Військового педагога
Педагогічну техніку як елемент педагогічної майстерності ми розглянемо в наступному підрозділі “Педагогічна техніка військового педагога”.
Здібність до педагогічної діяльності − це третій елемент у структурі педагогічної майстерності. Провідною тут вважається чутливість до людини і до особистості. Цей елемент об’єднує:
Комунікативність − професійну здатність педагога, що виявляється у спілкуванні, готовності легко вступати у взаємодію, викликати позитивні емоції у співрозмовника і відчувати задоволення від спілкування.
Перцептивні здібності − професійну проникнивість, пильність, педагогічну інтуїцію, здатність сприймати іншу людину та розуміти її. Перцепція (латин. perceptio – сприймання) – безпосереднє активне відображення у свідомості людини предметів і явищ дійсності за допомогою органів чуття.
Динамізм особистості − здатність активно впливати на іншу особистість.
Емоційну стабільність − здатність володіти собою, зберігати самоконтроль, здійснювати саморегуляцію за будь-якої ситуації, незалежно від сили зовнішніх чинників, що провокують емоційний зрив.
Оптимістичне прогнозування − передбачення розвитку особистості з орієнтацією на позитивне в ній і перетворення всієї структури особистості через вплив на позитивні якості.
Креативність (латин. creo – створюю, виробляю) − здатність до творчості, спроможність генерувати незвичні ідеї, відходити від традиційних схем, швидко розв’язувати проблемні ситуації.
Видатний український педагог С.У. Гончаренко таким чином характеризує педагогічну майстерність: “...Це характеристика високого рівня педагогічної діяльності. Критеріями педагогічної майстерності виступають такі ознаки її діяльності: гуманність, науковість, педагогічна доцільність, оптимальний характер, результативність, демократичність, творчість (оригінальність)”18.
На його думку, вона ґрунтується на високому фаховому рівні педагога, його загальній культурі та педагогічному досвіді.
У радянській військовій педагогіці проблему педагогічної майстерності обґрунтували О.В. Барабанщиков і С.С. Муцинов. На їх погляд, педагогічна культура і педагогічна майстерність знаходяться у взаємозв’язку і, відповідно, є взаємообумовленими.
Педагогічну культуру вони розглядають як оволодіння військовим педагогом педагогічним досвідом людства, ступінь його досконалості в педагогічній діяльності, досягнутий рівень розвитку його особистості як педагога (рис. 4.6).
Основними складовим педагогічної культури вони вважають: педагогічну спрямованість; психолого-педагогічну ерудицію; гармонію розвинутих інтелектуальних і моральних якостей; високу педагогічну майстерність і організованість в педагогічній діяльності; уміння продуктивно сполучати навчально-виховну і науково-дослідницьку діяльність; сукупність професійно важливих якостей, які дуже потрібні в педагогічній діяльності; педагогічно спрямоване спілкування і поведінку; постійне прагнення до самовдосконалення.
ПЕДАГОГІЧНІ ЗДІБНОСТІ: -
спрямованість; -
спілкування;
-
комунікативність; -
творчість; -
мислення
Рис. 4.6. Складові педагогічної культури військового педагога
Стрижневий компонент педагогічної культури, на їх думку, становить педагогічна майстерність, яка передбачає синтез розвинутого психолого-педагогічного мислення, професійно-педагогічних знань, навичок і вмінь, емоційно-вольових засобів виразності, що дозволяють йому успішно вирішувати навчально-виховні завдання.
Безумовно, всі вищевикладені підходи щодо визначення педагогічної майстерності є досить обґрунтованими. Але, виходячи із специфіки діяльності військових педагогів на сучасному етапі функціонування ЗС України, слід наголосити на необхідності докладнішого визначення поняття “педагогічна майстерність”, наповнення його конкретним змістом і чіткого виділення його складових, що має позитивно вплинути як на самих військових педагогів і на весь процес підготовки особового складу у підрозділах, частинах (з’єднаннях), так і на суб’єктів навчання і виховання.
Під час реалізації цього слід виходити з таких положень:
1. Зміст діяльності військового педагога є набагато складнішим і різноманітнішим порівняно з будь-яким цивільним педагогом, який відповідає, в основному, лише за якість опанування учнями (слухачами) його предмета. А військовий педагог водночас є вчителем, вихователем і організатором процесу навчання і виховання у підрозділі, військовій частині (з’єднанні); викладає не один предмет, а практично всі предмети бойової та гуманітарної підготовки; відповідає за стан бойової та мобілізаційної готовності як підрозділу, так і кожного окремого воїна.
2. Дидактичні та виховні завдання вирішуються водночас з іншими проблемами, які пов’язані з підтриманням бойової готовності підрозділу, обслуговуванням бойової техніки та озброєння, несенням служби тощо, які значно ускладнюють як діяльність військового педагога, так і пізнавальні дії тих, хто навчається.
3. Відбувається гуманізація і гуманітаризація всіх видів освіти, які, безумовно, повинні також стосуватися військово-професійної освіти, пронизувати як її зміст, так і дії учасників. Отже, на перший план повинні виходити загальнолюдські цінності.
4. Надзвичайно підвищується виховний аспект усіх дидактичних заходів. Це пов’язано із становленням і розвитком ЗС України, що вимагає формування в суб’єктів навчання менталітету громадянина України.
5. Сучасна дидактика обґрунтувала нові концепції навчання і використання нестандартних прийомів і способів дидактичного впливу. Це – педагогіка співробітництва, гуманістична педагогіка, активні методи навчання тощо, які потребують від педагогів творчості, ініціативи, відкритості до інновацій, розвинутого психолого-педагогічного мислення, загальної високої культури, професійної компетентності та ін.
6. Падіння престижу військової служби, наслідком якого є зниження мотивації навчальних дій тих, хто навчається.
Отже, ці положення справляють безпосередній вплив на особистість військового педагога, коли він стає головною постаттю у військово-педагогічному процесі, складовою частиною якого є дидактичний. Він має бути Особистістю з великої літери, яка може протистояти складностям сьогодення і спроможна піднятися над ними. Він має стати джерелом натхнення у цій дуже відповідальній і складній діяльності та “локомотивом” наповнення її новим змістом і сучасною методикою.
У зв’язку з цим актуальною і своєчасною є наступна думка К.Д. Ушинського: “У вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки із живого джерела людської особистості. Ніякі статути та програми, ніякий штучний організм, як би він добре не був осмислений, не може заступити особистість у вихованні. ...Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця істинне виховання, яке проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер”19. Він повинен мати високу культуру, однією з важливих складових якої є педагогічний компонент, який має бути підгрунтям повсякденної поведінки та вчинків військового педагога і знайти конкретне відбиття в його військово-професійній та педагогічній діяльності. Але він також повинен бути живим взірцем культури. А це – надзвичайно складна проблема, що сьогодні важко розв’язується. Для цього він має стати індивідуальністю, підвалиною якої є демократична культура, що має свій прояв у характері спілкування військового педагога, й особливо − в його емпатії.
Цей аспект має суттєве значення, тому що, з одного боку, висока педагогічна культура формується у змістовній діяльності, а з іншого − безпосередньо виявляється в ній, тобто вони одна без одної не можуть існувати. Це діалектичний взаємозв’язок і як його наслідок − їх взаємозумовленість. На думку автора, найбільш обґрунтованими є концепції педагогічної майстерності, які її розглядають через призму діяльності, наприклад, Н.В. Кузьміної, вчених Полтавського педагогічного інституту імені В.Г. Короленка.
Педагогічну культуру складають високий рівень опанування людиною педагогічного досвіду людства, педагогічно спрямовані якості та високий рівень розвитку її особистості як педагога. Щоденна військова практика свідчить про те, що суттєвих результатів в навчанні та вихованні особового складу досягають такі педагоги, які мають високу педагогічну культуру, і навпаки, негативні приклади брутальності, які, на жаль, також мають місце у військовій практиці, свідчать про відсутність цієї культури. Тому педагогічну культуру слід формувати цілеспрямовано і постійно розвивати, вона має бути підвалиною діяльності військового педагога і забезпечити як постійне вдосконалення підготовки особового складу у підрозділах, так і самовдосконалення кожного офіцера (сержанта) як військового педагога.
Одним із основних показників педагогічної культури військового педагога є ступінь опанування ним педагогічного досвіду людства і його глибина, всебічність, багатогранність й усвідомленість. Педагогічний досвід − це теорія і практика педагогічної діяльності людства та її результат, який має два взаємодоповнювальні рівні − теоретичний і практичний.
Будь-яка культура, у тому числі й педагогічна, ґрунтується на певних знаннях. К.Д. Ушинський у своїй праці “Про користь педагогічної літератури” підкреслював необхідність для педагога широких знань у галузі анатомії, фізіології, політичної економії, історії цивілізації, літератури та мистецтва.
Виходячи із специфіки діяльності військового педагога, слід зазначити властиві йому як загальні і військово-професійні знання, так психолого-педагогічні. Ці групи знань у військового педагога становлять єдність, яка, по-перше, витікає з основ проведення педагогічного процесу в ЗС України, по-друге, з характеру його діяльності.
Безперечно, не будуть мати високого авторитету серед особового складу ті педагоги, які не є майстрами військової справи, що ґрунтується на військово-професійних знаннях, навичках і вміннях. За Н. Коуплендом, ці якості є необхідною умовою педагогічної діяльності будь-якого командира. Досвід видатних воєначальників, наприклад, М.І. Драгомирова, О.В. Суворова, є переконливими прикладами цього положення.
М.І. Драгомиров ґрунтовно знав військову справу, що він довів у роки Російсько-турецької війни, під час командування військами Київського військового округу і в численних військово-педагогічних творах. У нього військово-професійна майстерність поєднується зі знаннями педагогіки і психології.
Зміст військово-професійних знань, навичок і вмінь становить компетентність офіцера (сержанта) у військовій справі, що є основою для підтримання високого авторитету серед особового складу і професійного викладання предметів бойової та гуманітарної підготовки. Вони особистим прикладом демонструють воїнам значення військово-професійної компетентності у виконанні різноманітних функцій армійського життя, її важливість в бойовій обстановці та для забезпечення бойової здатності і готовності ЗС України. Безумовно, низька обізнаність у військовій справі негативно впливає на якість дидактичних і виховних заходів, тому однією з основних підвалин педагогічної культури військового педагога є його військово-професійна компетентність.
Серед лікарів існує безперечне правило “primum non nokere − передусім не нашкодити”. Виконання цієї вимоги є обов’язковою умовою здійснення всіх навчально-виховних заходів, тому що в іншому разі вони можуть викликати суттєві негативні наслідки як у життєдіяльності конкретного воїна, так і всього підрозділу. Ґрунтовні знання в галузі психології та педагогіки, безумовно, необхідні всім військовим педагогам. З одного боку, ці знання не можна ототожнювати з педагогічною культурою, а з іншого − вони становлять другу її підвалину. Психологічні знання, навички та вміння мають сформулювати чіткі уявлення про закономірності функціонування психіки воїна й особливості його виявлення в різних, в тому числі педагогічних і бойових, умовах, тобто озброїти конкретною методикою впливу на основні складові психічних процесів (пізнавальних, емоційних і вольових), які мають надзвичайно важливе значення як в навчальній діяльності, так і під час бойових дій; забезпечити урахування закономірностей функціонування психічних властивостей особистості та шляхи їх розвитку під час здійснення дидактичних заходів; вміло впливати на психічний стан суб’єктів навчання і спрямовувати його на підвищення якості їх пізнавальної діяльності; цілеспрямовано формувати мотивацію військової служби та на її основі мотивацію навчальної діяльності; ефективно керувати формуванням психічних утворень, які складають основу бойової майстерності як окремого воїна, так і підрозділів і військових частин (з’єднань).
Не менш глибокі та всебічні знання потрібні військовому педагогу в галузі психології малої групи (військового колективу – відділення, взводу, роти (батареї), спілкування, виховання і навчання, бойової діяльності. Він також має володіти ефективними прийомами впливу на свідомість і підсвідомість воїнів у критичній ситуації, надання їм своєчасної кваліфікованої соціально-психологічної консультації і корегування тощо. Кожна галузь має стати предметом особливої уваги військового педагога і вимагає опрацювання конкретних методик їх врахування, розвитку і вдосконалення у військово-педагогічному процесі. Зміст кожної цієї галузі становить важливу сферу розвитку військово-психологічної науки та потребує всебічного їх обґрунтування.
Всебічні та глибокі знання у галузі як загальної, так і військової педагогіки забезпечують офіцеру (сержанту) по-перше, теоретичну підвалину його діяльності, по-друге, опанування ефективною методикою здійснення різноманітних навчально-виховних заходів. Безперечно, друге є похідною першого, тому що знання у галузі історії загальної та військової педагогіки, теорії навчання і військового виховання, проведення дослідницьких дій, часткових методик викладання предметів бойової та гуманітарної підготовки та інших навчально-виховних заходів лежать в основі формування ефективних навичок і вмінь кожного військового педагога.
Отже, теоретичний рівень опанування офіцером (сержантом) педагогічного досвіду людства визначає його психолого-педагогічну ерудицію, що є теоретичною основою педагогічної культури і необхідною умовою формування педагогічної майстерності. Інакше кажучи, вона є вірним “компасом” у його нелегкій та складній, але дуже необхідній та змістовній діяльності. Про те досить влучно сказав французький письменник Є. Абу (1828-1885): історію цивілізації можна висловити у шести словах: “Чим більше знаєш, тим більше можеш”.
Психолого-педагогічна ерудиція виявляється у вільному володінні науковими засадами психології та педагогіки, умінні здійснити психолого-педагогічний аналіз різних навчально-виховних явищ і заходів, визначенні оптимальних рівнів педагогічного впливу, дійових методів і форм навчально-виховного процесу, тобто у ступені опанування об’єктивними закономірностями цих наук.