7.4. Продуктивність праці, виробіток і трудомісткість

Продуктивність праці характеризує ефективність, результативність витрат праці й визначається кількістю продукції, виробленої в одиницю робочого часу, або витратами праці на одиницю виробленої продукції чи виконаних робіт.

Розрізняють продуктивність живої і продуктивність суспільної (сукупної) праці. Продуктивність живої праці визначається витратами робочого часу в кожному окремому виробництві, а продуктивність суспільної (сукупної) праці - витратами живої і уречевленої (минулої) праці. Продуктивність суспільної (сукупної) праці стосовно всього народного господарства розраховується як сума національного доходу на одного зайнятого в галузях матеріального виробництва.

На підприємствах продуктивність праці визначається як ефективність витрат тільки живої праці і розраховується через показники виробітку і трудомісткості продукції, між якими є зворотно пропорційна залежність.

Виробіток (В) – це кількість продукції, виробленої за одиницю робочого часу або яка припадає на одного середньооблікового працівника чи робітника за певний період (годину, зміну, місяць, квартал, рік). Він розраховується як відношення обсягу виробленої продукції (ОП) до витрат робочого часу на виробництво цієї продукції (Т) або до середньооблікової чисельності працівників чи робітників (Ч):

Що стосується чисельника показника виробітку – обсягу виробленої продукції.

Оскільки обсяг виробленої продукції може бути виражений у натуральних, вартісних і трудових вимірниках, то відповідно, розрізняють три методи визначення виробітку:

натуральний (умовно-натуральний);

вартісний;

трудовий (за нормованим робочим часом).

Натуральні показники вимірювання продуктивності праці найбільш достовірні та точні й більшою мірою відповідають її суті, проте сфера їх застосування обмежена.

Порівняно з натуральним вартісний метод визначення виробітку є універсальним, проте він враховує не тільки зміну витрат живої праці, але й значною мірою вплив структурних зрушень у виробничій програмі, матеріаломісткості продукції, яка випускається, зміну цін тощо.

Трудовий метод вимірювання продуктивності праці припускає використання показника трудомісткості в якості вимірника продукції. На практиці він має обмежену сферу застосування.

При визначенні рівня продуктивності праці через показник виробітку знаменник формули (витрати праці на виробництво продукції або середньооблікова чисельність працівників) теж може бути виражений у різних одиницях вимірювання. У зв'язку з цим розрізняють середньогодинний, середньоденний, середньомісячний, середньо квартальний та середньорічний виробіток продукції.

Трудомісткість (Тр) – це витрати живої праці на виробництво одиниці продукції. Показник трудомісткості має ряд переваг перед показником виробітку. Він установлює пряму залежність між обсягом виробництва і трудовими витратами. Він визначається за формулою, оберненою до виробітку.

Відзначимо, що показник виробітку є прямим показником продуктивності праці, оскільки чим більша величина цього показника (за інших рівних умов), тим вища продуктивність праці. Показник трудомісткості є зворотним, оскільки чим менша величина цього показника, тим вища продуктивність праці. Між зміною норми часу (трудомісткості) і виробітком існує залежність. Якщо норма часу знижується на tзн відсотків, то норма виробітку збільшується на Взб відсотків, і навпаки. Ця залежність виражається такими формулами:

У плануванні зростання продуктивності праці використовуються абсолютні показники, які характеризують рівень продуктивності праці, та відносні, що визначають динаміку її зростання.

У практиці планування зростання продуктивності праці, залежно від мети й об'єкта найбільшого поширення набули два методи:

метод прямого розрахунку на основі трудомісткості виробничої програми (виробітку) – більшою мірою застосовується при плануванні продуктивності праці на дільницях, цехах, робочих місцях;

метод планування за техніко-економічними факторами – застосовується в цілому на підприємстві (фірмі).

Рівень продуктивності праці на підприємстві та можливості її підвищення визначаються рядом факторів та резервів її зростання. Загально прийнято виділяти такі групи факторів:

підвищення технічного рівня виробництва;

поліпшення організації виробництва і праці;

зміна обсягу виробництва і структурні зміни у виробництві;

зміна зовнішніх, природних умов;

інші фактори.