Архітектура

У XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Бароко (з італійської мови – чудернацьке, химерне) – одного з провідних мистецьких стилів, що в європейському культурному просторі проявив себе з XVI ст. не лише в жанрі живопису, архітектури чи музики, а й у філософії, літературі, історіографії, педагогіці тощо. Стильовою домінантою бароко виступає принцип метафоричності, а найхарактернішими проявами стилю стають пишна оздоба, вишукана декоративність, знамениті барокові "перебільшення" та "надмірності". Український бароковий стиль увібрав у себе чимало елементів народної культури, що спричинило його демократизацію. Декоративність українського бароко здебільшого тяжіє до використання флористичного орнаменту (зображення символів рути, дубового листя, квітів барвінку тощо). Причому образи рослин часто використовувалися і у філософських творах, уособлюючи собою алегорію природи, Божої сили чи життя душі.

На Лівобережжі друга половина XVII ст. позначена появою архітектурних комплексів Крупицько-Батуринського, Лубенського, Мгарського та Густинського монастирів. Вони являли собою інженерні системи оборонного будівництва. їх фортифікації поступово втрачали оборонний характер, перетворюючись на муровану огорожу. Ця тенденція виявила себе при спорудженні нових мурів Києво-Печерської Лаври, стін чернігівського Троїцького монастиря та київського Софійського собору. Аналогічні процеси відбуваються і на прикладах католицьких кляшторів Правобережжя.

У світському оборонному будівництві виразно домінує парадний, резиденційний характер. Стиль парадної резиденції набуває поширення і в Гетьманщині. Однак на Лівобережжі, де в ролі еліти виступала неродовита козацька старшина, резиденції мали набагато скромніший вигляд. Уявлення про їх масштаби дають кам'яниці Лизогуба в Седневі та Чернігові, будинок І.Мазепи в Іванівні, так званий будинок Полуботка в Чернігові, а також резиденція київських митрополитів на подвір'ї Софійського собору. З другої половини XVIII ст. стиль парадної резиденції у Києві та на Лівобережжі набуває характерних для європейської традиції ознак. Першими прикладами цього напряму стали збудовані в Києві Марийський палац (архітектор Б. Растреллі, 1755) та Кловський палац (архітектори П. Нєєлдов та С. Ковнір, 1754-1758). Аналогічні тенденції простежуються і у будівлях резиденції гетьмана Кирила Розумовського в Глухові (1749-1751), резиденції фельдмаршала Петра Румянцева у Глухові (1768-1773) та палацах Петра Завадовського в Ляличах на Чернігівщині.

Яскравими прикладами світських споруд громадського призначення на Правобережжі є будівлі ратуш в Жовкві, Могилеві-Подільському, Бучачі. Як справжній шедевр української архітектури доби бароко фахівці називають Бучацьку ратушу. її ядро творить двоярусна, увінчана шоломом вежа, оточена двоповерховим, завершеним балюстрадою корпусом. Балюстраду прикрашав цикл скульптурних зображень, що висвітлював подвиги Геракла, а фронтон виділений пишним картушем з гербом власника міста.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор – п’ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це – Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський – у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз –територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С. Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г. Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев’яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври.

Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі.

У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й. Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

Українське храмове будівництво у цей час розвивається у двох формах: муроване і дерев'яне, причому з виразною перевагою останнього. Незважаючи на їх принципову відмінність, еволюція мурованого та дерев'яного храмового будівництва відбувалася у тісному взаємозв'язку. В її основі лежала традиційна тридільна планувальна структура, яка доповнювалася п'ятидільною. Прикладами першого планування є церкви Різдва Христового в Стародубі, Святого Миколая у Глухові, Покровський собор у Харкові (1689), Воскресенський собор у Сумах (1703), церква Святого Миколая (Козацького) в Путивлі (1737). Паралельно розвивався стиль хрещатого п'ятидільного храму.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України – Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644–1709 pp.).