11. Всесвітня історія архітектури: великі архітектурні стилі

Архітектурний стиль — сукупність основних рис та ознак архітектури певного історичного часу і місця, яка проявляється у функціональних, конструктивних, мистецьких особливостях будов.

Найвідоміші архітектурні стилі:

Романське мистецтво   — період розвитку мистецтва Західної Європи, що охопив хронологічно 11-13 ст. (у декотрих місцевостях дещо довше) і був поступово витіснений сформованою готикою. На території України романське мистецтво розвивається від початку ХІІ ст. і до кінця ХІІІ ст.оявляється у функціональних, конструктивних, мистецьких особливостях будов.

Монументалізм  — стиль у світовому мистецтві та архітектурі середини XX століття. Виник як альтернатива авангардизму та модернізму 10-20-х років в СРСР та нацистській Німеччині, але згодом набув поширення і в інших країнах.

Готичний стиль — художній стиль, середньовічної культури країн Західної Європи (між серединами XII і XVI століть). Термін «Готика» введений в епоху Відродження як зневажливе позначення всього середньовічного мистецтва, що вважалося «варварським».

Відро́дження, або Ренеса́нс  — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI-го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Для історизму важливим був принцип свободи вибору — необмеженість власного, суб'єктивного трактування історичних форм.

Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку XVI століття — кінця XVIII століття.

Рококо́ — реверсований стиль щодо бароко, що в другій половині 18 століття дійшов з Франції і Австрії до України — до Києва, Львова у 1760 — 1770-их pp.

12. Антична архітектура на території України

Архітектура античного Причорномор'я — найстаріші пам'ятки мурованої архітектури на території України, що сягають VIII–VII ст. до н. е., коли на узбережжі Чорного моря постають численні міста (Тира, Херсонес, Теодосія, Пантікапей, Фанагорія і інші).

Як свідчать іноземці-подорожні, ще в кінці XVIII ст. на місці цих античних міст зберігалися численні рештки античних будов із цілими оборонними мурами, будинками й храмами. Але майже все це загинуло, поруйноване й розібране в XIX ст., через недбалість російської адміністрації та розкопи російських археологів, які шукали цінні речі.

Дослідження збережених уцілілих решток античних будов вказують на те, що напочатку, в VIII–VI ст. до н. е., тут переважали зразки йонійські (з Мілету і Прієни в Малій Азії), з V ст. поширилися впливи атенські, а з початком нової ери до II ст. . — гелленістичні римські. Знайдені фундаменти оборонних мурів міст (Ольбія, Пантікапей, Німфея, Ґорґіпія), житлових домів, храму Аполлона в Ольбії і різних уламків колон, капітелів тощо вказують, що в Причорномор'ї мистецтво виявляло своєрідні місцеві особливості як наслідок творчости місцевих майстрів. Особливий інтерес являють могили-усипальні IV ст. (Керч, Тамань) із склепінням, складеним із клинуватого каміння, невідомим у Греції, а лише в деяких грецьких колоніях (н-д. Олександрія).

Старохристиянські храми ранньовізантійської доби постають саме в колишніх античних містах, навіть частково з матеріалів давніх грецьких античних будівель. Але й ці будови були поруйновані, переважно в XIX ст., коли російські будівничі розбирали старохристиянські будівлі IV–VII ст, для того, щоб побудувати нові церкви в псевдовізантійському стилі.

Найбільшим осередком старохристиянського будівництва був Херсонес Таврійський, де знайдено рештки 27 храмових споруд. Найстаріші церкви IV–VII ст. були централізованого типу в формі рівнораменного хреста, а також базиліки VII–IX ст., які в свій час були поширені по всьому Сході, також округлі ротонди, V–VI ст., однонавні христильні каплички і посередній тип споруд між базилікою і хрещатою будовою, який пізніше наслідували українські церкви. Майже всі ці будівлі були споруджені з правильно укладеного шліфованого каменю із склепіннями в апсидах, і в деяких будівлях і в банях. Знайдені рештки й фраґменти архітектурних деталів, смальтових мозаїк, фресок і прекрасно викладених плитками долівок вказують на ориґінальність архітектури.

Мистецтво будування мало тут спільні риси з будівлями Греції, Малої Азії і Кавказу, де будування розвивалися також на ґрунті античної гелленістичної культури. Добре збережена церква св. Івана в сучасній Керчі, VIII ст., ближче стоїть до згаданого вище типу змішаного типу, але з виразним поділом на три частини, з чотирма колонами посередині храму, на яких опирається склепінчаста баня. Спосіб перекриття був на тонких мармурових колонах із луками, клинами-межилучниками (пендентивами) і самою банею — свідчить про високе візантійське будівельне мистецтво. Такісамі клини-межилучники використовувалися пізніше при побудові українських церков. Інша добре збережена будова — Партенітська базиліка (монастирської церкви) св. Петра й Павла біля Гурзуфу, походить також з VIII ст., вона тринавна з нартексом і опасанням із трьох боків храму, яке було пізніше невід'ємною частиною українських деревяних церков. Ці дві будови, а також новіші будови Херсонесу VIII — X ст. (мал. 522 — 6) становлять ориґінальний витвір тринавної будови, посередній між центричною будовою і базилікою, який поширився й закріпився на всій українській території в старокняжі часи X–XIII ст.