При шкільному театрі другої половини XVII — першої половини XVIII ст. існувала інтермедія — попередниця української комедії в новому українському театрі початку XIX ст.

Український професійний театр на Лівобережній Україні під протекторатом Ро­сійської імперії ще не міг з'явитися у другій половині XVIII ст., як не міг з'явитися і на Правобережній Україні та в Східній Галичині в умовах польського, а згодом австрійського панування.

XVII—XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продо­вживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культу­рами.

Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання націона­льної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв'язку з націо­нально-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648— 1657 pp. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

У козацьку добу Україна посідала чільне місце серед держав Східної Європи.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Витоки та основні засади Просвітництва.

2. Художнє життя Європи періоду Просвітництва.

3. Стиль бароко епохи Просвітництва в українському мистецтві.

4. Бароко і класицизм як провідні стилі епохи Просвітництва.

5. Літературно-мистецьке життя в Україні гетьманської доби.

6. Чому школа й виховання є найважливішими чинниками виховання?

7. Українська освіта й педагогіка епохи Просвітництва.

8. Яку роль відіграли православні братства у культурному житті України в XV—XVII ст.?

9. Ідеї Просвітництва у європейській літературі.

10. Музична культура Європи у XVII—XVIII ст.

11. Видатні українські композитори другої половини XVIII ст.

12. Де і коли було відкрито перший оперний театр?

13. Європейське музичне мистецтво доби Просвітництва.

14. Видатні європейські художники епохи Просвітництва.

15. Видатні діячі англійського Просвітництва.

16. Видатні діячі французького Просвітництва.

17. Якою була культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії?

18. Меценатська й культурницька діяльність І. Мазепи.

19. Який внесок зробили письменники-полемісти (І. Гізель, Я Баранович, І. Галя-товський) XVII ст. в українську культуру?

20. Яке вчення лежало в основі філософських поглядів Г. С Сковороди?

21. Філософські погляди Г. С Сковороди.

22. Розвиток друкарства в Україні.

23. Видатні українські архітектори XVII—XVIII cm.

24. Які Ви знаєте українські пам'ятки архітектури, побудовані у стилі бароко?

25. Яким був внесок у розвиток духовності українського народу першодрукарів слов'ян?

26. Роль і значення Києво-Могилянської академії в культурному розвитку України.

27. Яким був культурний процес в Україні у XVIII ст.?

28. Розвиток української науки та її вплив на національну свідомість.

29. Особливості козацьких літописів.

30. Становлення театрального мистецтва в Україні.

Довідник з Історії України

Довідник

Українська культура XVIII ст.

Довідка. Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII- XVIII ст.:

• 1720 рік — Петро І заборонив книгодруку­вання українською мовою;

• 1729 рік — Петро II звелів переписати з ук­раїнської мови російською державні по­станови і розпорядження;

• 1763 рік — Катерина II заборонила викла­дати українською мовою в Києво-Могилянській академії;

• 1775 рік — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

Розвиток української культури XVIII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України протягом століття входила до складу різних держав: Росії, Австрії та Речі Посполитої. Їхні уряди проводили щодо корінного населення колонізаторську політику, спрямо­вану на його денаціоналізацію, знищення української культури, віри і звичаїв. Цариця Катерина II заявляла, що Україну, Ліфляндію та Фін­ляндію «треба найлегшим способом привести до того, щоб вони зросійщилися й перестали б дивитися, неначе вовки на ліс».

У результаті росіянізації українська культура почала втрачати свою самобут­ність, та все ж у XVIII ст. спостерігалося її піднесення. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, на­ціональним гнітом, що посилювався на українських землях.

Якраз у цей період Росія заявила про се­бе як про світову державу. Тепер вона по­требувала людей, які сприяли б її зростан­ню, активному розвиткові науки та освіти в молодій імперії. До Петербурга та Моск­ви запросили багатьох українців, які мали працювати в різних імпер­ських установах.

Чимало вихідців з України відзначилися на дипломатичній службі в складі російських закордонних місій в Англії, Голландії, Туреччині, Угорщині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Швеції і навіть у Китаї. У Росії з великою повагою ставилися до освічених українців, охоче брали їх на службу й добре платили. Протягом XVIII ст. чимало діячів україн­ської культури та освіти переселилися до Росії.

Наші земляки багато зробили для розвитку російської освіти. У різних навчальних закладах більшість викладачів мала українське походження. Наприклад, у 1701-1762 pp. у Слов'яно-греко-латинській академії в Моск­ві працювали 95 викладачів Києво-Могилянської академії. Коли за нака­зом царя в Петербурзі була заснована Медико-хірургічна академія, для неї не вистачало студентів, тому їх набрали з Києво-Могилянської академії.

Українці дуже вплинули й на розвиток російського театру. Театри й вертепи з'явилися в Смоленську, Новгороді й навіть у Сибіру — Тоболь­ську та Іркутську, куди його принесли вчителі з України.

Можна вважати, що не було жодного напряму російської культури або освіти, у якому б не працювали вихідці з України.

Освіта

У першій половині XVIII ст. Лівобережна й Слобідська Україна відзнача­лася майже суцільною письменністю. У гетьманській Україні високого рів­ня досягла початкова освіта. Протягом XVIII ст. вона дещо змінилася й те­пер складалася з шиферних, полкових та гарнізонних шкіл. Майже кожне село мало свою школу. Сільська громада сама запрошувала вчителів, да­вала їм приміщення під школу та утримувала. Велика роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які давали приватні уроки дітям з ба­гатих сімей. Дітей панівної верхівки нерідко навчали вихованці Києво-Могилянської академії. Для дітей старшини та чиновництва також створю­валися спеціальні закриті навчальні заклади — пансіони, інтернати тощо.

Києво-Могилянська академія. Зразком для інших шкіл України зали­шалася Києво-Могилянська колегія, якій у 1701 році наказом Петра І був наданий статус академії. Однак оскільки її покровителем був І. Мазепа, після Полтавської битви для неї настали тяжкі часи, тут заборонили нав­чатися іноземцям, а кількість студентів зменшили більш ніж у 10 разів.

Протягом середини XVIII ст. академія поступово відновлювала свою славу, проте досягти рівня початку століття їй так і не вдалося. Європей­ський рівень освіти був для неї вже недосяжним. До середини XVIII ст. вона була єдиним вищим навчальним закладом Російської імперії. Крім укра­їнців, у Києво-Могилянській академії також навчалися вихідці з цент­ральних районів Росії, Сербії, Чорногорії. Частина студентів цього закладу стала великими науковцями свого часу. Наприклад, 1733 року тут навчався видатний російський учений Михайло Ломоносов.

На Заході в цей час в освіті посилився науковий раціоналізм, у Києво-Могилянській академії й далі віддавали перевагу богослов'ю. Саме тому з'явилося чимало проектів, які передбачали заснування в Україні інших університетів. Наприклад, К. Розумовський намагався відкрити вищий навчальний заклад у Батурині, граф П. Рум'янцев планував заснувати університети в Києві та Чернігові. Однак усі ці заходи були марними, бо імперський уряд не дозволяв створювати в Україні університети. Молодь, яка прагнула здобути вищу освіту, тепер мусила виїжджати на навчання до Москви та Петербурга або вступати до університетів інших країн -Німеччини, Італії, Франції тощо.

Харківський колегіум. У XVIII - на початку XIX ст. другим за значен­ням після Києво-Могилянської академії навчальним та науковим центром в Україні був Харківський колегіум. Його заснував 1722 року єпископ Єпіфаній Тихорський у Бєлгороді. У 1726 році цей навчальний заклад перевели до Харкова, де він у 1731 році отримав статус колегіуму. Цей заклад був створений за взірцем Києво-Могилянської академії, що зумо­вило схожість основних принципів управління та навчально-виховного процесу. Становленню колегіуму сприяла широка благодійна підтримка багатьох верств населення Слобідської України, завдяки якій склалися його значні земельні та господарські володіння. До колегіуму приймали дітей різних соціальних станів — козацтва, духовенства й городян. На­явність великого господарства давала можливість навчати й утримувати значну кількість учнів. Так, у середині XVIII ст. тут навчалися близько 400 дітей, а на початку XIX ст. — уже понад 800. Зміст навчальних програм був близьким до програм Києво-Могилянської академії та Мос­ковського університету. З 1740-х pp. на деякий час за колегіумом за­кріпилася назва «академія». До навчального плану закладу входили слов'яно-руська, церковнослов'янська, латинська, грецька, староєврей­ська мови, історія, географія, основи математики, катехізис, піїтика, риторика, філософія та богослов'я.

У 1768 році при колегіумі почали діяти додат­кові класи, освітня програма яких була зорієнто­вана на світські потреби. У них викладали німець­ку та французьку мови, математику, інженерну справу, живопис, музику, архітектуру тощо.

З відкриттям у 1805 році Харківського універ­ситету учні колегіуму слухали природничі (бота­ніку та фізику) та медичні університетські курси. Колегіум мав велику бібліотеку, до якої уві­йшло книжкове зібрання С. Яворського. Тут був створений перший у Харкові церковний хор. Викладачами Харківського колегіуму були Г. Сковорода, І. Двігубський, С. Вітинський, Л. Кордет, композитори А. Ведель і М. Концевич, архітек­тор П. Ярославський, художники І. Саблуков, В. Неминущий, Л. Калиновський та ін.

Важливу роль у розвитку освіти й науки в Україні відігравали коле­гіуми, які працювали в Чернігові та Переяславі. Вони також були одними з провідних осередків формування української інтелігенції.

Проте в цілому загальний рівень освіченості населення України порів­няно з XVII ст. поступово знижувався. У другій половині XVIII ст. селяни й козаки, що потрапили в кріпосну залежність, були майже повністю по­збавлені можливості здобувати хоч би початкову освіту. Поступово збіль­шувалася кількість неписьменних людей. З часом освіту здобути могли лише заможні люди.

«Studium Rutenum». Незважаючи ні на що, розвивалася освіта й на за­хідноукраїнських землях. У 1787—1809 pp. при Львівському університеті діяла тимчасова навчальна установа під назвою «Studium Rutenum» («Студіум рутенум» ). Офіційно цей заклад називався «Провізоричний науковий інститут у руській мові». «Studium Rutenum» був заснований указом імператора Йосифа II від 9 березня 1787 року. Цей заклад призна­чався для підготовки греко-католицьких священиків.

Навчання в «Studium Rutenum» проводилося церковнослов'янською мовою української редакції; студенти цієї установи через незнання латин­ської мови не могли навчатися на теологічному факультеті Львівського університету.

У «Studium Rutenum» існувало два відділи — філософський і богослов­ський. На філософському факультеті студенти навчалися 2 роки, протя­гом яких вивчали логіку, етику й метафізику, математику, фізику. Бого­словський відділ передбачав 5 років навчання. Він мав у своєму складі 6 кафедр: церковної історії, єврейської мови й герменевтики Старого За­повіту, грецької мови й герменевтики Нового Заповіту, догматики, мораль­ного богослов'я, церковного права.

Викладачі «Studium Rutenum» обиралися на конкурсній основі. Пере­вага віддавалася тим з них, хто мав власний переклад відповідного під­ручника, що давало можливість поповнювати збірку навчальної літерату­ри. «Studium Rutenum» мав власну бібліотеку, основу якої становили тво­ри з богослов'я та педагогіки, частина з них надійшла з університетської бібліотеки.

До цього навчального закладу могли вступати кандидати, які досягли 17-річного віку, уміли читати й писати українською мовою, а також мали довідки про стан здоров'я, про походження з Галичини тощо. Для прожи­вання студентам «Studium Rutenum» було надане приміщення Греко-католицької генеральної семінарії. Заняття відбувалися в семінарії та в університеті. Навчання, як і в університеті, розпочиналося 3 грудня, згодом — зі вересня. Студенти складали два іспити на рік — у січні та в червні. У «btudium Rutenum» одночасно навчалося 168 вихованців з двох дієцезій — Перемишльської та Львівської. За весь час існування «Studium Rutenum» у ньому здобули освіту 470 студентів.

У цьому навчальному закладі викладали відомі вчені й діячі — П. Подій, І. Зиманчик, М. Гарасевич, А. Ангелович, І. Лаврівський, М. Левицький, Т. Захаросевич, І. Мохнацький, А. Родкевич, М. Гриневецький, А. Павлович та ін.

Збільшення кількості студентів , які знали латину й могли навчатися у Львівському університеті, спричинило протягом 1808-1809 pp. поступове закриття цього навчального закладу. Вихованці «Studium Rutenum» віді­грали вагому роль у національному відродженні Галичини в 1830-х pp. і в подіях революції 1848-1849 pp. в Австрійській імперії.

Довідка. Дієцезія — церковний округ; основна церковно-адміністративна одиниця в римо-католицькій та англіканській церквах на чолі з митрополитом, архієпископом, єпископом.

Книгодрукування

Україна залишалася одним з провідних районів книгодрукування. Найважливішими видавничими центрами були друкарні Києво-Печерської лаври, Чернігів­ського та Почаївського монастирів. Протягом XVIII ст. чимало нових друкарень створено на Лівобережжі та в Пів­денній Україні. Проте, як і раніше, книжки коштували надзвичайно до­рого. За них платили великі суми грошей і зберігали як найцінніші речі.

Важливою подією у видавничій справі стало впровадження «граждан­ського» шрифту, що збільшило кількість світських видань. Перша дру­карня, що випускала книжки «гражданським» шрифтом, з'явилася в 1764 році в Єлисаветграді. Згодом такий шрифт почали використовувати в друкарнях Катеринослава, Харкова та інших міст. Кирилиця тепер за­стосовувалася тільки для видання книжок церковної тематики. Асорти­мент друкованої продукції в Україні був досить широким, тут друкували шкільні підручники, церковні книги, наукові праці тощо. Звідси до Росії завозили досить значну кількість цієї літератури.

Проте царські укази 1720, 1766 років забороняли друкувати україномовні книжки. Раніше надруковані вилучали з церков і замінювали на московські. Друкування книжок українською мовою навіть церковного й шкільного вжит­ку каралося великими штрафами, інші взагалі не мали права брати до друку.

Тому всі україномовні твори XVIII ст. були рукописними. Чернігівську дру­карню за порушення царських указів конфіскували й перевезли до Москви.

Розвивалося книгодрукування й на території Галичини й Волині — зем­лях, підвладних Австрії. Так, наприклад, у 1773 році Антоній Піллєр від­крив у Львові друкарню. Нею стали дуже активно користуватися окупаційні власті, тут вони друкували укази імператора та розпорядження губернсько­го правління. Конкурентів в А. Піллера не було, невдовзі він став «губерн­ським друкарем його імператорської і королівської милості» та університе­ту, бо друкував і підручники. Саме з цієї друкарні в 1776 році вийшла перша в Україна газета — «Газетт де Леополіс» («Львівська газета»),— видана французькою мовою й розміщена на чотирьох сторінках.

Розвиток наукових знань

Значний рівень освіти сприяв розвитку наукових знань. У XVIII ст. особливого значення набуло вивчення історії. Одним з найвидатніших істориків свого часу був Григорій Граб'янка.

Протягом свого життя він створив низ­ку творів, найвідомішим серед яких є історична праця літописного характеру «Дійствія презільной и от начала поля­ков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого... с поляки... Року 1710», де викладено історію України з давніх ча­сів до 1709 року. Джерелом для її напи­сання служили офіційні документи, поль­ські хроніки, щоденники, розповіді су­часників подій. Головну увагу Григорій Граб'янка приділив історії козацтва та Національно-визвольній війні українсько­го народу під проводом Б. Хмельницького. На жаль, до нашого часу оригінал твору не зберігся.

Ще одним видатним істориком свого ча­су був Самійло Величко.

Найвидатніші діячі доби: Григорій Сковорода, Самійло Величко, Григорій Граб'янка, Іван Полетика, Феофан Прокопович, Данило Самойлович, Василь Каразін

Персоналії

Григорій Граб'янка (?-бл. 1738)

Виходець із заможного козацтва. З 1686 року перебував на службі в козацькому війську брав участь у Кримських походах у 168/ 1689 pp., Азовських походах 1695—1696 pp. Північній війні. Протягом 1717—1728 pp. видатний літописець обіймав посаду гадяцької полкового судді, у 1728—1729 pp. був обозним, а в 1729—1738 — полковником. Такої брав активну участь у політичному житті України, домагаючись від Петра І відновлення Гетьманщини на Лівобережжі. 1723 року разом з іншими старшинами їздив до Петербургу добиватися скасування Малоросійської колегії та відновлення виборів гетьмана. За і був ув'язнений і протягом 1723—1725 pp. перебував у Петропавлівській фортеці. 1725 рок після смерті Петра І, повернувся в Україну. 1735—1738 pp. брав участь у російсько-турецькій війні. Улітку 1738 року, прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії Криму, Г. Граб'янка загинув у бою. (За «Довідником з історії України)

Персоналії

Самійло Величко (бл. 1670-після 1728)

Народився на Полтавщині. Згодом навчав­ся в Києво-Могилянській колегії. По закін­ченні навчання служив канцеляристом у гене­рального писаря В. Кочубея, а близько 1704 року перейшов на службу до Генераль­ної військової канцелярії. У 1708 році С. Величко був звільнений зі служби, після чого оселився в с Жуках біля Диканьки на Пол­тавщині, де вчителював та укладав літопис. Помер після 1728 року. (За «Довідником з історії України»)

Він є автором першого систематичного викладу історії Української козацької дер­жави. Під час написання цього твору С. Величко використав значну кількість укра­їнських, польських і німецьких джерел, широке коло документів Генеральної військової канцелярії. Дуже важливе місце серед усіх інших джерел посідає поема Самуеля Твардовського «Громадянська війна з козаками, татарами й Москвою, пізніше зі шведами й угорцями» (перша частина написана 1660 року, друга — близько 1654 року). У ній польський хроніст основ­не місце відводить описові подій Національно-визвольної війни україн­ського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp. — Зба­разькій облозі та Берестецькій битві.

Літопис С. Величка складається з 4 частин: перша — «Сказаніє о войні козацкой з поляками, через Зіновія Богдана Хмельницкого...» — змальовує події 1648-1659 pp., окремими епізодами сягаючи в 1620 рік; друга й третя частини, які охоплюють відповідно 1660-1686 pp. та 1687-1700 pp., названі «Повіствованія літописная о малоросійских і иних отчасти поведеніях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень літописця й ґрунту­ються на документах гетьманської канцелярії; у чет­вертій частині зібрано додатки з різних документів XVII ст.

Літопис С. Величка рукописний, написаний україн­ською книжною мовою XVIII ст., але в ньому викорис­тані й елементи народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Проте літопис С. Величка вважається одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіо­графії другої половини XVII - початку XVIII ст. Уперше його опублікува­ла Київська археографічна комісія в 1848-1864 pp. під назвою «Летопись событий в юго-западной России в XVII в.», т. I—IV.

С. Величко також працював над перекла­дом з німецької мови збірника «Космографія». У результаті кропіткої праці літописця з'явив­ся україномовний варіант «Космографії» з пе­редмовою до неї.

Розвивалася в Україні й філософська думка. Найяскравішим тогочасним філософом в Ук­раїні був Григорій Сковорода. Його твори, у яких викривалися несправедливість, неробство, мар­нотратство панів та їхня жорстокість до прос­тих людей, хабарництво, були дуже популярні й швидко розходилися по Україні. Всі вони бу­ли рукописні.

За життя філософа його твори не видавалися. Перші публікації з'явилися лише до сторіччя з дня його смерті, а зібрання творів здійснив Д. Багалій у 1894 році.

Протягом усього життя Г. Сковорода вивчав Біблію. Він уважав, що в цій книзі зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми афоризмів з Біблії, намагаючись розкрити сучасникам і нащадкам їхній таємни­чий символічний світ. На цій основі філософ роз­робив своє вчення про дві природи й три світи: дві природи — видима й невидима, що є в кожній речі чи явищі, а три світи — це Всесвіт, Біблія й людина.

Розвивалися в Україні природничі та матема­тичні науки. У приватних бібліотеках часто зберігалися книжки .із зоології, ботаніки, мате­матики. Досить могутня математична школа функціонувала в Києво-Могилянській академії. її представниками були Ф. Прокопович, С. Кулябка, Я. Маркович, С. Яворський. Підручники з математики, складені видатними українськими педагогами Київської академії Ф. Прокоповичем

Григорій Сковорода (1722-1794)

Народився в с. Чорнухи на Полтав­щині в сім'ї козака. Після закінчення полкової школи в 1734 році вступив до Києво-Могилянської академії, де з перервами навчався до 1753 року. У 1741 — 1744 pp. служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни в Петербурзі, а в 1745 році повернувся до Києва й поновив навчання у філософському класі. Протягом 1745—1750 pp. перебував за кор­доном (відвідав Угорщину, Австрію, Словаччину, можливо, Польщу, Німеч­чину, Італію). У 1751 році почав викла­дати поетику в Переяславському коле­гіумі. У 1754 і 1755-1759 pp., працю­ючи домашнім учителем, почав писати вірші українською та латинською мо­вами, які стали основою його поетич­ної збірки «Сад Божественних пісень». У 1759—1764 рр. викладав поетику, ри­торику й грецьку мову в Харківському колегіумі, проте був змушений поки­нути викладання через непорозуміння з начальством. Помер Г. Сковорода у с. Паніванівці в домі свого приятеля А. Ковалевського.

Незадовго до смерті склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 пе­рекладів, 4 з яких досі не знайдені). (За «Довідником з історії України»)

Феофан (Теофан) Прокопович (1681-1736)

Справжнє ім'я — Єлезар. Наро­дився в Києві. У 1698 році закінчив Києво-Могилянську академію, а зго­дом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. У польських шко­лах і Римському єзуїтському колегіумі св. Атанасія вивчав філософію й теологію. Повернувшись у 1702 році в Україну, прийняв православ'я та по­стригся в ченці під ім'ям Феофана (Теофана). З 1704 року викладав у Києво-Могилянській академії піїтику, рито­рику й філософію.

Належав до найосвіченіших людей свого часу, добре володів кількома іноземними мовами. У 1711 році був призначений ректором Києво-Могилянської академії. У 1716 році за ви­кликом Петра І переїхав у Петербург, де став одним з найближчих радників царя в питаннях церковної реформи та державної політики.

Відомий також як видатний публі­цист, драматург і поет. Був знавцем не тільки філософії та богослов'я, напи­сав ряд історичних, юридичних, педагогічних і літературно-теоретичних праць. Помер у 1736 році й похований у Софійському соборі в Новгороді в Росії. (За «Довідником з історії України») та І. Фальковським, стали справжніми досягнен­нями вітчизняної науки.

Ф. Прокопович поряд з математичними пра­цями написав багато творів нематематичного напрямку. Наприклад, як палкий прихильник І. Мазепи, присвятив гетьману свою історичну драму «Володимир» (1705 рік). У цьому творі в образі князя Володимира зображено саме І. Мазепу. У своїх численних проповідях прослав­ляв гетьмана і звеличував Київ, називаючи його «другим Єрусалимом».

У політико-філософських трактатах «Слово про владу й честь царську» (1718 рік) і «Правда волі монаршої» (1722 рік) Ф. Прокопович розви­нув ідеї освіченого абсолютизму, використавши в обґрунтуванні політичних поглядів ідею при­родного права й суспільного договору. У богослов­ському творі «Духовний регламент» (1721 рік) обґрунтував нову синодальну систему управління церквою, яка узаконювала владу царя над церковною організацією. Також сприяв розвит­ку освіти в Російській імперії, брав участь в ор­ганізації і створенні Академії наук, очолював так звану «Учену дружину»_; до якої входили А. Кантемир, В. Татищев та ін. Ф. Прокопович одним з перших у Росії вів наукові спостережен­ня, використовуючи мікроскоп і телескоп.

Після себе Ф. Прокопович залишив Росій­ській академії наук велику бібліотеку (близько ЗО тис. книжок) та значну колекцію картин (близько 170 полотен).

У XVIII ст. в Україні з'явилися медичні уста­нови. 1707 року в Лубнах почала діяти перша аптека, а 1751 року українець Іван Полетика одним з перших одержав звання професора Ме­дичної академії в німецькому місті Кілі.

Українські лікарі зробили вагомий внесок у розвиток військової меди­цини. Методи боротьби з епідемією чуми, які винайшов лікар Данило Самойлович, дістали схвалення російської та багатьох зарубіжних академій.

Література та усна народна творчість

XVIII століття справедливо вважають періодом розквіту української лі­тератури. Підвищене зацікавлення до віт­чизняної історії спонукало до створення ба­гатьох історико-літературних творів. Велику популярність у кількох поколінь українців мала рукописна «Історія Русів» невідомого автора, який зосередив увагу на історії української державності від Ки­ївської Русі до Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, відстоював ідею са­мостійності українського народу. Щоправда, де­які вчені (О. Лазаревський, В. Горленко, І. Борщак) приписують авторство цієї книги Григорію Андрійовичу та Василю Григоровичу Полетикам.

У 1767 році відбулися вибори представників дворянства Росії до комісії для складання «Но­вого уложення» (кодексу дворянських прав). Де­путатом від дворянства Лубенського полку був обраний Григорій Полетика, представник відо­мого козацького роду з Полтавщини, який рішу­че обстоював скасовані російським царизмом ав­тономні права України.

Аналогічної думки дотримувався і земляк Г. Полетики Василь Капніст. Його «Ода на рабство», написана після офіційного запровадження крі­посного права в Україні, була яскравим виявом протесту проти царської сваволі на українських землях, зокрема проти остаточної ліквідації в 1783 році козацьких полків і запровадження крі­посного права в Слобідській Україні та Лівобереж­жі. В. Капніст, виконуючи доручення групи ко­зацької старшини, у 1791 році відвідав з таємною місією Берлін. Там він виклав свій план відок­ремлення України від Росії та включення її до складу Прусської держави.

Однак наприкінці XVIII ст. ці позитивні прик­лади були поодинокими, а переважна більшість української національної еліти не підтримувала таких радикальних задумів і була лояльною до царської влади. Тому «Ода на рабство», написа­на 1783 року, була видана лише 1806 року. До літературної скарбниці України можна віднести й твори українського гетьмана в еміграції Пилипа Орлика. Він був останнім українським гетьманом періоду Гетьманщини, який відкрито поставив питання про створення української незалежної держави. П. Орлик — автор книжок, присвячених І. Мазе­пі («Алкід російський», 1695 рік) та І. Обидовському («Гіппомен Сармат­ський», 1698 рік), а також низки блискучих політичних маніфестів: «Ви­від прав України» (1712 рік), «Маніфест до європейських урядів» (1712 рік) та цінного «Діаріуша» («Щоденника подорожнього», 1720-1732 pp.), який 1989 року опублікував Гарвардський університет (США).

Найвидатніші діячі доби: Василь Григорович-Барський, Іван Котляревський, Семен Дівович, Василь Капніст

Василь Капніст (1758-1823)

Народився в Обухівці на Полтавщині. Протягом деякого часу пере бував на військовій службі, у 1782—1783 pp. письменник працював контролером головного поштового управління в Петербурзі. У 1783 році повернувся в Україну, де деякий час був директором училищ Полтавської губернії. Мав великий авторитет серед українського дворянства.

У 1787 році В. Капніст разом з гру пою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні, який, незважаючи на підтримку П. Рум'янцева-Задунайського і Г. Потьомкіна, був відкинутий царським урядом.

У 1798 році В. Капніст опублікував поему «Ябеда», у якій у гострій формі критикував російську колонізаторську політику на українських землях. Також переклав «Слово про Ігорів похід» ро­сійською мовою й зробив цікавий ко­ментар, підкресливши українське похо­дження й українські особливості цього твору. Помер 1823 року. (За «Довідником з історії України»)

У XVIII ст. шалену популярність мали видання, авторами яких були мандрівники або прочани. Серед палом­ницької літератури виділяється твір «По­дорож» Василя Григоровича-Барського.

Великий інтерес викликав твір перекла­дача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича «Разговор Великороссії с Малороссією».

«Разговор Великороссіи с Малороссіею» написаний 1762 року, має форму віршова­ного діалогу. Сюжет твору дуже оригінальний, у віршованій формі розмовляють Ро­сія та Україна, яка доводить своє право на суверенність. Головною метою цього твору було відстоювання ідей державної самостій­ності козацької держави та висловлення протесту проти політики російського уря­ду щодо України. У своїй праці письменник широко використав «Короткий опис Малоросії», написаний у 1734 році, та інші історичні джерела. Крім того, змалював історію України від найдавніших часів до середини XVIII ст. Особливу увагу звернув на події Національно-визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького в 1648—1657 pp.

Та справжнім тріумфом української літератури стало ви­дання наприкінці XVIII ст. «Енеїди» Івана Котляревського. Це був перший твір, написаний народнорозмовною україн­ською мовою.

Серед народу були дуже популярні історичні пісні, думи, балади, присвячені улюбленим героям: Богданові Хмель­ницькому, Іванові Богуну, Семенові Палію, Олексі Довбушу, Максимові Залізняку, Іванові Ґонті.

Персоналії

Василь Григорович-Барський (1701-1747)

Український письменник і мандрівник, відомий також під псевдонімами Плака та Альбов. Народився в Києві. У 1715—1723 pp. навчався в Київській академії, а в 1723— 1724 pp. — у Львівському єзуїтському ко­легіумі. У 1724—1747 pp. подорожував по Угорщині, Болгарії, Австрії, Румунії, Греції, Італії, Палестині, Сирії, Аравії та Єгипту. Після себе залишив цінні записки про свої подо­рожі, у яких описував життя, побут і культуру відвіданих країн. Свої подорожні записи манд­рівник оформив 150 малюнками — видами міст, пам'ятками архітектури. Помер 1747 року. Уперше твори В. Григоровича-Барського на­друковано в 1778 році. (За «Довідником з історії України»)

Театр і музика

З давніх часів Україна славилася теат­ральним мистецтвом. Особливого розвитку в цей час набула шкільна драма, яку пле­кали в Києво-Могилянській академії, Хар­ківському та Чернігівському колегіумах. Студенти академії мандрували містами й селами України, ставили вистави, освічу­вали народ.

На ярмарках і базарах актори влашто­вували балаган — імпровізований тимча­совий театр, який відвідувало багато лю­дей. У XVIII ст. виник кріпосний театр, у якому пани збирали найталановитіших селян-кріпаків. Справжньою подією теат­рального життя України було відкриття 1789 року в Харкові першого постійного театру.

Як і раніше, Україною мандрували коб­зарі, бандуристи, лірники, пісні яких бу­ли зрозумілі й популярні серед простих людей.

Найвидатніші діячі доби: Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель

Персоналії

Максим Березовський (1745-1777)

Видатний український композитор. Навчався в Києво-Могилянській академії, де почав писати музику. Володіючи гарним голосом, у 1758 році був запрошений співати » придворній капелі в Петербурзі. У 1762 році став співаком італійської оперної трупи в Орієнбаумі, протягом 1765—1774 pp. жив у Італії, де й завершив музичну освіту у відомого теоретика музики Дж. Мартіні. У 1771 році українець був обраний академіком Болонської філармонічної академії. У цей період свого життя композитор написав оперу «Демофонт», яка була поставлена з великим успіхом у Ліворно в 1778 році. У 1774 році повернувся до Петербурга. Постійні придворні інтриги й неможливість знайти застосувати своїм творчим силам підштовхнули композитора до самогубства в 1777 році. (За «Довідником з історії України»).

Справжнім музичним центром України став Глухів, резиденція К. Розумовського. Тут виконувалася італійська музика та ставилися італійські опери. Поширеним явищем стали «крі­пацькі капели», які існували при панських маєтках.

Далеко за межами України була відома творчість ви­пускників Києво-Могилянської академії Максима Березовського та Артема Веделя. їхні твори були надзвичайно популярні, особливий успіх мали «Вірую» М. Березовського та «На ріках вавилонських» А. Веделя.

Велику музичу спадщину залишив видатний україн­ський композитор і диригент Дмитро Бортнянський — 45 концертів та інших музичних творів. Проте талановиті українські музиканти не знаходили належного визнання в царській Росії.

Архітектура та живопис

У XVIII ст. в Україні поширився стиль бароко, що вирізнявся пиш­ністю й багатством оздоблення. Його характерною ознакою є ліплення, різьблення, позолота тощо. У цей час були зведеш величні архітектурні споруди.

У 1752-1755 pp. у Києві за проектом Бартоломео Франческо Растреллі, придворного архітектора російської імператриці Єлизавети Петрівни, був збудований царський (Маріїнський) палац. У 1731-1745 pp. Під керівництвом Йогана-Готфріда Шеделя, який раніше працював у Петер­бурзі та Москві, була збудована 93-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври.

За наказом імператриці Єлизавети в 1747-1753 pp. у Києві була також побудо­вана одна з найяскравіших пам'яток тієї епохи — Андріївська церква, зведена за проектом геніального зодчого Б. Растрел­лі. Щоправда, церкву мав звести Й. Шедель, але через його смерть будівництво пе­редоручили Б. Растреллі. Цей храм став найдосконалішою спорудою видатного митця. Для оздоблення Андріївської церкви залучали таких відомих митців, як Іван Вишня­ков, Олексій Антропов, Григорій Семенко та Платон Борисполець.

Учнем Й. Шеделя був Іван Григорович-Барський, автор численних київських будівель. До найвідоміших його творів належать Покровська церква і церк­ва Миколи Набережного на Подолі в Києві, надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, а також бурса Київської академії.

Найвидатніші діячі доби: Йоган Шедель, Бартоломео (Варфоломій) Растреллі, Степан Ковнір, Іван Григорович-Барський, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Іван де Вітте, Олекса Новаківський, Павло Гродзицький, С Строїнський, II. Сенковацький, Я. Зайка, Ф. Олендзький

Джерела

Зі спогадів сучасників про дзвіницю

Києво-Печерської лаври Горда, пишна, велична лаврська дзвіниця красується на Київських горах, природно увінчуючи мальовничу панораму Києва; вона так зжилася з київськими краєвидами, що, хто раз побував у Києві, той не може уявити собі Києва без лаврської дзвіниці, її золота маківка є найвищою точкою Києва...

Відомим будівничим цієї доби був кріпак Києво-Печерської лаври Степан Ковнір. За його проектом зведено Ковнірівський корпус у лаврі, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах, Кловський палац у Киє­ві тощо.

Протягом XVIII ст. споруджено багато палаців ро­сійських вельмож та старшин по всій Україні. Бурх­ливий розвиток архітектури сприяв піднесенню монументального живопису. У Києві в першій поло­вині XVIII ст. монументально-живописні роботи здій­снювалися в Успенському соборі і Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври, у Софійському та Михайлівському соборах та інших храмах.

Розвивався український живопис. Одним з найвідоміших художників того часу був Дмит­ро Левицъкий. Пензлю цього видатного українського маляра, академіка належить близько 160 портретів, серед них портрети французького просвітителя Д. Дідро, поль­ського короля С. Лещинського, українсько­го письменника В. Капніста та ін.

В Україні працювало чимало обдарованих майстрів, які оздоблювали палаци, будин­ки, церкви. Багато з них пізніше змушені були переїхати до Росії. Українські куль­турні надбання XVIII ст. стали вагомим вне­ском до скарбниці європейської культури.

Персоналії

Дмитро Левицький (1735-1822)

Видатний український художник. Народився в Києві. З дитинства навчався малярства у свого батька Г. Левицького, у зрілому віці став академіком Петербурзької академії мистецтв, керівником її портретного класу. Брав участь у розмалюванні іконостасу Андріївської церкви в Києві. Працював у Москві, Петербурзі; у 1788—1795 pp. жив в Україні. Останні 20 років не працював через хворобу очей. Помер 1822 року в Петербурзі. (За «Довідником з історії України»)

Історія України. Курс лекцій

ЛЕКЦІЯ 18. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ НА УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII — XVIII ст.

Умови культурного та освітнього розвитку. Києво-Могилянська академія

Мовна ситуація на Україні

Становлення поетичної школи

Розвиток філософської думки.

Історичні й суспільно-політичні знання

За­родження природничих наук. Математика й медицина

Бібліотечна справа

Образотворче мистецтво й архітек­тура

Розвиток музичної культури.

Виникнення теат­ру

Міжнародні культурні зв’язки.

Умови культурного та освітнього розвитку. Києво-Могилянська академія. В зазначений період освіта й культу­ра розвивалися у тісному зв'язку з економічними та су­спільно-політичними процесами, що проходили у різних землях України по-різному.

На Правобережжі, Закарпатті та Буковині, що залиши­лись під чужоземним гнітом, українська культура пригні­чувалась зростаючим іноземним впливом. Так, Львівський університет, заснований 1661 p., фактично перетворився в знаряддя полонізації західноукраїнського населення. Уні­атські та єзуїтські колегії продовжували діяти у Львові, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Барі. В деяких містах — Львові, Дрогобичі, Бродах, Стриї — якийсь час ще зали­шаються братські школи, але вони поступово занепадають. У селах були лише початкові, дяківські школи. У другій половині XVIII ст. з'являються гімназії в Кременці, Володимир-Волинському, Чернівцях, семінарія в Мукачеві. Але й тут над освітніми цілями переважали ідеологічні, що гальмувало розвиток української освіти й культури.

На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки автономії, склалися більш сприятливі умови для культурного розвитку. З поступом продуктивних сил зро­стають вимоги суспільства до школи, характеру знань, їх пристосуванню до практичних потреб.

У середині XVIII ст. майже у всіх містах і селах цього регіону були початкові школи. На Лівобережжі їх було 866, на Слобожанщині—129. За ініціативою лубенського полковника Івана Кулябки відкрилась полкова школа, де навчалось більше тисячі дітей. За рішенням Генеральної військової канцелярії такі школи були засновані на тери­торії всіх полків. На Запорожжі з 1754 р. діяла січова школа.

Добру середню освіту давали колегії — Чернігівська, Харківська й Переяславська. Так, в Чернігівській колегії щорічно навчалося 700—800 студентів. Крім вітчизняних мов, тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а та­кож історію, географію, малювання та ін. Після закінчен­ім цих колегій частина студентів продовжувала навчання у Києво-Могилянській академії та вищих учбових закла­дах Росії.

Значними культурними осередками залишалися друкар­ні, особливо Київська, Чернігівська, Львівська. Діяли вони також у Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві. Навколо дру­карень гуртувалися вчені, літератори, перекладачі, граве­ри, художники. Крім богословської літератури, друкувала­ся й світська, у тому числі навчальні посібники. Лише Ки­ївська друкарня до кінця XVIII ст. випустила в світ понад 100 найменувань книг, серед них «Синопсис», тези акаде­мічних диспутів, «Іфіка ієрополітика, або Філософія нра­воучительна», календарі тощо. З чернігівської друкарні ви­йшли збірки віршів Л. Барановича та І. Максимовича. На­віть лаврська Почаївська друкарня видавала поради з сільського господарства, збірки пісень.

Видання українських друкарень розповсюджувались на Україні, в Росії, Білорусії, але вони не могли задовольни­ти потреби суспільства. Тому поряд із цими виданнями з'являється надзвичайно багато рукописної літератури найрізноманітніших жанрів: історичні повісті, літописи, ме­муари, збірки пісень і віршів, драматичні твори тощо. По­пулярними були літописи Самовидця, Грабянки й Величка, збірка віршів К. Зинов'єва, численні списки із «Записок» В. Григоровича-Барського.

Справжнім вогнищем освіти, науки, культури, громад­ської думки на Україні тих часів була Києво-Могилянська академія. Вона дала цілу плеяду вчених, письменників, пе­дагогів, культурних й громадсько-політичних діячів, які го­ловну мету своєї діяльності вбачали в просвіті народу, слу­жінні його інтересам.

Протягом довгого часу Києво-Могилянська академія залишалась єдиним вищим учбовим закладом усієї країни, і тому на ній лежала велика відповідальність як за підго­товку спеціалістів для різних галузей тодішнього суспіль­ного життя, так і за поширення культури взагалі. Ґрунтуючись на кращих традиціях української освіти, академія приймала молодь різних станів і з різних країн. Згодом її вихованці відкривали школи, засновували бібліотеки, всіляко сприяли розвитку науки, літератури й мистецтва не лише на Україні, в Росії та Білорусії, а й за рубежем.

Роль, яку відіграла Києво-Могилянська академія в істо­рії культури українського народу й усіх східних слов'ян, стала можливою значною мірою завдяки тому, що навчан­ня й виховання у ній ґрунтувалось на ідеях Гуманізму і раннього Просвітництва. Просвітники безмежно вірили в людину, в те, що саме освіті належить перетворююча роль у просуванні суспільства до добра і справедливості. Тому вони намагались дати всебічну освіту своїм вихованцям, приділяли велику увагу прищепленню їм почуттів гідності, патріотизму, високої духовності, демократичних ідеалів.

Вплив Києво-Могилянської академії як центру інтелек­туального життя та духовного єднання народу на розвиток української культури й справді неоціненний. Тому до якої б галузі духовного буття того періоду ми не зверта­лись, усюди неодмінно будемо згадувати імена і благород­ні дії кращих викладачів та вихованців цього славетного учбового закладу.

Мовна ситуація на Україні. Ця ситуація яскраво про­стежується на прикладі Києво-Могилянської академії. Курс навчання тут не завжди був однаковим, а поступово поповнювався новими предметами. Всього в академії було вісім так званих ординарних класів, повний курс навчання тривав 12 років.

У граматичних класах — фарі, інфимі, граматиці, синтаксимі — вивчались слов'янська, українська книжна, гре­цька, латинська і польська мови, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис.

Увага до класичних мов в академії ніколи не спадала. Так, латина була у широкому вжитку: нею розмовляли, писали твори, листувались, складали каталоги бібліотек, проголошували промови тощо. Велика увага приділялася грецькій мові, що відповідало православно-візантійській традиції в культурному житті України. З Києво-Могилянської академії вийшло чимало відомих елліністів XVII— XVIII ст.: Єпифаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симон Тодорський, Варлаам Лащевський та ін.

Польська мова вивчалася спочатку як мова держави, до складу якої входила Україна, а згодом — як мова тра­диційних культурних зв'язків із Польщею. Багато видатних діячів академії писали нею свої твори, зокрема Касіян Сакович, Сильвестр Косов, Петро Могила, Лазар Баранович, Симеон Полоцький, Димитрій Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович.

Але основою основ Києво-Могилянської академії був слов'яноруський напрямок, який зміцнюється після вхо­дження України до складу Росії.

Слов'янська мова, що відродилася братськими школами як мова вченості й розумової праці, поступово витісняється українською книжною, а згодом — українською літератур­ною, що формувалася під впливом народної мови. Харак­терними показниками цього процесу були «Лексикон словено-роський» Беринди та «Граматика словенська» (1643), складена латинською мовою Іваном Ужевичем — україн­цем, студентом Сорбонни. Поява останньої свідчила про те, що українська літературна мова впевнено входила в літе­ратурне й наукове життя, що з'явилась потреба її науково­го осмислення, впровадження в школах, а також ознайом­лення з нею європейського світу. Формування української літературної мови як мови народу, що консолідується, не могло не турбувати провідників русифікаторської політики і у першу чергу самих вінценосців — від Петра І до Ка­терини II. Вживаються різні заходи, «дабы малороссий­ский народ не почитал себя отличным от великороссийско­го», в тому числі ряд законів про заборону друку, а потім і викладання українською мовою.

Але незважаючи на це, удосконалення національної мо­ви продовжується. Про це свідчить літературна спадщина Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського, Г. Сковороди, І. Некрашевича та ін. Україн­ською мовою пишуться літописи, складаються судові й державні акти, гетьманські універсали, ведеться офіційне ли­стування тощо.

На початку XVII ст. із посиленням інтересу до європей­ської наукової і суспільної думки зростає увага до німе­цької й французької мов. У цьому плані Києво-Могилянська академія давала прекрасні знання. її випускники за­прошувались до Малоросійської Колегії, Колегії іноземних справ, посольств, учбових закладів, домашніми вчителями тощо.

Багатомовність, ґрунтовні філологічні знання стають характерною ознакою культурної людини на Україні. Сту­денти, які приїздили до академії з різних країн, вільно спілкувались. Вчені, поети, письменники писали свої твори різними мовами. В оригіналах читалася наукова, богослов­ська, художня література, на яку були багаті академічна й приватні бібліотеки.

У духовний світ українського суспільства входить ро­сійська література — твори А. Кантеміра, В. Тредіаковського, О. Сумарокова, російська народна поетична творчість. Російську мову й поезію з 1751/52 навчального року почи­нають вивчати в академії. Йшов закономірний процес взаємопроникнення й взаємовпливу двох культур.

Тим часом з другої половини XVIII ст. посилюється ре­акційна політика царизму щодо України. Це проявилося в чергових заборонах друкувати українською мовою книги, вести нею офіційне діловодство й, нарешті, викладати. Але літературна українська мова вже існувала, і викоріняти її було неможливо.

Становлення поетичної школи. У розглядуваний період великий вплив на формування української віршованої лі­тератури справила поява спеціальних посібників — поетик і риторик, написаних викладачами Київської академії, в яких викладалася теорія літератури й поезії. Ці предме­ти були найулюбленішими серед студентів.

У класі поетики вони знайомились з загальними пра­вилами складання віршів, вивчали до ЗО видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новітнього стилю (комедія, трагедія, трагікомедія, драма, буколічна, елегічна, дидактична, сатирична поезія тощо). Особливо студенти цікавились тими видами поезії, що мали практич­не застосування. Це канти й елегії, які можна було при­святити поважним людям, проголосити на громадських, церковних, академічних чи сімейних святах. Не менш популярними були й промови — поздоровні, вітальні, про­щальні, іменинні, весільні, надгробні тощо. Студенти-красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочис­тостях, за що отримували щиру матеріальну винагороду.

Поетики й риторики створювалися за класичними зразками, про що, зокрема, говорять їх назви: «Оратор Могилянський, прикрашений вишуканими ораторськими розділами Марка Туллія Ціцерона» Й. Горбацького, «Сховище тулліанського красномовства для політичного вживання української молоді в Колегії Києво-Могилянській» І. Кроковського. Велика увага приділялась спадщині грецьких і римських класиків — Гомера, Горація, Ціцерона, Овідія, Езопа, Арістотеля, Вергілія, Сенеки, а також авторів доби Відродження.

Захоплення античністю було настільки сильним, що в творах пред­ставників Київської академії поряд із конкретними історичними особами майже завжди можна зустріти біблейські й античні образи, християн­ські й дохристиянські уявлення. Так, К. Сакович, оспівуючи подвиги Сагайдачного, говорить, що його буде пам'ятати вся Русь, як Греція — Нестора й Ахіллеса, Троя — Гектора, Афіни — Перікла, Рим — Курція і Помпея. А. С. Косов у своєму «Патерику» порівнює печерських угод­ників із Юпітером, Сатурном, Марсом та іншими римськими богами.

Але поступово академічні вчені все більше звертаються до вітчизняних джерел. Ф. Прокопович в своїй поетиці від 1705 р. свідчить: «За наших часів майже по всіх школах поширився звичай, аби професори обох гуманітарних наук подавали своїм учням науку не за чужими формулювання­ми, а беручи її з власної скарбниці знань». З'являються вірші — панегірики видатним діячам України П. Сагайдач­ному, Б. Хмельницькому, П. Могилі, І. Підкові, Л. Барановичу, І. Кроковському тощо. У творчості професорів і студентів знаходять відображення важливі політичні й культурні події,

В академії складаються певні поетичні традиції: літера­турні диспути; своєрідні конкурси поетичної та риторичної майстерності викладачів і студентів; нагородження вправ­них віршотворців лавровими вінками й званням лавронос­ного поета. Жодне академічне чи церковне свято, жодна знаменна подія не відбувались без участі поетів. Повсюди вони шукали і знаходили благодатну нагоду для віршу­вання.

Від О. Митури (початок XVII ст.) й до Г. Сковороди формується київська поетична школа, і не лише у межах Києва. Вихованці академії — викладачі, друкарі, перекла­дачі, священики — на місцях створювали навколо себе культурні осередки, поетичні гуртки.

Так, на чолі культурного життя Чернігова був вихова­нець Києво-Могилянської академії, потім її професор і рек­тор, а згодом чернігівський архієпископ Лазар Баранович (1620—1693) —поет і активний громадський діяч. У Чер­нігові він організував школу, друкарню, займався літературною творчістю. З Черніговом пов'язане ім'я й іншого відомого поета XVIII ст.— Івана Максимовича (1651 — 1715), вихованця і професора академії, проповідника Киє­во-Печерської лаври, архімандрита Єлецького монастиря у Чернігові, засновника Чернігівської колегії. Поетичні осе­редки були також у Полтаві, Переяславі, Харкові. Остан­ні зазнали впливу славетного могилянця Григорія Сково­роди.

У Москві прищепили «руський вірш» на російський грунт Єпифаній Славинецький та Симеон Полоцький. Та­лановитий вихованець Київської академії першої половини XVII ст., Полоцький вважається засновником російської силабічної поезії. Москва, й не лише вона, захоплювалась промовами й віршами «лавроносного київського поета» Стефана Яворського. З 1701 р. він стає протектором Слов'яно-греко-латинської академії. Під впливом Ф. Прокоповича та інших професорів Київської академії, зокрема Л. Горки, М. Довгалевського, формує свою теорію силаботонічного й тонічного вірша Михайло Ломоносов. Допомоги Прокоповича дістали також російські поети А. Каптемір і О. Сумароков.

Несли поетичне слово за межі України й інші могилянці. В Ростові Великому жив і творив киянин Димитрій Туптало — митрополит, згодом канонізований церквою. У Бі­лорусії продовжував свою просвітницьку діяльність учений і поет Григорій Кониський. Направлений до Могильова на єпископську кафедру, він відкрив там семінарію, в якій, крім мов, філософії та богослов'я, студенти вивчали ри­торику й поетику. У Сербії пише свою віршовану драму «Трагедія... царя Уроша» (1733 р.) Мануйло Козачинський, який перебував там як посланець Києво-Могилянської ака­демії. Сповнена патріотичного змісту п'єса стала помітним явищем сербської літератури, справила значний вплив на її дальший розвиток.

Чи не любов'ю до поетичного слова, яка прищеплюва­лась студентам Київської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьогодні безцінне «Слово о полку Ігоревім»? У рукопису, зробленому із списку XVI ст., «Слово» збері­галося в бібліотеці вихованця академії Івана (Іоїла) Биковського. Направлений, як і багато інших могилянців, до Росії, він працював у Москві, Ярославлі, і повсюди з ним була його улюблена бібліотека. Згодом «Слово» опинилося в руках О. Мусіна-Пушкіна і подальша доля його відома.

У стінах Київської академії народилось чимало поетич­них творів, які стали потім народними. Це, наприклад, піс­ні «їхав козак за Дунай», «Ой, на горі та женці жнуть», «Стоїть явір над водою» та багато інших, популярність яких не згасає і досьогодні.

Розвиток філософської думки. Протягом XVII — першої половини XVIII ст. основною школою філософських знань була Києво-Могилянська академія як науковий осередок і головний центр ідейної боротьби проти релігійного й на­ціонального гніту.

Зрозуміло, що на етапі, коли ідейна боротьба велася у формі релігійної полеміки, філософія не могла не мати схоластичного характеру, не слугувати православній теоло­гії, спрямованій проти томізму — філософського обґрунтування католицизму й контрреформації. Але й у такому ви­гляді вона розвивала умоглядність, абстрактне мислен­ня тощо. Під впливом ідей Гуманізліу й Реформації філо­софія зазнає прогресивних змін. Спираючись на творчу спадщину патристики й схоластики, українські мислителі звертаються й до античних філософів — Арістотеля, Пла­тона, Анаксагора, Демокріта, Епікура, до праць діячів Відродження, Реформації й раннього Просвітництва — Муціона Руфа, Агріколи, Еразма Роттердамського та ін. Та­ким чином, поступово руйнується система середньовічного світогляду. Цей напрямок закріплюється в кінці XVII — на початку XVIII ст. Він пов'язаний з виділенням теології в окремий курс, вивільненням філософії з-під її влади і за­родженням нового, близького до науки Нового часу, мис­лення.

Провідне місце у розвитку філософської думки другої половини XVII ст. посідали високоерудовані вчені Києво-Могилянської академії: Йосиф Горбацький (?—1653) — ректор і викладач академії, згодом ігумен Михайлівського Златоверхого монастиря та білоруський єпископ; Іннокентій Гізель (близько 1600—1683) —ректор і викладач ака­демії, громадський діяч, один із найосвіченіших людей свого часу; Іоасаф Кроковський (? —1718)—вихованець Київської та Римської академій, згодом київський митро­полит; Стефан Яворський (1658— 1722)—магістр філосо­фії та вільних наук, відомий вчений, просвітитель, поет і церковний діяч. У працях цих мислителів уже нерідко за­перечуються богословські догми, обстоюються ідеї неза­лежності природи і людини від бога, вічності матерії тощо. Так, на думку Гізеля й Горбацького, природа не народжує­ться і не зникає, вона існує незалежно від людського розуму. Вчені стверджували, що пізнання об'єктивного світу починається з досвіду, а логіку вважали «найкращою вчителькою нашого розуму»; саме розум удосконалить світ, коли людина «обожествить працю». Богові вони залишали роль першотворця і першорушія.

До вчених-філософів нової плеяди (перша половина XVIII ст.) належали Ф. Прокопович, В. Ясинський, А. Дубневич, М. Козачинський, П. Малиновський, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.

Особливе місце серед них належить Феофану Прокоповичу (1681— 1736). Вихованець Київської академії, він навчався у Римі, після по­вернення викладав поетику, риторику, філософію, богослов'я та мате­матику, виконував обов'язки ректора. У 1716 р. за наказом Петра І прибув до Петербурга. Визначний вчений, політик, історик, державний та церковний діяч, Ф. Прокопович полишив багату й різноманітну на­укову та літературну спадщину.

У своїх філософських лекціях Прокопович різко засуджував без­плідну схоластику, пусте красномовство, сліпе наслідування догм і авто­ритетів, закликав «йти не лише шляхом, прокладеним іншими вченими, а простувати за самостійними науковими переконаннями, котрі поро­джують солідну вченість, формують знавців, а не крамарів від науки». Він пропагує вчення Декарта, Локка, Бекона, першим на Україні визнає систему Коперника і вчення Галілея. Як і Джордано Бруно, Прокопович неодноразово виказував думку про безліч світів. Визнаючи бога як осно­ву всього існуючого, він разом із тим вважав, що матерію не можна ні створити, ні знищити, ні зменшити, ні збільшити: вона розвивається за своїми законами. Матерія притаманна всім речам — і живим, і не­живим. Так Прокопович підходить до розуміння єдності світу на основі його матеріальності.

Прокопович розвиває й інші напрямки філософської думки. Його талант, ерудиція, гострий критичний розум сприяли утвердженню нового етапу у вітчизняній філософії.

Справжньою зіркою на небосхилі української культури сяє ім'я Григорія Сковороди (1722—! 794)—видатного просвітителя, філософа, поета. Здобувши освіту в Київській академії, він згодом викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, але через переслідування залишив то діяльність і останні 25 років життя мандрував по Україні, проповідуючи серед народу свої погляди. Саме у цей час він пише свої основні філософські твори — «Діалог, или Розглагол о древнем міре», «Наркісс. Разговор о том: узнай себя» та ін.

Ідеї Сковороди засновані на критиці соціальної нерівності, на зве­личенні трудящої людини. Проблему її щастя філософ вирішує цілком у просвітницькому дусі: шлях до нього лежить через самопізнання і працю, яка відповідає природним нахилам особи. Такий підхід для того часу був прогресивним.

Ототожнюючи бога з природою, обстоюючи вічність матерії, Сково­рода розробив концепцію трьох світів: безконечного всесвіту — макро­косму; мікрокосму, яким є людина; «символічного» світу Біблії. Кінце­вим джерелом усіх знань Сковороди вважав практичний досвід, хоч істина, на його думку, осягається тільки розумом.

Сковорода засуджував офіційну релігію за її догматизм і схоласти­ку, всіляко пропагував ненависне церкві вчення Коперніка. Першим на Україні він виступив з рішучою критикою Біблії, але водночас намагав­ся відшукати в ній прихований зміст, невидиме духовне начало.

Філософські погляди, гуманістичні ідеали Сковороди яскраво від­билися на його поетичній творчості. У рукописних збірках «Сад божест­венных песней» та «Басни харковскія» Сковорода порушував важливі проблеми свого часу, утверджував високі моральні якості людини. Його широко відомий сатиричний вірш «Всякому городу нрав і права» став народною піснею.

Багатогранна творча діяльність Сковороди відіграла визначну роль у розвитку демократичної громадсько-політичної думки XVIII ст., а його поетична спадщина мала великий вплив на майбутніх класиків україн­ської літератури.

Отже, філософія на Україні починає розвиватися як са­мостійна наука, що є наслідком помітних інтелектуальних зрушень у суспільстві.

Історичні й суспільно-політичні знання. Процес нагро­мадження історичних знань і формування історичної думки на Україні був прискорений потребами часу — відстояти незалежність народу, його духовної культури. За цих об­ставин учені та ідеологи звертаються до історичних витоків народу, до пошуків його ролі й місця у світовому роз­витку.

Такі міркування можна знайти в найрізноманітніших за жанром творах XVII ст.— теологічних працях, проповідях й панегіриках, у полемічній літературі, літописах і хроні­ках, історичних повістях тощо. їх авторів цікавили питання про походження українського народу, спільність коренів східних слов'ян, спадковість України від Київської Русі; вони з гордістю оспівували ратні подвиги захисників укра­їнських земель давніших часів.

Завдяки прогресивним поглядам учених братських шкіл і особливо Київської колегії й академії історична думка формувалась як активна суспільно-політична сила у ви­звольній боротьбі українського народу. Без сумніву, вона не могла не впливати на складання світогляду і Северина Наливайка, і Петра Сагайдачного, і Богдана Хмельниць­кого, й інших видатних діячів.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. провідна роль академії у формуванні історичної й суспіль­но-політичної думки зростає. Заслуга у цьому належала І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, Ф. Сафоновичу, Д. Тупталу, А. Радивиловському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. В їхніх працях знайшли відображення знаменні події того часу — селянсько-козацькі повстання, боротьба проти турецької агресії, Визвольна війна 1648— 1654 pp. Після Переяславської ради розглядаються питан­ня про державний устрій України, розмежування політич­них сил тощо.

В академії визрівала думка про єднання всіх слов'ян. Навіть непримиренний у засудженні експансіоністських намірів Польщі Л. Баранович підкреслював, що немає під став до ворожнечі між слов'янами, що, з'єднавши свої зу­силля, вони можуть зробити велику послугу історії. Особ­ливого значення у цьому союзі Баранович надавав Росії, Україні й Польщі.

Гуманістичні переконання вчених академії знаходять відображення в їхніх поглядах на суспільне життя, у ви­раженні протесту проти феодальної дійсності. Так, І. Гізель у праці «Мир з Богом людині» різко засуджує світ­ських й духовних феодалів, які непомірно визискують під­даних «на свої надмірності, оздоби й бенкети», картає не­справедливе правосуддя, закликає не карати тих, хто з го­лоду й відчаю привласнить дещицю чужого добра. Просві­тителі вірили, що проповіддю добра, освіти, морального удосконалення можна змінити світ, і їхні громадські по­чуття були сповнені справжнього хвилювання за долю українського народу.

Історичні події, що відбувались на Україні у XVII ст., особливо Визвольна війна, викликали до життя багато різ­номанітних творів історичного змісту — переказів, повістей, легенд, історичних дум і пісень, щоденників, хронік, літо­писів. Серед останніх найбільш відомими є Густинський, Львівський, Київський, Острозький та особливо «Хроніка» Феодосія Сафоновича (? — 1677) — вихованця й ректора Київської академії, згодом ігумена Михайлівського Золо­товерхого монастиря, однодумця Б. Хмельницького.

Як і іншим історичним працям учених кола академії, «Хроніці» притаманні широка джерельна база, а також переконання автора в не­обхідності передати наступним поколінням історичні знання: «бо кож­ному потрібна річ про свою вітчизну знати й іншим питаючим сказати, бо свого роду незнаючих людей за глупих почитають».

Сафонович дотримується думки про єдність походження України, Росії й Білорусії від Київської Русі, але й підкреслює тісний зв'язок України з такими державами, як Литва й Польща, намагається ув'яза­ти її долю із загальним історичним процесом. Багато уваги автор при­діляє внутрішнім подіям, дає об'єктивну характеристику ряду історич­них діячів. «Хроніка» Сафоновича вважається першою синтетичною істо­ричною працею на Україні. Вона мала значний вплив на розвиток вітчизняної історичної науки кінця XVII—XVIII ст.

1674 р. з друкарні Києво-Печерської лаври вийшов «Си­нопсис, або Стислий опис від різних літописців про поча­ток слов'яно-руського народу». Це був перший системати­зований підручник із вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет.

Визначними історичними творами, що з'явились напри­кінці XVII — на початку XVIII ст., були так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Грабянка й Самійло Величко. їх праці являють собою помітне зрушення в українській історіографії — перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичного трактування. За джере­ла для авторів правили господарські, військові, диплома­тичні документи, тому їхні праці можна називати літопи­сами лише умовно.

Ще у першій половині XVII ст., задовго до указу Пет­ра І від 1718 р. збирати «в земле и в воле старые надписи, старое оружие, посуду и все, що зело старо и необыкно­венно», вчені Київської колегії роблять перші кроки до започаткування археології. Захарія Копистенський, напри­клад, вивчав написи на іконах, на стінах церков і соборів, добре знав, де знаходяться цінні рукописи, ікони. Під без­посереднім наглядом Петра Могили була «викопана з тем­ряви підземної і відкрита денному світлу» Десятинна церк­ва князя Володимира, збираються написи з пантеону Киє­во-Печерської лаври, реставрується ряд храмів часів Ки­ївської Русі, зокрема Софіївський собор, церква Спаса на Берестові тощо.

Українським вченим належать також перші спроби ви­класти методологію історії як науки. Ф. Прокопович при­свячує цій проблемі цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Вчений писав, що історія — це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик мусить показати світові, що і його вітчизна не позбавлена доблесті. Слідом за Лукіаном він вважав, що мета історії — це користь, яка ви­пливає з істини, це вірно передана нащадкам пам'ять про події. Прокопович також поділяв думку Ціцерона про те, що історик повинен бути не лише обізнаною людиною, але й мужньою, щоб говорити правду, а не писати історію «за­ради пурпурового кафтану». Історія для Прокоповича — і наука, і мистецтво: вона мусить давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.

У розглядуваний період працювали й інші відомі істо­рики. Це Петро Симоновський (1717—1809), автор «Крат­кого описания о козацком малороссийском народе»; Василь Рубан (1742—1795), який видав «Краткую летопись Малой России» невідомого автора, а також «Записки» Василя Григоровича-Барського; Микола Бантиш—Каменський (1737—-1814), вчений — історіограф; Максим Берлінський (1764—1848), один із перших дослідників історії Києва, та ін.

Зародження природничих наук. Математика й медици­ни. В українському освіченому суспільстві все більше зростає інтерес до наук, що мають практичне використання. Курси лекцій Й. Горбацького, ї. Гізеля, С. Яворського й інших професорів Київської академії мали в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини. В цьому плані слід відзначити Іоанникія Галятовського (близько 1620— 1688)—одного з найосвіченіших людей України, ректора академії, згодом ігумена й архімандрита Єлецького мо­настиря в Чернігові. У своїх лекціях та публіцистичних працях він звертався до історії, ботаніки, зоології, мінера­логії та інших природничих наук, пропагував їх не лише з академічної, а й з церковної кафедри.

Інтерес до природничих знань позначається й на струк­турних змінах філософських курсів академії: значно ско­рочується метафізика й збільшується друга частина філо­софії — фізика, до якої вводяться такі розділи, як рух, кос­мологія, уранологія, психологія. Посилюється інтерес до ролі відчуттів, розуму й мови в пізнанні, спостерігається прагнення виділити природу в самостійний предмет до­сліджень. З'являються курси натурфілософії — попередни­ці природознавства. Філософи академії переакцентовують увагу на мислителів Нового часу — М. Коперника, Г. Галілея, П. Гассенді, Р. Декарта, Тихо де Браге, Б. Спінозу та iн.

До вивчення природних явищ закликав Ф. Прокопович, який навіть виголосив спеціальну промову перед студен­тами й професорами «Про заслуги й користь фізики». Фі­зика, на його думку, повинна займатися не вигадуванням, а вивченням світу, яким він є. Природознавством цікави­лись й інші вчені академії. Зокрема Ф. Яновський зібрав велику колекцію морських павуків, яку передав до петер­бурзької Кунсткамери, К. Кондратович уклав перший в Росії словник ботанічних рослин.

Зростає потяг й до математичних знань. Так, арифмети­ка і геометрія склали основу курсу Ф. Прокоповича, про­читаного в 1707/08 учбовому році, що є одним із перших викладів вітчизняної математики. «Народи, які засвоїли геометрію,— писав він,— набагато перевищують інші на­роди у всіх науках і мистецтвах». Для підготовки цього курсу Прокопович використав праці античних учених — Евкліда, Арістотеля, Аполлонія — та вчених Нового часу — Ф. Оронція, Г. Фрізія, А. Кірхера. Математикою цікавили­ся й інші вчені та вихованці академії: С. Яворський, С. Кулябка, Я. Маркевич та ін.

У другій половині XVIII ст. в академії були відкриті класи чистої математики (алгебра і геометрія), а також змішаної математики, в якому викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оп­тику, тригонометрію, астрономію, гідрографію, математич­ну хронологію.

У Києво-Могилянській академії студенти отримували й медичні знання, вивчаючи твори Гіппократа, Демокріта, Епікура, Клавдія, Галена, Авіценни, Везалія, Бекона. Офі­ційно клас медицини був відкритий лише 1802 p., але зна­йомство з працями медиків і вільне володіння латиною від­кривали могилянцям шлях до медичних шкіл Росії та за­кордону. Чимало вихованців академії стали відомими ме­диками, викладачами медичних закладів Росії. Серед них: І. Полетіка, М. Тереховський, Н. Максимович-Амбодик, Д. Самойлович, Д. Веланський, А. Шумлянський, П. Погорецький, М. Гамалія, Ф. Барсук-Мойсеєв, К. Щепін та ін. Багато могилянців заснували лікувальні заклади на Украї­ні, в Білорусії, Росії, Грузії. Крім лікарської справи, вони перекладали зарубіжних авторів, укладали словники з ана­томії й фізіології, писали наукові праці.

Бібліотечна справа. Важливу роль у накопиченні й по­ширенні знань на Україні відігравали бібліотеки. Унікаль­ною була книгозбірня Київської академії, що у другій по­ловині XVIII ст. налічувала 12 тис. томів.

У 1647 p., помираючи, П. Могила передав Київській ко­легії понад 2 тис. книг. Так склалася традиція: всі рек­тори, професори та вихованці академії обов'язково запові­дали або дарували їй книги. Бібліотека поповнювалася й за рахунок закупок, надходжень від типографій тощо. Віт­чизняні книги були представлені видавництвами Росії, України й Білорусії, зарубіжні — видавництвами Амстер­дама, Гамбурга, Галле, Берліна, Братислави, Данціга, Вар­шави, Лондона, Парижа, Рима, Болоньї та ін. Книги куп­лялись за кордоном через спеціальних емісарів, а також на київських Контрактових ярмарках, що влаштовувались поблизу академії.

Крім друкованих книг, у бібліотеці зберігались числен­ні рукописи, хроніки, літописи, спогади, щоденники, а та­кож лекції професорів, конспекти студентів, минула й по­точна документація. Значне місце займали передплатні ви­дання.

Бібліотека академії, що комплектувалась протягом двох віків, не лише впливала на становлення світогляду бага­тьох поколінь викладачів і студентів. Із її фондів формува­лись і поповнювались бібліотеки всієї України, зокрема Переяславська, Чернігівська, Харківська.

Великими й змістовними були приватні зібрання. Так, бібліотека Ф. Прокоповича налічувала 3192 книги й десят­ки рукописів, Ф. Лопатинського—1416, І. Самойловича— 1147 книг тощо. Бібліотеку Г. Полетіки сучасники назива­ли «Золотоносною Каліфорнією», що «з державними ро­сійськими бібліотеками в першості по унікальним і старо­винним книгам могла змагатися».

Багато вихованців академії, для котрих книга була по­стійним супутником, заклали бібліотеки у різних містах України, Росії, Білорусії, основою яких стали їхні приват­ні зібрання. Ці благородні вчинки могилянців засвідчують їхню глибоку відданість справі народної просвіти.

Образотворче мистецтво й архітектура. Становлення но­вого типу освіти, широке використання античної та євро­пейської культурної спадщини справили вплив і на обра­зотворче мистецтво й архітектуру України. У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньо­вічних канонів до національних форм з виразними демо­кратичними елементами.

Передусім це стосується монументально-декоративного мистецтва, яке з розвитком архітектури зазнає помітного піднесення. Зокрема, народні мотиви та побутові деталі яскраво проступають у розписах церков Чесного Хреста у Дрогобичі, Св. Духа в Потеличі (XVII ст.) тощо.

До середини XVIII ст. оформлюються школи іконопис­ців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Пе­черської лаври. Діяли малярні при київському Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), при Межи-гірському монастирі (з неї вийшов видатний майстер і пе­дагог П. Казанович), при Троїце-Іллінському монастирі в Чернігові та у багатьох інших містах України.

Найвідомішими зразками київської школи монумен­тального живопису є розписи Успенського собору й Троїць­кої надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі (майстри Іван, Феоктист, Алімпій Галик, Пахомій Молодик із Сміли та ін.), а також Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Пере­яславі, яким притаманні відхід від церковних традицій, життєрадісність світосприймання.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Так, в олтарній час­тині Успенського собору Києво-Печерської лаври зображе­но 85 історичних осіб — від князів Київської Русі до Пет­ра І. З'являються картини світської тематики, наприклад композиція в с. Старогородцях поблизу Остра, що зображує запорожців на чолі з полковником К. Мокієвським, які відбивають напад татар на Київ. На іконі церкви с Дашки на Київщині зображена Переяславська Рада, Покровської церкви у Переяславі — Феофан Прокопович й представни­ки генеральної старшини тощо.

Серед майстрів станкового іконописного живопису кін­ця XVII — початку XVIII ст. почесне місце посідав Іван Руткович. Його пензлю належить іконостас П'ятницької церкви м. Жовкви, який вражає глибокою людяністю обра­зів. Одночасно з Рутковичем працював Іов Кондзелевич, автор знаменитого Богородчанського іконостасу в скиті Манявському. Талановитим майстром, вихованим на тра­диціях українського мистецтва, був також Ілич Бродлакович із Галичини.

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, тобто портрет, основи якого були розроблені ще на початку XVII ст. Це зображення в основному значної козацької старшини — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Іва­на Скоропадського, Івана Мазепи, славетних воєначаль­ників •— Леонтія Свічки, Семена Сулими, представників ученого світу — Іоанникія Галятовського, Лазаря Барановича та ін. Багатьом із них притаманні документальність передачі образу, спроба дати психологічну характеристи­ку людини, відхід від іконописних канонів.

Розвивається такий вид мистецтв, як народна картина. По всій Україні можна було зустріти численних «Козаків-бандуристів» чи «Козаків Мамаїв», які втілювали образ людини, що понад усе цінує волю.

XVII—XVIII ст.— це період бурхливого розвитку гра­фічного мистецтва. Найбільші школи графіки були у Ки­ївській академії, Києво-Печерській лаврі, в Чернігові та Львові. Графічна школа Київської академії мала великий вплив на образотворче мистецтво всієї України. Тут пра­цювали такі відомі митці, як І. Щирський, Г. Левицький, Д. Галяховський, Л. Тарасевич, І. Мигура, М. Карновський та ін. Уявлення про київську, зокрема академічну, графічну школу дають також художньо прикрашені кон­спекти студентів, рукописні підручники викладачів, гравюри-панегірики й тези академічних диспутів, друковані книги з численними мініатюрами. Хоча в них ще переважають релігійні сюжети, але вони тісно переплітаються із світ­ськими мотивами. Виконані вони в стилі бароко, який на Україні поєднував і європейські, і національні традиції.

Починаючи з другої половини XVII ст. Київ стає справжньою столицею так званого козацького ренесансу.

Його художня школа була розсадником майстрів європей­ського рівня. Сюди їхали по художню освіту вихідці із Ро­сії та Білорусії, Сербії та Болгарії, Литви і Польщі, навіть Німеччини та Греції, а книги, ілюстровані гравюрами ки­ївського друку, поширювались у багатьох країнах право­славного й католицького світу.

В архітектурі того часу спостерігається співіснування та переплетіння багатьох стилів. Удосконалюється техніка бу­дівництва: поряд із дерев'яним впроваджується кам'яне, використовуються залізні деталі, скло. Йде інтенсивне будівництво світських споруд — магістратів, шкіл, колегій, військових канцелярій, друкарень, оборонних об'єктів. Роз­будовуються й прикрашаються Львів, Хотин, Мукачів, Уж­город, Кам'янець-Подільський, в Східній Україні — Київ, Чернігів, Переяслав, Харків, Батурин, Глухів, Суми.

Значне місце у XVII—XVIII ст. посідає культове будів­ництво. Для багатьох споруд цього часу характерні не стільки багатство декору, як витонченість пропорцій, ди­намічність композиції, гармонійність співвідношення окре­мих елементів тощо. Прикладами є Мгарський монастир біля Лубен, Троїцький собор у Чернігові, Братська Богоявленська церква в Києві та інші споруди, яким притаман­не поєднання основ монументального будівництва часів Київської Русі з досягненнями європейського бароко, пе­реосмисленого в традиціях місцевої архітектури.

З 20-х років XVIII ст. в монументальному будівництві України поступово поширюється класичний стиль. У цей час посилюються творчі взаємозв'язки українських і росій­ських будівничих. До Росії від'їздять архітектори, гравери, різьбярі. Понад два десятиріччя «царським архітектором» був І. Зарудний. За його проектами збудовані «Меншикова вежа» в Москві, собор Петропавловської фортеці в Пе­тербурзі та ін. На Україні працювали відомі російські май­стри Й. Старцев, І. Мічурін та Г. Шедель. При підтримці митрополита Р. Заборовського Шедель збудував ряд ви­значних споруд — будинок Київської академії (другий по­верх), митрополичий дім на території Софіївського собору, так звану «браму Заборовського» тощо.

Визначними українськими архітекторами були кияни С Ковнір (1695—1786) та І. Григорович-Барський (1713— 1785). Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на те­риторії Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям. Най­більш відомі споруди Григоровича-Барського — надбрамна церква Кирилівського монастиря, Покровська та Набереж-но-Микільська церкви, фонтан «Самсон» у Києві.

У середині XVIII ст. з'являються такі визначні пам'ятки архітектури, як Андріївська церква в Києві (арх. В. Растреллі, І. Мічурін), собор Різдва Богородиці в Козельці (арх. А. Квасов, І. Григорович-Барський), ансамбль церкви Святого Юра у Львові (арх. Меретин), комплекс Почаївської лаври (арх. Г. Гофман, П. і М. Полейовські, Ф. Кульчицький) та ін.

Розвиток музичної культури. У процесі формування української нації музично-пісенній творчості належить важ­ливе місце. Мова й пісня були нездоланні в усі часи нелег­кої долі України, втілювали його духовність і красу. Ча­рівна українська пісня зажила слави у багатьох народів світу, зокрема Польщі, Франції, Австрії, Німеччини, Іта­лії, викликала захоплення навіть найвибагливіших й найсуворіших критиків.

Ще у першій половині XVII ст. в школах, а потім у Києво-Могилянській академії студентів навчали партесно­му співу й музиці за підручниками та лінійними нотами, що називались «київське знамено». З'являються численні рукописні «Ірмологіони» з церковними співами, музичні трактати.

1677 р. у Вільно була видана «Граматика мусикійська» киянина Миколи Дилецького, що був відомий як педагог і композитор на Україні, в Литві й Росії. Це був кращий се­ред музичних посібників того часу; давні церковні мелодії у ньому поєднувалися з народними піснями та інструмен­тальними мелодіями. Музично-естетичні ідеї Дилецького справили помітний вплив на розвиток музичного мисте­цтва.

Музика і спів набули на Україні широкого розповсю­дження. Виникають значні музичні центри — у Львові, Ка­м'янці, Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові тощо. Музич­ною столицею Лівобережжя був Глухів — гетьманська ре­зиденція XVIII ст. Тут існувала спеціальна школа, де ви­вчали «вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах».

Особливої уваги надавали музичному вихованню у Киє­во-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович організу­вав ще в 50-х роках XVII ст. музично-хорову школу. Хор студентів налічував часом до 300 чоловік. Хори — акаде­мічний й братський (монастирський) — незмінно залиша­лись кращими серед усіх київських хорів, свято яких відбу­валось щорічно на Контрактовій площі Подолу. Студент­ські хор і оркестр виступали під час травневих рекреацій і літніх гулянь, які відбувались на Борщагівці, Шулявці, Глибочиці, біля Кирилівського монастиря, а взимку — в трапезній Братського монастиря та Диспутному залі академії. Взагалі всі урочистості академічного життя не­змінно супроводжувались музикою.

Численні пісні й канти, створені в академії, розносили студенти, які відправлялись на вакації чи просити у доб­рих людей милостиню. Вихованці академії поповнювали хорові капели України й Росії. У 60-х роках XVIII ст. по­ловину хористів царської капели складали українці. Ве­ликою популярністю користувався в Москві український оркестр гетьмана К. Розумовського. До хорової капели ца­риці Єлизавети Петрівни потрапив Г. Сковорода, який че­рез два роки ледве відпросився продовжувати навчання в академії.

Києво-Могилянська академія виховала й багатьох про­фесійних композиторів. Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський (1745—1777) та Артемій Ведель (1767—1808), твори яких хвилюють серця й до те­перішнього часу.

Виникнення театру. Поетики навчали студентів і віршо­ваної драматургії. Ще з початку XVII ст. театральні дійст­ва починають влаштовуватися в Академії. Тут поступо­во формується власне театр з акторами, сценою, ко­стюмами, лаштунками. Спеціально для театру були напи­сані такі твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Комічне дійство» М. Довгалевського, «Воскресіння мертвих» Г. Кониського, «Милість божа Україну ... через Богдана Хмель­ницького звільнивша» невідомого автора та ін. Так на Україні був започаткований театр.

Зародившись у стінах шкіл, театральні дійства стали ко­ристуватися широкою популярністю. Несли їх в народ «мандрівні студенти», або, як їх ще називали, «мандрівні дяки», котрі заробляли на хліб, щоб можна було про­довжувати навчання. Студенти самі готували інтермедії, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепа. Діючими особами вертепних вистав та інтермедій були селяни, козаки, «москалі», «ляхи», попи тощо, в них відображались народний побут і звичаї. На ярмарках, біля церков, на майданах глядачі із захопленням сприймали не­хитру студентську музу, звільнену від академічної книж­ності.

Вихідці з академії поширили театральну справу в різні міста і села України, Білорусії, Росії та за кордон. Театри були засновані в Москві (С. Полоцьким), у Петербурзі (Ф. Прокоповичем), у Тобольську (Ф. Лещинським), у Мо­гильові (Г. Кониським), у Сербії (М. Козачинським) тощо.

Міжнародні культурні зв'язки. Українська культура ні­коли не замикалася в національних межах. Зокрема, Києво-Могилянська академія виникла як загальнослов'янський центр, що було особливо важливим в умовах наростання визвольної боротьби. Входження України до складу Росії сприяло взаємозбагаченню духовних культур українського, російського, а також білоруського народів. Цей процес йшов найрізноманітнішими шляхами: взаємопроникнення Ідей, обмін книгами, майстрами книгодруку й учителями, навчання молоді в Київській академії, організація шкіл й інших учбових закладів могилянцями в Росії, Білорусії тощо.

Вже у 20-х — на початку 30-х років XVII ст. в Київській братській школі викладали росіяни й білоруси. Починаючи з 40-х років у колегії все більше навчається російської мо­лоді. Навчались не лише «москвитяни», а й вихідці з таких віддалених міст, як Чебоксари, Царицин, Тобольськ, Арза­мас. Серед росіян, що закінчили Київську академію в XVII ст., були: Порфирій Зеркальников, який потім вико­нував дипломатичні доручення царя під час Визвольної війни; Каріон Істомін — автор першого ілюстрованого ро­сійського «Букваря» й «Малой грамматики»; Конон Зо­тов— відомий військовий діяч, автор першої російської книги з техніки корабельного управління; Борис Шереме­тев — фельдмаршал, сподвижник Петра І та ін. У першій половині XVIII ст. із стін академії вийшли такі відомі діячі російської науки і культури, як Костянтин Щепін — перший російський доктор медицини, Андрій Денисов — основоположник російського джерелознавства та палеогра­фії. Славетний у майбутньому Михайло Ломоносов при­йшов до Києва 1734 p., будучи студентом Слов'яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Київській академії було недовгим, воно безсумнівно послужило роз­виткові його багатогранного таланту.

Видатними діячами на ниві російської освіти й культури стали вже відомі нам Є. Славинецький, який відкрив у кремлівському Чудовому монастирі першу в Москві греко-латинську школу, С. Полоцький — засновник школи у Спаському монастирі, попередниці Слов'яно-греко-латинської академії. Наприкінці 70-х років у Москві працював композитор М. Дилецький. Українські культурні діячі мали тісні зв'язки з росіянами С. Медведєвим, К. Істоміним, С. Ушаковим та ін. Взагалі вони заснували є російській культурі світський, європейський напрямок.

Особливо значного розмаху набула діяльність могилянців у Росії в перші десятиліття XVIII ст. Ними були засновані школи й семінарії майже у всіх великих містах Росії, де протягом певного часу вчителювали переважно випускники академії.

Великою подією для російської культури було відкрит­тя 1701 р. Слов'яно-греко-латинської академії — першого вищого учбового закладу Росії. Вона була реорганізована із Слов'яно-грецької академії греків братів Ліхудів вихо­ванцем Київської академії Стефаном Яворським, який став першим її протектором. Із 1701 по 1762 р. тут працювало 95 професорів із Київської академії, а із 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були могилянцями.

На ниві російського просвітництва плідно працювали Ф. Прокопович, Ф. Яновський, С. Кулябка, І. Бужинський, Т. Кролик. Так звана «вчена дружина» Прокоповича була ініціатором заснування Академії наук у Петербурзі, спри­яла проведенню прогресивних державних реформ, гурту­вала навколо себе культурних діячів Росії, серед яких були В. Татіщев, Я. Брюс, А. Кантемір, А. Волинський та ін.

У другій половині XVIII ст. до кола демократичної ро­сійської інтелігенції входили випускники Київської акаде­мії Я. Ковельський, Л. Січкарьов, І. Полетіка, М. Мотоніс, С. Гамалія, В. Рубан та ін. Серед них були талановиті про­пагандисти ідей людської рівності, республіканського дер­жавного устрою, популяризатори знань, перекладачі праць видатних гуманістів і просвітителів Європи. Загальними зусиллями українських і російських діячів культури фор­мувалась ідеологія Просвітництва о Росії.

Іван Франко називав Києво-Могиляиську академію «ін­ституцією значною мірою інтернаціональною, вплив якої простягся далеко за межі України». До академії «по на­уку» приходили не лише росіяни й білоруси, а й молдава­ни, валахи, серби, боснійці, чорногорці, болгари, греки й навіть венеціанці. В свою чергу посланці академії працюва­ли за рубежем. Так, Слов'яно-греко-латинська колегія, за­снована С. Почаським 1640 р. в Яссах, стала значним куль­турним центром Молдавії. Українець з Полтавщини Паїсій Величківський (1722—1794) став настоятелем Нямецького монастиря у Валахії, перетворивши його на справжній фор­пост духовної культури. Він писав книги, складав підруч­ники, навчав дітей, лікував немічних. Уже в наш час Величківський причислений православною церквою до лику святих.

Культурні діячі Сербії та Болгарії постійно звертались з проханням надіслати їм вчителів із «славної академії Київської». Велика група студентів академії була виряджена до Сербії 1733 р. Очолив її Мануйло Козачинський (1699—1755) —згодом відомий письменник, філософ, куль­турний діяч. У Сербії Козачинський організував школу в м. Карловці, займався педагогічною й літературною діяль­ністю.

Києво-Могилянська академія мала міцні зв'язки з Гре­цією. Ще у 30-ті роки XVII ст. київські вчені встановлю­ють зносини з грецькими релігійними діячами й вченими, зокрема з вищою патріаршою школою в Константинополі, які не припинялись до кінця XVIII століття. В академії на­вчалось чимало грецької молоді.

Вихованець академії В. Григорович-Барський довгий час жив у Греції, викладав у ораторсько-філософських школах. «Записки» Барського, які він вів протягом життя, містять надзвичайно цікавий матеріал з історії, культури, побуту, звичаїв, вірувань, мистецтва народів Греції.

Вчені України не стояли осторонь світової науки й куль­тури. Цьому сприяло навчання академічної молоді в уні­верситетах Польщі, Італії, Німеччини, Чехії, Нідерландів, Австрії, Франції. Повертаючись на батьківщину, молоді на­уковці працювали переважно в Київській академії, а також в інших закладах України й Росії.

Ряд вчених академії — С. Тодорський, Г. Бужинський, В. Лащевський, Ф. Прокопович, Т. Кролик та інші,— спо­відуючи принцип толерантності релігій, над усе ставлячи освічену особистість, підтримували зв'язки з вченими ка­толицького світу — університетів Галле і Кенігсберга, Бер­лінської та Бранденбурзької академій. Це були не лише значні осередки науки та освіти, а й центри раннього Про­світництва, вплив якого на культурний розвиток України важко переоцінити.

Міжнародні зв'язки українських вчених та діячів куль­тури сприяли збагаченню духовного світу як наших спів­вітчизників, так і інших народів Європи, встановленню і розвитку творчих зносин між ними.

Таким чином, друга половина XVII—XVIII ст. були надзвичайно важливим етапом у розвитку української куль­тури. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей Гуманізму й раннього Просвітництва не лише сприяли за­гальному суспільному прогресу, а й формували почуття на­ціональної гідності, духовності, людяності. У цей період, як і в попередні, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена найвидатніших діячів української науки, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.

Рекомендована література

Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии: В 5 т. К., 1904—1908.

Возник М. Історія української літератури: У 2 т. Львів, 1910.

Від Вишенсысого до Сковороди: 3б. статей. К., 1972.

Голубев С. Т. История Киевской духовной академии. К., 1886.

Захара И. С. Борьба идей в философской мысли на Украине на рубеже XVII—XVIII вв. (Стефан Яворский). К., 1983.

Литвинов В. Д. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці на Україні. К., 1984.

Нариси з історії українського мистецтва. К., 1966.

Петров Н. И. Очерки из истории украинской литературы XVII— XVIII вв. К., 1911.

Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т. К., 1979—1981.

Хижняк 3. И. Киево-Могилянская академия. К., 1988.

Шевченко Ф. П. Роль Киева в міжслов'янських культурних зв'язках у XVII—XVIII ст. К., 1965.

Історія України. Кульчицький.

Розвиток культури в Україні. Києво-Могилянська академія. Козацькі літописи.

Бароко в архітектурі українських церков. Графіка. Живопис

Особливості розвитку культури

Розвиток української культури в другій половині 17 - першій половині 18 ст. від­бувався за досить складних, часом суперечливих умов.

Національно-визвольна війна в середині 17 ст. й утворення Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвит­ку духовного життя України була культур­ницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української пра­вославної церкви, національної освіти, кни­годрукування, мистецтва. Наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури. Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української право­славної церкви Московському патріархато­ві (1687 p.). Іншим кроком царського уряду були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування. Заборонялося друкувати книги українською мовою. Після Полтав­ської битви справи української освіти по­трапили під суворий контроль царського уряду: було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії (з двох тисяч вихованців залишилося у 1710 р. тільки 165 осіб); від викладання усунули осіб, які, на думку російських воєначальників, були не­достатньо відданими цареві. Крім того, цар­ський уряд всіляко заохочував відплив дія­чів української культури до Москви. Най­вищі церковні достойники Російської імпе­рії були українцями (Стефан Яворсъкий, Феофан Прокопович, Димитрій Туптало та інші). Був час, коли всі єпископські ка­федри в Росії обіймали українці. Найтрагічнішим у цьому було те, що за високі посади українці мусили зрікатися свого коріння. Не уникнули утисків у царині культури й західноукраїнські землі. Приміром, більшість колегіумів на Правобережжі та в владцями. Західній Україні перебувала під контролем єзуїтів. Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.

Освіта і книговидання. Києво-Могилянська академія

Освіта в Україні у другій половині 17 - першій половині 18 ст. залишалася на до­волі високому рівні. Нижчою ланкою в си­стемі освіти були початкові школи. їх кіль­кість протягом 18 ст. невпинно зростала. Так, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Геть­манщини діяло 866 шкіл. Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах, які створювалися за зразком Києво-Могилянської академії. До першої половини 18 ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли ко­легіуми - Чернігівський (1700 p.), Харківсь­кий (1726 р.) та Переяславський (1738 p.). За тих часів українські колегіуми були всестановими: у них навчалися не лише діти священиків, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці із селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була знач­ною: приміром, у Чернігові щороку навча­лися 700-800 осіб.

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва про­тягом другої половини 17 - першої половини 18 ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Вдячна пам'ять про фундатора закріпилася в назві колегії, яку ще за життя митрополита почали називати Києво-Могилянською. Що ж до статусу академії, то саме так сприймали новостворений заклад сучасники. Хоч з формального погляду ака­демією його було визнано 1658 р. в Гадяцькому договорі. Підтримка гетьмана Івана Мазепи сприяла розквітові цього навчаль­ного закладу: до 1709 р. в ньому навчалося до 2 тис. студентів із різних регіонів Украї­ни, а також із Білорусі, Росії, Молдови, пів­деннослов'янських країн. Розвиток освіти перебував у безпосередньому зв'язку з кни­говиданням. Найбільшим видавничим цен­тром залишалася друкарня Києво-Печер­ської лаври. Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Діяли друкарні також у Львові, Луцьку, Кременці, Уневі, Почаєві. Крім богослужбових кни­жок, видавалися твори тогочасних україн­ських письменників, підручники. Книжки друкувалися українською, церковносло­в'янською, латинською, польською мовами.

Література

Високий рівень освіти та книгодруку­вання сприяв розвиткові літератури. Книж­на література кінця 17-18 ст. відзначалася розмаїттям жанрів. Причому переважали твори українською мовою; латиномовні та польськомовні в доробку українських письменників траплялися рідше.

Поезія. Із поетів, котрі вживали тільки книжну українську мову, найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Цьому поетові-ченцю належить велика рукописна збірка віршів, героями яких були здебільшого ре­місники, робітники промислів, наймити-

бурлаки, козаки. Климентій Зиновіїв пер­ший з українських поетів оспівав працю. У його віршах - безліч подробиць і деталей життя трударів тогочасної України. У цьому сенсі вони є винятково цінним історичним джерелом. Климентій Зиновіїв уславився як один з перших фольклористів, адже він за­писав близько 1600 народних прислів'їв та приказок, впорядкував їх за алфавітом, увівши до своєї книжки.

Перевагу книжній українській мові на­давав Іван Величковський - вихованець Києво-Могилянської академії. Він створив

дві книги віршів - «Зегар з полузегарком» та «Млеко», у яких подав напрочуд вигад­ливі за формою поезії - т. зв. курйозні вірші. До курйозних віршів відносять, зокрема, акровірш - поетичний твір, у якому перші літери кожного рядка утворюють слово. Здебільшого в акровіршах поети закодовували власні імена. Серед курйозних були фігурні вірші, у яких поетичні рядки утво­рювали певну фігуру; хроновірші - поезії, ніби зачаровані певним числом: кількість слів у рядку, кількість рядків дорівнювала тому числу. Були й вірші, що читалися од­наково зліва направо й навпаки. Курйозні вірші є виявом мистецького стилю бароко в літературі.

Драматична література. Протягом 17-18 ст. упевнено розвивався український те­атр. Він існував у двох різновидах - шкільний і мандрівний. Шкільний театр творив­ся професорами й студентами Києво-Могилянської академії, а мандрівний -учителями нижчих шкіл і мандрівними дяками.

Найдавніша українська драма, що в повному обсязі збереглася до нашого часу, датується 1674 р. Називається вона «Про Олексія, чоловіка Божого». 1705 р. в Києві було поставлено першу історичну драму - твір Феофана Прокоповича «Володимир».

Публіцистично-богословські твори.

У другій половині 17 ст. не вщухала літе­ратурна полеміка. Публіцистично-бого­словські твори на захист православ'я писа­ли провідні діячі церкви.

Найвідоміші пам'ятки:

• Лазар Баранович. «Нова міра старої віри». Відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра». 1676 р.

• Йоаникій Галятовський. «Ключ ро­зуміння». Збірник проповідей. 1655 р.

• Димитрій Туптало. Четьї-Мінеї. У чо­тирьох томах, упорядкування житій святих. Власне, перша енциклопедія для право­славного світу. «Руно зрошене». Збірка переказів про дива ікони Богородиці Чер­нігівського Троїцько-Іллінського мона­стиря. 1689-1705 pp.

Українська літописна та історична проза. Історична й літописна література - це здебільшого рукописні пам'ятки.

Найвідоміші пам'ятки:

• 1672-1673 pp. Феодосій Софонович. «Хроніка з літописців стародавніх».

У передмові до твору автор наголошував на своєму бажанні простежити від витоків історію Панства Руського, тобто української держави. «Хроніку...», написану укра­їнською мовою, надруковано було лише 1992 р.

• 1674 р. в друкарні Києво-Печерського монастиря надруковано «Синопсис», на­писаний, як вважають дослідники, еконо­мом Києво-Печерської лаври Пантелей­моном Кохановським. Йому судилася сла­ва першого друкованого підручника з історії. Про популярність твору свідчить той факт, що друге видання вийшло друком 1678 p., а ще за два роки книгу перевидали втретє. Загалом «Синопсис» витримав понад 30 видань.

Козацькі літописи

Найвидатнішим явищем історичної лі­тератури першої половини 18 ст. стали ко­зацькі літописи. Козацькими називають літописи тому, що творилися вони в козаць­кому середовищі та оповідали про події ко­зацької історії. Козацькі літописи - умовна назва українських літописів, яка усталилася ще у 18 ст. Тоді під терміном «козацький» розуміли «український», але дослідники 19-20 ст. звузили його значення до суто со­ціального значення. До козацьких літописів відносять зазвичай три класичні пам'ятки української історіографії - літописи Само­видця, Г. Грабянки та С. Величка, однак їх число, безумовно, більше. Особливістю козацьких літописів було те, що їхніми твор­цями виступають представники козацького стану. Власне, термін «літописи» вже не цілком відповідає жанру, у якому вони пра­цювали, їхні твори поєднують у собі риси літопису, історичної повісті, щоденників, мемуарів тощо і розраховані на широке ко­ло читачів. Головна увага в козацьких літо­писах приділяється воєнно-політичним подіям історії України.

Літопис Самовидця. Автором вважа­ють Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Найдавніший з-поміж великих козацьких літописів. У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної (ймо­вірно, 1702 p.). Поширювався у списках.

Літопис Григорія Граб'янки. Створе­но в Гадячі 1710 р. Другий з-поміж великих козацьких літописів. Написаний церковно­слов'янською мовою. Розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р. - поразки Івана Мазепи та обрання гетьманом Івана Скоропадського. Головна увага приділена перебігові Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Літопис Самійла Величка. Твір Велич­ка є найвизначнішим явищем козацького літописання. Мова літопису - книжна українська. Літопис складався з двох частин: опису подій від 1648 р. по 1660 р. та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самій­ла Величка супроводжено десятьма портре­тами гетьманів, містить багато документів, поетичних текстів.

Архітектура українського бароко

Загальні особливості європейського ба­роко на українських землях втілювалися ду­же своєрідно. Для архітектурних споруд, що постали за тих часів у Гетьманщині та Слобідській Україні, дослідники послугову­ються терміном козацьке бароко. Найбіль­ше українських барокових споруд було збу­довано за період правління гетьмана Івана Мазепи. Його коштом споруджено близько десяти храмів. Кошти у будівництво вкладав не тільки Мазепа. Багато храмів збудо­вано коштами інших гетьманів та козацької старшини. Коштом стародубського полков­ника Михайла Миклашевського було збу­довано кілька церков на шляху від Стародуба до Києва: у Новгороді-Сіверському, Глухові, а також Видубицькому монастирі в Ки­єві — муровані трапезна з Преображенською церквою та Георгіївський собор (1696-1701 pp.). Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.) збудована коштом гетьмана Данила Апостола.

Справжніми шедеврами світової архі­тектури в стилі козацького бароко є також споруди Преображенського собору Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684— 1692 pp.), Хрестовоздвиженсъкий собор у Полтаві (1709 р.), Покровсъкий у Харкові (1689 p.), Cnaco-Преображенський в Ізюмі (1684 p.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.).

Найпоказовіші відмінності бароково­го храму від храму княжого:

Храм княжих часів. Церква втілювала образ ідеального, простого й досконалого світу: храм іззовні мав обличчя (фасад) і спину (абсиди); внутрішній простір також був чітко обмежений, мав початок і кінець та складався з трьох відокремлених час­тин - місця для хрещення, місця для віру­ючих і місця для духівництва тощо.

Храм козацької доби. Бароковий храм не мав чітко вираженого фасаду, він був одна­ковий з усіх боків - здавалось, ніби його споруда весь час повертається навколо своєї осі. Так само і внутрішній простір позбавлений чітких меж. Стіни в ньому вигинаються, подрібнюються, розчленовуються, створюючи враження нескінченності. Крім того, барокові споруди були наснажені ідеєю величі козацької України, і тому чи­мало з них мали грандіозні розміри.

Риси барокової архітектури набули на українських теренах настільки значного поширення, що виявлялися навіть у дерев'яних спорудах народних майстрів.

Друга половина 17 - перша половина 18 ст. в українській архітектурі прикметні й тим, що саме в цей період значно зростає увага до цивільних споруд. За тогочасними мистецькими законами будувалися колегіу­ми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Визначною спорудою цивіль­ної архітектури був корпус Київської ака­демії. Кошти на його будівництво надав Іван Мазепа. Тоді було зведено перший поверх академії. Проте за два десятиліття навчаль­ний заклад був уже переповненим. Упро­довж 1732-1740 pp. за проектом архітекто­ра Йогана Шеделя було надбудовано дру­гий поверх із церквою. Наприкінці 17 ст. у Чернігові постали будівля колегіуму та будинок полкової канцелярії.

Образотворче мистецтво

Графіка. В історії українського мис­тецтва з вершинами барокової книжкової графіки кінця 17 - початку 18 ст. пов'язані

три видатні постаті - Олександра і Леонтія Тарасевичів та Івана Щирського.

Перу цих трьох майстрів належить величезна кількість першокласних з погляду рисувальної техніки та барокових за типом образного мислення графічних творів, сповнених символічного змісту і пишної алегоричної театральності.

У 1702 р. в Києві вийшов друком «Ки­єво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича.

І. Щирський - автор багатьох відомих гравюр до книжок Л. Барановича «Бла­годать і істина» (1683), С. Яворського «Відлуння голосу волаючого в пустелі...» (1689); П. Орлика «Гіппомен Сарматський» і «Прогностик... Даниїла Апостола» (обидві - 1698) та ін. У відомій гравюрі на честь ректора Київської академії П. Колачинського (1697-1702) Щирський зобразив групу студентів на чолі з ректором на тлі будинку академії. Єдина відома малярська робота - ікона Любецької Богородиці (1698).

Малярство.

На відміну від графіки, ук­раїнський іконопис набував стилю бароко стриманіше. Посилення малярського нача­ла у трактуванні ликів святих, пов'язане із проникненням в ікону елементів західно­європейської живописної традиції, більше відчувалось у творчості галицьких і волин­ських майстрів. З-поміж них в останній чверті 17 ст. вирізнялася така постать з ма­лярського осередку м. Жовкви, як Іван Руткович. На Волині в той же час у подібній манері працював Йов Кондзелевич із Жов­кви, чернець Білостоцького монастиря під Луцьком.

У Гетьманщині засвоєння європейських малярських канонів мало поверховий ха­рактер, тоді як сам іконопис і надалі спи­рався на руську живописну традицію. Від тих часів збереглося чимало безіменних іко­нописних шедеврів. Ікони народних май­стрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом. Найчастіше на­родні іконописці зверталися до образу Бо­жої Матері. На іконах козацької доби Бого­родицю зображено в національному україн­ському вбранні на тлі золоченого різьблено­го рослинного орнаменту. У кожному регіо­ні України створювалися свої варіанти української Мадонни. Волинські ікони із зображенням Божої Матері відрізняються від чернігівських або від образів Слобожанщи­ни, Протягом 17-18 ст. великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній час­тині таких ікон подавалися реалістичні зоб­раження представників козацької старши­ни, кошових отаманів, гетьманів. Примі­ром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Зображення тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби бароко. Цією рисою дослідників приваблює ікона Розп'яття з портретом лубен­ського полковника Леонтія Свічки.

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представни­ки козацької старшини, - власне, тому їх і

називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення старо­дубського полковника Михайла Миклашевського (початок 18 ст.) та знатного військо­вого товариша Григорія Гамалії (останні де­сятиліття 17 ст.). У багатьох козацьких стар­шинських маєтках створювалися портретні галереї. Найбагатшим уважають зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині. Надзвичайною популяр­ністю в усій Україні користувалося зобра­ження козака Мамая. Протягом 18 ст. його можна було побачити в кожній українській хаті.

Поняття і терміни

Бароко - в італійській мові означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця 16 та майже до кінця 18 ст. Для мистецтва бароко характерна надзвичайна увага до форми. У літературі ця риса виявилася в розмаїтті жанрів - аж до таких словесних вправ, як фігурні вірші, та у пишномовності: і в побудові складних багатослівних речень, і в застосуванні вигадливих несподіваних порівнянь, в нагромадженні образів, поєднанні біблійної міфології з античною тощо. У 17 ст. бароковим стало навіть написання літер (показовими з цього погляду є підписи українських гетьманів і канцеляристів). Бароковим архітектурним спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Четьї-Мінеї - релігійні твори, у яких по днях кожного місяця були розміщені житія святих, притчі, повчальні розповіді.

Внесок Києво-Могилянської академії в культурно-освітній розвиток. Книгодрукування та розвиток літератури.

Розвиток філософських ідей. Г. Сковорода. Природничі науки.

Музика. А. Ведель. М. Березовський. Д. Бортнянський.

Архітектура. С Ковнір. І. Григорович-Барський. Скульптура. Графіка. Живопис.

Київська академія - центр становлення й розвитку української науки та культури

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним вищим всестановим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу. Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Однак

студенти мали право навчатися в ній стіль­ки, скільки бажали. Всього в академії було вісім класів, а кількість предметів сягала 30 й більше. У перших чотирьох класах академії вивчали мови: українську, церков­нослов'янську, грецьку, латинську й польську. Всі вищі науки в Києво-Могилянській академії викладалися, як і скрізь у Західній Європі, латиною. Проте дбали в академії і про належне знання української мови: саме наукова діяльність викладачів академії, а та­кож її студентів сприяла розвиткові того­часної книжної (літературної) української мови. Згодом в академії викладали росій­ську, французьку, німецьку, гебрейську мо­ви. Студенти оволодівали поетичним і рито­ричним мистецтвом, вивчали класичну грецьку й римську, а частково й середньо­вічну літератури, історію, географію. З ча­сом було впроваджено курси математики та медицини. Надавалася художня й музична освіта. У вищих класах два роки вивчалася філософія.

В історії Києво-Могилянської академії було кілька періодів піднесення. Перший пов'язаний з діяльністю Петра Могили. Розквітові Києво-Могилянської академії сприяла підтримка гетьмана Івана Мазепи. Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Р. Заборовського. У другій по­ловині 18 ст. Київську академію заходами імперського уряду було перетворено на ста­новий духовний навчальний заклад, а 1817 р. взагалі закрито.

Київська академія мала вирішальне значення для становлення й розвитку української науки, культури й літератур­ного процесу в 17-18 ст. У ній сформу­вався один із центрів філософської думки слов'янського світу. Філософські праці Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Й. Кроковського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського залишили яскра­вий слід в українській культурі. Філософом світового рівня був вихованець академії Г. Сковорода.

Києво-Могилянська академія давала студентам і медичні знання. Офіційно клас медицини було відкрито лише в 1802 р. А втім, чимало випускників Києво-Моги­лянської академії, маючи добрі знання лати­ни, і раніше студіювали медицину в захід­ноєвропейських університетах. Вихованці академії стали знаними медиками, заснов­никами лікувальних закладів не лише в Україні, а й у Білорусі, Росії, Грузії. Так, доктором медицини Лейпцигського універ­ситету був українець Нестор Амбодик-Максимович (1743-1812). Він працював у гос­піталях Петербурга й Кронштадта, був ос­новоположником вітчизняного акушерства, ботаніки й фізіотерапії. Данило Самойлович (1742-1805), доктор наук з епідеміоло­гії, військовий лікар діючої армії в російсь­ко-турецькій війні, який народився на Чер­нігівщині, був почесним членом двадцяти академій. Вперше обґрунтував можливість та необхідність протичумного щеплення.

В академії навчалися літописці С. Величко, Г. Граб'янка, П. Симоновський, іс­торики М. Бантиш-Каменський, М. Берлінський, художники І. Мигура, Г. Левицький, Л. Тарасевич, композитори М. Березовський, А. Ведель, архітектор І. Григорович-Барський. її вихованцями були гетьмани України: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол.

Київська академія сприяла станов­ленню української літературної мови, тут склалася поетична школа, представ­лена іменами К. Саковича, Л. Барановича, І. Максимовича, Д. Туптала, Ф. Прокопо­вича, Г. Кониського, М. Довгалевського, Г. Сковороди. Професори академії написали десятки курсів поетики, в яких розробили теорію українського поетичного мистецтва.

У Київській академії виник і розви­нувся український театр. Для нього писа­лися драми, діалоги й інтермедії. Так, у 1704—1705 pp., викладаючи в академії пое­тику, Ф. Прокопович створив першу істо­ричну драму на теми рідної історії - тра­гікомедію «Володимир».

Розвиток природничих наук. Розвиток філософських ідей

Протягом 17-18 ст. в Україні дедалі дужче зростала зацікавленість природни­чими науками. У лекціях провідних про­фесорів Києво-Могилянської академії ви­користовувалися елементи астрономії, фі­зики, біології, медицини. Більшого значен­ня набувала фізика, до якої вводили такі розділи, як рух, космологія тощо. З'явилися курси натурфілософії - попередниці при­родознавства.

До вивчення природних явищ закликав Феофан Прокопович, який навіть виго­лосив спеціальну промову перед студента­ми й професорами «Про заслуги й користь фізики». Фізика, на думку вченого, повинна перейматися не вигадуванням, а вивченням реального світу. Велика увага надавалася вивченню математики. Зокрема Феофан Прокопович у 1707-1708 pp. прочитав курс, основу якого становили арифметика й гео­метрія.

У другій половині 18 ст. в академії було відкрито класи чистої математики (алгебра й геометрія), а також змішаної математики, де викладали цивільну й військову архі­тектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, астрономію тощо. Розвиток природничих наук за тих часів відбувався у тісному зв'язку з розвитком філософії. Саме тому на 17-18 ст. припадає розквіт української філософської думки. Усі відомі цер­ковні діячі, вчені, поети за тих часів вислов­лювали філософські ідеї або у філософсь­ких трактатах, або у творах інших жанрів. Головним осередком розвитку філософії була Києво-Могилянська академія.

Найбільшим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини 18 ст. був Григорій Сковорода (1722-1794).

Григорій Сковорода вважав філософію тією міфічною ниткою Аріадни, що допо­магає людині знайти вихід із найскрутніших обставин життя. Провідна ідея філо­софського вчення Сковороди стосується проблеми людського щастя й сенсу життя. Вона втілена у словах «пізнай себе», «по­глянь у себе». Григорій Сковорода навчав: «Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ». Українсь­кий любомудр був переконаний, що людина щаслива тільки тоді, коли вона вільна і може перейматися тією справою, до якої має природні здібності, хист. Сковорода вважав також, що людське щастя творить злагода між особистим життям людини і громад­ським покликанням. Філософ пошановував свободу. Без неї, на його переконання, не може запанувати справедливість. Філософ­ські ідеї Григорія Сквороди втілені в його літературних творах. Найскладніші з них -

філософські трактати. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мис­литель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він втілював їх у мистецькій формі - у віршах та байках. Збірник поезій Григорія Ско­вороди «Сад божественних пісень» склада­ється з ЗО віршів. Байки зібрані в книгу «Байки харківські».

Музика

Києво-Могилянська академія була про­відним осередком музичної культури, де на­вчання музиці й співу вважалося обов'яз­ковим предметом. Ще в 50-х pp. 17 ст. то­дішній ректор академії Лазар Баранович організував спеціальну музично-хорову школу. Студентський хор налічував близько 300 осіб та був найкращим київським хо­ром. Музичні класи відкривалися і в коле­гіумах. Перший спеціалізований заклад му­зичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийшов указ про створення спі­вацької школи, наступного року вона поча­ла діяти. За часів гетьманування Кирила Розумовського Глухів став музичною столи­цею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, ос­нову репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики. Поши­рення музичних знань сприяло становлен­ню української професійної музики.

Музичну культуру України неможливо уявити без імен Артема Веделя, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. Після навчання в Глухівській співацькій школі Бортнянський потрапив до Петер­бурга. Навчався під опікою найвідоміших

учителів, з-поміж яких було чимало україн­ців. Удосконалював освіту за кордоном. Протягом 30 років Бортнянський очолював придворну капелу, написав більше сотні творів хорової духовної музики, багато світ­ських творів різних жанрів. Хоч би яку музику він творив, вона завжди мала в собі українські мотиви.

Максим Березовський після навчання в Глухівській співацькій школі та Києво-Могилянській академії потрапив у науку до Болонської академії, невдовзі отримав там звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. Перебуваючи в Італії, поставив оперу «Демофонт».

Зовсім юний Артем Ведель, який на­вчався тоді в Києво-Могилянській академії, був знаний як найталановитіший київський диригент і віртуозний виконавець музичних творів. Ще до закінчення академії його за­брали до Москви. Протягом кількох років Ведель керував хором московського гене­рал-губернатора. Уславився як автор три­дцяти хорових церковних концертів, з-по­між яких особливо вражали концерти на чотири голоси.

Особливості архітектури та образотворчого мистецтва в другій половині 18 ст.

На Правобережжі на західноукраїнсь­ких землях бароко розвивалося на основі європейської традиції. У європейському бароковому стилі виконано Домініканський костел (1745^1749) та собор св. Юра у Львові (1747-1762), Успенський собор Почаївської лаври (60-70-ті роки 18 ст.).

Найвідоміший архітектор українського бароко Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської акаде­мії. Архітектурну діяльність розпочав на­прикінці 40-х років 18 ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60-70-х роках 18 ст. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим. Без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного, брав участь у будівництві церкви Різдва Бого­родиці та магістрату в Козельці.

Іншим визначним будівничим був Сте­пан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печер­ської лаври, названий його ім'ям.

Зверніть увагу, що риси барокової архі­тектури набули на українських теренах на­стільки значного поширення, що виявляли­ся навіть у дерев'яних спорудах народних майстрів. Найвизначнішою пам'яткою де­рев'яної церковної архітектури 18 ст. є запорізький собор у Самарі (нині Новомос­ковську), зведений народним майстром Якимом Погребняком.

Протягом другої половини 17-18 ст. в Україні розвивалася скульптура. Найвідомішим скульптором другої половини 18 ст.

був Сисой Шалматов - автор численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестовоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі у Лубнах, у церкві св. По­крови в Ромнах. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бу­чачі.

З середини 18 ст. на Україні з'являються споруди з виразними елементами класици­стичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, стри­маними й чіткими архітектурними форма­ми, відмовою від пишного оздоблення. Яскравими зразками класицизму в архітек­турі є палац Петра Рум'янцева-Задунайського в с. Качанівці на Чернігівщині та палац Кирила Розумовського в Батурині.

Велика історія України. Голубець.

ХХХ. Устрій, побут і культура Подніпровя в ХУІІ-ХУІІІ ст.

...

Освіта й шкільництво

Школа, закладена в 1615 р. при Богоявленському брацтві в Києві, в 1631 р. перемінена митрополитом Петром Могилою на колегію, була своєрідним університетом Гетьманщини. За Хмельницького вславилися поміж її професорами такі світочі тогочасної науки, як пізніший митро­полит С и л ь в є с т є р К о с і в та Інокентій Г і з ел ь, В 1694 р. переформовується київська колегія на академію й гуртує довкола своїх кафедр цвіт української науки й письменства. Вчать у ній — Лазар Баранович, Йоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, Осип Кроковський та інші, з її шкільних лав виходять такі культурні діячі, письменники, проповідники та полемісти, як Антін Радивилівський, Семен Полоцький, Степан Яворський, Дмитро Туптало та Теофан Прокопович.

Богато вчителів та учнів київської академії, перейшовши в Москву, стає там розсадниками західньо-европейської культури та її україн­ських питоменностей. Роля українських учених, письменників та мистців у розвитку московської культури другої половини XVII ст. многоважна, переломова. Без неї Москва не моглаб ніколи пробити собі «вікна в Европу» й мусілаб заглохнути в свойому фінсько-татарському назадництві. А хоч навчання в київській академії було оперте на богословській основі й обмежувалося зразу до граматики, реторики, поетики, діялєктики, льогіки й фільософії в їх середньовічно-схолястичному оформленні, то вже сам склад її учнів, що походили з усіх станів й готувалися в ній до всіх суспільно-громадських, політичних і церковних функцій, розсаджував її вузькі рямці до загально-освіт­нього й научного універсалізму. Грецька й латинська мова як основні, а польська, як помічна мова навчання, давали учням академії змогу до­повнювати свою освіту лектурою книжок, якими не могла похвалитися тогочасна українська наука й література. Не будучи університетом у стислому розумінню цього слова, київська академія була підготовчим ступенем до нього. Вона облегчувала українській молоді студії за кордо­ном. Поїздки української молоді на науку за кордон, сталися у XVII-XVIII ст. нормальним явищем. їдуть туди не тільки діти заможних сі аршин-землевласників, але й простих козаків і міщан так само, як для всіх, навіть для селянських дітей стоять отвором двері київської ака­демії. Тоді, коли на дикій Московщині закордонні поїздки молоді були заборонені духовною владою, що лякалася західньо-европейської культурно-релігійної «зарази», а за Петра І треба було силою ламати ляк москалів перед закордоном, тоді українці почували себе в Західній Европі, як у себе дома. Привязані до своєї церкви й обряду, вони не ляка­лися студіювати по католицьких та протестантських школах. Неменче свобідно почувалися чужинні на Україні — щойно на її північно-східних межах кінчалася культурна Европа й починався дикий степ та московська варварія.

Сирійський діякон Павло Алепський, що подорожував по Україні й Московщині в останніх роках Хмельниччини (1654—1655) носив «наначе замок, на серці» а думки його «були до краю придавлені», коли їздив по Москвії та як тільки ступив на українську землю, його душу «залила радість і серце розширилося».

Найбільшого свого розцвіту досягла київська академія за часів гетьмана Мазепи. Скількість її учнів досягла тоді 2000 річно, а хоч во­на, по полтавському розгромі, впала до 160, то вже у другому десятиліт­тю XVIII ст. вона піднімається до поверх 1000. Вчилася в ній не тільки молодь Гетьманщини, Правобічної України, Галичини, а навіть заглух­лого Закарпаття, але й великий гурт молоді південно-словянських країв, що стогнали тоді під турецьким ярмом. Київська академія кінця XVII й перших десятиліть XVIII ст. була огнищем культури не тільки для самої України, але для цілої низки споріднених з нею культурою країн словянського світу. Ще будучи колегією, вона мала свої філії в Винниці на Поділлі (1632) та в Гощі на Волині (1639). Ставши акаде­мією вона потворила свої колегії в Чернигові (1700), Білгороді, а від 1726 р. в Харкові, Переяславі (1730) та інших городах, творючи в той спосіб мережу середнього шкільництва на Україні. Добою розцвіту київської академії по Мазепі були часи митрополита Р а ф а ї л а Заборовського (1731 —1747) одо не тільки відбудував академіч­ні будинки, але й притягнув до академічних кафедр таких визначних учених і богословів того часу, як Митрофан Довгалевський, Михайло Козачинський та Юрій Кониський. Зпід їхньої руки вийшла ціла низка діячів, з фільософом Григорієм Сковородою на чолі, що своєю працею й творчістю поклали підвалини під українське культур­но-національне а потім і політичне відродження XIX ст. З київської академії вийшов м, і. славний московський письменник Ломоносов.

Та в міру поступу науки київська академія, з особливим узглядненням богословя й схолястичною методою навчання, починає відста­вати від життя. Українська молодь шукає чимраз частіше знання на закордонних університетах, вслід за чим гетьман Розумовський почи­нає заходи над закладенням українського університету в Батурині та над переміною могилянської академії та університет. Думка про уні­верситет не вмірає разом з гетьманством. Переємник Розумовського — Румянцев носиться з думкою заложения двох українських університе­тів — у Києві й Чернигові. Університету домагається від царського уря­ду українське дворянство в своїх «наказах» з І 767 p., але заснування українського університету, головнож у Києві, суперечило політичним інтересам московської влади. Щойно в 1786 р. вдалося князеві Патьом-кіну добути дозвіл на закладення університету в Катеринославі. Смерть Патьомкіна не дала зреалізуватися проектові катеринославського уні­верситету, вслід за чим почали виринати нові університетські проекти то в Чернигові, то в Лубнях, то знов у Новгороді Сіверському. Нарешті в 1805 р. станув на українській землі перший університет, але не на території Гетьманщини, а на Слобїдщині, в Харкові, що весь час свого існування була безпосередно підчинена московській владі. Гетьманська Україна, Козацька Держава не добилася таки свого університету й мусіла вдоволитися його сурогатом, що ним була Могилянська Академія. Та й на її научний універсалізм наложив свою тяжку руку царський уряд. В 1783 р. введено в ній навчання російською мовою, а в 1810 р. перемінено її на духовну, суто богословську академію, а її філії на бого­словські семінарії.

Важкі умови політичного життя Гетьманщини не дали київській академії піднятися до рівня університету, вони спиняли в розвою її колегії, не сприяли теж розвиткові початкового, народнього шкільництва. А все таки народне шкільництво Гетьманщини не приносин» сорому культурі Козацької Держави, ані своего скількістю ані якістю. В 1748 р. було на території семи полків Гетьманщини 866 народніх шкіл, що в зіставленні з густотою населення, давало одну шко­лу на 1000 голов. В 1767 р. в одному тільки чернигівському полку бу­ло 143 школи, тобто на 746 голов населення припадала одна школа. В чотирьох полках Слобідської України було тоді 124 школи. Ті школи утримувало само населення, що дорожило грамотністю й освітою. Ще за Хмельницького здивував сирійського подорожника Павла Алеського факт поширеної серед «козацького народу» грамотности. По його словам більшість козаків як теж багато жінок приходило до церкви з молитовниками, а на хорах усі співали з нот. Про таку грамотність ніко­му й не снилося в тогочасній Московщині.

Та подібно, як колись на цілій Україні під Польщею, а потім в Гали­чині, Волині й на Правобічній Україні, вся українська верхівка культур­но ополячувалася, так теж обмосковлювалася поволи й громадська вер­хівка Гетьманщини.

«Відірвана від народу, не чуючи в себе міцного грунту під ногами, українська старшина хилилася в політиці, хилилася і в культурному та національному життю й з легким серцем приймала чужі звичаї, чужу мову, чужу культуру. Дивилася на москалів, як на варварів, на півдиких, некультурних людей, але приймала мову й звичаї... тих варварів» (М. Грушевський). Тут вирішувала питання, не культурна висшість, одо від часів Хмельницького до Мазепи була по українському боці, але політична перевага Московщини.

На Гетьманщині, як скрізь у країнах переможених менче культур­ними народами, наростала та різноголосиця поміж почуттям культур­ної висшости й пониженням, випливаючим з політичної залежносте. Українська дворянська верства, «ця невеличка горстка людей», як пи­сав про неї «правитель» України Румянцев до цариці Катерини «інакше не відзивається, як тільки, що то вони найперші в цілому світі й що нема від них нікого сильнішого, нікого сміливішого, нікого розумнішого, та що ніде нема нічого доброго, нічого корисного, нічого справді свобідного а все, що в них є, то найкраще»...

...