Економічна Історія України том 1

виробництво, яке мало всі ознаки мануфактурної організації. Кількість найманих робітників на великих будах сягала багатьох десятків, а то й перевищувала півтори сотні працівників. Зважаючи на постійний і повсюдний попит на поташ як важливу складову для виготовлення соди, фарб, скла та мила, десятки поташних буд створювалося в усіх регіонах України, починаючи від карпатських лісових масивів і до незначних лісових смуг лісостепу. Часто організаторами поташного виробництва виступали орендарі міст і маєтків. Саме так було на Полтавщині в 1649 р., де С.Конецпольський вимагав від орендаря своїх міст (Гадяча, Лютеньки, Рашева) щорічної поставки до 1 тис. т якісного поташу та 80 т твердої смольчуги. Такі значні розміри поташного виробництва свідчили про його рентабельність і подальший розвиток. Адже власники таких поташних виробництв мануфактурного характеру могли за рік отримати до 500 тис. грошів чистого прибутку (як це було на поташнях Канівщини в перші десятиліття XVIІ ст.). Загалом же на початок XVIІ ст., за окремими відомостями, в межах Брацлавського та Київського воєводств працювало щонайменше півсотні поташних виробництв.

Аналогічно з поташем було налагоджено виготовлення смоли, дьогтю, випалювання деревного вугілля тощо. На Прикарпатті, Закарпатті, Північній Буковині, Північному Причорномор’ї та Приазов’ї продовжував розвиватися життєво необхідний соляний промисел. Особливо великого розвитку набуло прикарпатське солеваріння в районі Галича, Дрогобича, Коломиї та Перемишля. Місцеві соляні варниці/жупи все більше орієнтувалися на найману оплачувану працю великої кількості (часто досить кваліфікованих) робітників, чисельність яких сягала багатьох сотень (до 700) чоловік. На першу половину XVIІ ст. припадає й піднесення, новозапочаткованих переселенцями, соляних розробок на Слобожанщині (у вододілах річок Бахмутки і Тора), які розвивалися винятково завдяки найманій праці новоселів і прихожих (з різних регіонів) на Торські промисли людей68.

У цілому в досліджуваний період рудне виробництво, як, власне, і поташне, солеварне, жупне, селітряне та низка інших, мало ознаки раннього мануфактурного виробництва. Сама ж поява початкових мануфактурних форм свідчила про зростання рівня продуктивних сил, збільшення (затребуваних ринком) масштабів виробництва, втрату монопольного становища цехової ремісничої організації, використання різнорідних технічних механізмів і пристроїв та праці численних найманих ремісників/робітників.

4. Південна колонізація та розвиток козацького господарства

Конкретно-історичний аналіз документального матеріалу свідчить, що перші джерельні відомості про козаків Поділля та Київщини припадають на рубіж 80– 90-х рр. XV ст., а під 1499 р. вже згадуються козаки, які ходили Дніпром на промисли «до Черкас і далі»69. Ось ці перші зафіксовані документально козаки-провідники та козаки-уходники, вихідці з міст і волостей (переважно України й частково Білорусії), які спочатку на сезон, а згодом і на довше поселялися за порогами Дніпра, і були прообразом пізніше зафіксованих джерелами «запорозьких» козаків.

Уходництво в таких віддалених від південних українських замків місцях становило велику небезпеку з боку турецько-татарських військ, вторгнення яких в Україну з кінця XV ст. стають систематичними. Тому козаки повсюдно під час

402 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

господарських робіт носили зброю. Посол австрійського імператора Еріх Лясота писав у 90-х рр. XVI ст., що кожен там, «їдучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку – і шаблю чи тесак: татари нападають дуже часто і спокою від них майже ніколи немає»70.

Постійна загроза турецько-татарських вторгнень спонукала козаків до об’єднання у ватаги, громади і товариства. Ними будувались укріплені поселення, городки і невеликі січі, перебуваючи в яких, можна було б відбитися від нападників. Уже в 20-х рр. XVI ст. такі поселення були засновані аж поблизу татарських кочовищ, з приводу чого хан Сагіб-Ґерей скаржився в 1527 р. литовському уряду71. В 40-х рр. уже черкаські уходники писали скарги великому князю литовському на намісника Андрія Пронського з приводу заборони їм будувати подібні городці

впониззі Дніпра на Орелі й Тясминах72. А на початку 50-х рр. XVI ст. у районі порогів та островів згадувалося більше 30 уходів і станів, які контролювалися черкаським старостою73. Причому термін «стан», який у цей період дедалі ширше вживався, передбачав не сезонне, а постійне перебування козаків/промисловиків у цьому регіоні.

Про те, що козацькі ватаги в другій половині XVI ст. вже постійно залишали

вуходах і станах певні залоги, свідчив і сучасник, польський історіограф Мартин Бєльський (бл. 1495–1575)74. Проте час, коли окремі козацькі городці та невеличкі протосічі, які, проіснувавши понад сто років у розрізненому вигляді, об’єднались у велику Запорозьку Січ, яка взяла під свій захист та опіку територію Запорожжя, з прийнятною точністю дослідникам визначити ще не вдалося.

Проведений фахівцями детальний аналіз наявних джерел свідчить, що першою більш-менш достовірно зафіксованою джерелами військово-політичною організацією козаків за порогами була Томаківська* Січ. Вона існувала на однойменному острові, який у давнину ще називали Бучки, Буцький**, Дніпровський і Городище. Хоча відсутність прямих відомостей не дає підстав достеменно точно визначити час заснування Томаківської Січі. Відомо, що в першій половині XVI ст.

вджерелах відсутні відомості про централізовану Запорозьку Січ. Адже пропозиція черкаського старости Є.Дашковича (1514–1535 рр.) на Піотрковському сеймі 1533 р. про доцільність будівництва фортеці на одному з дніпровських островів із залогою 2 тис. козаків хоча й дістала схвалення, але, як писав М.Бєльський, «з неї нічого не вийшло». Так, ревізори Черкаського староства, які на початку 50-х рр. XVI ст. описували землі Запорожжя, жодним словом не обмовилися про централізований більш-менш укріплений козацький форпост. Хоча в своїх описах вони під 1552 р. згадували територію за порогами і, зокрема, «уход Томах[к]овку»75.

Подальші події – будівництво замку Вишневецького на Малій Хортиці в середині 50-х рр. XVI ст. та його розгром влітку 1557 р. – теж не дають підстав для твердження про існування великої організації козаків на сусідньому острові Томаківка, який був розташований південніше (на 50 км) і про який французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600–1673) писав, що з нього «видно увесь Дніпро від Хортиці аж до Тавані»76.

*Назва Томаківка могла походити від татарських слів «тамак» – гирло або «тумак» –

шапка.

**Буц – втікач.

Характер документальних свідчень залишається незмінним практично до другої половини 70-х рр. XVI ст., коли Стефан Баторій (з 1576 р. польський король) почав проводити жорстку політику з підпорядкування Запорожжя. Передбачалося витіснити козаків з цього регіону, частину з них взяти на королівську службу, а найбільш непокірних знищити. Своїм універсалом від 4 квітня 1578 р. Баторій зобов’язав усіх без винятку прикордонних старост допомагати київському воєводі князю К.Острозькому (бл. 1526–1608) виганяти козаків «з Дніпра» (зазначимо: не з Січі) і «на горло карати». До цієї кампанії передбачалося залучити і турецькотатарські війська. Причому в листах останнім Баторій сповіщав, що труднощі у боротьбі із запорожцями ще й у тому, що Польща не має в цьому регіоні фортець (про великий укріплений козацький табір теж не згадувалося ні в польських, ні в тюркських джерелах)77. Загалом заходи князя К.Острозького та похід любельського воєводи Яна Тарла (1578 р.) проти запорожців не дали бажаних результатів78. Думається, що воєнні дії проти запорожців були малоефективними передусім через розпорошеність козаків на великому просторі Дніпра й Великого Лугу та відсутність єдиного центру – Січі, здобути яку Польща в цей час все ж мала достатньо сил (оскільки вже в 1579 р. Баторій оголосив війну Росії, а польська армія захопила ряд російських міст). З другого боку, Баторій міг піти і на компроміс з козаками, щоб використати укріплену фортецю на Дніпрі в інтересах Речі Посполитої (оскільки восени 1578 р. він і так збільшив реєстр до 600 осіб)79.

Викладений матеріал, думається, дає підстави твердити про те, що практично

ів другій половині 70-х рр. XVI ст. на Запорожжі не було великої Січі. Козаки в цей період не були ще згуртовані в єдину організацію, а переважно розселялися по уходах, городцях, невеличких протосічах, які контролювали свою територію й загалом займалися господарським освоєнням цього регіону. Саме такий стан речей був зафіксований в Хроніці Бєльського, який радив королю взяти запорожців на службу, «а щоб було плачено їм і нехай би там, на Дніпрі, мешкали… по островах, яких там є кілька, а так міцно укріплених і де яких осяде кілька або кільканадцять сот чоловік, аби навіть військо прийшло, нічого їм там не вчинять»80.

Отже, можна констатувати, що в середині 70-х рр. XVI ст. джерела ще не вирізняли однієї великої Січі, а фіксують наявність кількох островів, на яких мешкали козаки. Не згадується і сам термін «кіш» щодо поселень козаків. Хоча тому ж Бєльському цей термін (під ним розумівся укріплений табір) був добре відомий

івін його неодноразово використовує у своїй Хроніці. Вперше – під 1589 р., коли 18 серпня татари вдерлися «до Подоля і до Русі»81. Польські хроністи зазначали, що козаки на Запорожжі поселяються «на кореню». Малося на увазі постійне поселення на відміну від сезонного «уходу». Вказаний термін був широко вживаний в Україні XVI ст. Коли поселення зводилося на новому місці, то в документах часто писалося про оселю «на сыром корени». Похідним від цього слова згодом, можливо, стали козацькі курені.

Перший більш-менш достовірний опис Томаківської Січі з укріпленням і козацькою радою маємо лише для початку 80-х рр. XVI ст. Він подається польським істориком Бартошем Папроцьким (бл. 1543–1614), який описав поїздку на Запорожжя польського шляхтича Самуїла Зборовського. Останній прибув на початку 80-х рр. XVI ст. на південь України, «до Канева», потім відправився «до Черкас» і далі на південь82. Запорозька Січ першої половини 80-х рр. XVI ст. контролювала

404 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

значну територію від Низу до Надпоріжжя та південних українських замків – Канева і Черкас, а січовики вільно пересувалися в даній місцевості, вступаючи у переговори з королівськими посланцями, і порівняно вільно почувалися у відносинах зі старостами південноукраїнських замків83. Джерела також згадували про наявність у Січі регалій найвищої влади, якими були «булава гетьманська» та «зброя перших гетьманів місця того»84, що шанувалися січовиками як найвищі реліквії. А пам’ять про «перших гетьманів» Січі та їхні регалії у першій половині 80-х рр. XVI ст. були ще не втрачені. Та й сам термін «січові козаки», як зазначав М.С.Грушевський, укорінюється в джерелах лише в середині 80-х рр. XVI ст. Першою половиною 80-х рр. датуються і найраніші відомості про дерев’яні січові укріплення – засіки, які будували козаки85.

Отже, саме консолідація запорозького козацтва та створення могутнього центру – Запорозької Січі, яка контролювала територію всього Запорожжя, стали головною передумовою активного й масового освоєння українцями запорозьких земель та економічного розвитку краю. Адже тут пролягали важливі торгові сухопутні (Муравський, Кучманський, Чорний) і водні шляхи, а також переправи.

Загалом південна колонізація відбувалася з допомогою опорних пунктів – поселень-кошів та природних захисних лісових буферних зон, а також численних островів Дніпра й інших річок (Самарська товща, Великий Луг тощо). Саме в таких місцях створювалися господарські осередки промисловиків/уходників – зимівники, звідки продовжувалося освоєння прилеглих земель і угідь. Основними заняттями поселенців було полювання, рибальство, пасічництво й рільництво. Після завершення господарського/промислового сезону ватага уходників на освоєній території згортала тимчасові стани (яких могло бути кілька) й переходила до основного базового зимівника, де зберігалася/перероблялася добута продукція та готувався необхідний реманент. Зимівники у значній кількості згадувалися (від Самарських володінь до р. Дон) починаючи з перших десятиліть XVІ ст. (за козацького гетьмана П.Ляскоронського), про що писав у своїй грамоті (1576 р.) польський король Стефан Баторій. Новозаснованими господарствами промисловики/уходники володіли на приватній та корпоративній основі. А від злагоджених дій часто залежав загальний успіх справи. Тому в промислових артілях вагомими були самоврядні засади з обраним батьком-ватагом (відомими були Василь Чорний, Семен Гузенко та ін.) та інститутом побратимства/братання й заступництва.

Протягом досліджуваного періоду прослідковується еволюція забудови козацького зимівника: від примітивної однокамерної землянки/напівземлянки (хижі, бурдюга), які типологічно були близькими до подібних місцевих/автохтонних будівель XІV ст., і до пізнішого добротного хутірського обійстя (багатокамерної наземної будівлі, яка згодом стала основою південного типу української хати). За своїм соціально-економічним значенням дослідники поділяють зимівницькі козацькі господарства на кілька типів. Найпростіший (куговий) тип зимівника (пасіки, рибні стани тощо) включав незначну житлову та господарські будівлі, в яких господарювали, як правило, новосели (прибульці або старі січовики). Він працював переважно на виготовлення необхідного продукту, а ті незначні сезонні надлишки реалізовував/обмінював на місцевому ринку. Другим, найпоширенішим, типом зимівника було господарство повної козацької сім’ї (інколи кількох сімей, що жили в одному обійсті та разом розпоряджалися результатами своєї господарської

діяльності). До третього, фермерського, типу зимівників (займалися переважно скотарством) належали господарства заможних козаків, які працювали на ринок

іпостійно залучали до роботи наймитів (до десятка і більше), для яких в обійсті навіть відводилося спеціальне помешкання. У більш пізній період (XVІІ–XVІІІ ст.) на Запорожжі формуються й великі багатопрофільні господарства поміщицького типу, які мали по кілька управителів і постійно спиралися на найманих робітників, що з часом осідали в околиці, створюючи цілі сільські громади зі своїм самоврядуванням і церквою86.

Тому в Запорожжі поряд із повноправними господарями зимівників існували й різні економічні категорії людності. Зокрема, згадувалися підлеглі Запорозькому Кошу січовики – аргати, які на свій розсуд могли вести господарське життя як самостійно, так і в складі якогось зимівника чи промислової ватаги. Численними були прийшлі на Запорожжя представники так званого поспольства, які не записувалися до січових куренів (тож не мали військових зобов’язань) і тому були частково юридично неповноправними та підлягали відповідним отаманам або паланковій старшині. Вони займалися господарством (самостійним або ж у місцевих зимівниках) і один раз на рік сплачували встановлений Кошем податок. До найнижчих суспільних верств на Запорожжі належали молодики/малюки, підсусідки, зайди/ передержії тощо87.

Основними передумовами господарської колонізації Запорожжя в досліджуваний період було широке земельне привілля, яке приваблювало різнорідну землеробську та промислову людність, а також постійний попит на продукцію козацьких промислів на українському ринку. У подальшому нові колонізаційні хвилі котилися, як правило, долинами великих і малих рік, поступово заповнюючи південні вододіли Дону, Дніпра, Бугу й Дністра. У процесі внутрішнього ущільнення селянських

ікозацьких зимівників і з їхнім наближенням до володінь, освоєних сусіднім кочовим етносом, усе загострювалися як внутрішні, так і міжетнічні стосунки на прикордонні. Що нагальним чином порушувало питання координації зусиль, а також самоорганізації у боротьбі за ресурси та захист освоєних володінь. Типологічно південноукраїнська колонізація досліджуваного періоду, на думку фахівців, була схожою із «третім» колонізаційним типом, властивим Західній Європі, де на новоосвоєних землях також переважали невеликі господарські поселення/господарства.

Підсумовуючи, зазначимо, що протягом другої половини XV ст. основним джерелом поповнення козацтва були промисловці-уходники, які ходили на Низ, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом та іншими промислами, а із закінченням сезону поверталися назад для продажу свого товару. Поступове освоєння Запорожжя призвело до наближення козацьких уходів і станів впритул до татарських кочів’їв, а це, в свою чергу, викликало сутички між зустрічними хвилями колонізації. Що змушувало козаків завжди носити зброю. До цього ж спонукало створення в середині XV ст. Кримського ханату, набіги якого на Запорожжя з останньої чверті XV ст. стали систематичними. Останній фактор значно вплинув на еволюцію козацтва. Оскільки з кінця XV ст. економічна/промислова та військова діяльність козаків стає рівноцінно важливою для останніх, бо в умовах постійної загрози турецько-татарських вторгнень уходництво було неможливим без надійного військового захисту козацьких угідь, у цей період починають створюватись і

406 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

перші укріплені поселення на Низу – городці та протосічі, які були розпорошені територією Запорожжя.

Водночас формуються суто військові козацькі загони, на як згодом спиралися литовські та польські воєначальники як на провідників у степах і яких як професіональних вояків наймали окремі магнати та шляхта для служби в своїх маєтках. Діяльність козаків-воїнів з кінця XV ст. була пов’язана вже із суто військовими справами: захистом від татар уходів і станів на Низу, шляхетських маєтків, замків і міст Південної України; несенням сторожової служби на Дніпровських переправах і переслідуванням нападників після їхнього вторгнень. Окремою формою боротьби та здобичництва козаків у цей час стають як воєнні напади на близькі татарські кочів’я, так і далекі морські походи на турецькі міста, їхньою метою часто було не лише звільнення українських бранців і повернення худоби, а й помста за татарські вторгнення та пограбування кочів’їв і міст останніх.

Протягом XVI ст. промислово-військові козацькі товариства, ватаги й загони на Низу поступово витіснили татарські кочів’я з правого на лівий берег Дніпра й освоїли Запорожжя, перейшовши від сезонних промислів до постійного проживання в невеликих протосічах і городцях, де в зимівниках протягом усього року залишалися певні козацькі залоги.

Проте значні зміни, які відбувалися в українському суспільстві в середині XVI ст., стають важливим фактором впливу на еволюцію козацтва в цей період. Так, погіршення правового й економічного становища селянства в 60-х рр. (Другий Литовський статут 1566 р.) призвело до значних селянських рухів і втеч, які з кінця 60-х – протягом 70-х рр. набувають масового характеру. Значна кількість втікачів направлялася на Запорожжя, що призводило до помітного зростання кількості козаків. Цьому ж сприяла і поява на Запорожжі певної кількості бояр-слуг, які не змогли документально підтвердити своїх прав на землю та шляхетство. Перевірка останніх почалася в Україні в 1557 р. з проведенням волочної поміри, а після Люблінської унії 1569 р. набула ще жорсткішого характеру. Тому в 70-х рр. XVI ст. відбулося не лише кількісне зростання козацтва, а й якісне його перетворення. Боярство внесло в козацтво не тільки організуючий елемент, а й зміцнило його економічний потенціал та націлило на боротьбу за визнання станово-економічних прав козаків у межах Речі Посполитої, яка вже в 70-ті рр. дала певні позитивні результати (реєстри 1572 та 1578 рр.)88.

Переважна більшість українського козацтва, яка не потрапила до реєстру, змушена була закріпитися на Запорожжі й розв’язувати проблеми своєї організації самостійно. А наступ великого магнатського землеволодіння та агресивна політика польського короля С.Баторія щодо «низовці» у другій половині 70-х рр. XVI ст. лише прискорили структуризацію запорожців на рубежі 70–80-х рр. XVI ст. та їх об’єднання у військово-політичну організацію – Запорозьку Січ (остання була зафіксована джерелами на Томаківці на початку 80-х рр. XVI ст.). Січ-Мати одразу ж стала центром боротьби колишніх бояр, селян та низовиків (уходників, промисловиків, провідників, воїнів) за повернення втрачених маєтностей і визнання станових прав останніх, але вже в новій загальній іпостасі – козацтва. Контрольоване Січчю Запорожжя становило не лише значну військову силу, а й економічно самодостатній (оперезаний торговими шляхами) розвинутий регіон, і тому з Кошем змушені були рахуватися не лише Крим і Порта, а й правителі інших держав (Речі

Посполитої, Росії, Австрії тощо). А в середині XVIІ ст. Запорозька Січ стала колискою Української національної революції, яка справила визначальний вплив на подальший політичний і соціально-економічний розвиток України.

***

Вагомим загальним наслідком розвитку економіки й освоєння окраїнних регіонів України в XVI–XVII ст. стала консолідація етнічних українських земель та практично повсюдне (від Галичини, Закарпаття і до Чернігово-Сіверщини й Слобожанщини, від північних поліських регіонів і до Надчорномор’я) поширення назви/самоназви «Україна». Що знайшло своє повне підтвердження і в іноземних авторів/сучасників. Зокрема, французький інженер-картограф Г. де Боплан на одній із перших відомих в історії повних карт українських земель (середина XVII ст.) саме так узагальнено відобразив територію України89.

Посилання до розділу 12

1.Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – К., 1983. – Т.1. – С.112-135; Зашкільняк Л. Крикун М. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – 106-113.

2.Блануца А.В. Земельные владения дворовой элиты Сигизмунда II Августа // Верховная власть, элита, общество в России XІV – первой половины ХІХ века. Российская монархия в контексте европейских и азиатских монархий и империй: Вторая междунар. науч. конф. (23–25. VI.2009). – М., 2009. – С.25-26; Блануца А. Земельні володіння волинської шляхти у другій половині XVІ ст. – К., 2007. – С.39-57; Ліпінін С. Набуття та захист земельної власності шляхти на Правобережній Україні в XVІ – першій половині XVІІ ст. // Укр. археограф. зб. – 2001. –

Т.8/9. – С.234-241.

3.Урланис Б.Ц. Войны и народонаселение Европы. Людские потери вооруженных сил европейских стран в войнах XVII–ХХ вв.: Историко-статистическое исследование. – М., 1960. – С.46-47; Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. – К., 1970. – С.64-74; Історія народного господарства Української РСР. – Т.1. – С.112-135; Зашкільняк Л. Крикун М. Історія Польщі. –

С.106-113.

4.Кордт В.А. Русское зерно на голландском хлебном рынке в 30-х годах XVII века // Техника и право: Науч. зап. ин-та народного хозяйства. – К., 1925. – №1. – С.91; Грушевський О.С. Луцьке міщанство в XVI в. // Історично-географічний збірник ВУАН. – К., 1927. – Т.1. – С.1-12; Бааш Э. История экономического развития Голландии в XVI–XVIIІ веках. – М., 1949. – С.257-258; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVIІ ст. – К., 1959. – С.49-50; Якубский В.А. Проблемы аграрной истории позднесредневековой Польши. – Л., 1975. – С.72-73; Берковський В. Кредит і контракт в системі міжнародних та міжрегіональних торгових відносин Волинського воєводства (середина XVI – перша половина XVII ст.) // Укр.

іст. зб. – 2004. – Вип.7. – С.125-134.

5.Obuchowska-Pysiowa H. Handel wislany w pierwszej polowie XVII wieku. – Wroclaw, etc., 1964. – S.84; Торгівля на Україні XІV – середина XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина. – №83. – С.112113; Берковський В. Кредит і контракт в системі міжнародних та міжрегіональних торгових відносин Волинського воєводства (середина XVI – перша половина XVII ст.) // Укр. іст. зб. – 2004. – Вип.7. – С.123-124.

6.Кривонос В.П. Роль кредиту в торгівлі українських земель з Балканами в середині XVI – першій половині XVIІ ст. // Проблеми слов’янознавства. – Вип.32: Історія зарубіжних слов’янських народів. – Львів, 1985. – С.97; Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. XV–XVIІI ст. – К., 1997. – Т.ІІ: Ігри обміну. – С.112; Берковський В. Кредит і контракт в системі міжнародних та міжрегіональних торгових відносин Волинського воєводства (середина XVI –

перша половина XVII ст.) // Укр. іст. зб. – 2004. – Вип.7. – С.134-137.

7.Грушевський О. Митні комори // Україна. – К., 1918. – Кн. 1/2. – С.21-31; Rutkowski J. Historia gospodarcza Polski (do 1864 r.). – Warszawa, 1953; Берковський В. Типологія і структура мит-

408 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

ної системи Волині в кінці XV – першій половині XVII ст. // Вісн. Академії митної служби України. – Дніпропетровськ, 2006. – №1 (29). – С.120-133; Його ж. До питання розвитку митного господарства Речі Посполитої в кінці XV – XVI ст. на західноукраїнських землях // Історія торгівлі, податків та мита: Зб. наук. праць. – Дніпропетровськ, 2007. – С.57-61; Berkowski W. Struktury administracyjne komór celnych i mytnych na Wołyniu od XVI do połowy XVII wieku // Nad społeczeństwem staropolskim. – Białystok, 2007. – T.I: Kultura – Instytucje – Gospodarka w XVI – XVIII stuleciu. – S.321-338; Берковський В. Митна комора // Енциклопедія історії України. – Т.6. – К., 2009. – С.672.

8.Баранович О.І. Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство. – К., 1931. – С.32-34; Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. – К., 1970. – С.74; Копчак С.І. Населення Українського Прикарпаття (Історико-демографічний нарис). Докапіталістичний період. – Львів, 1974. – С.42-44; Нариси з історії Північної Буковини. – К., 1980. – С.48; Крикун М.Г. Динаміка чисельності поселень Подільського воєводства в XVI–XVIII ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – К., 1985. – Вип.1. – С.59-60; Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XІV до середини XVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С.258-259; Farr J.R. On the Shop Floor: Guilds, Artisans, and the European Market Economy, 1350-1750 // Journal of Early Modern History. – 1997. – T.1, №1. – P.29-30; Історія української культури у п’яти то-

мах. – Т.2. – К., 2001. – С.25-35; Блануца А. Земельні володіння волинської шляхти у другій половині XVІ ст. – С.39-41; Берковський В. Основні тенденції дослідження історії економіки ранньомодерної Європи // Укр. іст. зб. – 2006. – Вип.9. – С.350-351.

9.Бучинский И.Е. Климат Украины в прошлом, настоящем и будущем. – К., 1978. – С.84-93; Швец Г.И. Многовековая изменчивость стока Днепра. – Л., 1978. – С.27-28; Дулов А.В. Географическая среда и история России (конец XV – середина XIX века). – М., 1983. – С.7-18.

10.История крестьянства в Европе. – Т.2. – С.258, 274; Історія української культури. – Т.2. –

С.28.

11.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.6. – С.205.

12.Там само. – С.206-207.

13.Там само. – С.67-69; AS. – T.IV. – S.478.

14.Там само. – Т.1, Ч.6. – С.70-71.

15.Памятники, издаваемые временной комиссией для разбора древних актов (далі – ПКК). – К., 1852. – Т.3. – С.60-158.

16.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.6. – С.179, 185-186.

17.Там само.

18.Там само. – С.179-180.

19.Там само. – С.176-177.

20.Там само. – С.178-179.

21.Там само. – С.68-69; 171-172.

22.Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні. – С.169170.

23.Данилюк А. Релікти давнього будівництва. – Рівне, 1995; Його ж. Українська хата. – К., 1991. – С.21-22; Мочитич І. Типи та розвиток будівель селянського двору // Народна архітектура Українських Карпат XV–XX ст. – К., 1987. – С.57-58.

24.Семенов Ю.Н. Первобытная коммуна и соседская крестьянская община // Становление классов и государства. – М., 1976. – С.48-49, 74-76.

25.ПКК. – Т.3. – С.167.

26.Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.32-34.

27.Там само. – С.381.

28.Там само. – Т.1, Ч.6. – С.113-116, 149.

29.Там само. – С.205; Акты ЗР. – Т.3. – С.76.

30.ПКК. – Т.3. – С.24-35.

31.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.6. – С.109, 113-116, 149, 205.

32.Żródła dziejowe. – Warszawa, 1894. – T.XX. – S.149.

33.Żródła dziejowe. – Warszawa, 1897. – T.XXII. – S.36-47; 22-23; Бойко І.Д. Назв. праця. – С.309;

Історія народного господарства Української РСР. У 3 т., 4 кн. – К., 1983. – Т.1. – С.127-128.

34.Архив ЮЗР. – Т.6, Ч.8. – С.352; Гуржій О.І. Назв. праця. – С.68; ПКК. – Т.3. – С.25-26, 27-29, 31-35; Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.7. – С.609.

35.Бойко І.Д. Назв. праця. – С.284.

36.Жерела… – Т.І. – С.293.

37.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.6. – С.202.

38.Там само. – С.93.

39.Там само. – С.111-116.

40.Бойко І.Д. Назв. праця. – С.284.

41.Російський державний архів давніх актів (далі – РДАДА). – Ф.389. – Оп.1. – Спр.24. – Арк.254; Акты Литовской метрики, собранные Ф.И.Леонтовичем (далі – АЛМ). – Варшава, 1896–1898. –

Т.1. – С.9, 12, 110; Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Рolskiej z archiwum t. zw. Bernardyńskiego we Lwowie / Wyd. K.Liske, A.Prochaska, W.Hejnocz (далі – AGZ). – Lwów, 1870. – T.II. – С.21-22; Т.ХІХ. – С.493; Южно-русские грамоты. – Т.І. – С.61,89, 108-109; Писцовая книга Пинского и Клецкого княжеств, составленная пинским старостой С.Хваличевским в

1552–1555 гг. (далі – ПКПКК) – Вильно, 1884. – С.237.

42.Гурбик А.О. Типологія української середньовічної сім’ї в контексті еволюції територіальної громади XIV–XVI ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – Число

4, Ч.2. – К., 2000. – С.415-419.

43.Леонтович Ф.И. Крестьянский двор в Литовско-Русском государстве // ЖМНП. – 1896. – №1-2. – С.368; ПКПКК. – С.198, 202; Писцовая книга бывшего Пинского староства, составленная в 1561–1566 гг. пинским и кобринским старостой Л.Войною. – Вильно, 1874. – Ч.ІІ. – С.234.

44.Російський державний історичний архів. – Ф.823. – Оп.1. – Спр.54. – Арк.1; ПКК. – Т.3. –

С.34-35.

45.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу. – С.358.

46.Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.1-9; Т.1, Ч.7. – С.597, 629-647, 97-102, 607-611, 177-184.

47.Там само. – Т.1, Ч.6. – С.249-252.

48.Там само. – С.249-250.

49.Там само. – С.249-252.

50.Там само. – С.250-252.

51.Александров В.А. Типология русской крестьянской семьи в эпоху феодализма // История

СССР. – 1981. – №3. – С.78-93.

52.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.7. – С.177-184.

53.Там само. – Т.2, Ч.7. – С.380-383.

54.Там само. – Т.2, Ч.6. – С.113-116.

55.Гурбик А.О. Назв. праця. – С.426.

56.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.6. – С.123.

57.Там само. – С.170-174.

58.Кісь Я.П. Виникнення і розташування міст на території Руського та Белзького воєводств від XІV до середини XVIІ ст. // Архіви України. – 1968. – №1. – 35-41.

59.Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – К., 1954. – С.33-36; Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны середины XVIІ в. (социально-экономические предпосылки войны). – М., 1959. – С.85, 138; Михайлина П.В. Визвольна боротьба трудового населення міст України

(1569–1654). – К., 1975. – С.17.

60.Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVIІ ст. – К., 1959. – С.224; Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – Т.1. – С.137-138; Заяць А. Козацтво у містах Волині XVI – першої половини XVIІ ст. // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. – Вип.1. – К., 1993. – С.83-86; Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування. – К., 2008. – С.245-271.

61.Стрішенець М.М. Чисельність населення Київського і Чернігівського воєводств в першій половині XVIІ ст. // Демографічні дослідження. – К., 1982. – Вип.6. – С.94; Історія Києва: У 3 т., 4 кн. – К., 1986. – Т.1. – С.256-257; Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. – С.124-125; Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини). – Львів, 2003. – С.254.

62.Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны середины XVIІ в. – С.142; Михайлина П.В. Визвольна боротьба трудового населення міст України. – С.18; Голобуцький В.О. Про цехове ремесло і зародження капіталістичного виробництва в XVI – першій половині XVIІ в. на Україні // Вісн. АН УРСР. – 1958. – №8. – С.34-42; Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – Т.1. – С.139-143; Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. – С.126-127.

410 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

63.Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні. – Ч.1: Ремесло і мануфактура. – К., 1959. – С.89-90; Соціальна боротьба в місті Львові в XVI–XVIІІ ст.: Зб. док. – Львів, 1961. – С.85; Кісь Я.П. Промисловість міста Львова у період феодалізму (XVIІІ–ХХ ст.). – Львів, 1968. –

С.64-66.

64.Кісь Я.П. Промисловість міста Львова у період феодалізму. – С.53-54; Білецький С.Т. Розвиток ремесла й промислів у Львові в середині XVIІ ст. // З історії західноукраїнських земель. – К., 1957. – С.3-8; Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – Т.1. – С.139143.

65.Голобуцький В.О. Про цехове ремесло і зародження капіталістичного виробництва в XVI – першій половині XVIІ в. на Україні. – С.38-42; Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – Т.1. – С.139-143; Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. – С.91-93; Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. – С.128-129.

66.Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. – С.93-95; Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. – С.129; Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI перша половина XVIІІ ст.) // Зб. док. – К., 1975. – С.80-82; Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова. – Львів, 1989. – С.107; Історія української культури: У 5 т. – Т.2. – С.608-618.

67.ФедоренкоП.К. РудниЛевобережнойУкраинывXVII–XVIII вв. – М., 1960. – С.22-26; Стрішенець М.М. Рудні України XVI – першої половини XVIІ ст. // Питання історії СРСР. – 1975. – Вип.19. – С.102-108; Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – Т.1. – С.144-146; Блануца А. Земельні володіння волинської шляхти у другій половині XVІ ст. – С.66.

68.Бойко І.Д. Назв. праця. – С.74; Крикун М.Т., Кравченко В.М. Торгові зв’язки Волині з Гданськом у середині XVІ ст. // Проблеми слов’янознавства. – Вип.36. – Львів, 1987. – С.78-86; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVIІ–XVIІІ вв. – Харьков, 1964. – С.313-314; Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. –

С.130-132.

69.Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.І. – СПб., 1846. – С.170.

70.Еріх Лясота зі Стеблева: Щоденник // Жовтень. – 1984. – №10. – С.99.

71.Костомаров Н. Собрание сочинений. – Кн.4. – СПб., 1902. – С.17.

72.Архив ЮЗР. – Ч.VII, Т.2. – К., 1890. – С.372; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. –

С.123.

73.Архив ЮЗР. – Ч.VII, Т.1. – К., 1886. – С.84-85.

74.Kronika M. Bielskiego. – Sanok, 1856. – Т.3. – S.1358.

75.Архив ЮЗР. – Ч.VII, Т.1. – С.84; Kronika M. Bielskiego. – T.2. – S.1059.

76.Боплан Гійом Левассер де. Опис України. – К., 1990. – С.43.

77.Akta Historyczne do panowania Stefana Batorego. – Warszawa, 1881. – S.31-37; Голобуцький В.

Назв. праця. – С.147.

78.Kronika M. Bielskiego. – Т.3. – S.1441.

79.Голобуцький В. Назв. праця. – С.148-149; Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних від-

носинах (1561–1590). – Чернігів, 1999. – С.90-100.

80.Kronika M. Bielskiego. – T.3. – S.1358.

81.Ibid. – S.1620.

82.Herby rycerstwa polskiego przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane roky 1584. – Krakόw, 1858. – S.156.

83.Ibid. – S.157.

84.Ibid. – S.158.

85.Грушевський М.С. Історія України-Руси. – T.VII. – С.139, 293.

86.Каманин И.М. К вопросу о казачестве до Богдана Хмельницкого // Чтение в историческом обществе Нестора Летописца. – К., 1894. – Кн. 8. – С.60; Олійник О.Л. Запорозький зимівник. –

Запоріжжя, 1997. – С.1-64.

87.Олійник О.Л. Запорозький зимівник в соціально-економічному розвитку Запорозьких Вольностей

(1734–1775 рр.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2007. – С.10-11.

88.Селянський рух на Україні 1569–1647 рр.: Зб. Док. і матеріалів. – К., 1993. – С.368-376.

89.Боплан Гійом Левассер де. Опис України. – С.1-43; Українська народність: нариси соціальноекономічної і етнополітичної історії. – С.84-85.