По кредиторах і регіонам в 1985-2001 р.1

Зовнішні борги й платежі	Країни, що розвиваються, по регіонах
	1985 р.	1991 р.	1997 р.	2001 р.
1	2	3	4	5
Всі країни
Зовнішній борг, млрд. дол.	940,2	1355,4	1866,6	2137,2
У тому числі по кредиторах:
• офіційний	322,2	579,6	785,3	867,4
• банківський	471,5	535,3	545,8	578,5
• інший приватний	146,5	240,5	535,6	691,5
ОЗБ2, млрд дол.	127,0	154,4	307,4	347,4
ЗБ/ВВП, %	36,1	32,2	34,7	34,7
ОЗБ/ЕТУ3 %	20,9	14,4	24,7	22,0

1	2	3	4	5
Африка
Зовнішній борг, млрд. дол.	144,3	226,8	300,1	3043
У тому числі по кредиторах:
• офіційний	76,6	146,3	204,7	200,8
• банківський	53,0	63,2	38,7	37,4
• інший приватний	14,7	17,4	56,8	66,0
ОЗБ, млрд. дол.	21,2	24,8	28,5	36,1
ЗБ/ВВП, %	46,2	58,8	67,6	65,8
ОЗБ/ЕТЕ, %	27,5	25,2	20,9	22,9
Азія
Зовнішній борг, млрд. дол.	249,4	410,8	641,6	717,7
У тому числі по кредиторах:
• офіційний	101,8	181,2	267,2	325,0
• банківський	106,4	148,8	218,1	198,5
• інший приватний	41,1	80,8	156,3	194,2
ОЗБ, млрд. дол.	33,5	45,6	82,9	103,4
ЗБ/ВВП, %	24,2	25,4	29,2	26,4
ОЗБ/ЕТУ, %	14,1	7,7	14,8	14,2
Латинська Америка
Зовнішній борг, млрд. дол.	367,2	438,5	669,4	803,4
У тому числі по кредиторах:
• офіційний	69,7	145,2	205,4	223,8
• банківський	255,9	241,4	164,4	180,8
• інший приватний	41,6	52,0	299,6	398,8
ОЗБ, млрд. дол.	52,5	53,9	156,9	165,5
ЗБ/ВВП, %	53,6	43,4	33,6	37,2
ОЗБ/ЕТУ, %	41,8	31,7	53,6	44,2

У началі 1980-х рр. в Африці склалася катастрофічна ситуація з ліквідністю в результаті падіння цін практично на всіх сировинних ринках. Африканський зовнішній борг зростав випереджальними темпами в порівнянні з іншими регіонами, що розвиваються. За 1978-1983 рр. він збільшився вдвічі, до 1997-2001 рр. він ще раз подвоївся й перевищив 300 млрд. дол. У структурі африканського зовнішнього боргу переважають борги офіційним кредиторам, частка яких збільшується. В 1985р. вони склали майже 54%, в 1991р. - близько 60%, в 2001р. - 66%.

Причини внутрішнього й зовнішнього характеру, що привели до такого положення, мають глибоке коріння. Це насамперед відстала й незбалансована структура африканської економіки, стратегія імпортозаміщення, погіршення позицій у міжнародному поділі праці. Гіпертрофований державний сектор, який виснажує бюджетні кошти, гальмує ефективне використання зовнішніх ресурсів, що в основному витрачаються на закупівлю продовольства й на утримання держапарату.

В 1970-і рр. африканські країни стимулювали економічний ріст за рахунок масштабних зовнішніх запозичень при високій кон'юнктурі експортних ринків, що виявилася недовговічною. Країни регіону розширили запозичення, однак рецесія сировинних ринків затяглася, і обсяг доступного цим країнам зовнішнього фінансування став знижуватися. До середини 1980-х рр. зовнішній борг африканських країн став некерованим.

Зовнішній борг став основною перешкодою на шляху пожвавлення економічного росту на континенті. У якості істотного фактору загострення боргової кризи в ряді країн АПС, з погляду кредиторів, є відсутність інформації й цілеспрямованої єдиної політики в області позикових операцій державного сектора. Внаслідок цього рівень й умови зовнішніх запозичень контролювалися слабко, фінансовані зовнішніми кредитами проекти були технічно погано забезпечені. Країни АПС не змогли створити більш широку й диверсифіковану експортну базу й скоротити імпортні потреби за рахунок імпортозаміщення.

Таким чином, внутрішніми причинами кризи зовнішньої заборгованості в Африці стали:

• неправильна внутрішньоекономічна політика й слабість виробничої структури;

• надмірне розширення державного сектора;

• неефективна цінова політика;

• необґрунтований акцент на створенні нових виробничих потужностей замість реконструкції вже існуючих.

Разом з тим у розвитку й поглибленні боргової кризи в Африці значну роль зіграли зовнішні фактори.

Серед них найважливішими в 1980-і рр. були:

• криза в промислово розвинених країнах;

• неефективна система зовнішнього фінансування;

• прорахунки в політиці МВФ і Всесвітнього банку, що відрізнялася твердою обумовленістю.

Крім тяжкого тягаря зовнішньої заборгованості економіку сахарського субрегіону знекровлюють відтік капіталу, загальна сума якого оцінюється в 15 млрд. дол. за 1990-і рр., а також недостатність припливу офіційних ресурсів й їхнє розкрадання. Безвихідність ситуації у великих зонах Африки змусила офіційних кредиторів та донорів до застосування більш адекватних ситуації мір по подоланню кризи.

Високу зовнішню заборгованість мають арабські країни, особливо імпортери нафти. Положення арабських імпортерів нафти під час боргової кризи значно погіршилося, оскільки країни - експортери нафти не могли їм надавати таку допомогу, як це було в 1970-і рр. Єгипет витрачав на обслуговування зовнішнього боргу в середині 1980-х рр. більше половини експортних доходів.

В 1990-і рр. боргове навантаження на економіку Єгипту, Йорданії, Лівану трохи знизилося, але залишалося надмірним.

Експортні доходи країн ОПЕК з 1980 по 1990р. упали на 41% і склали 180 млрд. дол. Великі експортери нафти через недостачу інвалютних ресурсів, необхідних для фінансування національних програм економічного розвитку, змушені були запозичити на міжнародному ринку капіталів і скорочувати обсяг своїх чистих закордонних активів. У результаті цих операцій закордонні активи країн ОПЕК знизилися з 350 млрд. дол. в 1981р. до 270 млрд. дол. наприкінці 1985р., при цьому активи Саудівської Аравії скоротилися на 20 млрд. дол.

В азіатському регіоні найбільшим неплатоспроможним боржником були Філіппіни з боргом в 28,1 млрд. дол. в 1986р., що зріс до 52,0 млрд. дол. до 1999р. Значні зовнішні борги мали Південна Корея (35,6 млрд. дол. в 1987р.) і інші НІК ПСА, які активно залучали іноземні ресурси, але не допускали прострочень по платежах.

Плани й практика подолання боргової кризи

Початок боротьби з борговою кризою.

Масштаби кризи заборгованості, що поставили під загрозу систему міжнародного кредиту, змусили кредиторів шукати шляхи її врегулювання. Антикризові заходи були розроблені в найкоротший термін і проводилися МВФ і МБРР, а також найбільшими комерційними банками Заходу. Уже на початку 1984р., координатором процесу рефінансування, або конверсії боргу, був визначений МВФ, без санкції якого інші кредитори, включаючи Паризький і Лондонський клуби, банківські консорціуми й ТНБ, не могли укладати угоди з боржниками.

Міністерство фінансів США пригрозило економічними санкціями країнам, що відмовилися виконувати свої фінансові зобов'язання. Було опубліковано списки товарів, які могли стати дефіцитними в країнах-боржниках, якщо ті прострочать платежі. У той же час кредитори змушені були шукати компроміси. Із середини 1984р. почалися регулярні переговори між боржниками й кредиторами про рефінансування боргу, зміні його структури, про відстрочку його виплати, перегляді умов амортизаційних платежів і з інших питань, пов'язаним із заборгованістю. Відповідно до процедури, МВФ контролює політику й практичну діяльність країн-дебіторів, при цьому він не несе прямої відповідальності за подальше впорядкування їхньої економіки.

Переоформлення боргів і надання нових кредитів були обумовлені тим, що країни-реципієнти повинні були прийняти програми МВФ, які включали ряд обов'язкових положень:

• обмеження сукупного попиту за допомогою введення обмежувальної грошової й фіскальної політики, заснованої на скороченні урядових витрат, з метою стабілізації інфляції;

• девальвація національної валюти для підвищення міжнародної конкурентноздатності товарів;

• проведення ринкових реформ, у тому числі скорочення субсидій на продовольство, зниження торговельного протекціонізму, здійснення приватизації державних промислових підприємств для одержання доходу й підвищення їхньої економічної ефективності;

• скасування межі процентних ставок для перерозподілу мізерних фінансових коштів і заохочення внутрішніх заощаджень.

В 1983-1985 рр. 17 латиноамериканських країн підписали угоду із МВФ. Програми МВФ були індивідуальними, але всі вони включали комплекс досить твердих заходів, спрямованих на скорочення бюджетного й платіжного дефіцитів, а також обмеження економічної ролі держави; скорочення державного сектора й соціальних витрат; обмеження внутрішнього споживання з метою розширення експорту й закупівель іноземних товарів; підтримку активного торговельного балансу; проведення девальвації; підняття процентних ставок; створення сприятливих умов для іноземного капіталу й ін.

Сутність політики МВФ складалася в розширенні приватного підприємництва в приймаючих країнах, у допущенні транснаціонального капіталу, у створенні економіки, адекватної умовам і потребам сучасного господарства. Під тягарем заборгованості, власне кажучи насильницькими методами почалося здійснення перебудови економіки країн, що розвиваються. Абсолютна більшість країн, що розвиваються, прийняли умови МВФ по здійсненню стабілізаційних мір, хоча далеко не всі були здатні їх виконувати.

Намагаючись протистояти тиску з боку кредиторів, латиноамериканські держави почали спроби виробити єдину позицію по питанню про врегулювання зовнішньої заборгованості й скоординувати зусилля в цій області. Із цією метою 11 країн - найбільших боржників, що ввійшли в Картахенську групу, провели в 1984-1985 рр. ряд нарад, де вони виробили розгорнуту програму врегулювання боргової кризи й відновлення економічного росту. У комплекс пропозицій увійшли:

• ослаблення протекціонізму розвинених країн для розширення погашення боргів поставками товарів;

• зниження процентних ставок;

• коректування щорічних виплат по заборгованості залежно від величини й динаміки експортного виторгу;

• розширення офіційної допомоги й довгострокових комерційних позик, необхідних для фінансування імпорту;

• створення спеціальних фондів для субсидування процентних виплат;

• збільшення доступу на ринки облігаційних позик і до ресурсів МВФ при одночасному полегшенні умов кредитування.

На початковому етапі боргової кризи боржники здійснювали виплати, обмежуючи імпорт і нарощуючи експорт за рахунок зменшення внутрішнього споживання й інвестицій. Основною формою врегулювання зовнішньої заборгованості послужило подовження строків, тобто перенесення боргу, що оформлявся як новий середньостроковий кредит без переривання виплати відсотків при деякому поліпшенні інших умов виплат. Нові кредити надавалися в обмеженому обсязі. Кредитори не тільки побоювалися, але й не могли надавати нові кредити ненадійним боржникам, тому що їхні можливості були обмежені низьким рівнем накопичених резервів стосовно обсягу виданих кредитів.

Головним завданням менеджменту в перші роки боргової кризи було забезпечення фінансової стабільності банків-кредиторів і запобігання дефолту країн-боржників, що загрожує банківській системі розвинених країн. Інтересам кризових країн приділялося мало уваги; не враховувалося й те, що додаткове «мимовільне» фінансування при переоформленні боргів накладалось на вже існуючий великий борг, збільшуючи його.

Первісна характеристика кризи як тимчасової і ліквідної була помилковою, вона виявилася більше серйозною і тривалою. Кризові країни зазнавали більших труднощів. Практично вони не одержували нового банківського кредитування, їм надавалися кошти для здійснення боргових платежів. Основні зусилля кредиторів зводилися до безперебійного одержання процентних платежів, МВФ пропонував країнам-боржникам міри твердої економії. Обмеження імпорту й зниження попиту в країнах-боржниках стримували експорт із розвинених країн; збут американських товарів у країнах Латинської Америки в 1981-1984  рр. знизився на третину.

План Байкера й інші (жовтень 1985 - березень 1989 р.)

Друга половина 1980-х рр. пройшла в пошуку виходу з боргової кризи. У ці роки були розроблені й реалізовані офіційні плани врегулювання заборгованості, випробувані ринкові механізми зниження боргового тягаря, почалися економічні перетворення, спрямовані на створення адаптованої економіки. У жовтні 1985р. міністром фінансів США Дж. Бейкером була оголошена трирічна «Програма стійкого росту», що одержала назву «план Бейкера». У плані визнавалася необхідність проведення торговельної лібералізації, пропонувалися скорочення державних витрат, ослаблення регулювання імпорту капіталу, забезпечення економічного росту й збільшення припливу фінансових ресурсів у кризові країни.

Відповідно до плану Бейкера підсилювалася роль МВФ і Всесвітнього банку в сприянні економічному росту за допомогою додаткового фінансування. Від країн-реципієнтів вимагалося збільшення частки приватного сектора в економіці, приватизація державних підприємств, зниження податків на приватне підприємництво, зниження митних бар'єрів і відкриття внутрішнього ринку для західних товарів та транснаціонального капіталу.

Зовсім очевидно, що мова йшла про нав'язування країнам, що розвиваються, певної моделі розвитку, що означає зміцнення механізмів ринку й вільного підприємництва в цих країнах, що залучало їх у систему світового господарства. Першим досвідом практичної реалізації плану Бейкера була програма для Мексики.

План Бейкера до деякої міри відійшов від дефляційних придписань МВФ початку 1980-х рр. У ньому визнавалася необхідність економічного росту як умова вирішення платіжних проблем країн, що розвиваються, і надання їм нових довгострокових позик. Але він не здійснив істотного впливу на вирішення проблеми заборгованості, тому що виділених коштів було явно недостатньо навіть для покриття процентних платежів найбільших боржників за 1986-1988 рр. В 1989р. темпи економічного росту Аргентини й Венесуели були негативними, а Бразилії й Мексики склали 3%; інфляція досягла максимальних значень: в Аргентині 3080%, у Бразилії 1287%, у Венесуелі 84%, у Мексиці 20%. Борг 15 країн-боржників банкам-кредиторам до 1988 р. знизився до рівня 1985р.; боргові платежі перевищували 40% від експортних доходів.

Крім плану Бейкера, в 1980-і рр. розвинені країни розробляли й здійснювали й інші плани надання допомоги й врегулювання заборгованості країн, що розвиваються. Із другої половини 1980-х рр. почало зростати офіційне фінансування країн, що розвиваються, з боку Японії. Приймаючим країнам надавалися на двосторонній і багатобічній основі йєнові кредити. В 1986р. обсяг державної допомоги Японії на двосторонній основі склав близько 4 млрд. дол.

Наприкінці 1980-х рр. по обсязі допомоги країнам, що розвиваються, Японія вийшла на перше місце у світі.

Із середини 1980-х рр. одержують поширення конверсії боргів, їхній продаж на вторинному ринку. Під конверсією розуміються всі способи, що забезпечують заміщення зовнішнього боргу іншими видами зобов'язань, менш обтяжними для боржника. У тих випадках, коли погашення боргів у повному обсязі малоймовірно, конверсія надає можливість часткової компенсації й здійснення закордонних інвестицій при мінімальних валютних витратах і нерідко на вигідні для інвертора умовах (пільговий режим вивозу прибутків, інвестування в самі прибуткові галузі господарства, доступ на закриті ринки й ін.). Виграш кредитора залежить від рівня знижок, фінансових умов інвестування, типу заборгованості, використовуваного в ході конверсії валютного курсу або існуючої різниці між офіційним курсом і ставками «чорного ринку», характерного для країн, що розвиваються.

За допомогою вторинного ринку відбувається часткове списання боргу. Ефективність конверсії залежить від того, у якому співвідношенні кредитор і боржник ділять знижку. При викупі боргових вимог самим боржником за курсом вторинного ринку знижка повністю дістається боржнику. Продаж боргів з великою знижкою від номіналу дозволяє іноземним і національним інвесторам здобувати державні й приватні підприємства й банки за зниженими цінами.

Динаміка вторинного ринку боргів і цін показує, що за другу половину 1980-х рр. обсяг ринку збільшився в 6-8 разів і склав в 1988р. 30-40 млрд. дол.

Проведені під тиском МВФ тверді заходи щодо скорочення імпорту, стимулюванню експорту шляхом обмеження внутрішнього попиту й підняття цін дали певні результати в ряді країн: скоротився дефіцит торговельного балансу й навіть утворилося активне сальдо при загальному зниженні товарообігу. Однак істотного пожвавлення ділової активності й економічного росту в більшості країн-боржників не відбулося, життєвий рівень населення продовжував знижуватися.