8. Запитання для самоконтролю знань

11. Назвіть основних представників української культури в діаспорі. У чому полягала їх роль у збереженні національної культури? Наведіть приклади.

12. Поясніть вислів: "Сила нації - в силі її культури!"

9. Література

Власов В.Г. Стили в искусстве. - Т.1-3.- С.-Пб.: Кольна, 1995, 1997, 1998.

Дзюба І. Між культурою і політикою / Національний університет "Києво-Могилянська академія", Центр європейських гуманітарних досліджень. - К: Сфера, 1998.

Історія української літератури XX ст.: Кн.1.- К: Либідь, 1993.

Козловски П. Культура постмодерна: Общественно-культурные по­следствия технического развития. Пер. с нем. - М.: Республика, 1997.

Культурология. XX век: Словарь. - С-Пб.: Университетская книга, 1997.

Культурология XX век: Энциклопедия. - Т. 1-2. - С.-Пб.: Университетская книга, 1998.

Сверстюк Є. Блудні сини України. - К.: Знання, 1993.

Славутич Яр. Українська література в Канаді. - Едмонтон, 1992.

Попович М. Нарис історії культури України. - К.: АртЕк, 1999.

Павличко С.Д. Дискурс модернізму в українській літературі. - К: Либідь, 1997.

Прокоп Д. Українці в Західній Канаді. До історії їхнього поселення та поступу. - Едмонтон, Вінніпег, 1988.

Руднев В.П. Словарь культуры XX века. М.: Аграф, 1997.

Тесля І., Юзик П. Українці в Канаді - їх розвиток і досягнення. - Мюнхен, 1968.

Український авангард 1910-1930 pp. - К.: Мистецтво, 1995.

Клапчук

Українська діаспора. Перепоною до шляху збагачення національної культури була політика радянської влади щодо української діаспори, яку офіційна пропаганда зображала як "прислужницю капіталізму, фа­шизму та Риму". Москва пильно стежила за діяльністю усіх українських громад, що діяли за кордоном, і робила все, щоб їх ніхто не знав.

Українці в еміграції, для багатьох з яких боротьба за незалежність України стала змістом життя, робили вагомий внесок у розвиток націо­нальної культури, збереження політичних і культурних надбань, ознайом­лення з ними світової громадськості. У другій половині 60—80-х років зу­силлями українських громад було підготовлено і видано ряд значних українознавчих наукових досліджень, зокрема "Енциклопедію України". До забезпечення спадковості у збереженні традицій української культури, її подальшого розвитку чимало зусиль докладають такі художньо-мис­тецькі колективи, як "Дніпро", "Україна" (США), "Трембіта" (Канада), "Гомін", "Орлик" (Великобританія), "Степ", "Запоріжці" (Франція), а також преса, скажімо, "Свобода", "Америка" (США), "Гомін України" (Канада), "Шлях Перемоги" (Німеччина), "Українська думка" (Великобританія), "Українське слово" (Франція) та ін.

У пам'ять 50-річчя голодомору 1932—1933 РР- створено широковідо­мий документальний фільм про цю трагедію. Великих успіхів досягли за океаном вчені Б. Кравченко, О. Пріцак, Ю. Шевельов, художники А. Антонюк, Я. Гніздовський, І, Марчук, музикант В. Колесник.

Понад 50 років прожив у розлуці з Україною відомий літературозна­вець, письменник і перекладач Іван Кошелівець. Десятки років він був ре­дактором журналу "Сучасність", співробітником двотижневика "Сучасна Україна" та місячника "Українська літературна газета", "Енциклопедії України". Його книги про сучасну Україну справили велике враження на письменників 60—70-х років. У 1985 р. його праця "Розмова в дорозі до себе" вперше побачила світ у видавництві "Сучасність" (Нью-Йорк — Мюн­хен).

До високоякісних творів кінця 70-х pp. слід зарахувати політичний твір "Грані культури", авторство якого поки що збережено в таємниці. На дум­ку автора, найголовнішою метою українців є боротьба за національну самобугність, бо люди живуть і проявляються найкраще у своїй власній і не­залежній нації, яка є основною людською спільнотою і рушієм історії.

Повоєнні роки характеризуються ще однією примітною рисою куль­турного процесу, пов'язаною з українським і зарубіжним аспектами. Вона зумовлена третьою хвилею еміграції. Українська діаспора суттєво збільшилась як у республіках СРСР, так і в західних країнах. Проте якщо в Російській Федерації, республіках Середньої Азії і Закавказзя українці були позбавлені будь-яких можливостей для задоволення своїх культурно-національних потреб, а окремі діячі культури (М. Зощенко, Г. Ахматова та ін.) зазнали остракізму, то українська діаспора в західних країнах дістала змогу подбати про збереження рідної мови, розвиток національної шко­ли, примноження культури своїх предків.

Завдяки підтримці західних демократій, меценатству доброчинним пожертвуванням, українська діаспора на Заході продовжувала, з одного боку, репрезентувати кращі здобутки своєї національної культури, літератури і мистецтва, українського побуту в світі, а з іншого — сприяла засвоєнню модерних напрямів зарубіжної культури, взаємозбагаченню духовності. Вже восени 1945 р. було створено Центральне представницт­во української еміграції, яке легалізувало українську політичну генерацію, сприяло відновленню Українського вільного університету, шкіл, гімназій. В американській зоні Німеччини в 1947 р. налічувалось 24 українські школи-гімназії, в яких працювали 432 учителі й навчались 2880 учнів, у англійській зоні — відповідно 4 гімназії, 96 учителів, 720 учнів. Було віднов­лено діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка, а в Аугзбурзі Д. Дорошенко відновив Українську вільну академію наук. В. Кубійович ви­ступив організатором створення унікальної "Енциклопедії Українознав­ства" в 10 томах.

З 19бЗ р. став виходити журнал "Український історик", у 1965 р. заявило про себе Українське історичне товариство. Б. Крупницький опублікував книгу "Основні проблеми історії України" (1955), а Н. Полонська-Василенко виступила з працею "Дві концепції історії України і Росії" (1964). У 1963 р. кардинал Йосиф Сліпий створив у Римі Український католицький універ­ситет, а згодом Музей українського мистецтва і книгодрукування.

З осені 1945 р- в еміграції стало діяти об'єднання Мистецького україн­ського руху (МУР), до якого увійшла група талановитих письменників: У. Самчук, В. Петров, І. Костецький, Ю. Косач, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, Ю. Клен, Є. Маланюк, Ю. Шевельцев, Б. Кравців, І. Кошелівець. Вони запо­чаткували серію "Мала бібліотека МУРу", часописи "Рідне слово", "Україн­ська трибуна", "Заграва", "Литаври", "Київ". Засновуються десятки літературних, драматичних, музичних колективів: капела бандуристів, хор "Україна", налагоджується видавнича справа. Об'єднавчою ідеєю для української діаспори були дії, спрямовані на оборону України від колоні­заторської політики Москви, усамостійнення і відновлення національної державності. У збірці "Правдоносці" (Мюнхен, 1948) Яр Славутич наголо­шував, що ідеалом змагань за незалежність України має стати:

Не поля клин, не пасіка ласкава,

І не балки, де чайка проквиля,

А суверенна, кована держава,

Бо в ній — і труд, і воля, і земля.

Українські художники в діаспорі продовжували традиції М.Бойчука — школи монументалістів з елементами раннього Ренесансу, освоювали стиль імпресіонізму, характерного для західного мистецтва. Звичайно, слід зазначити, що після Другої світової війни в еміграції зійшлися творчі сили різних шкіл і напрямів, які представляли різні регіони України: Над­дніпрянщину, Галичину, Слобожанщину, Донбас, Південь, Закарпаття, що дало змогу за умови збереження місцевої специфіки збагатити загально­українські традиції. До того ж багато української інтелігенції, учених, про­фесорів, лікарів, інженерів після переселення до США, Канади, Аргентини та інших країн світу почали працювати у провідних державних і приват­них інституціях, в університетах, роблячи помітний внесок у скарбницю світової цивілізації і створюючи відповідний імідж Україні.

Кордон

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України, Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. осіда­ли у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами українсь­кої еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувала тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922), яка з 1932 р. стала Технічно-господарським інститутом. У 1922-1933 pp. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет - перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г.Шевченка) української еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії євро­пейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 p., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його перенесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне то­вариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський та інші. Члени товари­ства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Ук­раїнському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) пра­цювали філософ Д.Чижевський, літературознавець Б.Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т.Шевченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни зали­шили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, акторів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 pp. вони по­ступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, за­сновані нові вузи - Українська висока економічна школа, Українсь­ка богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Науко­вого товариства ім. Т.Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання «Енциклопедії українознавства» в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були кон­фісковані радянськими службами, а адміністрація і частина про­фесорів репресовані. Першим ректором університету став мовозна­вець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книго­друкування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних ук­раїнських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізвище - Кандиба) (1907-1944), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета - Олександра Олеся (1878-1944). В теат­ральному житті українців за кордоном найпомітнішою постаттю став актор Й.Гірняк.

Піча

З цього періоду плідною була робота вчених, які опинилися в еміграції. За кордоном були створені понад десять дослідницьких закладів з проблем розвитку української культури, історії, держави тощо. Серед них бібліотека ім. С. Петлюри в Парижі, музей визвольної боротьби в Празі (закритий в 1948 р.), Союз українських журналістів і письменників на чужині у Відні, Українська господарська академія (УГА) у м. Подєбради неподалік від Праги (закрита у 1945 p.), Українське воєнно-історичне товариство у м Каліші (Польща), потім у Варшаві (закрите у 1939 p.), Українське педагогічне товариство, Українське правниче товариство, Українське товариство прихильників книги, Український академічний комітет у Празі (усі закриті у 1940 p.), Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Український інститут громадознавства у Празі (закриті у 1934 р.), Український соціологічний інституту Відні (закритий у 1924 р.).

Десятки дослідницьких закладів були створені у Канаді, США та інших країнах світу. На сьогодні поза межами України проживає понад 13 млн. українців. Вони об'єднані у майже 30 політичних партій та громадських організацій, мають свої регіональні і науково-дослідні заклади. Зокрема, у США - відділення наукового товариства ім. Т Шевченка, дослідницько-видавниче об'єднання "Пролог", Східноєвропейський дослідницький інститут ім. В.Липинського, відділення Української вільної академії наук, Український науковий інститут Гарвардського університету, Український соціологічний інститут, Українська академія мистецтва і науки, Українська наукова фундація, Українсько-Американська асоціація університетських професорів, Українське академічне видавництво, Американська асоціація українознавства, Українське історичне товариство, Інформаційна служба "Смолоскип " та інші.

Науковцями української діаспори за кордоном видані сотні монографій, опубліковані тисячі наукових статей з історії розвитку української культури та теоретичних основ культурології. Серед найбільш значимих робіт - "Українська культура" (1940 p.), "Енциклопедія українознавства" (1949 p.), "Тисяча років української культури" (1985 p.).

Сьогодні в Інститутах НАН України, навчальних закладах формуються наукові школи українських культурологів, які, узагальнивши історичні надбання української культурологічної думки, досліджують нові проблеми в її розвитку.

МАУП

КУЛЬТУРНИЙ ВНЕСОК ДІАСПОРИ

Складні економічні процеси, що відбувалися наприкінці XIX ст., призвели до розселення великої кількості українців на чужині. Українська діаспора (від грецьк. diaspora — розсіяння, розпорошення) за кордоном формувалася починаючи з 1877 р. за рахунок мільйонів переселенців, які виїздили з України, залишаючи свої історичні землі в пошуках роботи і кращого життя на чужині. Можна ви­окремити три хвилі української еміграції.

Масова еміграція українців відбувалася переважно до Північної та Південної Америки. Вона охопила передусім західні регіони України, які входили тоді до складу Австро-Угорщини. У період до Першої світової війни (до 1914 р.) із Західної України (без Волині) виїхало 700—800 тис. осіб. Друга хвиля охоплює міжвоєнний період. Кількість емігрантів різко зменшилась. У цей період давалися взнаки Велика депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді. На захід у ці роки емігрувало близько 200 тис. чоловік. Третя хвиля: Друга світова війна та "переміщені особи". Після закінчення війни на території Німеччини та Австрії перебувало близько 2,3 млн. українців, серед них пере­важно остарбайтери — хлопці й дівчата з Радянської України, силою відірвані від своїх домівок і приречені на роки тяжкої принизливої праці на чужині. Близько 210 тис. українців рішуче відмовилися повертатися додому. Ця категорія людей називалась "переміщені особи". Серед них було чимало людей із спеціальною освітою, інтелігенції: вчителі, ін­женери, лікарі, юристи, вчені, духовні особи (близько 2 тис.), понад 200 тис. студентів. Потрібно зауважити, що матеріали про чисельність українців за кордоном досить обмежені. Різні джерела містять неод­накові цифри. Отже, цей момент потребує істотних уточнень. Емі­грація продовжувалась і в подальші роки. Так, у 70 — на початку 80-х років з СРСР, у тому числі з України, було виселено чималу групу громадян (так званих дисидентів) з політичних міркувань. Ці переважно творчі працівники поселилися в країнах Північної Амери­ки і Західної Європи.

Після здобуття Україною незалежності представники української діаспори за кордоном дістали можливість співпрацювати з корінним на­родом щодо відродження духовних скарбів, розвитку науки і культури, вирішення нагальних проблем сьогодення. У зарубіжних країнах, де зо­середжена значна кількість українців і населення українського поход­ження, створені численні прогресивні молодіжні, культурно-просвітні та інші товариства, видається україномовна періодика, організовано школи з українською мовою навчання.

Велику турботу у справі організації, утримання і тематичного спря­мування українських шкіл виявляють численні громадські організації. У США, наприклад, товариства "Рідної школи", учительські громади та інші організували більшість шкіл з українською мовою навчання; такі школи створено також громадськими та культурними організаціями Ка­нади, Польщі. Загалом рівень розвитку українського шкільництва в за­рубіжних країнах невисокий. Матеріали про сучасний стан зарубіжно­го шкільного українознавства в нашій країні, на жаль, неповні.

У повоєнні роки помітного успіху зарубіжні українці досягли в роз­витку актуальних спрямувань наукового українознавства і народознав­ства. Велику роботу в цьому напрямку провадять Наукове товариство ім. Шевченка (Канада, м. Торонто), Центр українознавчих студій при Гарвардському університеті, Український вільний університет (Німеч­чина, Мюнхен), Європейський відділ Наукового товариства ім. Шев­ченка і Головна редакція енциклопедії українознавства (Франція, м. Марсель), Наукове товариство ім. Шевченка (Австралія), Українська вільна академія наук (Канада, м. Вінніпег).

Сьогодні багато говорять про те, що Україну мало знають у світі, що тільки тепер світ починає знайомитися з нашим народом. А от у серб­ському часописі, що видавався свого часу в Америці, читаємо: "Haс виповнює гордість, що слов'яни мають чим хвалитися перед світом: турне Шаляпіна, російська Велика опера і Український національний хор відкрили Америці великі скарбівні слов'янської духовної культури. Але український хор з цього погляду робить найбільшу послугу, бо, по-пер­ше, репрезентує хорове мистецтво, в якому українці визнані найвищи­ми, і, по-друге, знайомить світ з великими оригінальними цінностями української національної музики, яка не те що дорівнює, а й перевищує найкращі фольклорні твори Заходу. Український національний хор є одним з тих могутніх чинників, які знайомлять цивілізований світ з його батьківщиною Україною. Це є дивовижний тріумф Кошиця, його бо­жественного хору України."

Після масового виїзду українських біженців з Європи за океан у Нью-Йорку 26 червня 1954 р. зібрались кількадесят письменників і працівників літератури та вирішили, що від того дня діятиме об'єднання україн­ських письменників в еміграції "Слово", яке тоді репрезентували Г. Костюк, Д. Гуменна та Ю. Лавріненко. Деякі письменники, наприклад Галина Журба, вважали, що трудівникові пера не потрібна організація, а його роль зводиться до написання вартісних творів. Однак така орга­нізація була необхідна, бо йшлося про організоване протиставлення вільної думки й слова існуючій у Радянській Україні творчості "інже­нерів людських душ", як називали письменників партійні цензори, що повністю контролювали їх творчість. Офіційно ОУП "Слово" почало існувати ухвалою 22 письменників, що були на нараді 19 січня 1957 р., коли було прийнято статут. До "Слова" належали такі визначні літера­тори, як У. Самчук, О. Тарнавський, Р. Купчинський, Ю. Лавріненко (Дивнич), редактор монументальної книги "Розстріляне відродження", І. Багряний, Б. Олександрів-Грибінський, професор Я. Рудницький, Ю. Стефаник, М. Левицький, Г.Боднарчук, автор кількох шкільних підручників, численних статей на педагогічні теми, восьми збірок-новел (уже покійний). А сьогодні членами є професори Ю. Шевельов-Шерех, Д. Нитченко з Австралії, О. Зуєвський, Я. Славутич (перше знайомство читачів України з цим самобутнім поетом сталося на сторінках "Всесвіту"), Д. Гусар-Струк з Канади, С. Фостун з Англії і багато інших прозаїків та поетів з діаспори. Сьогодні "Слово" має понад 120 членів. До 1991 р. члени "Слова" брали участь у захисті переслідуваних україн­ських письменників через пен-клуб та "Інтернаціональну амністію", у цьому напрямку плідно попрацювали А. Палій у Канаді та О. Тарнавський у США. Напередодні 90-х років ситуація в Україні змінилася на краще. Від 1990 р. твори письменників — членів ОУП "Слово" дру­кувалися в Україні (наприклад, більшу частину журналу "Всесвіт" за листопад 1991 р. (№ 11) було присвячено творам українських письмен­ників Канади й США). Після проголошення незалежності України "Сло­во" почало активну співпрацю зі Спілкою письменників України. Бага­тьох членів "Слова" прийнято до Спілки.

Незважаючи на скрутні економічні умови в Україні перевидаються окремими книжками чи друкуються в журналах твори членів "Слова". Деякі з них перебували у Києві як викладачі й виступали на своїх літе­ратурних вечорах, на радіо, у телевізійних програмах. Дехто з них от­римав нагороди, наприклад Б. Рубчак і А. Палій нагороду ім. Павла Тичини за поезію, Г. Кошелівець — премію "Благовість", О. Зуєвський — ім. Г. Сковороди, Г. Качуровський — ім. М. Рильського, Д. Нитченко — ім. Лесі Українки.

Дмитро Нитченко — патріарх першої генерації українців в Авст­ралії. Це видатний діяч на ниві української освіти та шкільництва, не­втомний наставник молодої генерації українських літераторів.

Однією з визначних подій на шляху до єднання і консолідації всіх національних сил став проведений під егідою Академії наук УРСР у 1990 р. Перший конгрес Міжнародної асоціації україністів. Конгрес зібрав близько двохсот учених із 23 країн світу. На засіданнях обгово­рювалося широке коло тем, пов'язаних з історією України, її наукою, духовною і матеріальною культурою, гострими проблемами сьогодення, перспективами розвитку сучасного українознавства.

Конкретним результатом розширення наших зв'язків із українською діаспорою стало "пізнання культури, витвореної українською діаспо­рою. освоєння і введення кращих здобутків культури українців за кордоном в материкову систему національної культури". Налагоджується взаємообмін друкованою продукцією.

Найвищого рівня українська поезія в діаспорі досягла між Першою і Другою світовими війнами в творчості празької школи. Не всі українські поети, що жили тоді в Празі, до неї входили. О. Олесь і С. Черкасенко були поетами старшого, ще дореволюційного, покоління і світоглядно до неї не належали, а кілька лівоорієнтованих поетів — А. Павлюк, В. Хмелюк, М. Ірчан, С. Масляк — входили до так званого Жовтневого кола і були радянофільські. Празьку поетичну школу утворили художньо найталановитіші пореволюційні митці, біль­шість з яких ще недавно зі зброєю в руках боролися за Українську державу і після поразки УНР (1917—1921) опинилися за кордоном. Це Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, Ю. Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська, О.Теліга, О. Стефанович, закар­патські поети І. Ірлявський, І. Колос та ін.

По-новому осмислити рідну літературу допомагають ґрунтовні біб­ліографічні праці. Відома українська поетеса і бібліограф із США М. Тарнавська склала покажчик англомовних матеріалів з української літератури у двох частинах. У першій подано в абетковому порядку (за прізвищами авторів) опис усіх книжок. У другій частині подано в абетковому порядку українських авторів із зазначенням джерел, де вмі­щено їх твори. До покажчика включено прізвища перекладачів, авторів критичних праць та назви журналів.

У серії "Українські дослідження Оттавського університету" вида­но іншу капітальну бібліографічну працю, яка є важливим і оригіналь­ним внеском до поглибленого вивчення міжлітературних взаємин. Ав­тор її, відомий канадський бібліограф-україніст О.Пясецька, опра­цювала значну кількість джерел і включила до покажчика відомості про англійські та французькі переклади з української літератури (не­залежно від місця видання), історико-літературні огляди, критичні пу­блікації, присвячені окремим українським письменникам та українській літературі в цілому.

У цій сфері дослідження української літератури відома праця Я. Сла­вутича "Анотована бібліографія української літератури в Канаді" (три видання).

Поза Україною в різних країнах живе понад 200 митців українського походження різного віку і різних напрямків. Більшість з них гуртуються в "Об'єднанні митців-українців в Америці" з центром у Нью-Йорку і в "Спілці українських образотворчих митців" з центром у Торонто. Деякі їх твори були показані на "Світовій виставці українських митців", яка відбулася в Торонто в 1982 р. У 1985 р. в Торонто в галереї Канадсько-української мистецької фундації і у Вінніпегу, в осередку української культури й освіти, відбулася ретроспективна виставка робіт відомого ук­раїнського художника М. Левицького, присвячена 50-річчю його творчої діяльності. До М. Левицького художнього оформлення українських кни­жок у Канаді майже не було. Він підніс оформлення української книжки в Канаді на високий рівень, заслужено посідає одне з перших місць у всій зарубіжній українській книжковій графіці. В його творах використо­вуються традиції українського народного мистецтва.

Не можна не згадати прізвищ провідних українських художників зарубіжжя: Я. Гніздовський, В. Цимбал, Р. Логуш, В. Фаркавець, А. Лисак, С. Лада, О. Теліжин, В. Юрчук, І. Кейван, І. Осадча, X. Микитюк. Ім'я американської художниці О. Марищук-Кендл, українки за походженням, відоме шанувальникам сучасного малярства. її роботи експонувалися не лише в США, а й в Україні. На запро­шення Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном ху­дожниця була на стажуванні в Київському художньому інституті в май­стерні видатного графіка В. Касіяна (1971—1973 pp.).

В історичному центрі Парижа Я. Геник, українкою за походженням, відкрито картинну галерею в січні 1989 р. з метою зібрання творів ук­раїнських митців і широкого ознайомлення європейської публіки з ними. їй дуже хочеться, щоб українське образотворче мистецтво знайшло своє місце в Парижі. Для цього вона докладає всіх можливих і неможливих зусиль. Я. Геник під час Осіннього салону в Парижі організувала вис­тавку "Художники України", на якій було показано понад 40 картин. Було випущено каталог, відбулися зустрічі з українськими митцями. В 1988 р. премію "Друзів Осіннього салону" отримав вихованець Київ­ського художнього інституту С. Чепик.

Художні зв'язки України із зарубіжними країнами сьогодні є акту­альними в мистецтвознавстві. Такі зв'язки спростовують думку про "провінційність" українського мистецтва. Українська діаспора, її художня інтелігенція прагнуть поєднатися у спільній праці з відродження духов­них скарбів нашого народу, що є важливим і прогресивним явищем в історії нашого народу.

Великомасштабні культурно-політичні акції відбулися в 1992 р. у день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р. у Києві в Палаці культури "Україна" розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було кон­солідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну до­помогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Все­світній форум українців. Вперше Україна зібрала у столиці своїх синів і дочок з усіх куточків світу. На форумі було створено координаційний орган світового українства — Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), до складу якої увійшло понад 11 представників від західної і східної діаспори. Головою ради став відомий громадський діяч І. Драч. Рада стала ініціатором низки загальнокультурних заходів. Виїзні засі­дання УВКР у Чигирині (1993), Батурині (1994) розпочали громадсь­ко-державний рух з відродження давніх українських столиць. На дер­жавному рівні вшановано 350-річчя від дня народження гетьмана І. Ма­зепи, 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, навесні 1995 р. на Харківщині відбулося свято "Слобожанський Великдень".

Значним кроком до національно-культурного відродження було ство­рення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Комісія веде інвентаризацію цін­ностей, які різними шляхами опинилися за межами України. Уже на сьо­годні з Чехії повернулися архіви О. Олеся і О. Ольжича. До відділу ру­кописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли рукописи Б. Антонича, з Німеччини передано колекцію з 82 предметів доби мідного віку, трипільського і скіфського періодів, що були вивезені з України в 1944 р. Повернено частину історико-культурних документів О. Довженка, колекцію мистецьких творів художників М. Андрієнка, Л. Морозової, окремі праці вченого Ю. Січинського тощо.

Міцнішає спів­робітництво з науковцями української діаспори, інтелектуальні сили яких спрямовані на розвиток і утвердження української науки. Деякі з них включилися безпосередньо у державне і культурне будівництво в Ук­раїні, серед них В. Гаврилишин, Б. Кравченко, И. Пріцак, Т. Гунчак та ін.

Для українського на­роду відкрилися незнані досі твори письменників української діаспори Є. Маланюка, Т. Осьмачки, І. Багряного, І. Салічука, І. Костюка, поетів-борців, які загинули у боротьбі з фашизмом, — О. Теліги, О. Ольжича (Кандиби).

Яртися