Розділ xl. Український культурний процес на еміґрації

МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ

Перші три декади XX ст. в історії українського культурного процесу знаменні ще одним феноменом: виникненням доволі численної української політичної еміграції, яка опинившись на чужині, зокрема в країнах західньої Европи, в силу існуючих обставин, старалась продовжати передовсім політичну боротьбу за ідеали українських Визвольних змагань, а в тому і продовжувати культурну роботу. І ця праця творить окрему главу в історії модерного українства, а досягнення цієї еміграції на відтинку розбудови української культури, зокрема науки й освіти, доволі значні. В час, коли на східніх українських землях під радянською владою українська наука, і взагалі культура, опинились у прокрустовім ложі московсько-комуністичної антинаціональної ідеології і практики, а під польським пануванням приходилось творити українську культуру в дуже несприятливих умовинах, — українській еміграції поталанило створити декілька важних і творчих осередків, які за 20 років існування (тобто до вибуху Другої світової війни) дали поважний вклад в українську культуру. Основними центрами цієї праці стали передовсім Відень, Прага, Берлін, Париж, Варшава.

У розгляді дій української еміграції треба відмітити два основні, хроно­логічно різні, періоди. Перший період — це час війни, роки 1914-1918-1919, і другий — повоєнний, коли остаточно справа української незалежної державности була програна і коли тисячі української інтелігенції, визначних фахівців у своїх ділянках, були змушені шукати можливостей прожитку і творчої праці у великих центрах західньої Европи.*

* Доволі вичерпну історію тих часів, на підставі архівних матеріялів і джерел, написав Семен Наріжний п.н. «Українська еміграція», (Прага, 1942р). Там же історія культурної праці еміграції між двома світовими війнами.

До першої хвилі цієї еміграції прийшло вже в перший рік після вибуху Першої світової війни, коли в наслідок російської офензиви в Галичині майже всі видатні українські галицькі діячі опинились на еміграції, передов­сім у столиці австро-угорської монархії — Відні, а теж у Празі. Саме у Відні, в 1915 p., де вже були Український Парляментарний Клюб і Україн­ська Головна Рада, прийшло до заснування Української Культурної Ради. Заходами цієї Ради у місті Гмюнд (долішня Австрія) організовано табір для біженців і переселенців з Галичини, у якому діяли школи, гімназійні і семінарійні курси. Крім Ґмюнду, в інших місцевинах Австрії велась для пересе­ленців відповідно організована культурно-освітня праця. Культурна Рада подбала теж про видання основних книжок для молоді і курсів, а допомагали їй у цьому Т-во «Просвіта», Академічне Т-во «Січ» і центральна управа Українських Січових Стрільців.

Та не тільки для галичан Відень став центром культурної праці. Тут опинились теж визначні політичні діячі із східніх українських земель, які заснували Союз Визволення України, що теж розгорнув велику інфор­мативну, культурно-освітну і видавничу діяльність. СВУ почав видавати «Вістник СВУ» в українській мові і в німецькій мові «Україніше Нахріхтен», а в Льозанні, Швайцарія, «Ля Ревю Юкраінієн» французькою мовою. Крім цього СВУ видав кілька десяток інформаційних брошур про Україну.

Велику культурно-освітню працю провів СВУ в таборах полонених, де було до 200,000 полонених українців-вояків російської армії, що попали в австрійський полон. Діячі засобляли їх українськими часописами, книж­ками, засновували бібліотеки, організували оркестри, театральні вистави та влаштовували освітні курси. І ця праця Союзу Визволення України мала великі наслідки.

В поважних розмірах велася культурно-освітня праця в таборах інтер­нованих вояків був. українських армій у Польщі, а в таборі Ланцут, у 1921 р., був заснований перший український народний університет, в якому навча­лось понад 500 студентів. Викладачами були професори вищих і середніх шкіл. У цьому ж Ланцуті була зорганізована українська гімназія та Спілка Захисту Рідної Мови, якої завданням м.ін. було „підтримувати павших духом і пробуджувати любов до рідного слова і культури". Крім Ланцута, на теренах повоєнної Польщі були й інші подібні осередки, як напр. Каліш, де була добре поставлена культурно-видавнича діяльність, існували теа­тральні гуртки тощо.

Існувала українська військова еміграція і на терені Чехо-Словаччини. Тут, в різних місцевостях її проживання теж існували курси, школи, народні університети, спортивні клюби, бібліотеки, читальні, хори, театральні гуртки. Із середнього шкільництва треба згадати матуральні курси в Подєбрадах біля Праги, реальну гімназію в Празі, яку згодом перенесено до Ржевніц а потім до Модржан під Прагою. Народні і доповняльні школи існували теж в окремих місцевостях на терені Німеччини.

УКРАЇНСЬКІ ВИСОКІ ШКОЛИ НА ЕМІҐРАЦІЇ

А. Український Вільний Університет (УВУ) — Відень-Прага

З усіх форм культурного процесу поза кордонами України, найбільш успішно і творчо виявило себе українське високе шкільництво, що в умовинах поневолення українського народу на Батьківщині, мало великі і важні зав­дання: виховати і вишколити нові кадри інтелектуальних працівників, які, хай в умовинах чужини, зуміли б продовжати розбудову української науки, плекати українську літературу чи мистецтво. Ось яке було завдання тих високих шкіл, яких дорібком сміливо може чванитись українська еміграція. Ця ідея незалежної української науки, найсильнішої зброї за українську правду, по сьогодні збирає свої заслужені лаври і продовжує традиції з-перед 65 років.

Такою першою українською високою школою був, заснований у Відні на початках 1921 p., Український Вільний Університет. Засновником його був Союз Українських Журналістів і Письменників, а співзасновниками були виз­начний вчений-юрист проф. С. Дністрянський і проф. М. Грушевський.

Університет мав три факультети: філософський, природничо-математичний і правничий. У його складі на початках було 12 професорів і трьох доцентів, а всі з відомими науковими прізвищами. Студентів у першому році було 90, а ректором був мовознавець і історик літератури проф. Олександер Колесса.

Восені 1921 р. перенесений до Праги, проіснував УВУ аж до 1939 p., a після закінчення Другої світової війни відновив свою працю в Мюнхені. В своїй праці УВУ керувався принципами Карлового університету в Празі. Крім програми навчання в українській мові, були на університеті теж лекторати чужих мов.

УВУ користувався правами високих шкіл Чехо-Словаччини і мав визнання та матеріяльну підтримку чехо-словацького уряду. В Празі УВУ переоргані­зував свою структуру і мав уже тільки два факультети — філософський і правничий, а про його гарний і постійний розвиток за 18 років існування свідчать ось такі числа: в роках 1921-22 нараховував він 20 професорів, у 1922-23 — 24, у 1923-24 — вже 32, а в 1938-39 — 35. Зокрема гарно виглядала його науково-педагогічна і видавнича праця. Були це праці з історії, права, мистецтва, археології, економії. Видавав університет теж свої наукові збірники та провадив обмін виданнями з Українською Академією Наук у Києві і з НТШ у Львові. Крім навчальної роботи професори УВУ брали участь у міжнародних наукових з'їздах, конгресах. Бібліотека УВУ нараховувала приблизно 5 000 томів, а кожного семестру на цьому університеті студіювало понад 300 студен­тів. За перших 10 років на УВУ відбулось 88 докторизацій, а разом до 1939 р. 109 кандидатів одержало докторські дипломи.

Абсольвенти і докторанти УВУ користувались славою добрих фахівців у своїх ділянках. Деякі з них вертались після закінчення студій на рідні землі, тобто здебільша до Галичини, де все таки можна було почувати себе вільно, і там старалися влаштувати себе на працю; інші залишались на еміграції, ще інші емігрували за океан до Америки чи Канади.

Б. Українська Господарська Академія в Подєбрадах

Це була друга з черги українська висока школа, яка постала в Чехо-Сло-ваччині. Заснована у 1922 р. була вона приватною високошкільною організа­цією політехнічного типу і користувалась доброзичливістю місцевого населення. Завданням цієї школи було підготовляти кандидатів до самостійної господарської і технічної праці в таких ділянках, як агрономія, лісознавство, гідротехніка, економіка, статистика, кооперація. Ректором її був проф. Іван Шовгенів. УГА мала три факультети: аґрономічно-лісовий, економічно-кооперативний і інженерний. Разом більше як 50 катедр. Виклади проходили за пляном подібних чеських високих шкіл. Адміністративно УГА була у віданні чеського міністерства хліборобства і міністерства закордонних справ. Навчання було безплатне. У професорському персоналі було до 90 осіб, а число студентів доходило до 600 чоловік.

В перші роки існування УГА студентами її були майже виключно емігран­ти, а від 1926-27 pp. почала напливати сюди високошкільна молодь з Галичини, яка користувалась власною допомогою. Загал студентів був зорганізований в студентських товариствах, при яких були читальні, бібліотеки, хори, аматор­ські театральні гуртки тощо. Були там теж організовані професійні то­вариства, кооперативні, ощадностеві каси і т.п. За весь час існування закінчило цю школу 557 осіб, які згодом знайшли працю в різних європейських державах.

Виразником науково-видавничої діяльности професури УГА було 698 різ­них публікацій, підручників, монографій, а з них одна четверта — в чужих мовах. Друком періодично видавались «Записки УГА », а з 1927 р. наладнано контакти з чужинецькими науковими колами.

У 1932 р. чеська влада припинила субсидії для УГА і тоді постав на її місці Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання (УТГІ). Ректором його став спершу проф. Борис Іваницький, а пізніше відомий економіст проф. Борис Мартос.

УТГІ зумів розбудувати свою програму і в роках 1932-37 749 осіб були його студентами. Мав він чотири відділи: економічно-кооперативний, високу школу політичних наук, курси агрономії і курси українознавства. Студентами-заочниками були учителі, хлібороби, ремісники, урядовці, кооператори та особи інших професій.

В. Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова в Празі

В роках 1923-33 існувала в Празі ще одна висока школа, а був нею Український Високий Педагогічний Інститут ім. Драгоманова, У своїй дворічній програмі він ставив своїм завданням готовити учителів до початкових шкіл та для позашкільної освіти. Його директором був Леонід Білецький, — історик української літератури, кол. викладач Кам'янець-Подільського Університету і Таємного Українського Університету у Львові.

В pp. 1925-26 Інститут був поширений на 4 роки навчання, готував кан­дидатів на гімназійних учителів та організаторів шкіл і народної освіти. Уся програма була взорована на зразках західньоевропейських шкіл. Разом в Інсти­туті було 23-33 катедри, на яких викладалось 118 предметів. При Інституті існувало видавництво «Сіяч», яке друкувало підручники для шкіл, а теж наукові праці. Наукова праця Інституту була відображена в трьох «Збірниках», у яких надруковано наукові праці понад двадцять авторів. У 1933 р. Інститут видав «Драгоманівський Збірник» на пошану М. Драгоманову і в ньому поміщено І5 наукових праць. При Інституті існувало Науково-педагогічне Т-во, а потім організовано Науково-біологічне та Математично-природниче Т-ва. Студен­тами Інституту було 178 осіб, з яких 116 закінчило вимагані студії, а 31 одер­жали докторати.

Г. Українське Історично-філологічне Т-во

Четвертою інституцією української еміграції наукового значення було Українське Історично-філологічне Т-во в Празі. Було це єдине виключно наукове товариство, засноване у 1923 р. групою професорів філософського факультету УВУ (Дм. Антонович, Дм. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський — основоположники). Очолював його визначний історик мистецтва Дм. Антонович, а в складі його були визначні науковці дослівно з усіх земель соборної України. В pp. 1937-38 воно мало 53 членів. Основними предметами наукових дослідів і праць була історія України, історіографія, воєнна історія, історія освіти, права, етнографія, економіка, археологія, клясична філологія. Члени Т-ва брали участь у чужинецьких наукових з'їздах і конгресах. З уваги на фінансові труднощі Т-во вспіло видати тільки два томи «Праць», а крім цього цілий ряд цикльостильних видань. Члени Т-ва друкували свої праці в різних еміграційних виданнях, а в тому числі і у львівських, а частинно теж і в чужинецьких.

Ґ. Українське Товариство Прихильників Книги в Празі

У 1927 р. почало свою працю Т-во Прихильників Книги, до якого належали бібліографи, бібліотекарі і прихильники книги. Метою Т-ва було сприяти розвиткові і поширенню української книги. Найбільше заслуженими у цій ділянці були проф. С. Сірополко і Є.О. Вировий. У 1931 р. воно нараховувало 84 члени. Т-во відбувало свої періодичні засідання, влаштовувало виставки нових книжкових видань та спеціяльні виставки. Воно вдержувало активний зв'язок з бібліографічними установами радянської України (Книжна Палата, Науковий Інститут Книгознавства, Всесоюзна Бібліотека), як теж з подібними закордонними інституціями. Неперіодичним виданням Т-ва був орган «Книголюб», якого вийшло 15 книг.

Окремого культурного значення установою був Музей Визвольної Боротьби України, заснований 1925 року в Празі для збереження пам'яток українських Визвольних змагань і надбань української еміграції. Музей цей, утримуваний здебільша добровільними пожертвами, зумів придбати при­близно мільйон різних експонатів, а в тому числі архіви місії УHP, Союзу Визволення України, таборів полонених, військових таборів, капелі О. Кошиця, багате листування та величезну збірку українських періодиків, мистецьких предметів, нумізматики (українські паперові гроші), філятелії і т.п. Після закінчення Другої світової війни у 1948 р. чеська влада його закрила. Архіви Музею вивезено до Москви, а решту експонатів, що і так були частинно знищені в наслідок воєнних дій, передано до Слов'янської Бібліотеки в Празі.

* * *

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ У БЕРЛІНІ

Це був другий поважний осередок української науки на еміграції, зокрема заслужений в популяризації її серед німецького і взагалі чужинецького науко­вого світу. Постав він заходами гетьмана Павла Скоропадського у 1926 p., a його першим директором в роках 1926-31 був був. міністер освіти в гетьман­ському уряді в Україні, історик Дмитро Дорошенко. На початках свого існу­вання Інститут ставив своїм завданням підготову молодих адептів до наукової праці, видавання наукових творів та ведення дослідницької праці. Другим директором Інституту (від 1932 р.) став філософ та історик української культури, Іван Мірчук, і залишився на цьому становищі аж до вибуху Другої світової війни. За його головства Інститут розгорнув широку науково-інфор­маційну діяльність. У 1934 р. Інститут став державною інституцією, прикрі­пленою до Берлінського університету, і виклади його оголошувались у програмі університетських лекцій.

З цього часу Інститут поширив скалю своїх наукових завдань, а до них належало: а) плекати українську науку і культуру на території Німеччини;

б) нав'язувати і поширювати наукові зв'язки з чужинецьким науковим світом;

в) викликати зацікавлення українською науковою проблематикою;

г) опікува­тися академічною молоддю.

Інститут старався притягнути до співпраці най­кращі наукові сили, а при ньому були зорганізовані дослідчі катедри україн­ської історії, народного господарства, релігійних відносин, українського права, матеріяльної культури, мови, письменства, етнографії і етнології. Інститут вів систематичні курси українознавства, а крім цього організував виклади у різних німецьких наукових інституціях.

Інститут видавав періодично в українській і німецькій мовах свої «Записки», «Звідомлення» і «Вісті». При Інституті була зорганізована бібліо­тека, архів преси і бюро наукової інформації. При Інституті працювали видатні українські науковці: історики Ст. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський; літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Дм. Чижевський та інші.

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ У ВАРШАВІ

Побіч Праги і Берліну, третім важним науковим осередком української науки стала Варшава. Тут, у столиці Польщі, передовим діячам петлюрівської еміграції пощастило переконати польські державні кола про потребу наукового осередку, який міг би розробляти українську наукову проблематику взагалі, а радянської України зокрема. Таким чином прийшло до створення у 1930 р. Українського Наукового Інституту. Очолював його перших 8 років відомий громадсько-політичний і науковий діяч Олександер Лотоцький, а ос­танні два роки А. Яковлів. Генеральним секретарем був відомий мовознавець-славіст Роман Смаль-Стоцький. За десять років свого існування варшавський Інститут зумів розгорнути широку науково-видавничу діяльність. До його заслуг треба зарахувати видання понад 40 наукових книжкових видань з різних ділянок українознавства, а теж повного, наукового 13-томового видання творів Шевченка.

* * *

Крім Українського Наукового Інституту у Варшаві активно працювало Українське Військово-історичне Т-во, яке видавало свої збірники «За держав­ність». Тут теж розвинув свою видавничу діяльність був. ректор Кам'янець-Подільського університету, визначний культурний діяч, славіст, мовознавець, національно-церковний діяч, пізніше митрополит Української Греко-право-славної Церкви в Канаді, Іван Огієнко. Видавав він унікальний журнал, присвячений справам вивчення української мови «Рідна Мова» і другий — «Культура».

* * *

Врешті, для повного образу праці української еміграції у науковій ділянці, треба згадати Париж, де було засновано Бібліотеку ім. Симона Петлюри, що при ній зосереджувалось наукове життя українських емігрантів у Франції. Найбільше активности і заслуг проявив на французькому терені історик і публіцист Ілля Борщак своїми науковими працями у французькій мові про гетьмана Мазепу і Пилипа Орлика.

ПРАЦЯ УКРАЇНСЬКИХ МИСТЦІВ НА ЕМІҐРАЩЇ

Хоч ця праця має свою чималу літературу у формі споминів, статтей та інших принагідних публікацій, вона ще синтетично не розроблена. Щоби хоч побіжно її обговорити, приходиться ствердити, що в історичному дорібку української еміграції в Европі в міжвоєнному періоді українські мистці теж мають свої досягнення.

Не маючи змоги вільно й незалежно розвивати свій творчий талант в умовинах поневоленої батьківщини, чимало українських мистців рішились на гіркий хліб еміґрації та інколи в дуже невідрадних умовинах вчились і творили, часто не уступаючи місця відомим мистецьким величинам Заходу. Появились на еміграції мистці вже заавансовані і тут досконалили свою майстерність, а були й початківці. Першим здоровим почином помогти саме цим адептам мистецтва, було створення у Празі — Української Студії Плястичного Мис­тецтва. Прийшло до цього у 1923 р., при чому головним інспіратором цього був відомий мистецтвознавець проф. Дм. Антонович. Він, за зразками високих мистецьких шкіл Заходу, зорганізував чотиролітню школу мистецтва з клясами графіки, рисунку, малярства, скульптури, прикладного мистецтва, архітектури. 67 студентів закінчило цю школу, яка крім звичайного навчання, влаштовувала теж виставки збірні та індивідуальні своїх студентів. Згодом з цієї школи вийшло чимало добрих і надійних мистців.

В міжвоєнних роках у більших центрах української еміграції творились теж мистецькі угруповання. Такою була напр. паризька група, у якій най­більше вславився своїми морськими краєвидами і здобув собі міжнародню славу Олекса Грищенко (1883-1977). Родом з Чернігівщини, цей визначний маляр і мистецтвознавець від 1920 р. постійно жив у Франції і пройшов він довгий і складний шлях модерного мистця (кубізм, експресіонізм). Праці його виставлялись чи не в усіх більших містах західньої Европи. Є він автором кількох праць з ділянки мистецтвознавства, а теж мемуарів («Україна моїх блакитних днів»).

Другим, відомим в мистецьких сальонах Парижу, був Микола Глущенко, родом із Запоріжжя, що після студій в Берліні, від 1925 р. проживав у Парижі, де мав великий успіх (неоклясицизм, експресіонізм). Після Другої світової війни вернувся в Україну.

Імпресіоністом був Микола Кричевський (1898-1961), син Василя Кричевського старшого, родом з Харкова, що після студій у Празі і Парижі, де постійно проживав, мав успіхи в книжковій ілюстрації і театральних деко­раціях. Виставляв свої твори в Сальоні Незалежних у Парижі та інших містах Европи. Помер на еміграції.

Належали до паризької групи малярів ще такі відомі мистці, як В. Перебийніс, Вас. Хмелюк, І. Бабій, З. Зарицька, С.Левицька.

* * *

Другу групу українських малярів творила т.зв. празька школа, з якої най­більш замітними були І. Кулець і Галина Мазепа. Ця остання — маляр і графік модерніст, відома передовсім зі своїх ілюстрацій до дитячих видань, серії листі­вок і проектів костюмів та ілюстрацій до творів Шевченка.

Була теж мистецька група варшавська, в якій відзначились мистці Петро Андрусів, що після студій у Варшавській Академії Мистецтв, мав свої індиві­дуальні виставки в Празі і Берліні, а теж П. Холодний мол., і П. Мегик.

Українські графіки, що проживали в різних західньоевропейських центрах теж добились значних успіхів: Ю. Вовк, М.Кричевський, М. Бокшай, М. Михалевич, Галина Мазепа, В. Дядинюк. Цей останній, маляр і графік, студіював в Олекси Новаківського у Львові, в роках 1930-33 керував школою релігійного мистецтва при манастирі оо. Студитів у Львові.

* * *

З усіх українських мистців найбільшої загальносвітової слави добився Олександер Архипенко (1887-1964), родом з Києва, різьбар, що став творцем модерного мистецтва з власним напрямом і власним стилем. Відбував свої студії в Києві, Москві і Парижі, і в pp. 1920-23 мав свої індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. Від 1924 р. перебував в Америці і тут, в Ню Йорку відкрив власну школу та постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах і мистецьких товариствах. Про нього видано ряд монографій в багатьох мовах. Велику колекцію його скульптур має музей в Тель-Авів.

* * *

ЗАКІНЧЕННЯ

В цілому — культурний процес на еміграції був творчим продовженням його найважніших шляхів, якими прямувала праця культуротворчих передових постатей післявоєнної України, що, хоч розділена кордонами і перебувала в різних історично-політичних обставинах, жила своїм власним культурним життям і шукала динамічного себевияву в усіх ділянках.

У цьому, зрештою недовгому, промежутку часу між двома світовими вій­нами, український культурний процес переходив різні стадії, натрапляв на різні перешкоди; мав він своїх героїв і свої жертви, але він ніколи не переривався. Він став одним з найбільш маркантних виявів української національної живучости й окремішности. Став одним з головних фундаментів ідеологічних прямувань і шукань. Цей процес не тільки збагатив нашу історію, але визначив шляхи до дальшого росту нової модерної української нації.

Вибух Другої світової війни на якийсь час перервав цей процес, але не припинив його. Він знову віджив. Цим разом у зовсім нових умовинах: там, у підяремній Батьківщині, і тут, у країнах нового поселення нової української еміграції. Він дальше живе і росте та проявляє себе у тих всіх формах, які нам доступні. Зміст і особливості цього процесу та пов'язаність його з минулим — ждуть свого дослідника.

Антонович