31 Українське питання в роки Першої світової війни

Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція).

У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:

- Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні боки фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. У російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській - 250 тис.

- Війна розколола українські політичні сили і цим ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.

Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. із добровольців - молодих вихованців організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" - був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. осіб. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:

- більшість українських партій, у т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;

- частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;

- частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;

- найбільш вороже налаштовані щодо Росії соціалісти (УСДРП, "Спілка") емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

Уроки війни значна частина України перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія кілька разів переходила із рук у руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914 -1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

- Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.

Плани сторін щодо України

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля.

Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля. Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії. Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства. Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах.

32.Створення в 1917 році Центральної Ради започаткувало новий етап активного державотворення в Україні, що мало на меті перетворення її на істинно незалежну та демократичну державу. Період Центральної Ради та її генезис цікавить багатьох сучасників, що вказує на актуальність даної теми на сьогоднішній день.

Саме 95-річчя з дня утворення Української Центральної Ради, визначило мету даної роботи, яка полягає у всебічному аналізі й оцінці організаційно-правових засад функціонування органів державної влади (законодавчої та виконавчої) у період Центральної Ради 1917-1918 рр. та їх структури.

Формування органів державної влади, організація та результати їхньої діяльності висвітлюються в роботах багатьох вітчизняних науковців, зокрема, таких як: В. Верстюка, В.Гончаренко, Н. Дніпренко, О. Копиленко, М.Кравчука, Н. Кришиної, В. Кульчицького, О.Мироненка, П. Музиченка, В. Рум’янцева, Б. Тищика, О. Шевченка.

Особливий внесок у висвітлення діяльності Центральної Ради зробив голова УЦР М.Грушевський, який був свого часу будівничим УНР та безпосередньо брав участь у прийнятті важливих державних рішень, залишивши у своїй творчій спадщині багато творів, зокрема такі як «На порозі Нової України»[9] та «Спомини» [10].

Н. Кришина звертає увагу на те, що державотворчі процеси 1917-1918 рр. багато в чому близькі до сучасності, тому аналіз досвіду державного будівництва, створення органів державної влади в період Центральної Ради сприятиме уникненню помилок минулого і утвердженню української державності на сучасному етапі [6, с.81].

Створена 3 червня 1917 року Центральна Рада діяла спочатку в якості тимчасового державного органу, який поєднував в собі функції і законодавчого, і виконавчого органу та мав фактично скласти свої повноваження після скликання Всеукраїнських установчих зборів.

У квітні 1917 р. відбувся широкопредставницький Всеукраїнський національний конгрес, який, за словами В. Гончаренка, став важливим кроком у процесі перетворення Центральної Ради на загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган. Це проявилось у тому, що конгрес обрав новий склад Центральної Ради у кількості 118 осіб –представників від українських губерній, політичних партій і громадських організацій [1, с.62].

Слід зазначити, що хоча Центральна Рада мала представницький характер, вона ніколи не обиралась на основі загального, рівного, виборчого права, тому, на думку В. Гончаренка, було б неправильно назвати Українську Центральну Раду класичним парламентом в його сучасному розумінні.

Оскільки, згідно «Наказу Українській Центральній Раді» від 23 квітня 1917 року, Всеукраїнський національний конгрес надав Центральній Раді право включати до свого складу нових членів, то до літа 1917 року представництво в ній зростало швидкими темпами, і вже в серпні 1917 р. налічувалось 798 осіб [1, с.62]. Насправді така кількість представників була лише де-юре, бо фактично кількість працюючих членів була значно меншою.

Практика перших етапів роботи Центральної Ради показала, що для забезпечення більшої ефективності роботи необхідно мати виконавчий орган.

Так, 8 квітня 1917 року було створено Комітет УЦР, із формуванням якого починається її перетворення на парламентську установу.

За період свого існування Центральна Рада видала, як зазначає В. Гончаренко, близько 100 правових актів. Такий рівень законодавчої діяльності був зумовлений незлагодженістю роботи та великою кількістю членів УЦР, погляди яких часто були розбіжними.

Серед основних документів як вагомий результат діяльності представницького органу України виділяють 4 Універсали. Проаналізувавши ці документи, можемо стверджувати, що у кожному з них Центральна Рада закріплює свій правовий статус, проголошуючи себе представником українського народу і найвищим органом демократії.

Наприклад, в І Універсалі зазначалось: «…вони вибрали з-поміж себе нас, Українську Центральну Раду, і наказали нам бути на чолі нашого народу, стояти за його права і творити новий лад вільної автономної України. І ми, Українська Центральна Рада, вволили волю свого народу, взяли на себе великий тягар будови нового життя і приступили до тієї великої роботи» [8].

А в ІІ Універсалі йдеться про поповнення складу Центральної Ради представниками інших народів, що проживають на території України, а також про те, що «…поповнена Центральна Рада виділить наново з свого складу окремий одповідальний перед нею орган - Генеральний Секретаріат, - що буде представлений на затвердження Временного Правительства, яко носитель найвищої краєвої влади Временного Правительства на Україні» [2, с.10].

Так, УЦР віддала частину своїх повноважень, створеному за згодою Тимчасового Уряду 15 червня 1917 року, Генеральному секретаріату, котрий виконував функції виконавчого органу, і «склад якого мав бути визначений Тимчасовим Урядом за згодою Центральної Української Ради» [4, c.29].

Повноваження Генерального секретаріату були визначені у Декларації від 27 червня 1917 р., де зазначалось, що Центральна Рада «передає в сій сфері свою повну власть» [7, с.158], а також у прийнятому Малою Радою 29 липня 1917 р. «Статуті Генерального Секретаріату». Статут визначав, що Генеральний Секретаріат є вищим органом управління на Україні, він формується УЦР, відповідає перед нею і затверджується Тимчасовим урядом. До складу Генерального Секретаріату входило 14 генеральних секретарів.

Зі створенням нового органу дещо змінились повноваження вже існуючого Комітету Центральної Ради. Згідно проведеної реорганізації його назву було змінено на Малу Раду і розширено склад до 40 осіб.

Оновлена Мала Рада вже діяла за власне прийнятим 1 серпня 1917 року регламентом, а саме: проводити чергові та надзвичайні збори, приймати законодавчі рішення і звітувати про результати своєї діяльності на загальних зборах перед Центральною Радою. Схвалення важливих законодавчих рішень могло відбуватись лише не менше ніж 2/3 голосів від загальної кількості учасників, а для затвердження інших проектів було достатньо і більше половини голосів. Саме Малою Радою була прийнята переважна частина нормативно–правових актів в межах її повноважень. Так, 25 листопада1917 р. нею був прийнятий закон “ Про порядок видання законів”, де виключне право видавати закони надавалось Українській Центральній Раді.

На думку М. Кравчука, УЦР за півроку (листопад 1917 р. - квітень 1918 р.) прийняла достатню кількість важливих для державотворення законів. Зокрема: «Про правонаступництво», від 25 листопада 1917 р., «Про вибори до Установчих Зборів Української народної Республіки» 16 листопада 1917 р., «Про утворення Генерального Суду» від 2 грудня 1917 р., «Про Головну скарбницю і державний банк УНР» від 9 грудня 1917 р., «Про випуск державних кредитових білетів УНР» від 6 січня 1918 р., «Про національно–персональну автономію» від 8 січня 1918 р., «Про Державний Герб України» від 23 лютого 1918 р., «Про державну мову» березень 1918 р., «Про поділ України на землі» від 6 березня 1918 р., «Про громадянство» від 4 березня 1918 р., «Про тимчасові розписи видатків на 1918 р.» від 11 квітня 1918 р., «Про випуск розмінних марок державної скарбниці» 13 квітня 1918 р., «Про 8-ми годинний робітничий день» та інші. Доречно підкреслити, що законодавча техніка, структура та ефективність дії законів була, з відомих причин, зовсім не висока. На думку вченого, «факторами, що негативно вплинули на законодавчу діяльність Центральної Ради були – брак часу і професіоналізму» [5, с.26].

Так, створення Малої Ради визначило розмежування між законодавчою і виконавчою владою: Мала Рада стала законодавчим органом, відповідальним перед Центральною Радою, а Генеральний секретаріат – виконавчим органом, підвладним Малій Раді [6, с.83].

В. Довбня зазначає, що IV Універсалом Центральна Рада оголошувала збройне протиборство як внутрішнім силам в Україні, що виступали на підтримку єдності з радянською Росією, так і зовнішнім силам – більшовицьким військам [3, c.88], адже ним проголошувалась незалежність Української держави.

Отже, виникнувши в історично несприятливий для розвитку України період, Центральна Рада з тимчасового громадсько-політичного утворення змогла перетворитись на представницький орган державної влади, визнаний іноземними державами. Діяльність Центральної Ради відіграла важливу роль у подальшому розвитку української державності. За словами М. Кравчука, саме Центральна Рада, після політичного сну українців, майже трьохсот річного занепаду власної держави, виголосила і внесла в практичну площину стратегічну мету її побудови, яка закріпилася як дороговказ українського державотворення на століття. Таким чином, завдяки діяльності УЦР відбулася зміна форми влади з самодержавної, що панувала в Росії, на національно-демократичну.