Розділ 2. Живопис в народному мистецтві україни

ХІХ-ХХ СТОЛІТТЯ

Живопис – вид зображального мистецтва, твори якого виникають за допомогою фарб, які наносяться на будь-яку тверду поверхню.

У світовій історії мистецтв живопис часто займав чільне місце. Це пояснюється тим, що жодним іншим видом мистецтва не можна передати видимі явища світу, образ людини або природи так, як у живописі. Живопис дозволяє розкрити глибинний внутрішній зміст та сенс суспільних явищ, духовне життя людини, його думки, почуття.

Живопис називають царицею мистецтв. Живописні твори складаються з трьох основних елементів: кольору або пігменту, клейкої речовини і основи, на яку наносять. Але справжній живописець не просто зображує світ і предмети, які він бачить, він прагне показати стан природи, передати глядачу свої прагнення і переживання. Живопис, на відміну від інших видів мистецтва, має колір як головний зображально-виражальний засіб. Оскільки в реальній дійсності все має свій колір, то живопис здатен якнайповніше передати колірну якість матерії.

Виразні засоби живопису - колір, малюнок, світлотінь, виразність мазків, фактури та композиції, що дозволяє виконувати на площині кольорове багатство, об’ємність предмета, якісну матеріальну різноманітність, простір, глибину та кольорово-повітряне середовище

ХІХ – початок ХХ сторіччя – час, за світовими вимірами не вельми великий, проте в історії українського мистецтва, він позначений таким розмаїттям високих художніх досягнень та видатних імен, що по-праву може вважатися його «золотою добою».

Багатовікові художні традиції народу формували національну самобутність українського живопису тієї епохи, оволодіння надбаннями інших культур сучасності – визначали його адекватність загальномистецьким процесам.

Українському малярству, як і російському та європейському, притаманна відповідність часові з його політичними та соціальними зрушеннями, із здобутками науково-технічного прогресу та еволюцією естетичних ідеалів, що й обумовило таку велику полярність між мистецтвом початку та кінця доби.

ХІХ сторіччя в Україні зачиналося прагненням художників осягнути реальність навколишнього світу, ХХ – пошуками новітньої образної мови, яка, заперечуючи зовнішню ілюзорність, прагнула розкрити глибинну сутність всесвіту. І хоч би як не оцінювали український класичний живопис, його стилістику, художню мову, слід відзначити найголовніше – його гуманістичну спрямованість, високу духовність, поетичність, цілісність світосприйняття. Це і є та першооснова, що йде від витоків народного менталітету.

Поряд із канонічним та академічним малярством ще з княжих часів в Україні розвивається унікальний жанр «народної картини». Образи «Козака Мамая» та «Козака з бандурою» стали знаковими для українського мистецтва. Як елемент народного побуту, ці картини стали відображенням характеру та світогляду простого українського народу.

20 століття подарувало ціле гроно талановитих майстрів народного живопису, які у своїй творчості розвивають барвисті й фантастичні образи, породжені уявою та реалізовані за законами стилістики народного малярства 18—19 століть і українського декоративного розпису. Це Ганна Собачко-Шостак, Параска Власенко, Наталя Вовк, Параска Хома, Марія Приймаченко, Никифор Дровняк, Катерина Білокур, Іван Сколоздра та ін.