Економічна Історія України том 1

господарства хліборобського, виноградарського, тваринницького профілю, власники яких об’єднувались в общини, життя в яких було регламентоване землеробським законом і нормами загальнодержавного громадянського, церковного і карного права. Розквіт дрібного селянського господарства супроводжувався частковим занепадом великого землеволодіння, таким поширеним у V-VII ст. Однак наприкінці ІХ ст., коли в містах значними темпами розвивалися торгівля і ремісництво, великі землевласники відвойовували свої позиції у дрібних селянських господарств.

Період кінця IX–XI ст. відзначився війною з булгарами, внаслідок якої їх території увійшли до складу імперії, завоюванням Вірменії та Іберії, відносинами з Руссю. В цей час помітний суспільно-політичний, культурний та економічний підйом. Внутрішньополітичний занепад держави розпочався лише з другої чверті ІХ ст. Селяни наприкінці ІХ ст. мали значно менше можливостей порівняно з міськими торговельно-ремісничими колами та великими землевласниками, права яких були юридично закріплені у Х ст. рецепціями римського права Юстиніана, здійсненими імператором Левом VI. Міста у IX–X ст. були осередками ремісничого виробництва, яке слугувало одним з основних джерел доходів держави шляхом оподаткування. Держава жорстко контролювала процес виробництва та ціноутворення у цій галузі. Вдала фінансова політика візантійських імператорів у Х–ХІ ст. сприяла розквіту промисловості, ремесел і торгівлі. Ювелірні прикраси, коштовні тканини, вироби зі слонової кістки активно продавались за межами імперії. Аграрні відносини характеризувались зростанням великого феодального спадкового землеволодіння.

Внутрішня політика імператорів періоду візантійської історії від кінця ХІ до 60-х рр. ХІІІ ст. характеризувалась балансуванням між мусульманами та християнами. Зовнішню загрозу становили хрестоносці, які зробили Константинополь об’єктом своїх завоювань. В результаті IV хрестового походу 1204 р. він був захоплений. На території Візантійської імперії утворились три державні угруповання – Нікейська імперія, Епірське царство і Трапезундська імперія. В останній період візантійської історії (1261–1453 рр.) імперія ненадовго відродилася. Імператори з династії Палеологів намагались об’єднати під своєю владою всі колишні провінції Візантії, але зусилля ці виявилися марними. З початку XIV ст. доленосну роль у житті імперії відігравали турки-османи. Невдала внутрішня політика Палеологів призвела до втрати позиції Візантії на Балканах. Ті провінції, які ще залишались під владою імперії, прагнули до політичної самостійності. За правління останнього візантійського імператора Константина ХІ Палеолога у 1453 р. Візантійська імперія припинила існування.

Боспорське царство. Загальноімперська криза торкнулась і економіки Боспору. Економічне життя в регіоні зосереджувалося на окремих господарських територіях поблизу міст. У 40-х рр. IV ст. там припинили чеканити власну монету, однак протягом IV–VI ст. візантійські та боспорські монети продовжували бути в обігу. Сільське господарство найефективніше розвивалось у цей період у районі кримського Приазов’я.

Боспор і залежні від нього міста до першої чверті ІV ст. зберігали автономію та перебували під верховною владою готів, а згодом, у V ст., потрапили під військово-політичний протекторат гунів73. Однак уже на початку VI ст., під час

182 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

правління Юстина (518–527), гуни втратили свою владу над територією Боспору. Візантія робить спроби знову повернути собі владу над регіоном: «Жителі Боспору здавна жили незалежно, але нещодавно вони віддали себе під владу басилевса Юстина»74.

За правління імператора Юстиніана І відбулося остаточне підпорядкуванням Боспору Візантії. Як зазначав історик Феофан, правитель гунів Горд, прийнявши християнство у Константинополі, був посланий Юстиніаном до своєї країни з наказом охороняти Боспор від нападів кочовиків, а до самого міста у той час вже були введені візантійські війська на чолі з трибуном Далмацієм. Однак Горд, як справжній християнин, почав знищувати язичницькі ідоли, а ті з них, які були зроблені з коштовних металів, переплавляти на монети. Проти таких дій правителя виступили гунські жерці на чолі з братом Горда Мугелем; в їхньому середовищі відбулася змова, в результаті якої Горда вбили. Коли про ці події дізнався Юстиніан, він надіслав на Боспор війська, які придушили повстання75.

Представником імператора на території Боспору був коміт (пізніше – коммеркіарій, тобто чиновник, до обов’язків якого входив контроль над збиранням податків з експортно-імпортної торгівлі), а за правління Юстина ІІ (565–578) він почав носити вищий титул – дукс.

Залежність Боспорського царства від Візантійської імперії майже одразу відчули на собі прості жителі регіону. Вона виявлялась у запровадженні морського натурального податку, який передбачав постачання кораблів, предметів оснастки і морського спорядження76. Це зумовлювалося тим, що основу економіки Боспору становили мореплавство і кораблебудування, які залежали як від природних географічних і кліматичних умов, так і від попиту візантійців на дану продукцію. Натомість боспоряни, разом з херсонеситами і жителями Лазіки, на відміну від решти населення імперії, не були змушені сплачувати основний поземельний податок.

Економічне життя Боспорського царства значною мірою зумовлювалось його геостратегічним положенням між варварськими степовими племенами і Візантійською імперією. Так, кочові племена продавали на Боспорі хутро, яке вже звідти доправлялось до Константинополя77. Тож, транзитна торгівля була однією з головних статей доходів боспорян.

Умістах Боспору активно розвивалось виробництво різноманітних ремесел, орієнтоване на задоволення потреб сусідів-кочовиків. Існував попит на прикраси поліхромного стилю з вставками з кольорового каміння і скла. Такі вироби активно використовувались як на території самого Боспору, так і по всій степовій зоні Східної Європи.

Упершій чверті VI ст. на політичній арені з’явилось нове державне утворення – Хозарський каганат, до складу якого входили степові території від Волги до Дону. З кінця VII ст. хозари почали активно поширювати свою владу на території Надчорномор’я. З кінця VII по ІХ ст. Боспор перебував під владою Хозарського каганату, тут правив намісник хана – тудун. Однак з ІХ ст. Візантія знову відновила владу над регіоном. Поряд із основними традиційними галузями економіки, такими як землеробство, рибальство, кораблебудування, торгівля, в регіоні в цей період починають освоювати нафтові родовища. Цей факт має археологічне підтвердження: на Боспорі було знайдено велику кількість залишків амфор, в яких знаходилася нафта для виготовлення пального, відомого під назвою «грецький вогонь».

З кінця Х ст. території Боспорського царства перебували у складі давньоруського Тмутараканського князівства, яке знаходилося на перетині великого торговельного шляху з Європи на Схід. Боспоряни продовжували займатися своїми традиційними промислами. Після захоплення Тмутараканського князівства половцями у ХІІ ст. і фактичного зникнення його з політичної карти Європи, ймовірно, після татаро-монгольської навали у ХІІІ ст., Боспор номінально входив до складу Трапезундської імперії, а на початку XIV ст. став генуезькою колонією.

Херсонес. З IV ст. Херсонес перебував у складі префектури Сходу, а пізніше – безпосередньо Візантійської імперії. Імператорів Візантії приваблювало зручне геостратегічне розташування Херсонеса, адже місто фактично виконувало функції пункту спостереження у Північному Причорномор’ї. Саме тому херсонесити діставали від Константинополя політичну та економічну підтримку, а також повністю утримували тисячний військовий гарнізон, розташований на території міста. Гарнізон формувався з місцевих жителів, в організаційному плані він був дуже схожий на малий пізньоримський легіон78.

Херсонес був головним опорним пунктом Візантійської імперії на території Надчорномор’я протягом V – на початку VI ст. Напади кочовиків на території регіону змушували візантійців підсилювати міць Херсонеса. Так, 488 р. у місті були відбудовані кріпосні стіни, раніше зруйновані землетрусом. Херсонес виконував посередницькі торговельні функції між Візантією та степовими районами Криму і Надчорномор’я. В імперію морем ввозились хліб та інші продовольчі товари.

З другої половини VI ст. економічна ситуація у Херсонесі (з кінця VI ст. візантійці називали його Херсоном) характеризувалася нестабільністю. Візантійські імператори обкладали населення міста податками і торговельним митом, натомість забезпечували херсонеситам безпечну торгівлю з малоазійськими містами і захист від нападів кочовиків. В останні роки правління Юстиніана І Візантія вступила в період глибокої кризи. Багаторічні завойовницькі кампанії у Північній Африці та Італії підірвали внутрішньополітичну стабільність в імперії, до того ж після підкорення цих території вони виявилися економічно розореними і спустошеними. До цих негараздів додалася ще й війна з Персією, яка претендувала на території Закавказзя і поширення свого впливу на південно-аравійські області з метою підкорення східних торговельних шляхів, а також виходу до Чорноморського узбережжя. Після підписання миру у 561 р. найбагатші східні провінції Візантії опинилися розореними і спустошеними. Балканські провінції теж сильно постраждали від нашестя гунів і слов’ян, які скористались тим, що імперія, виснажена війнами, послабила охорону кордонів.

У результаті зовнішньополітичних процесів наприкінці VI ст. значно погіршився економічний стан імперії. Так, через постійну нестачу грошей імператор посилив податковий тиск на населення. Особливо страждали від податків вільні селяни і колони. Юстиніан І змушений був запровадити митні збори у розмірі 10%, в результаті чого вся загальноімперська торгівля різко скоротилася. Запровадили монополію на торгівлю найважливішими товарами, в результаті чого страждало просте населення імперії. Усі ці події негативно позначились на економічному житті Херсонеса, адже основний вид діяльності мешканців міста і навколишньої території – рибальство, не приносив належного прибутку: обсяги вилову риби

184 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

зменшились порівняно з початком VI ст. Галузь кораблебудування, яка відігравала помітну роль у розвитку економіки міста, занепала; знизились масштаби розвитку ремісничого господарства, зокрема виробництва знарядь праці. Це призвело до погіршення умов життя ремісників і часткового відтоку цього прошарку населення до сільської місцевості. Як наслідок, місто втратило своє колишнє значення торговельно-ремісничого і культурного осередку.

Загальноімперський соціально-економічний спад у VII–VIII ст. негативно позначився і на ситуації в регіоні. Кількість населення Херсона зросла, збільшилась чисельність візантійського військового гарнізону – все це спричинило підвищений попит на продукти харчування і домашнього вжитку. Так, папа римський Мартін, перебуваючи на засланні у місті, зазначав, що херсонітам не вистачає продуктів харчування, але зерно, борошно й інші харчові товари їм привозять на кораблях купці з сусідніх земель, переважно з Малої Азії, в обмін на продукт місцевого видобутку – сіль79. Це, очевидно, свідчить про те, що сільське господарство переживало в регіоні свої не найкращі часи.

Під час хозарського панування в Надчорноморському регіоні протягом VII– IX ст. Херсон відігравав значну роль в їх стосунках з імперією. Присутність хозар у житті херсонітів мала мирний характер: «…довготривалим і глибоким миром користуються і Херсон, і Клімати, адже хозари, побоюючись нападів аланів, вважають небезпечним похід з військом на Херсон і Клімати і, не маючи сил для війни одночасно проти одних та інших, будуть змушені зберігати мир»80.

Зазначимо, що ще з IV ст. Херсонес був місцем заслання опозиційно налаштованих до влади осіб81. Як зазначає Феофан Сповідник, 695 р. сюди був відправлений візантійський імператор Юстиніан ІІ: «…Юстиніан мешкав у Херсонесі

іпроголошував, що скоро знову буде правити…»82. Жителі міста поставилися до нього вороже, остерігаючись помсти з боку тодішнього правителя Візантії, і вирішили або вбити, або відіслати назад до Візантії. Юстиніан змушений був тікати і шукати підтримки у хозарського хана, який надав йому притулок і навіть одружив з ним свою доньку Феодору83. Згодом, 705 р., Юстиніан повернув собі владу в імперії

іпочав мстити херсонеситам, але ті за допомогою хозар відбили атаки на місто, заприсягнули засланому у Херсонес Вардану, проголосивши його імператором під іменем Філіппіка84.

Отже, перебуваючи під владою Візантії, Херсон відчував на собі істотний вплив каганату. Візантійські імператори ставились до Херсона з певною обережністю, адже змушені були підтримувати нормальні відносини з хозарами і розуміли економічну і політичну вигоду від міста. Після закриття арабами морського торговельного шляху на схід зв’язок зі східними ринками для візантійців забезпечували чорноморські морські та надчорноморські суходільні комунікації. Ця обставина спонукала посилення візантійської присутності в Херсоні. У місті була створена візантійська тогочасна модель управління – фема (клімати), на чолі зі стратигом85. До феми увійшли прилеглі до міста території.

Отже, самоврядування Херсона залишалось лише номінальним, посада виборного провінційного чиновника, міського начальника – протевона – зберігалась, але насправді вже досить скоро все адміністративне управління зосереджувалось в руках стратига (військового намісника, головнокомандуючого фемою), проте візантійська військова адміністрація не мала великого впливу на торговельні справи

регіону. На території Херсона і його округи наприкінці VIII–IX ст. активізується торгівля з малоазійськими містами, Сирією, Фракією, Палестиною, Єгиптом, зростає попит на різноманітні ремісничі вироби, розвивається землеробство і посилюється економічне значення сільськогосподарської округи.

Наприкінці ІХ ст. степову територію від Дону до Дунаю захопили племена печенігів: «…народ з тих же самих пачинакитів знаходиться поряд із областю Херсона»86. Херсон був для них ринком збуту продукції тваринництва і бджільництва (зазвичай шкір тварин і воску), яку херсоніти перепродавали потім до малоазійських міст: «Вони торгують з херсонітами і виконують доручення як їхні, так і басилевса й у Русі, й у Хозарії… й у всіх тамтешніх краях, отримуючи від херсонітів погоджену платню за ці послуги…»87. Печеніги натомість купували в Херсоні ремісничі вироби і витвори мистецтва. Неабияке значення у торгівлі міста мало виготовлення і реалізація солоної риби – основної статті прибутку місцевих рибалок. З Малої Азії та інших південних регіонів херсоніти привозили хліб, вино, спеції, вироби мистецтва, тканини.

Протягом IX–X ст. торгівля в Херсоні перебувала у стані свого розквіту. З другої половини ІХ ст. місто відновило карбування власної мідної монети, що відображало всю повноту його економічної самостійності. Ремесла протягом означеного періоду активно не розвивались, однак виробництво сільськогосподарських знарядь праці, посуду, будівельних матеріалів було традиційно попитоспроможним і, очевидно, не припинялося.

Економічна ситуація в регіоні протягом ІХ–Х ст. відзначалася активними торговельними зносинами Візантії з Руссю. Основними видами експортної продукції

зРусі були оброблений льон і хутро. Херсон (Корсунь) був стратегічно вигідним містом для обох сторін і сам був зацікавлений у збереженні та зміцненні відносин як з Візантією, так і з Руссю. Посередниками у торговельних зносинах херсонітів

зрусами були печеніги, які восени доправляли письмові доручення з Херсона на Русь з таким розрахунком, що за зиму хутро заготовляти, а навесні приїде херсонський купець і забере товар для подальшої доставки його у Константинополь.

На території міста археологами були знайдені залишки керамічних виробів, що вказує на процвітання ремісництва в регіоні88. Іншим прибутковим у товарному відношенні промислом мешканців Херсона була ловля риби та видобуток солі89. Мирні стосунки Русі з Херсоном припинились 988 р., після захопленням міста князем Володимиром. Але з прийняттям ним християнства і підписання союзницького договору з Візантією, руські війська залишили Херсон. Після цього відносини Русі

зПівнічним Причорномор’ям стали більш жвавішими. Русь отримувала з Херсона предмети християнського культу, вироби з коштовних металів, прикраси.

Удругій половині ХІ ст. сусідами херсонітів у надчорноморських степах стали половці, які змінили печенігів, котрі масово перемістились на захід, за Дунай. Половці перейняли у печенігів естафету в торговельних відносинах з жителями Херсона. Вони використовували місто як ринок збуту сировини, а також налагодили тут торгівлю людьми, перетворюючи його на один з великих рабовласницьких ринків Надчорноморського регіону. Серед рабів, яких привозили половці на продаж, було чимало руських, з якими у кочовиків були доволі напружені й ворожі відносини.

186Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Утой час, коли Боспор перебував у складі Тмутараканського князівства, Херсон залишався підвладним Візантії. У ХІІІ ст. після завоювання столиці імперії місто увійшло до складу Трапезундської держави.

Трапезундська імперія і Північно-Причорноморський регіон у XIII– XIV ст. Завоювання хрестоносцями Константинополя у 1204 р. стало для Візантійської імперії початком її занепаду. Територія держави розпалась на кілька частин: «…римська держава, як великий човен, котрий не в змозі боротися з поривами вітру і морськими хвилями, розкололась на багато уламків і дрібних частин. Один управляв однією, інший іншою частиною, кому як пощастило, доки, нарешті, Феодору Ласкарю не вдалося бути проголошеним царем у Нікейській митрополії… Тоді одні підкорились йому, поступаючись силі, інші – за власної згоди, крім, однак, Олексія Комніна, підвладною якого була Колхіда, і ще того, котрий в Європі управляв Фессалією і областю, названою стародавнім Епіром…»90. Отже, як видно

зджерела, наслідками розгрому Візантії стало утворення численних дрібних держав, серед яких помітно виділились три головні державні формування: Латинська імперія, Епірське царство і Трапезундська імперія.

Трапезундська імперія утворилась на анатолійському узбережжі Чорного моря, охопивши території східних провінцій Візантії від Гераклеї до Кавказу. Засновниками її стали представники роду Комнінів, онуки Візантійського імператора Андроніка І – Олексій і Давид, які за допомогою військ грузинської цариці Тамари захопили Трапезунд і навколишні території навесні 1204 р. Імператором було проголошено Олексія І (1204–1222) Проіснувала держава до 1461 р., коли останній правитель імперії Давид Комнін капітулював перед військами турецького султана Мегмеда ІІ.

Херсонес і Південний Крим (Готія) номінально входили до складу Трапезундської імперії, їх правителі визнавали васальну залежність від імператора та платили щорічний податок, а також в разі необхідності змушені були виставляти допоміжні загони. Базовою галуззю економіки Трапезундської імперії була посередницька торгівля з сусідніми державами91. Предмети ремісничого виробництва трапезундців користувалися попитом і становили основу як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі. Торговельно-ремісничі кола об’єднувалися у своєрідну спілку

зміською знаттю.

Помітну роль у господарському житті країни відігравало землеробство, де основною робочою силою були вільні селяни. Великі землевласники скуповували землі у розорених селян, так відбувалося зростання великого землеволодіння. Феодали володіли значною самостійністю і мали фактично необмежені права над своїми залежними селянами (париками). Однак їхні землеволодіння були відносно невеликими, кількість париків у них не перевищувала 30–40 осіб92. Ще однією стратегічно важливою складовою господарства Трапезунда було виноградарство. Сільське господарство слугувало важливою галуззю економіки імперії, проте більш прибутковими і стратегічно вигіднішими були ремісництво і торгівля.

Після завоювання Константинополя у 1204 р. хрестоносці серйозно пограбували Херсон. Венеціанські купці заволоділи монополією на торгівлю у Надчорноморському регіоні. У 1299 р. місто зруйнували і спалили татари на чолі з Ногаєм. На Надчорноморський регіон стали претендувати генуезькі купці, натомість попе-

редні господарі, венеціанці, не бажали поступатись своїми володіннями. Генуезці будували нові міста, які ставали потужними торговельними осередками – Кафа (Феодосія), Солдайя (Судак), Чембало (Балаклава).

За допомогою татар у 1365 р. нові господарі регіону остаточно прогнали венеціанців і почали контролювати все узбережжя Чорного моря від Боспору до Балаклави. У 1350 р. Херсон офіційно перейшов у підпорядкування Генуї, але місто виявилося непотрібним новим власникам, їх у торговельно-стратегічному відношенні більше влаштовувала Кафа. Рятівним для міста були торговельні відносини з Трапезундською імперією, яка номінально поширювала свою владу на місто, а також і на деякі регіони Південно-Західної Таврики з м. Феодоро.

У другій половині XIV ст. Херсон двічі був спустошений і пограбований Великими литовськими князями Ольгердом і Вітовтом у процесі боротьби з татарами. Після 1399 р., коли хан Едигей спалив і зруйнував місто, воно вже остаточно занепало і вже ніколи більше не відновило свого колись такого важливого торговельного значення. Основною причиною занепаду міста дослідники називають втрату ролі Херсона у міжнародній транзитній торгівлі. На початку XV ст. Херсон ще продовжував існувати як невелике поселення.

5.Діяльністьскандинавськихвоєнно-торговельнихкампанійуСхідній Європі

Торгівля Хозарської імперії з Арабським халіфатом, з її попитом на хутра та рабів, спонукала хозар до розширення контролю на лісові території Східної Європи з метою стягнення потрібних товарів шляхом оподаткування. Проте непевність більшості повідомлень «Повісті временних літ» про податки, які слов’янські племена платили хозарам, ставить під сумнів і точність вказівок на самі племена слов’янських данників хозар, зокрема тих, що пов’язуються з територією України, а саме: полян, древлян та сіверян. Що, однак, ці повідомлення засвідчують з певністю, так це саме данницький статус слов’янських племен Хозарської імперії. Отже, про їхню самостійну участь у міжнародній торгівлі у той час не могло бути й мови, хоч би в одному арабському джерелі і говорилося про появу нібито слов’янських (саклабських) купців у Багдаді*. Багдад знав саклабів лише як невільників: воїнів, євнухів, наложниць. Але араби цим словом називали русявих людей з півночі, а до них належали протослов’яни, угрофінни і скандинави. Отже, люди і території лісів України продовжували залишатися осторонь цивілізованого життя, що уже півтора тисячоліття існувало на узбережжі та в степах. Степові держави й справді мали обмежені можливості для підкорення та утримання влади на лісових територіях. Утім це ж сприяло або в усякому разі не заважало проникненню у ліси Східної Європи інших, краще пристосованих до пересування лісами пошукачів багатств Арабського халіфату. Це були мореплавці-добичники-купці з Балтійського моря, відомі у Східній Європі під назвою варягів. Їхні спроби організувати у власних інтересах економічне життя лісових мешканців Східної Європи мали політичні

* Ідеться про повідомлення Ібн Факіга (пом. бл. 902) про купців-саклабів. Проте О.Пріцак текстологічно продемонстрував, що дане джерело, як і споріднене з ним повідомлення Ібн Хордадбега, було переробкою ранішого документа, в якому ці купці називалися «рус». Див.: Раданія і Русь // Походження Русі. – Т.2. – С.855-871.

188 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

наслідки, головним з яких стало утворення держави, що дістала назву від одного з варязьких угруповань – Русь.

На жаль, історія походження Русі стала предметом надзвичайно гострих і заплутаних дискусій, викликаних, однак, не так мовчазністю чи суперечливістю джерел, як прагненням російських і радянських істориків в дусі уявлень про історію, що панували у модерну добу, представити цю подію як акт волевиявлення чи результат дій руського народу. По суті, дискусія між тими, хто обстоював думку про участь варягів у походженні Русі (норманістами), і тими, хто ігнорував її (антинорманістами), була суперечкою між тими, хто враховував свідчення джерел, і тими, хто зневажав ними. Проте одні й інші сперечалися на ґрунті хибної методології історії модерної доби. Остання ще досить повільно здає свої позиції, і тому навіть зникнення анти-норманізму як ідеологічної догми після розпаду СРСР ще не привело до переоцінки ідей і концепцій, за якими досі зберігається визнання, набуте за доби дискусії.

Виникнення Русі припадає на епоху, коли не існувало поняття про нації та національні держави. Отже, у той час вони не могли братися до уваги творцями держав. Тому єдина теорія походження Русі, що виходить з визнання цього стану речей і до того ж пропонує синтез найширшого кола джерел з даної проблеми – теорія О.Пріцака93. Вона слугує найпривабливішим відправним пунктом для реконструкції подій у лісовій зоні України, які передували утворенню Київської Русі. Її базова ідея полягає у тому, що купецько-піратські угруповання варягів, які були активними у Східній Європі, початково були винятково професійними об’єднаннями купців та авантюристів, які переслідували власні матеріальні вигоди

іне мали національного характеру, а тому були багатонаціональними за складом

іне переслідували жодних національних чи культурних цілей. Утворення Русі з центром у Києві стало випадковим результатом дії численних факторів, серед яких чільну роль відіграли економічні та політичні заходи варязьких ватажків. І початком національної історії східнослов’янських народів Русь стала через слов’янізацію правлячої верхівки та проведення культурної політики – прийняття православ’я, сакральної церковнослов’янської мови та писемності.

Варяги звично вважаються скандинавськими купцями та піратами, які діяли на схід від Ельби. Вони були аналогом вікінгів, які здійснювали напади на береги Західної Європи, а деякі її ареали (Британські острови, Нормандію, Сіцилію, Ісландію) навіть колонізували. Різницю в назвах О.Пріцак пояснює існуванням двох типів поселень для мандрівних купців у Євразії: східного, що перською мовою називався вар, і західного, що германською називалося вік. В обох типах поселень, крім купців, існувала професійна обслуга (охоронці, перевізники, наймити – зрозуміло, різного етнічного походження). Вона називалася спеціальним терміном на протиставлення купцям та залежно від ареалу поширення тієї чи іншої міської традиції «людина з віку» чи «людина з вару». Однак перш ніж вийти на історичну арену самостійними дійовими особами, вікінгам і варягам справді було потрібно набути той професійний досвід, який мали міжнародні купці. І тому їхня передісторія ховається в свідченнях, що стосуються саме міжнародних купців.

Попередниками вікінгів/варягів у домінуванні на північних морях Європи були фризи. Це були мешканці Фризії, території дельти Рейну, які з V ст. тримали в своїх руках торгівлю і мореплавство на Ла-Манші та у Північному морі. Уже під

кінець VII ст. в зону їхньої торгівлі потрапила й Балтика, а місто Дорестад стало їхньою основною базою для торгівлі там.

Розмах торгівлі на Балтиці зумовило зростання ринку у франкській імперії Меровінгів і в Англії з початку VIII ст. Звідти потребувалися предмети розкоші, хутра, раби та янтар. Фризи швидко знайшли собі ділових партнерів у особі дрібних і бідних скандинавських князьків (конунгів), спочатку данців, норвежців, а згодом і шведів. Повз їх землі й пролягав їхній шлях. А крім того, ті могли здобути такі товари у менш цивілізованих сусідів – саамі, фінів. Останніх було примушено давати данину хутрами, пташиним пір’ям, хутровим одягом, а пізніше – з огляду на технічні потреби – корабельними канатами зі шкіри моржів та інших морських тварин94. В обмін на свої товари конунги та інші скандинавські аристократи діставали якісні тканини, навіть готовий одяг, вишукану зброю, вироби з кольорових металів і скла. У їхніх володіннях почало вироблятися більше і кращої якості зброї, ювелірних прикрас95.

Скандинавські конунги легко йшли на співпрацю з заможними фризькими купцями, тому що охорона торговельних конвоїв, збування фризам данини з підлеглих племен, а то й звичайне піратство, що було тоді неодмінним супутником торгівлі, обіцяли можливість швидко розбагатіти. Фризи, напевно, залучили скандинавів також до будівництва кораблів, що дало останнім можливість засвоїти технології кораблебудування. Скандинави вдосконалили її, створивши кілька власних різновидів суден, вітрильників та вітрильно-гребних, що були пристосовані для навігації у північних морях, затоках та річках. Скандинави зрештою перехопили ініціативу операцій на Балтиці, адже вони були численніші й мали власну організацію. До того ж Карл Великий підкорив фризів бл. 790 р. Скандинавські ж конунги могли мобілізувати до своїх походів не лише власних іменитих соратників (ярлів, герсірів), дружину (лід), гвардію (гірд), а й селянське ополчення, службу в якому конунги обернули на одну з повинностей на свою користь. Так вікінги перетворилися на організовану і грізну військову силу. Пануючи на морі й озброєні знаннями географії, вони могли собі дозволити на початку ІХ ст. обрати шлях до ще швидшого збагачення, почавши займатися піратством у багатих цивілізованих країнах – імперії Карла Великого, Британських Королівствах, в іспанських арабів.

Відсутність єдності серед скандинавів та фризів давала, однак, привід для конкуренції між різними їх угрупованнями. В одній з битв, що в джерелах дістала назву Бравеллірської, зійшлися шведи (східні гаути) Сігурда Грінга з данськофризьким військом Гаральда Гільдетьона. Повідомлені джерелами історії про цю подію дуже непевні. Схоже, що вона відбулася на території сучасної Швеції, але невідома ані дата, ані навіть результати битви. Однак у довгих списках учасників битви, що вони містили, на данському боці було згадано ім’я якогось Реґнальда Рутена (Regnaldus Ruthenus)/Роґнвальда Довгого, онука Радбарда. Останній був історичною особою – королем Фризії (679–719), а отже, для самої події було запропоновано приблизну дату 770 р. Реґнальдове прізвисько Ruthenus, оскільки воно є у латиномовній хроніці Саксона Граматика (бл. 1150–1220), і тому фігурує у латинізованій формі, мусило звучати як Рус, адже в тодішній латині означало тільки підданців Київської Русі. Однак Русь-Рутенія у VIII ст. знаходилася не довкола Києва, а на півдні Франції, на колишній території галльського племені рутен/ руті, де з римського часу існувало угруповання міжнародних купців, і його пред-

190 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

ставники послуговувалося цим іменем96. Так само назва річки Рони пристала до сусідніх єврейських купців Раданія. Тільки у вимові різних областей Європи ім’я рутів зазвучало по-різному – як руцці, руді, ругі. У франків, у тому числі у долині Рейну, а отже, у Фризії, це слово набуло звучання русс і рус.

Оця поява русів на Балтиці вказувала на зв’язок з фризами, а отже, і скандинавами. Невідомо, як рано могло початися проникнення русів на Балтику, але на 770 р. у них існували вагомі причини для цього. По-перше, вони вже знали про відкриття сусідніми раданітами прибуткової торгівлі з Арабським халіфатом. Знайдені на сьогодні скарби арабської срібної монети, диргемів, що були заховані в імперії Карла Великого та на Балканах приблизно з 770-х рр., слугують певним свідченням цієї торгівлі97. По-друге, вони як мінімум знали про освоєння скандинавами Східної Європи, завдяки зв’язкам з фризами, якщо тільки самі не брали участі в експедиціях на сході Балтики. Там приблизно з 750 р. уже існувала купецька факторія Альдейгьюборг (сучасне російське місто Стара Ладога), що знаходилася за 13 км від впадіння річки Волхов у Ладозьке озеро. Звідти купці та здобичники уже проникали далі у ліси Східної Європи, опановуючи на своїх кораблях мережу повноводних річок. Вони також налагодили переволоки, завдяки чому могли потрапляти у басейни всіх головних річок цього регіону аж до Чорного та Каспійського морів.

Отже, руси бажали вийти на ринок Арабського халіфату і знали, як туди дістатися через Балтику та Східну Європу. Шлях був довгий, але на ньому не було конкурентів, і до того ж Східна Європа мала потрібні для торгівлі ресурси. 787 роком датується свідчення успішного досягнення цієї мети. Цим роком датуються перші диргеми, відкриті у скарбах, що були знайдені в районі Старої Ладоги98.

Руси таки змогли скласти конкуренцію раданітам. Тому Ібн Хордадбег у «Книзі доріг і володінь», створеній поміж 846 та 885 рр., посеред свого опису раданітів зробив вставку, в якій представив русів як окреме купецьке угруповання, що торгувало в Арабському халіфаті та Константинополі:

«Вони – різновид саклабів. Вони привозять шкіри бобрів, чорних лисів разом

змечами з найвіддаленіших окраїн Саклабії до Румського (Чорного) моря, і владар Руму (візантійський імператор) стягає десятину [з привезеного]. Якщо хочуть, то подорожують по Ітилю (Волзі), Саклабській ріці, і проходять Хамліх, місто хозар, і його владар стягає десятину. Далі прибувають до моря Джурджану і виходять на тому його березі, де хочуть. Довжина того моря 500 фарсахів. Інколи вони привозять свої товари на верблюдах з Джурджану до Багдаду, і перекладають для них саклабські слуги/євнухи. Вони видають себе за християн і платять джизью»99.

Зцього повідомлення випливає, що руси були справжнім угрупованням купців, і тому за ними, як за раданітами, закріпилося власне професійне ім’я, що виконувало роль також торговельної марки. Вони торгували товаром, що походив

злісів Східної Європи, а також мечами, що додавало до ареалу їхньої комерції Скандинавію та Німеччину. За цією торговельною спеціалізацією руси належали до варягів. Невідомо, однак, чи русами називалися всі варяги, які оперували у Східній Європі, чи лише окрема їх група, яка монополізувала варязьку торгівлю

зарабами. Ібн Хордадбег, зауваживши, що вони були різновидом саклабів, лише вказав на їхню зовнішню схожість з русявими народами Східної Європи. Руси не розмовляли арабською, але розуміли мову саклабів.