1.Теоретичні аспекти здійснення банками інвестиційної діяльності на ринку цінних паперів

Для розвитку економіки необхідна постійна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів. У будь-якій країні, де економіка функціонує ефективно, цей процес здійснюється на ринку фінансових ресурсів. Однак ринок фінансових ресурсів це скоріше загальна назва цілої системи ринків, що зосереджує попит і пропозицію на різні за своїм характером платіжні засоби. З наведеної схеми видно, що ринок фінансових ресурсів об'єднує чотири головні складові: грошовий ринок, кредитний ринок, валютний ринок та ринок цінних паперів. В свою чергу кожна з цих складових синтезує в собі групу ринкових відносин, що взаємопов'язані в рамках загальної системи.

Ринок цінних паперів (РЦП) об'єднує частину кредитного ринку (зокрема ринок позичкових боргових інструментів, або ринок боргових зобов'язань) і повністю ринок інструментів власності. Іншими словами цей ринок інтегрує операції щодо випуску та обігу боргових інструментів, інструментів власності, а також їх похідних. До боргових інструментів належать, передусім, облігації, векселі, сертифікати.

До інструментів власності всі види акцій, а до їх похідних – опціони, варsанти, ф'ючерси та інші аналогічні цінні папери. Отже, ринок інструментів позики, будучи елементом кредитного ринку, є сферою відносин, що стосується позичкового капіталу, в той час, як ринок інструментів власності стосується відносин щодо власного капіталу, тобто пайових внесків власників статутних фондах підприємств. Тому, якщо всі ці ринки розглядати концептуально, то можна стверджувати, що концепція ринку цінних паперів – поняття ширше, ніж концепція фондового ринку чи фондових цінних паперів, бо охоплює численні складові, а не лише акції і облігації та офіційний біржовий ринок.

Тобто не можна розглядати питання щодо ринку цінних паперів і залишати поза увагою ринки грошових та кредитних ресурсів, іпотечних закладів, валюти, банківських акцептів, позичкових капіталів, євровалют, тощо.

Також ринок цінних паперів повинен включати три складові: попит, пропозицію і ціну.( Зображено на рисункунку 1.1)

Рис.1.1 Складові рінку цінних паперів

Попит формується підприємствами і організаціями, яким не вистачає власних коштів для фінансування інвестиційних програм, а також державою для покриття бюджетних витрат, що тимчасово не забезпечуються відповідними грошовими надходженнями. Основні пропозиції – заощадження населення, а в деяких випадках тимчасово вільні кошти підприємств і держави. Необхідна умова функціонування на ринку цінних паперів інституційних інвесторів, що здатні мобілізувати на тривалі строки великі суми грошових коштів, пропонуючи їх до вкладення в цінні папери. Ними можуть бути пенсійні, інвестиційні, ощадні фонди, страхові компанії, ряд інших спеціалізованих організацій.

Враховуючи різноманітність операцій на фондовому ринку та багатогранність функцій його учасників, практично можливо запровадити щодо них чітку і сталу класифікацію. Та все ж спробуємо зробити це за найтиповішими ознаками: характером економічної поведінки, різновидами діяльності, належністю до громадянства конкретної країни. Учасники ринку цінних паперів, з урахуванням їх економічної поведінки, поділяються на такі категорії: держава, населення, комерційні організації. У свою чергу комерційні організації поділяються на нефінансові і фінансові. До останніх належать комерційні банки, інвестиційні фонди, акціонерні товариства, страхові та брокерські компанії та інше.

Суб'єктів фондового ринку поділяють також на професійних і непрофесійних його учасників. Професійні учасники працюють на ринку цінних паперів постійно і лише на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються у порядку, встановленому чинним законодавством. Учасників ринку цінних паперів поділяють також за ознаками громадянства. Громадяни України є національними учасниками (резидентами), іноземні громадяни — зарубіжними учасниками ринку (нерезидентами). Залежно від характеру операцій на ринку цінних паперів серед учасників торгів розрізняють кінцевих продавців, кінцевих покупців і посередників між ними. Залежно від стадії та місця руху цінних паперів, цей ринок поділяється на первинний і вторинний, біржовий та позабіржовий. У своїй сукупності вони утворюють систему ринків позичкових капіталів. Первинний ринок — це ринок перших і наступних емісій (випусків) цінних паперів (шляхом відкритої чи закритої передоплати) на якому здійснюється їх початкове розміщення серед інвесторів.

Тобто рамки первинного ринку фактично обмежуються найпершим актом купівлі продажу того чи іншого цінного паперу. На цій стадії емітент передає майнові права на свою власність (чи частину власності) іншим особам, одержуючи натомість грошові кошти для інвестицій. Найважливіша особливість — повне розкриття інформації для потенційних інвесторів при умові емісії. Як правило, більшість цінних паперів (отже і майнові права, що в них виражені) згодом переходять від одного власника до іншого — продаж, інші операції, що залежать і в свою чергу впливають на кон'юнктуру ринку. Іншими словами, цінні папери надходять в обіг. Обіг цінних паперів — це прерогатива вторинного ринку. Отже, на вторинному ринку відбуваються операції з цінними паперами, випущеними раніше на первинному ринку. Головною метою вторинного ринку є забезпечення ліквідності цінних паперів, тобто створення умов для найширшої торгівлі ними. Це в свою чергу, надає можливості власникові цінних паперів реалізувати їх у найкоротший строк при незначних варіаціях курсів та невисоких витратах на реалізацію. В Україні на вторинному ринку обертаються здебільшого цінні папери новостворених структур фінансової спрямованості, в основному банків. Це пов'язано з недосконалістю законодавства стосовно регулювання ринку цінних паперів, низькими темпами приватизації, відсутністю достатньої кількості високопрофесійних посередників, дається в знаки недосконалості систем зв'язку і комунікацій. Все це позбавляє цінних паперів ліквідності.

На вторинному ринку формується також справжня ціна на різні види паперів під впливом поточної кон'юнктури. Торгівля цінними паперами може здійснюватись за двома напрямками: у формі організаційно оформленого і постійного функціонуючого обігу цінних паперів між банками, брокерськими та дилерськими фірмами, що утворюють позабіржовий ринок. Біржовий ринок нерозривно пов'язаний з поняттям фондова біржа, власне, ці терміни тотожні. Під ними обома розуміють ринок з найвищим рівнем організації (як правило вторинний), що максимально сприяє підвищенню реальних ринкових цін на фінансові вклади, які перебувають в обігу. Позабіржовий ринок охоплює операції з цінними паперами поза біржею. Він складається з обігу цінних паперів між банками і іншими структурами. У більшості випадків на цьому ринку відбувається первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не бажають чи з об'єктивних причин не можуть виставити свої активи на біржу.

Крім наведеної класифікації ринку цінних паперів можна диференціювати ще за такими ознаками (за кожною ознакою ринок поділяється на сегменти):

• за категоріями емітентів (ринок цінних паперів корпорацій, ринок державних цінних паперів);

• за строками випуску (ринок цінних паперів без установленого строку обігу, ринок цінних паперів з установленими строками обігу, ринок безстрокових цінних паперів тощо);

• за категоріями розповсюдження (інтернаціональний, національний, регіональний);

• за видами цінних паперів (ринок акцій, в тому числі за їх видами; облігацій, інші цінні папери).

Ринок цінних паперів безумовно належить до особливих сфер соціально-економічного життя країни. Тут переплітаються інтереси банків, акціонерних товариств, товаровиробників, посередницьких контор, власників вільних грошових коштів, акцій і приватизаційних сертифікатів. Їхні інтереси або збігаються, або вступають у суперечність. У цьому складному процесі значну роль має відігравати держава, бо саме вона повинна розробити і встановити такий механізм взаємодії учасників ринку цінних паперів, який дав би змогу максимально активізувати економічне життя суспільства з позитивними його результатами.

Банківськими інвестиціями є кошти банків, вкладені в цінні папери підприємств, організацій, установ різної форми власності на якийсь певний період часу. Цінні папери можуть бути об'єктом банківських інвестицій, якщо вони:

1. обертаються на РЦП;

2. виконують функцію боргових зобов'язань;

3. є частиною статутного капіталу.

Банк здійснює інвестиції з метою досягнення:

1. безпеки вкладень;

2. доходності операції (інвестиції);

3. ліквідності;

4. зростання капіталу.

Під безпекою вкладень розуміють їх незалежність від зміни кон'юнктури на фондовому ринку і стабільність отримання доходу.

Безпека досягається за рахунок знижок доходності та обсягів вкладень. Самими безпечними рахуються вкладення в облігації державних позик (аналогами яких в Україні є облігації внутрішньої державної позики (ОВДП)), та облігації внутрішньої місцевої позики (ОВМП), котрі забезпечуються економічною значимістю і платоспроможністю держави.

Якщо ж банк більше зацікавлений в доходності цінного паперу, то йому прийдеться піти на зниження рівня безпеки інвестиції, оскільки більш доходними вважаються ціні папери акціонерних товариств з низьким інвестиційним рейтингом, або венчурних (високоризикових) фірм. Тому потрібно оптимально поєднувати безпеку і доходність. Ліквідність цінних паперів означає можливість для їх власників швидко і без збитків перетворити їх у гроші. Збільшення капіталу забезпечується здебільшого за рахунок звичайних акцій акціонерних товариств, що активно господарюють в передових галузях н/г. Такі акції приносять низький рівень дивідендів, але забезпечують швидке зростання капіталу.

Особливу увагу комерційні банки приділяють якості цінних паперів при їх купівлі, хоча надійного методу визначення захисту вкладених коштів на довгий період не має, так як іноді мають місце ситуації, які неможливо передбачити. Таким чином, коли визначені цілі інвестування, необхідно вибрати ті ЦП, які відповідають цим цілям. Для цього спочатку проводять галузевий аналіз, вибір галузей, діяльність яких за певний період дає найкращі результати. Після цього проводять аналіз фінансової звітності, яка публікується і порівнюють результати за декілька років у вартісному виразі та динаміці. Потім розраховують ключові показники: обсяги прибутку на акціонерний каптал, коефіцієнт прибутковості (відношення чистого прибутку до виручки від реалізації); коефіцієнт оборотності коштів, співвідношення власних і залучених коштів, коефіцієнт ліквідності та інші показники. Ці коефіцієнти має сенс співставити з аналогічними по галузі, а також прослідкувати динаміку за певний період часу.

Основними ЦП є акції, облігації та похідні від них. Якщо банк інвестує кошти в акції підприємства, то це дозволяє банку отримати дивіденди на вкладений капітал, а також стати співвласниками даного акціонерного товариства. Банк також може купувати акції товарних та фондових бірж, якщо вони утворені у формі акціонерного товариства. Це дає банкам право членства на біржі автоматично, що дозволяє проводити біржові операції як брокери або ділери. Усі ЦП придбані банком, можна поділити на дві групи: первинний і вторинний резерв. Банківські інвестиції складають первинний резерв. ЦП первинного резерву призначені приносити максимальний доход банку. Однак, як правило, цінні папери, які мають високу дохідність, не відповідають іншим вимогам, що пред'являються до фондових інструментів. Тому кожен банк для підтримки своєї ліквідності формує вторинний резерв з цінних паперів, які можна швидко і без втрат перетворити в готівку.

Як правило, це цінні папери із строком погашення менше одного року. Крім цього цінні папери первинного резерву, за якими майже вийшов строк погашення, також можна віднести до вторинного резерву. Вторинний резерв використовується при нестачі високоліквідних засобів у випадках збільшення обсягів вилучених вкладів або збільшення попиту на позики. Таким чином з подальшим розвитком ринку ЦП в Україні повинні зростати обсяги банківських інвестицій у ЦП. Але якщо керуватись інструкцією №10 "Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків" затвердженою Постановою Правління НБУ від 30 грудня 1996 року за №343, то КБ встановлено норматив інвестування, який характеризує використання власних коштів банками для придбання акцій акціонерних товариств, підприємств та недержавних боргових зобов'язань.

Норматив встановлюється у формі відсоткового співвідношення маж розміром коштів, які інвестуються, та загальною сумою власних коштів комерційного банку. Максимально допустиме значення нормативу не повинно перевищувати 25 відсотків розміру власних коштів банку.

Це обмежує інвестиційні можливості банку. Комерційним банкам забороняється мати загальну суму вкладень в статутні фонди інших підприємств та організацій більше 10% їх власного статутного фонду. З іншого боку, в умовах нестабільної економіки і інфляції довгострокові вкладення можуть негативно вплинути на діяльність банку.

У нашій країні в банківській системі склалось дві основні думки з цієї проблеми. НБУ дотримується точки зору щодо обмеження вкладень в цінні папери для банків, так як їх інвестиційні операції являється високоризиковими, а тому ставлять під загрозу ліквідність банку. У комерційних банків діаметрально протилежна думка — діяльність банків не повинна бути односторонньою.

На їхню думку, в Україні склалась ситуація, коли величезні потоки капіталів, що проходять через банки, не беруть участі в інвестуванні, що значно підриває всю економіку країни вцілому. Досвід функціонування фінансових установ на вітчизняному фондовому ринку дає змогу зробити висновок, що саме банки випускають найбільшу кількість ліквідних акцій та облігацій, а також є найбільшими інвесторами як у приватні цінні папери, так і в державні.