1) Як галузь права конкретних держав;

2) Як юридична наука;

3) Як навчальна дисципліна.

Як галузь права конкретних держав це система внутрішньо погоджених юри­дичних норм, що містяться в конституціях, законах, декретах президента тощо і регулюють певну групу суспільних відно­син (насамперед основ устрою суспільства та держави, право­вого становища особи).

Як юридична наука – це відображення норм конст.права (Конституційні норми – встановлені чи санкціоновані правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин), а також врегулювання ними відносин у працях вчених. сукупність різних теорій, учень, поглядів, гіпо­тез із питань конституційного права, викладених у книгах, статтях, наукових доповідях. Наука КП вивчає історію створення норм, історію дії норм, які у даний час уже не діють і були скасовані. Ця історія завжди була частиною науки. Наука має давати рекомендації на майбутнє та повинні враховуватися юристами-практиками та владою.

Як навчальна дисципліна це частина науки пристосована для вивчення і опанування студентами. Це предмет викладання у вищій школі. Заявила про себе наприкінці VIII ст. Така дисципліна повинна читатися у всіх вузах юридичного профілю.

Терміни «конституційне право» і «державне право» найчас­тіше вважаються синонімами. Насправді, формально неважко виявити, що коло регульованих відповідною галуззю права су­спільних відносин у країнах, де вживається той або інший із зазначених термінів, приблизно однакове. Більш ретельно розглядаючи питання, можна, однак, по­мітити, що незбіг термінологій відображає (не завжди, але до­сить часто) відмінність між відповідними поняттями. Вибір терміна, як правило, диктується національною традицією конституцієтворення та слововживання:

• Англосаксонські та романська правові системи тради­ційно користуються терміном «конституційне право» (у Великобританії, США, Франції до початку XIX ст. утвердився конституційний лад, мінімальними ознаками яко­го є судовий захист прав і свобод людини і поділ влади, що має бути закріплено у Конституції. Є громадянське суспільство та правова держава);

• для німецької (а також Австрія, соціалістичні країни) системи характерне вживання терміна «держав­не право» ( у країнах де є абсолютизація ролі держави; у Німеччині наука надавала основоположного значення розвитку держави, її інститутів та їх юридичному оформленню та закріпленню. Показово, що нині й почав уживатися термін «конституційне право»).

Щодо так званих соціалістичних країн, то за радянським прикладом у них використовується термін «державне право», за винятком, наприклад, Куби.

Проте сьогодні у світі є група країн, у яких, незважаючи на традиційне вживання терміна «конституційне право», рух до конституційного ладу навіть не розпочався, тоді як, скажімо, у Швейцарії, хоча в її переважній німецькомовній частині використовується термін «державне право», конституційний лад існує вже давно.

(за Шаповаловим) Конституційне (державне) право конкретної країни — це сукупність юридичних норм, які закріплюють певні засади економічної і політичної організації суспільства, порядок формування, організацію і компетенцію найголовніших ланок державного механізму, територіальну організацію держави, а також визначають основи взаємовідносин держави та особи.

Отже, конституційне (державне) право є основною галуз­зю права будь-якої країни, що становить сукупність юридич­них норм, які закріплюють основи конституційного ладу, ос­новні права, свободи й обов'язки людини та громадянина, фор­му правління і форму державного устрою, організацію, спосіб і процедуру формування, компетенцію та порядок діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, виборче право та виборчу систему.

Варто зауважити (тезисно) про виникнення та еволюція ПКП.

Загальноприйнятні педагогічні традиції свідчать про виникнення конституційної ери з появою перших писаних конституцій (США у 1787 р., Польщі та Франції – 1791 р.). Відповідно формування конституційного права розпочалося на зламі XVIII і XIX століть. Запізніле оформлення галузі пов’язане зі специфікою та соціальним призначенням конституційного права, якому належало убезпечити і захистити інтереси, права людини та громадянина. В умовах панування абсолютизму можливість формування особливої системи норм, які мали обмежити цю владу, була майже виключена. (!!!) Тільки повалення абсолютизму, деспотії, тоталітаризму створюють реальні передумови для формування конституційного права.

Стародавній Греції та Риму були характерні такі поняття – демократія, конституція, фундаментальний закон.

Важливе значення мали ухвалення:

Велика Хартія Вольностей 1215 р., Хабеас Корпус акт 1679 р.

Декларації про незалежність 1776 р. та Декларації прав людини та громадянина 1791 р. В Американській декларації вперше на нормативному рівні зафіксовано положення про те, що народ є джерелом влади, і що сама влада та уряд мають право на існування тільки, якщо це відповідає волі та інтересам громадян. Така історична ретроспектива дозволяє говорити про те, що головною тенденцією в еволюції національного законодавства була і залишається всезростаюча демократизація, розширення сфери дії та кола суб’єктів, які користуються конституційним захистом. На сучасному етапі на перший план висуваються проблеми, пов’язані з гарантією захисту та реалізацією прав і свобод особи.

Предметом К.П. є відносини між особою, суспільством та державою, що складаються на основі та у зв’язку зі здійсненням державної влади.

Предметом науки конституційного (державного) пра­ва зарубіжних країн є державне право конкретних країн або, іншими словами, національні державно-правові системи, до­сліджувані як в аналітичному, так і в синтетичному аспектах. Предметом науки конституційного (державного) права за­рубіжних країн є державне право конкретних країн. Тому га­лузі права, яка б називалася "Державне право зарубіжних країн", не існує. У рамках цієї дисципліни розглядається конституційне право тієї або іншої країни, а в кожній з них — своє (американське, німецьке тощо).

Державне право в кожній країні є основною, головною га­луззю національної системи права.

Конституційне право закріплює основні принци­пи (принципи – загальні засади, в яких знаходять правове відображення найбільш важливі демократичні цінності людської цивілізації, відповідно до яких будується вся система правових норм) народного суверенітету (ст. й К.Італії, ст.3 К.Франції), народного представництва (ст. К.Нідерландів), розподілу влад та верховенства парламенту, рівності всіх перед законом, панування права, невідчуженості права тощо. Ця галузь закріп­лює також механізми політичної влади, її організацію та фор­ми здійснення. Конституційне право закріплює державну організацію влади, що максимально відповідає конкретним історичним умовам розвитку цієї країни, визначає основи інших її галузей — адміністративного, фінансового, криміналь­ного, цивільного тощо.

Об'єкти і суб'єкти галузі ПКП.

Виокремивши предмет консти­туційно-правового регулювання, можемо назвати його об'єкти. Об'єкт державно-правових відносин — це явище, матеріаль­на або духовна реальність, із приводу якої складаються, буду­ються відносини, регульовані конституційним (державним) пра­вом. Учасники цих відносин мають інтерес, пов'язаний з кон­кретними об'єктами, і у зв'язку з цим реалізують свої повнова­ження, обов'язки, дотримуються заборон або порушують їх.

Об'єктами державно-правових відносин можна вважати різноманітні явища. Такими об'єктами є: територія, кордони, державна символіка, столиця, бюджет, діяльність партій тощо.

Основним об'єктом слід вва­жати політичну владу, оскільки кожен їх учасник має прямий або непрямий інтерес, пов'язаний із владою. Він зацікавлений у застосуванні влади певним чином або в тому, щоб по можли­вості відсторонитися від неї.

До них належать: найважливіші принципи функціонування держави (народоправства, демократії, соціальної політики); вищі органи державної влади (форма правління, глава держа­ви, парламент, уряд, їхня компетенція і строки повноважень); інститути, що становлять конституційно-правовий статус осо­би (громадянство, права і свободи людини, конституційні обо­в'язки громадян); виборче право (порядок організації та про­ведення виборів вищих посадових осіб і представницьких органів, а також референдумів); символіка держави (герб, пра­пор, гімн, іноді девіз держави); адміністративно-територіаль­ний устрій (форма державного устрою, автономія, статус тери­торіальних одиниць і їх відносини з центром); організація су­дової влади, місцеве управління та самоврядування. Крім того, багато конституцій регулюють питання економіки (закріплен­ня приватної власності та принципів ринкового господарюван­ня), ідеологічного життя (фіксація плюралізму або закріплен­ня якої-небудь домінуючої ідеології), міжнаціональних відно­син і офіційної мови. Поділ конституційного (державного) права на окремі інститути визначає систему курсу державного права зарубіжних країн.

Суб'єкти державно-правових відносин — це особи, співто­вариства, установи, що беруть участь у діяльності, пов'язаній із політичною владою, і мають права, повноваження, обтяжені обов'язками й заборонами. Суб'єктами державно-правових відносин є центральні органи державної влади й управління, органи конституційно­го нагляду, національні спільноти, суб'єкти федерації, місцеві органи державної влади й муніципалітети, депутати централь­них і місцевих представницьких установ, окремі індивіди. У деяких країнах ними мо­жуть бути центральні та місцеві партійні органи. До суб'єктів державно-правових відносин належать такі:

1. Держава, що може виступати як політичний інститут (носій влади) і юридична особа (наприклад, у випадку участі держави в судовому процесі, коли її дії оскаржуються).

2. Народ (нація), що користується власним правом на вла­ду, — суверенітетом. Якщо це право не закріплене за народом, його не можна розглядати як сторону, що бере участь у дер­жавно-правових відносинах. Співтовариство, що не володіє су­веренітетом, є не суб'єктом, а об'єктом владних впливів.

3. Етнічні групи, національні громади, так звані корінні народи, за якими можуть бути визнані особливі права, умови участі в політичному процесі, автономія.

4. Монарх — особа, що володіє суверенітетом, власним пра­вом на владу.

5. Громадські, релігійні об'єднання (асоціації).

6. Громадяни або піддані, які беруть участь у відносинах, пов'язаних із формуванням виборних органів влади, мають політичні права так само як і мають обов'язки.

7. Іноземні громадяни й особи без громадянства, піддані в абсолютних монархіях. Ці особи не мають формальних прав на участь у національному політичному процесі, але виконують державно-правові обов'язки. Стосовно цієї категорії су­б'єктів держава визнає і захищає права, що мають приватний характер.

8. Депутати вищих і територіальних представницьких органів.

9. Суб'єкти федерації, адміністративно-територіальні оди­ниці, місцеві співтовариства та їхні органи самоврядування (муніципалітети).

10. Іноземні держави та міжнародні організації.

Доцільно декілька слів сказати і про методи порівняльного конституційного права:

- зобов’язання – передбачає необхідність виконати норму права. У такій формі закріплюється більшість конституційно-правових відносин. Пр.: «Уряд повинен отримати довіру палат».

- заборона – передбачає необхідність утримуватися від вчинення дій, не дозволених нормою права. Пр.: Свобода думки та совісті не повинна порушуватись».

- дозвіл – передбачає можливість використати у разі потреби, необхідну норму права. Пр.: До промульгації Президент може один раз вимагати перегляду закону Парламентом».