Інвестиційна діяльність. Види та джерела формування інвестицій

Інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкт підприємницької діяльності, у результаті якої формується прибуток та досягається соціальний ефект.

Інвестиційний ринок — це економічна категорія, що являє собою збалансованість попиту та пропозиції на інвестиції. Інвестиційний ринок формує суб’єкт — інвестор, тобто господарюючий суб’єкт, в якого виникає попит на інвестиції та інвестиційні товари.

У країнах з розвинутими ринковими відносинами інвестиційний попит і пропозиція збалансовані через механізм ціноутворення на базі зрівноважених цін на інвестиції та інвестиційні товари.

Для стимулювання інвестиційного попиту товаровиробників і розвитку конкуренції між ними держава застосовує систему заходів антимонопольного регулювання.

Механізм дії ціни зрівноваженості полягає у такому. Інвестор, вкладаючи кошти, розраховує отримати максимальний прибуток за мінімальних витрат. Він віддає перевагу найприбутковішим активам (інвестиційним товарам) з найвищою нормою прибутку на вкладений капітал. Ця ефективна галузь залучає більшу масу капіталу. Відповідно попит на інвестиційні товари починає перевищувати пропозицію, та їх ціна збільшується. Висока ринкова ціна таких товарів є індикатором їх привабливості для інвесторів з точки зору віддачі інвестицій — їх дохідності.

Види:

- Валові інвестиції у виробництвах – це інвестиційний продукт, що спрямовується на підтримку та збільшення основних та обігових виробничих фондів. Складаються із двох складових – амортизація – являє собою необхідні ресурси для відшкодування зносу основних засобів (їх ремонту, тощо.)

- Чисті інвестиції – вкладення капіталу з метою підвищення зростання та розвитку основних засобів такими заходами як: будівництво будинків і споруд, виробництво та налаштування нового устаткування.

- Інвестиційний ринок — це система, що включає:

•  суб’єктів (інвесторів, підрядників, замовників, проектні і науково-дослідні організації та ін.);

•  об’єктів (матеріальні і нематеріальні, права, ліцензії, патенти, ноу-хау та ін.);

•  інфраструктуру ринку (банки, біржі, пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, інженерно-консультаційні фірми, суд, арбітраж та ін.);

•  ринковий механізм;

•  контроль з боку держави за дією ринкового механізму.

Структура та фактори суспільного виробництва

Для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови – фактори виробництва.

Фактори виробництва – це всі неохідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ.

В економічній науці поряд з поняттям «фактори виробництва» використовується і така категорія, як «ресурси виробництва». Ресурси виробництва становлять сукупність природних, капітальних і людських сил, які потенційно можуть бути використані в процесі виробництва. Фактори виробництва, на відміну від ресурсів, це вже реально використані в процесі виробництва ресурси.

Економісти поділяють фактори виробництва на дві великі групи:

• матеріальні (речові) фактори — земля, капітал;

• людські фактори — праця і підприємницький хист.

Речовинний фактор суспільного виробництва охоплює предмети праці та засоби праці. В сукупності вони становлять засоби виробництва.

Речі або їх комплекс, за допомогою котрих людина впливає на природу, — це засоби праці. Фізичні, хімічні, біологічні властивості таких речей використовуються для створення необхідних людині продуктів. До засобів праці належать інструменти, машини, виробничі споруди, а також залізничні, шосейні дороги, канали і т. п.

Предмети праці — це матеріали, що можуть бути опосередковані людською працею. Їх можна поділити на два види. Перший — це речовини, які вперше виокремлюються працею від природи, що перетворює їх на продукт, наприклад вугілля, руда, нафта. Другий вид — предмети праці, які були вже опосередковані працею людей. Такі предмети праці називаються сировиною, або сирим матеріалом, наприклад залізна руда (агломерат), вугілля (кокс) у доменному виробництві, метал на машинобудівному заводі, пряжа в ткацькому виробництві тощо.

Земля — це передусім просторово-географічний фактор. На землі живе людина, народ, розташовані країни - великі й малі. Однак території цих країн, хоч якими б вони були значними, обмежені. Земля, до того ж, і сама є ресурсом: вона є засобом сільськогосподарського виробництва. Крім цього, земля містить великі багатства - корисні копалини, воду, повітря, ліси, тваринний і рослинний світ, а вони також мають граничну межу використання і багато з них є не відновлювані. Отже, земля як економічний ресурс - це всі дарові блага природи, які застосовують у виробництві: орні землі, ліси, родовища корисних копалин, водні ресурси тощо.

Капітал, або капітальні блага, як економічний ресурс, охоплює всі виготовлені виробничі знаряддя, тобто машини, інструменти, устаткування, будівлі, споруди, транспортні засоби, збутову мережу тощо. Капітал, по-перше, завжди є результатом попередньої праці людей; по-друге, він призначений не для безпосереднього споживання, як споживчі блага, а для подальшої участі в процесі виробництва. Економісти нерідко називають капітал фізичним, бо він існує у вигляді речей.

Гроші не належать до фізичного капіталу. Оскільки гроші нічого не виробляють, а тільки відображають капітал і може за певних умов на нього перетворюватися (коли за них купують засоби виробництва), то їх не вважають економічним ресурсом. Гроші — це фінансовий капітал.

Праця — це сукупність усіх фізичних і розумових здібностей людини, які застосовують у виробництві життєвих благ. Тільки завдяки праці людське суспільство досягає того надзвичайно високого ступеня матеріальної й духовної культури, який маємо нині.

Розвиток національної економіки та її результативність значно зумовлені кількістю і якістю праці.

Кількість праці залежить від кількості населення, його віку (статевого складу, ступеня фізичного здоров'я та господарської активності).

Якість праці визначають: освітній і професійний рівень працівників, суспільний і технічний поділ праці, ступінь особистої свободи, психофізіологічні умови.

Праця також є обмеженим економічним ресурсом, що зумовлено вже самою кількістю людей, їхньою здатністю працювати, тривалістю робочого часу, обмеженістю знань, хоч які вони були обширні тощо. Отже, принцип обмеженості економічних ресурсів є загальноохоплюючий.

Значення розглянутих трьох видів економічних ресурсів у процесі виробництва життєвих благ протягом людської історії змінювалося. Початкове, коли людина привласнювала готові продукти природи, вирішальну роль відігравала земля. З переходом від збирання диких плодів, полювання і рибальства до скотарства і, особливо, землеробства, а потім до ремесла щоразу вагомішою ставала праця: створювані продукти дедалі більше були результатом праці. З цього часу аж дотепер праця с визначальним економічним ресурсом.

Капітал з'явився пізніше. Тривалий час він існував у ви­гляді нескладних інструментів. Важливого значення капітал набув тільки наприкінці XVIII ст. із винаходом машин і пере­ходом до механізованого виробництва. З того часу капітал пе­ретворився на могутню господарську силу, розширив можли­вості виробництва до грандіозних розмірів. Роль цього ресурсу зростатиме й надалі.

Отже, спільною важливою рисою всіх економічних ресурсів є те, що вони рідкісні, тобто кількісно обмежені.

Обмеженість ресурсів породжує багато техніко-економічних проблем: обмеженість обсягу виробництва, необхідність усебічної економії виробничих ресурсів та вибору, пошуків альтернативних варіантів використання ресурсів тощо.

Поєднання й організацію трьох видів економічних ресурсів у процесі виробництва забезпечує підприємливість, яка є ще одним, четвертим економічним ресурсом.

Підприємницький хист, або просто підприємливість - це особливий людський ресурс. Підприємець виконує такі функції.

• організовує сполучення ресурсів землі, праці, капіталу в єдиний процес виробництва товарів і послуг;

• ухвалює рішення у процесі ведення бізнесу;

• новатор, який намагається провадити у виробництво нові продукти чи нові виробничі технології.

У ХХ ст. за умови науково-технічної революції неодмінним фактором виробництва стала інформація. Інформація – це система збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері. Неухильно зростає значення виробничої (транспорт, зв'язок, інформаційне забезпечення тощо), а також соціальної (освіта, наука, охорона здоров'я, соціальне забезпечення) та фінансової інфраструктури.

В другій половині ХХ ст. у звязку зі змінами в навколишньому природному середовищи та якості мінерально-сировинних ресурсів, а також створенням ринку екологічних послуг значно зросла роль екологічного фактора виробництва. Екологічгий фактор – це система спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення.Екологічний фактор у сучасних умовах набуває все більшого значення як на мікро-, так і на макрорівні.