29.4. Державне регулювання оплати праці

Держава сьогодні надає громадянам право на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності, реалізує програми підготовки і перепідготовки кадрів щодо їх соціальних потреб. Кожен громадянин України має право на безпечні для здоров'я умови праці і заробітну плату, не нижчу від регламентованого законом мінімуму. Так само працюючі з метою захисту своїх економічних і соціальних інтересів мають право на відпочинок, мінімальна тривалість і оплата якого встановлюється законом1. При реалізації політики оплати праці державою встановлюється мінімальний розмір заробітної плати, нижче від якого не може затверджуватись оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці згідно з угодами на державному рівні (генеральна угода), галузевому (міжгалузева угода) і виробничому (колективний договір). З метою диференціації рівня оплати праці у різних галузях народного господарства залежно від їх значущості, умов праці і виробництва між органами центральної виконавчої влади розробляються міжгалузеві угоди. У міжгалузевих угодах установлюються мінімальні коефіцієнти міжкваліфікаційних співвідношень місячних посадових окладів керівників, робітників та службовців до посадового окладу техніка, мінімальні коефіцієнти співвідношень місячних посадових окладів робітників основних професій до тарифної ставки працівника першого розряду і мінімальні розміри доплат, надбавок за суміщення професій, збільшення обсягу робіт, за роботу у важких і шкідливих умовах праці, інтенсивність праці працівників, за роботу в нічний час, за освоєння нових технологій і керівництво бригадою.

Згідно зі специфікою діяльності, підприємство обирає систему матеріального стимулювання персоналу, яка містить форми та системи оплати праці, преміювання та матеріальну допомогу.

До державних норм і гарантій у сфері оплати праці належать:

— норми оплати праці за роботу в наднормовий час, у святкові, неробочі та вихідні дні, у нічний час;

— виплати заробітної плати не нижче 2/3 тарифної ставки відповідно до встановленого працівникові розряду за час простою та під час виготовлення бракованої продукції, але не з вини працівника;

— розмір заробітної плати працівників, молодших 18 років, за скороченої тривалості їх щоденної роботи дорівнює розміру заробітної плати працівників відповідної категорії за повної тривалості робочого дня;

— зберігання попередньої середньої заробітної плати під час виконання державних обов'язків, підвищення кваліфікацій, а також переведення на легшу та нижчеоплачувану роботу за станом здоров'я;

— збереження попередньої заробітної плати для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років, переведених на легшу роботу;

— гарантії та компенсації працівникам у разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо.

Вказані норми і гарантії в оплаті праці, передбачені Кодексом законів про працю, Законом України "Про оплату праці" та іншими актами законодавства України є мінімальними державними гарантіями. Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні мережі, ставки, схеми посадових окладів, розміри доплат, надбавок і компенсацій установлюються підприємствами самостійно з урахуванням норм і гарантій, передбачених законодавством, і відбиваються в колективному договорі, що складається між роботодавцем і профспілкою з метою регулювання соціально-трудових відносин і узгодження соціально-економічних інтересів працюючих і роботодавців. Колективний договір приймається на засіданні трудового колективу, якщо за нього проголосувало більш 50 % працюючих, і поширюється на всіх співробітників підприємства.

Таким чином, держава регламентує лише нижню межу при встановленні посадових ставок, які адміністрація багатьох промислових підприємств бере за основу без збільшення, що, з одного боку, зрозуміло за підсумками фінансової діяльності, однак, з іншого боку, є впливовим чинником під час визначення її результатів.

Незважаючи на те, що останнім часом спостерігається активна діяльність держави щодо поліпшення умов життя громадян і розробляється низка державних програм стосовно боротьби з малозабезпеченістю населення, на підприємствах України діють, як правило, низькі тарифні ставки для розрахунку заробітної плати. Це призводить до того, що розмір заробітної плати дорівнює розміру встановленого державою прожиткового мінімуму, а на багатьох підприємствах він значно нижчий, що призводить до низького життєвого рівня більшої частини населення. Подібна ситуація особливо яскраво спостерігається в промислово розвинутих регіонах України, де розташована значна кількість промислових підприємств на яких зад і я на велика частина населення країни. Для поліпшення ситуації потрібна ефективна система матеріального стимулювання персоналу, яка б створила сприятливі умови на підприємстві, за якими працівник буде одержувати найбільш ціннісний для себе вид заохочення. Підвищення рівня особистого трудового внеску призведе до підвищення ефективної роботи підприємства у цілому та сприятиме підвищенню розміру винагороди. Крім того, потрібно враховувати, що система матеріального стимулювання працівників має враховувати інтереси всіх учасників господарської системи підприємства, а саме: виробничої системи, матеріально-технічного постачання, системи збуту, зовнішньоекономічної діяльності тощо і тим самим становить основу соціально-трудових відносин на підприємстві.