Економічна Історія України том 1

цей період у дворищах спостерігається простіший родинний склад. Найчастіше в дворищі господарювала мала селянська сім’я або ж нерозділена (батьківська чи братська). На українсько-білоруському пограниччі типовими були згадки: «дворище Превалчич, которе держи Марцин Превалка», «дворище Трохимович, на тим сидит Трохим Яцкович»43 тощо.

Процеси розпаду великосімейних селянських дворищ проявлялися в існуванні великої кількості різноманітних економічних частин/осколків, на яких господарювали малі сім’ї (півдворища, жеребки). Чимала кількість жеребків документально була зафіксована на Волині, рідше – на Київщині. Згодом указані частини дворищ могли ділитися між новими малими сім’ями і з часом у документах уже зустрічаються «третина дворища» і «чверть дворища»44. Аналогічні процеси спостерігалися в Руському та Белзькому воєводствах, де протягом другої половини XVI ст. кількість півланових селянських господарств (10–14 га землі) зменшилася з 47,5 до 33%, тих, що мали більше половини лану землі, – з 18,5 до 15%, а тих, що володіли менше чверті лану (менше 5–7 га), навпаки, зросла з 6,3 до 20%45. Тож третина селянських господарств в регіоні вважалася малоземельними та безземельними.

Найпоширенішим терміном, яким у документальних матеріалах позначалося дворогосподарство малої селянської сім’ї, був «дим». Аналізуючи подимний склад сільських громад, можна дійти висновку, що малосімейні подимні колективи переважали в селах Київщини, Житомирщини, Остерського, Мозирського, Черкаського

іКанівського замків, Східного Поділля і частково Волині (тут вони співіснували з півдворищами й жеребками)46.

Переважно в документах згадувався тільки голова сім’ї, на якому трималась основна частина господарства. Але з часом, коли підростали і одружувалися сини, вони могли певний час разом з батьком вести спільне господарство. Так, згодом на основі малої сім’ї з’являлися нерозділені батьківські сім’ї. Це до певної міри ускладнювало внутрішню структуру двору. В другій половині XVI ст. в селах Київського повіту кількість дорослих (часто – одружених) синів, які господарювали разом з батьком у межах одного дворогосподарства, коливалася від одного до чотирьох. Хоча траплялися й винятки. У с. Горловщизна того ж повіту в димах Малка

іМелешка Сачиничів також господарювали по п’ятеро їхніх синів – голів малих сімей47. Причому названі Малко і Мелешко були рідними братами, раніше спільно проживали в господарстві батька, але з часом кожен з них став головою окремого, самостійного диму. Подібна перспектива чекала і на їхніх синів, які згодом відселялися на нове місце і засновували своє господарство.

Необхідність збереження великосімейних колективів зникала мірою розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, який виявлявся передусім в зміні систем рільництва. В XVI ст. трипілля стає панівною системою землеробства, а переліг – рідкісним явищем. Це призводило до появи значної кількості постійних полів. Отже, не було необхідності постійної розробки та розчистки нових ділянок, що могло зробити лише великосімейне дворогосподарство. За таких умов з’являлася економічна можливість стійкого функціонування дворогосподарств малої селянської сім’ї.

Важливою передумовою ведення польових систем землеробства було їх угноєння, яке, в свою чергу, ставало ефективним лише за близькості дворогосподарства

іоранки. Проте зі зростанням кількості членів сільських громад, ущільненням за-

392 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

будови близьких полів ставало дедалі менше. Тому, щоб уникнути дальноземелля, частина господарів відселялась зі старого двору на нові «розробки». Такими переселенцями найчастіше ставали малі сім’ї, голови яких прагнули створити економічно самостійне господарство. В батьківському дворі залишалися молодші сини.

Наявні труднощі із заснуванням нового дворогосподарства могли призводити до того, що дорослі одружені сини досить часто надовго затримувались у батьківському дворі. Тому можна говорити про певну трансформацію сім’ї в тимчасово нерозділену, яка з часом усе ж ділилася на окремі господарства. Щоправда, період побутування нерозділеної сім’ї міг затягуватися. Відокремлювались, як правило, економічно найміцніші брати, а інші продовжували господарювати в батьківському димі навіть після смерті його власника48. У зв’язку з цим можна твердити про існування нерозділених братських сімей, більша частина яких мала тимчасовий характер. Деякі братські нерозділені сім’ї продовжували зберігатися навіть у разі одруження дітей братів. Такі дими згадувалися в XVI ст. в с. Веледник (Київщина), де вели господарство «старец из братом своим Сенком», а «Сенко маеть сынов три». В сусідньому селі Сорокопеня в одному з 14 димів господарювали «Улас а Кузма Хоничи… сынов мають чотири». В останньому випадку після смерті батька в його дворі залишилося двоє синів, і тут же згодом почали господарювати їхні дорослі діти.

Нерідко у батьківському дворі (за відсутності власних синів) могли залишатися вести господарство його пасинки або зяті. Так, в одному з сіл Київського повіту (друга половина XVI ст.) був дим Паршука Сметанича, в якому, крім нього, господарювали «Гришко Матусевич из зятем своим Неладом»49. Але найчастіше поряд із батьком залишався один з його синів. Поки жив і вів господарство батько, існувала так звана батьківська нерозділена сім’я, а після його смерті виникало дворогосподарство однієї малої сім’ї. Щоправда, на практиці мала сім’я могла нетривалий час самостійно господарювати. Підростали сини, і цикл повторювався знову.

За певних обставин в одному селянському дворогосподарстві поряд з дідом і батьком починали вести господарство дорослі онуки. В такому випадку виникала нерозділена дідівська сім’я, яка складалася з сімей представників трьох поколінь. Так, на Київщині в селі Прибитки (1595 р.) в одному з димів господарювали «Тишко Якович», який «сына має Саска, а сын его сынов має два – Васко, Кіндрат»50. Але зазначені випадки були досить рідкісним явищем. Переважаючими все ж були дворогосподарства малої сім’ї, нерозділені батьківські сім’ї двопоколінного складу (як етап еволюції малосімейних колективів), рідше – братські нерозділені сім’ї.

Наявні документальні матеріали XVI ст. з історії форм сім’ї в Україні дають усі підстави говорити про малі та нерозділені (регенеровані на основі малих) сім’ї як про основні форми сімейного ладу того часу. Відмежовані багатьма віками патріархальні і нерозділені сім’ї є представниками історичних форм різних епох, які мали певну зовнішню схожість. Однак патріархальна сім’я була етапом переходу від роду, що розпадався, до малої сім’ї, а нерозділена існувала за умов панування малої сім’ї і відтворювалася на її основі51. Причому на українському ґрунті досліджуваного періоду дедалі чіткішою ставала тенденція до зменшення періоду тривалості існування нерозділеної сім’ї в циклі: мала сім’я – нерозділена сім’я – малі сім’ї. Адже новостворені малі сім’ї вже могли забезпечити свою економічну стабільність/безпеку не шляхом тривалішого перебування в нерозділеній сім’ї, а

через входження в систему парних і кругових допомогообмінних відносин у рамках громади окремого села, шляхом створення сябринних спілок та через прийняття до складу малосімейного дворогосподарства нерівноправних членів, кількість яких синхронно зростала внаслідок паралельного процесу майнового розшарування в громаді.

Провести широкі статистичні узагальнення подібних матеріалів для всього ХVІ ст. поки немає можливостей, але все ж деякі підрахунки для певних груп поселень можна зробити. За описом 1552 р., у замкових селах поблизу Луцька прослідковувалася мала населеність селянських дворів. У середньому на одне дворогосподарство припадало від 1,1 до 3,0 малої сім’ї. Зокрема, в с. Гнідівському було 13 дворів, у яких проживала 21 мала сім’я, тобто в середньому 1,6 малої сім’ї на двір. В інших селах ситуація була подібною. Так, у с. Свеш, відповідно, 2/4 (в чисельнику вказується кількість дворів, в знаменнику – кількість малих сімей, які проживали в них), тобто 2 малі сім’ї на двір; у Колчині – 14/26, тобто 1,8 малої сім’ї; в Підгайцях – 6/11, тобто 1,8 малої сім’ї; в Радомишлі – 14/20, тобто 1,4 малої сім’ї; в Гоминцові – 2/6, тобто 3 малі сім’ї; в Солтисах – 28/32, тобто 1,1 малої сім’ї. Причому з 79 селянських дворів даної групи сіл 34 (або 43%) становили дворогосподарства, в яких мешкала одна мала сім’я, 31 (39%) – де господарювало дві малі сім’ї, і 14 (18%) становили двори, в яких було від трьох до п’яти малих сімей52. Як правило, двосімейні господарства включали сім’ю батька і одного з його синів, що було природним результатом еволюції малої сім’ї і перетворення її на нерозділену, яка після смерті батька знову ставала малою. Наявність же дворів з трьома-п’ятьма малими сім’ями була для Волині XVI ст. швидше винятком.

Подібні устроєві параметри селянських дворогосподарств були і в приватних селах Волині. У 1570 р. в селах князя А.Масальського в Луцькому повіті кількість малих сімей на один двір коливалася від 1 до 1,5. У цьому випадку населеність селянських дворів була значно менша, ніж у селах Луцького замку в середині XVI ст. (де було від 1,1 до 3), що дозволяє говорити про тенденцію до зменшення населеності селянських дворів протягом другої половини XVI ст. Зокрема, в Ботині в 10 дворах проживало 10 сімей (1 мала сім’я на дворогосподарство); в Суску – 33/52, тобто 1,5 малої сім’ї, у Бодачові – 9/12, тобто 1,3 малої сім’ї; у Носачевичах – 6/9, тобто 1,5 малої сім’ї; в Петрашевичах – 2/3, тобто 1,5 малої сім’ї; в Олешковичах – 5/6, тобто 1,2 малої сім’ї; у Смердині – 8/12, тобто 1,5 малої сім’ї. Причому в цей період значно зросла питома вага односімейних господарств. Останні із 73 дворів даної групи сіл становили 44, тобто 60% (у 1552 р. – 43%). Двосімейні були в 27 дворах, тобто 37% (у 1552 р. – 39%), що свідчило про незначне їх скорочення, а загалом про певну стабільність їх існування. Дворів, у яких господарювало 3 сім’ї, було лише 2, що становило приблизно 3% (в 1552 р. – 18%)53. Отже, збільшення односімейних дворогосподарств у цей період відбувалося за рахунок дворів з трьома і більше селянськими сім’ями.

Подібною була ситуація й у Володимирському повіті в другій половині XVI ст. У 1582 р. серед шести приватних сіл тут лише в Млинові на 7 селянських дворів припадало 12 сімей, тобто 1,7 малої сім’ї на двір. У решті ж сіл (Конюхи, Біле Поле, Кути, Деречин, Завидів) з незначним відхиленням на одне дворогосподарство припадала одна мала сім’я. Причому існування дворів з трьома і більше сім’ями взагалі не спостерігалося. Двосімейних господарств було 11 зі 107, тобто 10%, а

394 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

решту становили односімейні двори54. Тож загалом на Волині наприкінці XVI ст. чітко прослідковувалась абсолютна перевага односімейних селянських дворів, що свідчило про остаточну перемогу економічної тенденції до поділу багатосімейних селянських дворогосподарств.

А от в інших регіонах України вказані процеси мали свої особливості. На Київщині наприкінці XVI ст. були села, до складу яких входили переважно дво- і трисімейні господарства. Проведені підрахунки показують, що в 11 селах Київського повіту (1595 р.) середня чисельність малих сімей на одне селянське дворогосподарство коливалася від 2,1 до 3,8. Кількість односімейних дворів у даній групі сіл становила 20 (10%) від загальної кількості дворогосподарств (яких було 193). Основну масу становили двори нерозділеної батьківської сім’ї, в яких поряд з батьком господарювали 1–3 сини. Таких дворогосподарств було 143 (74% від загальної кількості дворів). У цій же групі сіл були нерозділені сім’ї, в яких вели господарство рідні брати. Ця категорія сімей була незначною – приблизно 4%. Небагато було і дворів нерозділеної батьківської сім’ї, в якій поряд з батьком господарювали четверо і більше синів. Дворів з чотирима-шістьма синами серед вказаної групи сіл було 20, тобто 10%, а двори, де господарювало семеро синів, згадувалися лише в Замисловичах і становили трохи більше 1%55. Дещо більша кількість малих сімей припадала на один селянський двір на Київщині (порівняно з Волинню), що пояснюється передусім нерівномірністю поширення в цьому регіоні польових систем рільництва, дією фіскальної системи та й демографічними факторами.

Проведений аналіз кількості сімей в одному дворогосподарстві дає можливість визначити лише форму, але не повний склад сім’ї в Україні XVI ст. Хоча деякі конкретно-історичні матеріали дають певну можливість більш точно підрахувати чисельність селянського двору в досліджуваний період. Якщо враховувати крайні цифри, то загальна кількість жителів односімейного селянського дворогосподарства в цей період коливалася від 3 до 7 осіб. Зокрема, у с. Полонне Луцького повіту в 1561 р. в п’яти господарствах проживало по 3 осіб, одному – 4, п’яти – 5, інших п’яти – 6, двох – 7. У середньому на одне селянське дворогосподарство припадало

5,5 осіб56.

Цікавий матеріал щодо устрою селянських господарств містить опис села Колодежного Луцького повіту (1587 р.). Серед 25 селянських господарств указаного села в двох були нерозділені батьківські сім’ї, в яких разом з батьками мешкали одружені сини з дітьми. Інші господарства населяли малі сім’ї (чоловік з дружиною та їхні неодружені діти). Кількість жителів у даних дворах коливалася від 2 до 12 осіб57.

Можна зазначити, що в XVI – першій половині XVII ст. на більшості українських земель у складі сільських громад переважали економічно самодостатні дворогосподарства малої селянської сім’ї (батьки та їхні неодружені діти), що свідчило про остаточну перемогу тенденції розпаду великосімейних колективів. А середня населеність селянських дворів в Україні у цей період становила 5,5 осіб на одне дворогосподарство, частіше маючи тенденцію до збільшення.

3.Соціально-економічні відносини в українському місті. Зародження мануфактури

Подальшого розвитку практично на всіх етнічних українських землях набували міські поселення, що зумовлювалося не лише поглибленням поділу праці, а й регіональною виробничо-торговельною спеціалізацією. Створювалися нові міські центри, що часто було наслідком не лише розбудови села чи містечка, а й простого змінення статусу сільського поселення через надавані королівські привілеї. Отже, у межах Руського та Белзького воєводств протягом XVI ст. з’явилося 97 нових міст, а на середину XVIІ ст. додалося ще 26 і загалом було зафіксовано 123 нових міських поселення (що засвідчило помітне зменшення темпів міського будівництва у першій половині XVIІ ст.). Більшість поселень (понад 100) були осаджені/ засновані магнатами й шляхтою, а також належали церкві. І лише ледь коло 20 мали королівську юрисдикцію. На Волині із середини XVI ст. і на кінець першої третини XVIІ ст. з’явилося понад 45 нових міст, а загалом на середину XVIІ ст. було відомо, на думку дослідників, понад 180 містобудівельних ініціатив. Значними темпами зростала кількість міських поселень на сході та півдні України. Зокрема, на Брацлавщині протягом першої половини XVIІ ст. з’явилося до сотні нових міст (лишень поодинокі з них були королівськими), а в Лівобережній Україні та Київщині виникло майже дві сотні міських центрів. На загал, як свідчать дослідження фахівців, з-поміж усіх міст в Україні було близько 80% приватних міських центрів58. Обтяжливими й негативними для економічного розвитку українських міст були різноманітні оренди, посесії, а також існування підлеглих магнатам і шляхті міських дільниць – юридик, куди не сягало власне міське самоврядування.

На кінець першої половини XVIІ ст. в Україні згадувалося понад 1 тис. (за окремими підрахунками до 1200) міських центрів. Найбільше міст у цей період було зафіксовано в Київському воєводстві – 358, далі йшли Руське (177 міст) та Волинське (близько 150 міст) воєводства. Більше сотні міських поселень було в досліджуваний період також у Брацлавському (більше 120) і Подільському (понад 110) воєводствах. В інших регіонах України кількість міст була незначною й сягала лише кількох десятків: на Чернігово-Сіверщині – понад 40, у Белзькому воєводстві – 32, у Південній Україні – близько 30, на Закарпатті, Холмщині та Слобожанщині – по 20 міських поселень, а в Північній Буковині – 1059.

Вагомим чинником зростання ролі міст та приросту їхнього економічного потенціалу було помітне збільшення чисельності міського населення, яке приростало не лише за рахунок навколишніх сільських околиць, а й через певні міграційні рухи в Україні. Зокрема, в Києві й у містах Київщини (Макарові, Мотовилівці, Обухові, Василькові та ін.) джерела неодноразово фіксували подолян, волинян, поліщуків, сіверян, галичан, а також городян – вихідців з інших південноукраїнських та галицьких міст. У той же час міста Переяславщини були наповнені переселенцями із Київщини, Поділля та Чернігівщини, а міста Слобожанщини осаджували вихідці з Чернігово-Сіверщини й інших українських земель (у 1652 р. майже 1 тис. українських козацьких родин переселилася в цей регіон з Батуринщини, Бахмаччини, Борзнянщини, Ніжинщини, Сосниччини, Конотопщини тощо). Саме козацтво, як досить рухливий та економічно активний стан, стало вагомим чинником розвитку українських міст на середину XVIІ ст. Адже міські козаки активно займалися різ-

396 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

номанітними промислами й становили вагому конкуренцію купецтву й міщанам у гуральництвітапродажухмільнихнапоїв. Зокрема, козацький«РеєстрВійськаЗапорозького» 1649 р. зафіксувавнаявністьуКиєвіпонад500 козаків, адослідникизазначали, що в цей період у місті покозачилася майже половина правлячої верхівки60.

Тож зважаючи на вказані чинники, помітно зросла загальна чисельність міського населення українських міст. Найбільшими з них залишалися Львів та Київ. Зокрема, на період перших десятиліть XVIІ ст. дослідники налічували у Львові до 23 тис. міщан, а в Києві, за різними даними, – від 13 і до 20 тис. осіб. Значними міськими центрами України продовжували залишатися Кам’янець-Подільський, Луцьк, Чернігів, Переяслав, Житомир, Біла Церква, Перемишль, Ярослав та ін. Так, за підрахунками дослідників, у Кременці та Білій Церкві в досліджуваний період було по 1 тис. будинків, у Лубнах – 882, у Паволочі – 754, Брацлаві – 730, Пирятині – понад 700 тощо. Отже, загальна чисельність населення зазначених (та подібних до них) міських центрів коливалася в межах від 4 до 6 тис. осіб. Ще більше міст мали в своєму складі від 1 до 4 тис. мешканців, хоча переважаючими вважаються міста й містечка, в яких налічувалося від 100 й до кількох сотень будинків із загальною чисельністю городян до (або трохи більше) 1 тис. осіб. Тому вказаний показник урбаністичних процесів на українських землях дещо відставав від чисельності міських жителів на польських землях Речі Посполитої, куди входила в цей період більшість українських територій. Зокрема, в Польщі міста Ельблонг, Люблін, Торунь мали по 10 тис. мешканців, Познань – 20 тис., Краків, Варшава, Вроцлав – по 30 тис., а Гданськ – понад 7061.

Міське ремесло. Паралельно із розвитком міських центрів України в економіці останніх все більшого значення набуває ремісниче виробництво, яке відзначається як кількісним зростанням, так і якісними зрушеннями. У досліджуваний період помітно зростає кваліфікація та розширюється спеціалізація в окремих ремісничих галузях. Порівняно з попереднім періодом, коли кількість ремісничих професій сягала 150, на середину XVIІ ст. таких спеціальностей (у тому числі й досить рідкісних) уже налічувалося близько 270. Вказана характеристика більшою мірою стосувалася великих міст України, але навіть і в незначних міських центрах уже, як правило, працювали спеціалісти з кількох десятків ремісничих професій. У Переяславі й Ірклієві дослідники налічували в цей період по 30 і більше ремісничих спеціальностей, у Борисполі та Гоголеві – по майже півтора десятки, а в Бикові, Яготині, Березані, Воронкові – близько десятка професій.

Зросла й загальна чисельність ремісничого населення в загальній структурі українських міст. Зокрема, у Львові на першу половину XVIІ ст. працювало щонайменше 3 тис. міських ремісників, а в основних регіонах Руського воєводства таких майстрів налічувалося трохи більше 2,8 тис. осіб. Також у цей період понад 2 тис. кваліфікованих ремісників працювало в 25 міських центрах Волині. Для порівняння в інших великих містах Речі Посполитої теж була велика кількість ремісничого населення. Так, на початку XVIІ ст. у Гданську згадувалося до 3 тис. цехових ремісників, у Вроцлаві – близько 1,7 тис., а в Кракові – близько 700. За підрахунками фахівців, відсоток ремісничого населення українських міст коливався в межах від 17% (як це було у Волинському воєводстві) і до 26% (на Лівобережній Україні) від загальної кількості городян62.

Цехи. Продовжувала розвиватися відома в Україні з XІV–XV ст. цехова система організації міського ремісничого виробництва. До вже відомих з попереднього історичного періоду цехів (у Києві, Львові, Перемишлі, Володимирі, Ковелі, Кременці, Луцьку, Кам’янці, Коростені, Холмі, Красноставі тощо) додалися й нові цехові об’єднання в інших містах України та зросла кількість у вже наявних. Дослідники зазначали, що кількість львівських цехів зросла з 20 до понад 30, а в місті

уцей період працювали майстри більше 130 ремісничих спеціальностей. Значне зростання авторитету ремісничих цехів Львова перетворило місто на регіонального лідера України з-поміж ремісничої братії навколишніх воєводств. Львів задавав тон і моду в стандартизації ремісничих виробів, а тому з повним правом здійснював шефство над цеховиками інших міст. Так, столярам Львова підпорядковувалися майстри вказаного профілю зі всіх міських поселень Волинського, Подільського та Руського воєводств, а львівським мечникам – всі мечники Руського воєводства та інших земель Речі Посполитої.

Крім Львова й інших значних міст України, у досліджуваний період також зрослакількістьцехівуЯрославі(до20), Кам’янці-Струмиловій(до14), БілійЦеркві (до 12), Самборі та Перемишлі (до 10), Ніжині, Рогатині, Жовкві (до 8), Переяславі, Бродах, Теребовлі (до 7), Стрию й інших містах (до 6) тощо. Цехові міські корпорації, як і в попередній період, боролися за своє монопольне виробниче/торгове право наринкахукраїнськихміст. Аджелишечленицехумалиправонапостійну/щоденну торгівлю у своєму місті виробами власного виробництва. А перекупники та купці могли торгувати таким асортиментом виробів (який виготовлявся місцевими цехами) лише під час ярмарків. Для убезпечення себе від позацехового ремесла міські цеховики боролися з останнім не лише в межах міста, а й у навколишній сільській окрузі. У першій половині XVІІ ст. з цією метою шевський цехм. Баришівка домігсь

умісцевого старости відповідного письмового підтвердження: «По селах, належних до містечка, щоб ніхто не наважувався займатися тим [шевським] ремеслом без відома й дозволу цехової братії». При порушенні встановлених заборон позацехових ремісників/партачів (відсоток яких у розвинутих містах міг сягати 30% від усіх наявних ремісників) карали штрафами, а згодом і конфіскацією виробів і товарів, що свідчило про недостатню розвиненість місцевих ринків і таку жорстку боротьбу за покупця/замовника. Але незважаючи на суворі цехові регламентації та підтримку місцевих урядовців, позацехове ремісниче виробництво у містах України не лише не згасало, а й намагалося конкурувати із цеховиками (якістю товарів, нижчими цінами, швидким реагуванням на ринкову кон’юнктуру, мобільністю при торгових операціях). Крім того, партачі часто користувалися покровительством місцевих можновладців, які, бувало, надавали прихисток таким ремісникам у своїх помістях абовпідконтрольнихприватнимвласникамдільницяхукраїнськихміст– юридиках. Зокрема, на рубежі XVІ–XVІІ ст. львівський староста тримав у своїй ділянці міста понад сотню ремісників, при належних йому двох. Тому в ході насичення ринків товарами (частка позацехового виробництва в яких була вже досить вагомою) купецтво вступає в боротьбу/протистояння з цеховою торгівлею в українських містах і слідкує за тим, щоб цеховики продавали товари винятково власного виробництва. Так, коли купецьке братство Львова впіймало місцевого шевця Якова на торгівлі сторонніми товарами (1572 р.), то за позовом 40 найзаможніших купців до міської влади самі цеховики провели вилучення таких ремісничих виробів63.

398 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Певним стримуючим фактором розвитку ремісничого виробництва на українських землях досліджуваного періоду була корпоративна замкненість цехових організацій. Регламентувалася кількість не лише майстрів, а й підмайстрів і учнів у кожному цеху. У першій половині XVIІ ст., щоб стати тільки учнем львівського цеху, слід було здати в касу від одного до трьох злотих і виконати інші вимоги.

Упевних випадках для того, щоб потрапити до «цехового братства», вимагали документ про місце народження й походження претендента, рекомендації/відгуки попередніх наставників, а також деяку суму грошей, бочку пива, пуд воску тощо. Та й навіть після вступу до числа цеховиків, учні й підмайстри перебували на підневільному становищі у майстрів і цехмайстрів, які змушували підлеглих працювати від 10 до 15 годин на добу (залежно від спеціалізації того чи іншого цеху). Подальше розширення цехового виробництва також призводило до того, що майстри українських міст не витримували передбачені для них квоти щодо кількості учнів та підмайстрів у одного майстра (за цеховим регламентом їх могло бути по кілька, але не більше трьох-чотирьох). Насправді ж вказані норми перевищувалися у 3–5 разів, як це, приміром, було в цеху львівських мулярів у першій половині XVIІ ст. Щоб у подальшому піднятися на вищу соціальну сходинку і стати майстром, претендент повинен був не лише неодноразово підтвердити свою кваліфікацію в обраному ремеслі, а й сплатити в касу досить значну грошову суму від 40 до 250 злотих.

Усвою чергу, поміж майстрами теж не було економічної рівності. Більш заможні посеред них і власне цехмайстри сплачували до казни вдвічі більші виплати, ніж рядові цехові майстри64.

Уподальшому великі цехи та багата цехова верхівка, наситивши місцеві міські ринки своїми товарами, намагалися потрапити на ринки сусідніх міст і навіть інших регіонів (приміром, шаповали, шевці й ковалі з Бродів везли свою продукцію до інших міст Галичини та Поділля (Бара, Самбора, Унева тощо). А тому цехи вже виготовляли свою продукцію не лише для поточного продажу в своїх містах, а й для складування та подальшого переправлення великих партій товарів по Україні та за рубіж.

Зародження мануфактури. Подальшому розвитку ремісничого виробництва в досліджуваний період значною мірою сприяла купецька діяльність, адже власники значних торговельних капіталів (серед яких зустрічалося чимало й представників цехової верхівки) замовляли українським ремісникам (інколи й цехам) значні партії виробів, із запасом наповнюючи ними заклади внутрішньої торгівлі для безперебійного продажу товарів. Цим самим цехи все більше втрачали монопольне право на ринку товарів та послуг, оскільки замовники/посередники, розміщуючи свої замовлення по різних ремісничих (як правило, позацехових) майстернях і навіть містах створювали конкуренцію між останніми. Крім того, купці часто, щоб збити ціну на товар, віддавали велику частину своїх замовлень позацеховим партачам та сільським ремісникам, постачаючи останнім всю необхідну сировину й забираючи готову продукцію.

Саме такі виробничо-торговельні операції у другій половині XVI – першій половині XVIІ ст. широко провадило купецтво Львова, Луцька, Кам’янця та інших українськихміст, постачаючиремісникамсілтапередмість, купленінаринкаххутро, шкіри, сукно, тканини та іншу сировину, а потім оптом забираючи готову продукцію (різноманітний одяг, взуття, ковдри тощо). Позаміські ремісники з готовністю пра-

цювали на таких фінансових посередників, адже вільно займатися своїм ремеслом у них не було іншої можливості через цехові обмеження та жорстке протистояння із міськими цехами. Та й потрапити на міські ринки ремісникам/партачам було майже неможливо. Отже, позацехові ремісники все менше переймалися турботами про сировину та збування готової продукції, а більше зосереджувалися на власне своїх виробничихфункціях, щосприялозростаннюпродуктивностіпраційперетворенню останніхфактичноунайманихпрацівників. Утакийспосібстворюваласясвогороду розпорошена мануфактура, як більш продуктивна форма капіталістичного промислового виробництва. Адже до виробничої діяльності одночасно залучалося помітно більше працівників, ніж їх налічували цехи, і значно зменшувалися позавиробничі затрати часу й ресурсів самих виробників. Генератором вказаних процесів виступає в досліджуваний період торгово-ремісничий капітал, представники якого беруть на себе всі невиробничі затрати і разом з тим віддаляють від ринку (сировини й готової продукції) ремісничі верстви населення. Оптимізації економічного розвитку промислового виробництва сприяли й значні оптові торговельні операції (із сировиною та готовими виробами), розвиток позаміської, міжрегіональної та міжнародної торгівлі. Водночас дослідники зазначають й паралельну появу мануфактурного виробництва(приватного/кріпосного) ушляхетськихпомістях, якебазувалосянапраці залежних від власника земель ремісників.

Загалом виготовлені у такий спосіб великі партії промислових та інших ремісничих товарів стабілізували ціни на ринках українських міст та залишали поза конкуренцією незначних виробників, адже їхні вироби мали більшу собівартість. У зв’язку з цим у досліджуваний період навіть деякі цехові майстри починали звертатися до партачів, передаючи останнім чимало своїх замовлень на виготовлення не лише простих і побутових виробів, а й більш складної (слюсарної, зброярної, ювелірної тощо) ремісничої продукції. А на базі деяких ремісничих майстерень у подальшому починали формуватись і централізовані мануфактури. Проте переважна більшість великих цехів розгорнула боротьбу (в тому числі й судову) супроти купців-фінансистів, які виступали організаторами позацехового мануфактурного виробництва. Зокрема, в судовому позові (1625 р.) львівських цехів (сідлярів і лимарів) на такого підприємця Аведиковича відзначався широкий розмах (в Острозі, Гологорах та інших навколишніх містах) його мануфактурного виробництва та величезна кількість складованої у нього продукції, що завдавало небувалих збитків цехам Львова та їхній торгівлі65.

Досить широкою базою для створення мануфактурних підприємств стали в досліджуваний період різноманітні промисли, в яких уже застосовувалися найпростіші форми виробничо-переробної кооперації: білильні, броварні, воскобійні,

гуральні, водяні млини, ливарні, папірні, поташні, порохівні, постригальні, рудні,

солеварні, селітряні варниці, цегельні тощо. Мануфактурний характер виробництва носило виготовлення зброї (рушниць, гаківниць, набоїв, ядер і особливо гармат) і дзвонів. Досить досконалі ливарні виробництва українських зброярів були у Львові, Білій Церкві, Острі, Черкасах та інших містах, де виливали різноманітні гармати (мортири, гаубиці, фальконети, кулеврини тощо) зі сплавів міді, заліза, чавуну. Особливо відомим у XVI ст. було підприємство львівського ливарника Л.Гирі, яке постачало великі гармати і дзвони для Львова, Житомира, Кам’янця-Подільського й інших міст. Сам процес ливарного виробництва був досить трудомістким, тех-

400 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

нологічно складним, вимагав будівництва кількох приміщень та чималої кількості працівників різного профілю. Поетапно ливарники виготовляли фальшиву форму гармати, кожух, казенну частину. Для лиття необхідна була плавильна піч з пристроями, звідки метал розливався у форми та водяний млин. Подібним було й виготовлення дзвонів, для виробництва яких майстри проходили багаторічну підготовку й опановували всі секрети й нюанси роботи з рідким металом і формами. До виробництва мануфактурного типу дослідники також відносять і монетні двори. Саме таке карбування монет було налагоджено у Львові, коли сюди з Варшави переїхав Ян ІІ Казимир під час «шведського потопу». Зазначена монетарня була розташована у шести приміщеннях, де працювали ремісники окремого фаху аж до виготовлення готової продукції.

Протягом другої половини XVI – першої половини XVIІ ст. на українських землях (Галичина, Волинь, Київщина) налагоджується мануфактурне виробництво паперу. Перші папірні було створено поблизу Львова в Янові (1552), згодом в Луцьку (1570), Буську (1578), Острозі (1580), а на рубежі XVI–XVIІ ст. – в Бруховичах, Жашкові, Крехівському монастирі (біля Жовкви), Радомишлі. Через відносно пізню появу та складність технологічного процесу папірні оминули стадію простого ремісничого виробництва. На українських мануфактурних підприємствах

звиготовлення паперу широко використовувалися різноманітні пристрої, механізми та водяні млини, а також праця найманих робітників.

Зі значним розвитком міського ремесла та паперового виробництва дослідники пов’язують появу в Україні друкарства, яке теж кваліфікують як мануфактурне. Адже у Львові й Острозі, де побачили світ друковані книги «Апостол» (1574), «Буквар» (1574), «Азбука» (1578), «Острозька Біблія» (1581), було чимало висококваліфікованих майстрів, які здатні були підготувати обладнання й налагодити процес книгодрукування (львівська друкарня Івана Федорова запрацювала у 1573 р.). Крім того, освічені львівські ремісники не лише активно допомагали друкареві налагодити друкарське виробництво, а й надавали йому притулок та фінанси. Дещо пізніше (1591 р.) у Львові було відкрито друкарню місцевого братства, а в Києві – друкарню Києво-Печерської лаври (1616 р.), які за сотні подальших років свого існування видрукували десятки книг-шедеврів66.

Значного розмаху в досліджуваний період набуло використання водяних млинів у різноманітних галузях ремісничого та мануфактурного виробництва. До їх прямої/основної функції – помелу зернових (на крупи та борошно) – також додалося використання млинів як потужних агротехнічних установок, що приводили в дію ковальські міхи, горни й механічні молоти в кузнях, руднях та ливарнях, рухали сукновальні, рудорубки та пили (у лісопильнях) тощо. За окремими відомостями, лише у Волинському воєводстві в другій половині XVI ст. налічувалося понад 770 млинових комплексів.

Особливо використання силової потуги млинів та водяних коліс (кількість яких могла сягати трьох) сприяло розширенню металоплавильного та рудного виробництва. Великі рудні включали по кілька виробничих підрозділів: димарку

здвома горнами і міхами, в яких плавилося й виварювалося залізо; молот для криці; кузню для кінцевого виробництва. Загалом кількість рудень у цей період на українських землях збільшилася з 70 (в XVI ст.) до 120 на середину XVIІ ст.67

Значного розмаху на українських землях у XVI–XVIІ ст. набуло поташне