Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Створення Української Центральної Ради

.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
02.02.2015
Размер:
38.7 Кб
Скачать

Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників, але цілком закономірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, наступними днями до страйкарів приєдналися частини столичного гарнізону, а Державна дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках. Тимчасового комітету Державної Думи 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українці, що становили значну частину особового складу гвардійських полків. Підтримавши вимоги страйкуючих робітників, ті стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію «на завоювання власних національно-політичних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів». Загалом політична діяльність українців у Петрограді 1917 р мала свою складну історію, до якої нам доведеться раз у раз повертатися. Відзначимо ще одну особливість Лютневої революції. В ті дні, коли в столиці імперії нуртували політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України. Перші телеграми про революційні події в Петрограді почали надходити в Україну 28 лютого. Голова міської думи Ф. Бурчак просив Петроград підтвердити достовірність отриманої інформації. І лише вранці. 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали формуватися нові революційні органи влади. Найавторитетнішим серед них була Рада об'єднаних громадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М. Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст З — 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу перебрали призначені. Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робітничих і солдатських депутатів. Але якщо в російській столиці рада робітничих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Україні ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про існування тут двовладдя не доводиться говорити Зазначимо, що ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом. Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. 3 березня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Старше покоління української інтелігенції — С. Єфремов, Д. Дорошенко, А. Ніковський, Л. Старицька- Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання українських сил. Молодше покоління на чолі з Д. Антоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські організації За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради Головою УЦР обрали М. Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання Заступниками голови стали Ф. Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д. Дорошенко — від ТУПу і Д. Антонович — від українських соціал-демократів Крім того, було обрано секретаря та скарбника. Ради 7 березня, очевидно, і слід вважати датою створення Української Центральної Ради. Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від. Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», обмеживши їх, проте, публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих домаганнях. Можна стверджувати що вона в перші тижні свого існування переживала процес організаційного та ідейного становлення. У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного удару завдано було царизмом упродовж попередніх десятиліть українським організаціям, аби вони спромоглися за лічені дні відновити свою діяльність І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М. Грушевського, про високий авторитет якого серед інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчило хоча б те, що 1917 р. не було, либонь, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку революції. На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з лівофлангових у громадсько-політичному житті, поступаючись ініціативою російським політичним партіям і організаціям Ірушевський вирішив зламати цей статус-кво. Важливим кроком у цьому напрямі стало проведення у Києві 19 березня української маніфестації Стотисячна колона під національними синьо-жовтими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і насамперед про автономію України Для чіткого визначення основних політичних гасел М Грушевський наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті «Велика хвиля», де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — членами ТУПу, заявив, що «нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті», й зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних. Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради і завершити іі організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди 25 — 26 березня це зробило. Товариство українських поступовців, воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів — федералістів 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Української парти соціалістів — революціонерів і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які створили Українську селянську спілку. Провідні українські політичні сили продемонстрували одностайність програмної вимоги національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням. Всеукраїнського національного конгресу, надавали йому ваги, політичної заангажованості та резонансу Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присутності дев'ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. На ньому були представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Вся попередня українська історія не знала подібних форумів. Не якась там невеличка групка свідомої української інтелігенції зібралася на таємну сходку, щоб декларувати національні гасла й привернути до них увагу народу, а сам він, пробуджений і розкріпачений революцією, приїхав до Києва викласти свої вимоги. Журналіст «Києвской мьісли», вражений масовістю і ентузіазмом учасників конгресу, назвав його «українським патріотичним паломництвом». Спогади М. Грушевського, В. Винниченка, М. Галагана, М. Ковалевського, С. Русової передають враження епохальності й національної єдності цього конгресу. Ця робота зводилася врешті-решт до двох речей: обговорення різноманітних аспектів національно-територіальної автономії України і виборів нового складу Ради. Обидва завдання вдалося блискуче вирішити. Ще першого дня делегати одностайно оголосили, що «тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на український землі». 8 квітня конгрес обрав новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, у тому числі М. Грушевського — на голову УЦР і двох його заступників — В. Винниченка та С. Єфремова. Мандати членів Ради отримали добре знані в українському русі діячі: І. Стешенко, Л. Старицька-Черняхівська, С. Русова, Д. Дорошенко, В. Леонтович, В. Прокопович, Є. Чикаленко, Ф. Матушевський, І. Шраг, С. Шелухін, М. Міхновський. На конгресі висувалися вимоги розширити склад Ради й збільшити представництво окремих організацій. УЦР було надано право кооптувати нових членів, яким вона користувалася, включивши спочатку до свого складу обрані на всеукраїнських з'їздах Всеукраїнські ради військових, селянських та робітничих депутатів, а потім великий загін представників національних меншин (202 дійсних членів і 51 кандидата). Таким чином, у серпні 1917 р. мандатна комісія шостих загальних зборів УЦР зареєструвала 639 дійсних членів і 4 кандидатів. На той час розрахунковий склад Ради становив 798 мандатів. Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленум) Ради. Іноді ці збори називалися Великою радою. Таких відбулося 9. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, а на початку липня його було реорганізовано в Малу раду, яка відігравала ключову роль у діяльності УЦР — формувала її політику, виступала із законодавчими ініціативами. І Велика, і Мала ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою у Раді була фракція українських есерів; українські соціал-демократи кількісно поступалися їй, але тривалий час (до січня 1918 р.) відігравали у Раді провідну роль.

Якої ми хочемо автономії

Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради гасло національно-територіальної автономії, М. Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний внутрішній зміст. З цією метою 1917 р. він опублікував кілька брошур, як-от: «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде». У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації» йдеться про національно-територіальну автономію передовсім ях — про територіальне об'єднання всіх етнічних українських земель. «Ся українська територія, — зазначав Грушевський, — має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд». Отже, за Грушевським, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

Грушевський добре розумів деспотичний, мертвущий для суспільства характер «единой и неделимой» Росії, несумісність демократії з такою формою російської держави: «Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті». У федерації він бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та ін.), а до функцій федеративної влади відносив: «справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за поштами, телеграфами (...), надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей у краєвім законодавстві». Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення незалежної української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.

З поверненням до Києва, Центральна Рада в березні 1918 р. оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, яка була відбита у III-му Універсалі. У відповідь по Україні шириться і організовується опозиційний рух власних кіл громадянства. В середині березня 1918 р. П. Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію під назвою "Українська Громада" (пізніше "Українська Народна Громада"), яка увійшла в тісний контакт з Ук­раїнською демократично-хліборобською Партією та "Союзом земельних власників" з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради. Коли ж німецькі окупаційні власті, невдоволені господарською руїною і неспроможністю уряду виконувати продовольчі угоди, що були підписані між УНР та Центральними державами, задумали ліквідувати українську державність, "Українська Народна Громада" розпочала підготовку до державного перевороту. Німецьке командування, як тільки-но дізналося про наміри генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори і оголосило йому про свій нейтралітет з цього приводу. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з'їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одностайно проголосив гетьманом України Павла Скоропадсь­кого. В ніч на 30 квітня гетьманські офіцери зайняли всі найважливіші установи міста.

У Скоропадському побачили лідера, здатного навести лад у країні, не тільки консервативні елементи українського суспільства, яким набридли радикальні експерименти соціалістів із Центральної Ради, а й німецьке командування, яке фактично контролювало ситуацію в Україні.

Гетьманський переворот відбувся майже без жертв (загинули троє офіцерів-гетьманців, застрелився один січовий   стрілець та при нез'ясованих  обставинах було  поранено М. Грушевського, який 29-30 квітня переховувався в казармах). Встановлення нової влади пройшло досить спокійно.

Одразу ж було проголошено про утворення "Української Держави" па чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе надзвичайно великі повноваження по осібному управлінню краєм. Було відновлено право на приватну власність. Сім з половиною місяців Гетьманщини, як свідчать спогади сучасників, відзначалися відносним спокоєм і відновленням господарства.

Стосовно устрою Української Держави, варто процитувати самого Павла Скоропадського:

Країну, по-моєму, може врятувати тільки диктаторська влада, тільки волею однієї людини можна повернути у нас порядок, розв'язати аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які є такими необхідними для країни. Я це завжди сповідував і при цій думці лишаюся й тепер. Я прекрасно знаю, що західі люди здебільшого не поділяють моїх поглядів; я цілком вірю, що вони праві, коли йдеться про їхні країни, але в нас, у Великороси і Україні, це справді не може бути інакше”

Ера Скоропадського стала особливим періодом Громадянської війни. Диктатор, що заручився підтримкою білої армії, німецької армії та імперської інтелігенції, виявився успішним керівником внутрішньої та зовнішньої політики. Стосовно Києва, він запропонував створити у Києві гетьманський палац на Звіринці, який мав стати його резиденцією, також за його ініціативою почалася розробка проекту Київського метрополітену, якій завадило завершитись антигетьманське повстання і втрата Гетьманом влади. Оскільки Скоропадський протримався при владі всього сім місяців, його ера не встигла залишити по собі слідів в обличчі міста.

Гетьманові не вдалося об'єднати навколо себе різні кола громадянства, до чого значною мірою спричинилася безкомпромісна антиурядова діяльність соціалістичних партій і агітація більшовиків. Невирішеність аграрного питання разом із загальною політичної напругою призвела, врешті, до антигетьманського повстання. Окупаційні війська, здеморалізовані невдачами на західному фронті і листопадовою революцією в Німеччині, зайняли нейтральну позицію. Збройні сили гетьманського уряду, які щойно почали організовуватися, не змогли стримати розростання і посилення повстанської війни, яку очолила Директорія.

Курс на повалення влади П. Скоропадського взяли УНС та більшовики України. Вони намагалися опанувати стихійний повстанський рух в Україні, розгорнути його у загальне повстання.

Нарешті, проти гетьмана виступили російські офіцери, чиновники та інші. Вони надихалися ідеями «білого» руху, що розгортався ні Дону й Півдні Росії, й у своїй боротьбі розраховували на підтримка Антанти.

Таким чином, на початок листопада інтереси трьох політичних сил, що претендували на владу в Україні, збіглися у питанні необхідності ліквідації влади П. Скоропадського. Падіння монархій у Німеччині та Австро-Угорщині, війська яких перебували в Україні, дав, супротивникам П. Скоропадського надію на успіх.

14 грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва.

11.5. Директорія УНР

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій. Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 року) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинався період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам´янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів, його очолювали по черзі В. Чехівський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С Петлюрою. Петлюра Симой Васильович (1879—1926) —державний, політичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім´ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУП з 1900 р. (з 1905 — УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. В 1912—1917 pp. разом з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь». У1916—1917 pp. — заступник уповноваженого «Союзу земств» на Західному фронті. 28 червня 1917 року призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 року, не погоджуючись з політикою голови Генерального секретаріату, вийшов з уряду. В січні 1918 р. перед загрозою більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення «Українського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання в місті. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 року виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директорії, очолює Армію УНР. Після відступу військ УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919), перервавши членство в УСДРП. Протягом 1919 р. керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У1920 р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок невдачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві. 25 травня 1926 року був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом. Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон. Прихід Директорії до влади свідчив про її сильні сторони. Він був забезпечений вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме в середині листопада 1918 р. П. Скоропадський тільки-но лишився без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс. Уміло нейтралізувавши німців (було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою), перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ (за Січовими стрільцями Є. Коновальця на бік повсталих досить швидко перейшли ще вісім інших гетьманських корпусів), проголосивши популярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу. Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. її виступ, який на початку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати численну армію (у грудні 1918 р. у її складі було 100 тис. осіб, за іншими даними — 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України. Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча і різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів — В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша та ін. Це сприяло формуванню, хоча і не монолітного, але сильного анти-гетьманського фронту. Однак Директорії не вдалося надовго втримати владу. Опозиція П. Скоропадському складалася з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії. 8 січня 1919 року було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканною. Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальне напруження та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, і безрозбірливе закриття утворених за гетьмана установ (існував навіть проект закриття Академії Наук «як витвору гетьманату»), заборона вживання російської мови і позбавлення політичних прав усієї інтелігенції. Внаслідок цього Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин а допомоги кваліфікованих кадрів. її влада суттєво послаблювалася і відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директорія певною мірою апробувала кожну з цих моделей, але обрала військову диктатуру. Грудневий 1918 р. Трудовий конгрес був покликаний виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні. Враховуючи ускладнення воєнно-політичної ситуації, він тимчасово віддав усю повноту влади Директорії, яка надалі під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру С. Петлюри. Елемент дезорганізації вносило й особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієнтації. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали «радянську платформу», виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення незалежності держави через посилення армії та її адміністративних органів. Між тим час вирішального вибору орієнтації для Директорії наближався, адже повалення гетьманату та відновлення УНР зовсім не означали, що припинилася боротьба різних сил за Україну і на теренах України. Радянська Росія не полишала думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєдіяльності регіоном. І знову, як у попередній період, було обрано модель війни з використанням своєрідного «троянського коня» — наприкінці листопада 1918 р. у Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П´ятаковим. Наступним кроком для підготовки вторгнення радянських військ на українську територію стала публікація циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність усіх представницьких установ України на своїй території. Ці дипломатичні маневри розв´язали руки Раднаркомові РСФРР, створили сприятливі умови для вторгнення радянських військ в Україну. Воно супроводжувалося вибухами робітничих повстань у містах та активізацією отаманщини в сільській місцевості. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Ноти протесту уряду У HP розбивалися об безапеляційність Раднаркому, який заявив, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей моментпроводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Вичерпавши всі можливості дипломатичного впливу на Раднарком, Директорія була змушена 16 січня 1919 року офіційно оголосити стан війни з РСФРР. Тим часом радянські війська дедалі більше заглиблювалися в українську територію, ведучи водночас наступ на Полтаву, Катеринослав і Донбас. їх загальна чисельність була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис. осіб), але вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського руху. Крім того, на ситуацію в Україні у цей час суттєво впливав розквіт отаманщини. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани Григор´єв і Зелений оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали партизанську боротьбу проти Директорії. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія була своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії. Характерними ознаками цього періоду були прогресуючий параліч влади, наростаючий безлад, єврейські погроми, зростання масштабів отаманщини, яка, охоплюючи дедалі більші території, затягуючи у свій вир нових і нових бранців, перетворилася на потужний дестабілізуючий чинник, що ослаблював Директорію зсередини. Опинившись у критичній ситуації, Директорія намагалася дипломатичними кроками (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз´єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единой и неделимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, на підтримку Добровольчої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою її можна було використати в боротьбі з більшовиками. Відставки зі своїх постів В. Винниченка та В. Чехівського на вимогу французького командування в Одесі, укладення попередньої угоди про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радянських військ (цей документ так і не було реалізовано на практиці) дедалі більше віддаляли Директорію від проголошених революційних гасел, звужуючи її соціальну базу. Не виправдав сподівань і акт возз´єднання, який значною мірою мав формальний характер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж між двома республіками існували суттєві розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені. У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії — погано підготовлена та організована «тануча майже на очах» армія. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва, наприкінці січня 1919 p., могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена за короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Недарма один із сучасників іронічно, але досить влучно назвав її «імпровізованою армією». Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня — Полтаву, а 27 січня — Катеринослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 року війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей. Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня Політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.