3.3.2. Класифікація методів виховання військовослужбовців

Однією з актуальних проблем сучасної як загальної, так і військової теорії виховання, є проблема класифікації методів виховання. Класифікація (латин. classis – розряд і facere – робити – розподіл чого-небудь за класами) – це групування методів виховання за певними ознаками, встановлення зв’язків між групами. У процесі розвитку педагогічної науки мали місце різні підходи до їх класифікації. У сучасній педагогіці також немає єдиного погляду щодо цієї проблеми. У зв’язку з тим, що різні автори за основу класифікації методів виховання беруть різні основи, існує кілька варіантів класифікації.

У 1950-х роках у вітчизняній педагогіці популярною була класифікація, в якій методи виховання поділялися на три групи: методи словесні (розповідь, бесіда, диспут, лекція, приклад); методи привчання (практичні методи: тренування, доручення, гра, труд); методи заохочення, покарання (додаткові методи, спрямовані здебільшого на виховання дисциплінованості вихованців).

У 1960-х роках було створено нову систему методів виховання, в якій основним критерієм цінності кожного методу була його здатність слугувати досягненню цілей формування особистості вихованця згідно з ідеалами суспільства. У зв’язку з цим запропоновано іншу послідовність і групу методів: методи формування морального досвіду в поведінці та діяльності (методи привчання, методи організації суспільно корисної діяльності, методи використання творчої гри, змагання); методи формування моральної свідомості (етичні бесіди, диспути, розповіді, лекції); додаткові методи виховання (заохочення і покарання).

У 1970-х роках знайшла своє застосування класифікація методів виховання на ідеї систематичного засвоєння всього багатства знань, накопичених людством, згідно з якою виділяють такі групи методів: перша – методи виховання, що використовуються в навчальному процесі; друга – методи виховання у процесі суспільно-практичної діяльності; третя – методи педагогічного спілкування.

Наступний варіант класифікації ґрунтується на взаємозв’язку процесів формування свідомості, поведінки та діяльності. Перша група – методи прогнозування виховних цілей і шляхів їхнього досягнення, друга – методи інформаційно-пропагандистського характеру, третя – орієнтаційно-діяльнісні методи, четверта – методи оцінки.

У російській педагогіці в останні роки набула популярності класифікація методів виховання за В.О. Сластьоніним. Перша група – методи формування свідомості особистості, в основі яких лежить слово педагога. Друга група – методи організації діяльності, спілкування та формування позитивного досвіду суспільної поведінки, які ґрунтуються на практичних діях вихованців. Третя група – методи стимулювання діяльності та поведінки, які в своїй основі мають емоційні аспекти засобів стимулювання. Четверта група – методи самовиховання.

В останні роки у вітчизняній педагогіці найбільшої популярності набула класифікація методів виховання за рекомендаціями українського педагога С.У. Гончаренко: методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування їхніх поглядів і переконань (бесіда, лекція, диспут, позитивний приклад); методи організації діяльності й формування досвіду суспільної поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, вправа, привчання, створення виховних ситуацій); методи регулювання, корегування, стимулювання позитивної поведінки й діяльності вихованців (змагання, покарання, заохочення).

У російській військовій педагогіці є кілька варіантів класифікації методів виховання. Наприклад, перший варіант: переконання, вправи, заохочення, примус і приклад, який був популярний у військовій педагогіці в 1970-1980-х роках. Другий складається із традиційних методів (переконання, вправи, заохочення, примус і приклад) і додаткових (змагання, критика і самокритика), які були визначені на початку 80-х років ХХ ст. Третій передбачає кілька груп: 1) методи, які безпосередньо спонукають до виявлення активної життєвої позиції; 2) методи опанування узагальненим соціальним досвідом; 3) методи накопичення особистого досвіду соціально-ціннісної діяльності; 4) оцінно-стимулюючи і корегувальні методи. Ця класифікація була здійснена на початку 1990-х років. Автори навчального посібника “Военная психология и педагогика” пропонують такий варіант класифікації методів виховання: традиційно нормативні (переконання, вправи, заохочення, примус і приклад); інноваційно-діяльнісні (моделювання, алгоритмізація, творча інваріантність тощо); неформально-міжособові (здійснюється через особистісно значущих військовослужбовців, товаришів по службі, знайомих тощо); рефлексивні та тренінгово-ігрові (соціально-психологічні тренінги, ділові гри, самоаналіз тощо).

Автори російського підручника “Военная педагогика” (2008 р.) класифікують такі методи виховання військовослужбовців:

1. Індивідуальні методи (переконання, вправа, прохання, довіра, приклад, авансування (франц. avance – виплата наперед; робити аванси – загравати, подавати надію) особистості, вимога, емоційний вплив, створення виховних ситуацій, ситуації успіху, критика (самокритика).

2. Колективні методи включають змагання та суспільну думку. Вони забезпечують опосередкований вплив на особистість військовослужбовця шляхом включення його в систему суспільних цінностей і відношень.

3. До методів стимулювання відносять заохочення і примус.

4. Серед методів стимулювання виділяють методи оцінки і корегування.

Беручи до уваги вищевикладене та на основі характеру впливу методів виховання на військовослужбовців ЗС України можна їх класифікувати на такі групи:

перша група – методи безпосереднього виховного впливу;

друга група – методи опосередкованого виховного впливу;

третя група – методи самовиховання.

Перша група є найвідомішою, популярною і достатньо глибоко проаналізованою у педагогічній літературі. У більшості підручників із загальної педагогіки та практично у всіх підручниках із військової педагогіки розкриваються переконання, приклад, вправи, заохочення і примус, які складають основу цієї групи. На жаль, у вихованні військовослужбовців є тенденція переоцінки їх ролі. Виходячи зі своїх службових прав і обов’язків, певна кількість вихователів схильна до захоплення цими методами та переоцінки їх виховних можливостей. Дякуючи їм, вони мають можливість виявити ілюзорну активність, знайти виправдання недолікам власної роботи, якби “обґрунтувати” недолікам підлеглих у повсякденній поведінці та службовій діяльності. Особливо схильні до застосування цих методів молодші командири, прапорщики та офіцери, які слабо володіють основами педагогіки та психології, мають небагатий арсенал виховних впливів на підлеглих, не опанували ефективну методику виховної роботи, не зважають на специфіку та завдання виховної роботи в умовах розвитку ЗС України.

Ця група має як позитивні аспекти (наявність безпосередньої взаємодії між вихователям і вихованцем, можливість відкритого виявлення ставлення першого до другого та навпаки, виховний вплив на оточуючих, можливість швидкого отримання певних позитивних результатів та ін.), так і суттєві недоліки (слабо враховує виховні можливості інших методів виховання, соціального середовища, недостатньо підштовхує вихованця до самовиховання та ін.). Ефективність дій цієї групи суттєво залежить від характеру взаємин вихователь – вихованець, від їх доброї або недоброї волі, переконань, життєвих настанов, морально-психологічної атмосфери в соціальному середовищі, психічного стану як безпосередніх учасників цієї взаємодії, так і оточуючих, життєвого досвіду, культури тощо.

Недоліки цієї групи суттєво можна компенсувати за допомогою одночасного застосування методів опосередкованого виховного впливу. Будь-яке виховання, у тому числі й військове, відбувається у соціальному середовищі, яке має ефективні виховні функції. У суспільстві є громадська думка про те, що військо характером свого існування і специфікою військової служби має міцний виховний вплив на військовослужбовців. Це дійсно так, тому що під час несення служби на військовослужбовця практично мають виховний вплив всі аспекти життєдіяльності військ. Такий вплив мають, по-перше, чітка визначеність цілей і завдань їх функціонування та їх соціально-педагогічний зміст; по-друге, ефективно функціонуюча військова система дає можливість регулювати вплив позавійськових чинників на військовослужбовців; по-третє, суворий режим організації життєдіяльності військ і суспільно корисний характер військової служби створюють вигідні умови для всебічного розвитку військовослужбовця; по-четверте, у війську молода людина вперше має справу із такими явищами, які практично у цивільному житті не зустрічалися.

Безумовно, і ця класифікація методів виховання військовослужбовців є недосконалою. Але в ній враховано: по-перше, сучасні педагогічні концепції та їх вплив на методику виховання військовослужбовців; по-друге, як позитивні аспекти класифікації методів виховання, які мали місце в історії педагогіки, так і сучасні підходи до розв’язання цієї проблеми вітчизняними і закордонними вченими; по-третє, зміст і особливості методичної системи процесу виховання у Збройних Силах України.

Отже, аналіз різних підходів до класифікації методів виховання в загальній та військовій педагогіці свідчить про те, що ця проблема є актуальною та складною і не отримала на сучасному етапі розвитку педагогічної науки остаточного розв’язання. Причина в тому, що: по-перше, автори використовують різні основи для їх класифікації; по-друге, складності цих різноманітних завдань, які повинна розв’язати сучасна теорія і практика виховання; по-третє, різноманітність та багатогранність методів виховання, по-четверте, історія педагогіки розкриває перед військовим педагогом достатньо цінний арсенал виховних впливів, які з успіхом можна використовувати і в сьогоднішніх умовах. Тому цю спадщину слід критично аналізувати, засвоїти позитивний досвід та творчо використовувати у вихованні особового складу. Постійний обмін думками, досвідом – необхідна передумова вдосконалення теорії військового виховання, зростання педагогічної майстерності вихователів.