Г. Ващенко (1878-1967)

Щодо майстерності видатного українського педагога Ю. Руденко наголошує, що Г. Ващенко створив і обґрунтував власну педагогічну систему, яка є органічною складовою вітчизняної педагогіки. Свідомо поставивши собі за мету творити національну педагогіку, він показав недосяжний для багатьох талановитих освітніх діячів, учених взірець педагогічної творчості, гармонійної єдності палкого патріотизму і високого професіоналізму, виявив провідні виховні традиції та ідеали на етапах розвитку української духовності.

Можна також підкреслити, що вся творчість Г. Ващенка має європейський орієнтир. У сучасних умовах, коли Україна прагне до європейської інтеграції, вивчення педагогічної спадщини видатного педагога є досить актуальним. На основі християнського виховного ідеалу, а також на основі греко-римської культури сформувався, за Г. Ващенком, загальноєвропейський виховний ідеал. У свою чергу, загальноєвропейський виховний ідеал “покладено в основу педагогічних систем різних європейських народів”, кожна з яких “має свої національні особливості”. Те ж спільне, що їх єднає, “пояснюється міцними культурними зв’язками між європейськими народами”. “Педагогічні твори таких педагогів, як Коменський, Руссо, Песталоцці, швидко, після виходу у світ були відомими для всіх європейських народів і використовувалися ними для виховання молоді”. Г. Ващенко наголошував, що для розуміння національного виховного ідеалу знання загальноєвропейського виховного ідеалу є обов’язковим.

Що ж стосується суто українського національного виховного ідеалу, особливо повно розробленого й сконкретизованого Г. Ващенком, за його переконанням, український народ, як будь-який інший, “має свої національні фізичні і психічні особливості, має своє призначення, а тому на засадах християнства й загальноєвропейської культури він має творити свій національний український виховний ідеал”.

А. Погрібний зазначав, що у своїх роздумах видатний педагог “оперує, здається, геть усім, що надбане в царині виховання вселюдською педагогікою. Система не тільки українська, але й німецька, французька, американська, японська, індійська, китайська… Багатство порівнянь, співставлень, паралелей… ні в кого з наших педагогів не почерпнеш стільки поінформованості про педагогічні здобутки інших народів, як саме у Г. Ващенка”⁸.

На думку зарубіжних дослідників творчості видатного педагога (Г. Васькович, Л. Кисілевська-Ткач, О. Коваль, Л. Рудницький та інші), Г. Ващенко є творцем повного курсу української національної педагогіки, яка відповідає духу рідного народу.

Видатний педагог, як і інші українські філософи і педагоги, добре усвідомлював: коли людина вдосконалює себе, то цим самим вона вдосконалює світ, який її оточує. Тут і закладено філософський девіз: від розвитку одиниці до розвитку загального. Тому завдання кожної людини, яка творчо мислить, – піднімати навколишнє середовище до свого рівня свідомості.

У своїй праці “Виховний ідеал”⁹ учений аналізує різноманітні виховні ідеали, зокрема, дає характеристику більшовицького ідеалу, ідеалу націонал-соціалістичного виховання і протиставляє їх українському національному ідеалу. Виховний ідеал українця у нього ґрунтується на двох принципах: виховання людини на засадах християнської моралі і на здобутках духовності українського народу. У своєму дослідженні він наголошує, що гаслом, під яким має проводитися виховання української молоді, має бути: Служба Богові й Батьківщині. Причому першою абсолютною цінністю для молоді Г. Ващенко називає Бога, а другою – Батьківщину. Він визначає, що благо Батьківщини є:

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.

2. Об’єднання українців, незалежно від їх територіального походження, релігійного віросповідання, соціального стану тощо в одну спільноту, що має єдині творчі прагнення і високий патріотизм.

3. Справедливий державний устрій, який підтримував би лад у суспільстві, але й забезпечував особисті права й волю кожного громадянина, сприяв розвитку й прояву його здібностей, які спрямовані у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, при якому зникала й була б неможливою боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень організації народного господарства, що забезпечував би добробут усіх громадян, без елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу: науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров’я українського народу, зведення до мінімуму хвороб і виродження.

Завдання служити Батьківщині має бути усвідомлене як особистий обов’язок перед нею всіх її громадян, зокрема військовослужбовців.

Першим завданням у національному вихованні вчений вважав інтелектуальне виховання, другим завданням – виховання морально-релігійне, третім – естетичне. Чільне місце у виховній концепції Г. Ващенка займають також трудове і фізичне виховання. Всі виділені нами напрями мають поєднуватися між собою, а також бути спрямованими на досягнення людської досконалості, формування духовно багатого громадянина Української держави.

На думку Г. Ващенка, служіння Україні треба усвідомлювати не лише як свій особистий обов’язок, а як сенс усього свого життя, без чого не варто жити.

Прикладом для кожного українця в цьому мусять бути такі відомі постаті, як Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Володимир Мономах, Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, а також ті численні невідомі герої, що їх протягом віків виставляло з-поміж себе українське козацтво, селянство і міщанство, які все своє життя віддали боротьбі за щастя і добробут України. Педагог також підкреслює, що “любити свій народ можна лише за наявності високої національної свідомості”, його необхідно розуміти “як єдину спільноту, що об’єднує у собі покоління минулі, сучасні й майбутні, й відчувати свою єдність з цією спільнотою”.

Г. Ващенко стверджує, що людину не можна вважати вихованою, коли вона, будучи фізично здоровою і розумово розвиненою, використовує свої здібності, знання лише у своїх власних інтересах і забуває про свій народ. Водночас, не можна визнати вихованою людину й ту, яка, хоч і любить свій народ, але вороже та презирливо ставиться до інших народів, незалежно від того, хто вони і яка їх історія.

На формування ідеалу впливають такі чинники: тип відношень, що культивуються у сім’ї, професії батьків, місце проживання, освітній рівень, характер власної життєдіяльності, коло друзів, уподобання, література, що читається, кінофільми, що переглядаються, рівень матеріального достатку, загальнолюдські та національні цінності і багато інших. Водночас, людина народжується і живе в конкретному національному середовищі.

Необхідними передумовами втілення українського національного ідеалу в суспільне життя Г. Ващенко вважав досягнення Україною державної незалежності та неодмінного об’єднання “всіх українців, незалежно від їх територіального походження, конфесійної належності, соціального стану тощо, в одну спільноту, що пройнята єдиними творчими прагненнями і високим патріотизмом”. Адже, “коли найбільша чеснота українця – безмежна вірність Богові і Батьківщині, то найбільша ганьба для нього – зрада вірі й Україні”.

Ще на початку 50-х років ХХ століття Г. Ващенко зауважував, що сучасне суспільство занадто зматеріалізоване. Найбільшою вартістю для багатьох став долар, гонитва за яким є головним двигуном життя. “Зрозуміло, що такий моральний стан суспільства не може не відбиватись на українській молоді. Але велика честь буде їй, коли вона і в такому середовищі зі всією молодечою щирістю присвятить своє життя найвищим вартостям: Богові і Батьківщині. Цим вона не тільки виконає свій високий обов’язок перед рідним краєм, а й внесе живий струм у життя інших народів”.

Педагог-державник обґрунтував у своїх працях концепцію, програму, методологію та методику виховання. Він озброїв нас такими підходами, за допомогою яких саме належить формувати українського патріота-громадянина європейськи зорієнтованої держави. Потрібний для держави ідеал виховання існує, зокрема, у працях десятків українських педагогів, а що ж стосується Г. Ващенка, то його заслуга полягає в тому, що він опрацював цей ідеал на рівні розгорнутої педагогічної системи і дав йому чітку та точну назву – український виховний ідеал.

Ідеал виховання захисників Вітчизни – це уявлення про зразок військової поведінки і стосунків між військовослужбовцями, що виходить із розуміння самої мети військової діяльності та майбутньої життєдіяльності. У зв’язку з цим актуальне значення для виховання українських військовослужбовців має ідеал національного виховання, розкритий у працях українського педагога Г. Ващенка. В основу свого розуміння ідеалу національного виховання він вкладає загальнолюдські та національні цінності, які є духовним надбанням народу. До загальнолюдських цінностей належить закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, а також визнання ідеалів любові і краси. Носієм усіх цих цінностей є християнська релігія. Вона орієнтує людину на служіння Вищому ідеалу.

Провідним фактором формування національного ідеалу виховання військовослужбовця виступає діяльність офіцера-вихователя в навчально-виховному процесі у ЗС України. У цьому важливе значення має наявність цих ідеалів у вихователя. Важливе значення для формування ідеалів мають почуття, у тому числі й моральні. Саме вони дають можливість військовослужбовцеві не тільки піднятися над реальними обставинами, але й переживати можливе, належне як реальне. Ідеї, уявлення, пропущені через почуття, стають ідеалами. Тому вихователь повинен звертатися до почуттів своїх вихованців у процесі формування ідеалів.

У виховний процес, – вважав Г. Ващенко, – входять загальнолюдські, національні та індивідуальні завдання. Загальнолюдські завдання розкриті у Новому Заповіті і в творах кращих європейських педагогів; індивідуальні завдання випливають із природних властивостей кожної молодої людини та її здібностей; національні завдання диктує нам минуле і сучасне народу. Усі завдання органічно пов’язані одне з одним.

У цілісному вигляді ідеали військовослужбовцеві не даються і не можуть бути засвоєні як готові істини. Звичайно, існує певна світоглядна модель, в якій реалізуються суспільно напрацьовані поняття про добро і справедливість. Мова йде про ідеї добра, правди, краси, що сприяють оновленню, історичному виправданню тих норм, правил, оцінок, які існують в реальному житті. Але кожний військовослужбовець особисто будує свій ідеал і тільки у процесі активної діяльності. Актуальною для офіцерів-вихователів є ідея видатного педагога про те, що молодь потрібно виховувати так, щоб для неї на першому місці стояли обов’язки, а потім уже права, щоб кожна молода людина, в першу чергу, мала задоволення не від того, що вона посідає в суспільстві те чи інше керівне становище, а з того, що вона чесно виконала свої обов’язки.

У своїй праці “Виховання волі і характеру” (1952 р.) один із розділів український педагог присвячує вивченню “психології вояка”. На нашу думку, багато положень цього розділу направлено на розкриття процесу формування виховного ідеалу особистості військовослужбовця-громадянина. Педагог категорично заперечує те, що війна і військова служба розвивають в людині лише найгірші риси: жорстокість, розбещеність, аморальність тощо. Він наголошує, що захист правди і боротьба зі злом не суперечать духовності християнства. Серед християнських святих є багато колишніх воїнів, серед них св. Юрій Переможець, покровитель, захисник України.

Особливу увагу Г. Ващенко звертає на те, що характер війни, її мета не може не відбитися на психіці воїна, його мотивації. Він зазначає: “На початку існування нашої держави у складі українського війська було багато варягів, а ще більше було наших предків слов’ян, і вони були не менш хоробрими воїнами, ніж варяги. В середні віки українські козаки своєю хоробрістю здобули собі велику славу в цілій Європі. В дореволюційному царському війську кращими частинами були ті, що складались з українців. Багато наших земляків входило у склад гвардії, а кубанці славилися не тільки своїм великим ростом і міцною статурою, а й великою хоробрістю і здібністю орієнтації в умовах війни”.

Це пояснюється тим, що на відміну від націй “скотарів” і “мисливців”, українці – нація “хліборобів”, представники якої мали риси мирної вдачі, усвідомлення власної гідності, працьовитості, передбачливості, індивідуалізму, мужності і хоробрості, з якою вони боролися за власну землю і родину, менше піддавались масовій паніці і гіпнозу.

У цьому зв’язку Г. Ващенко наголошує, що “на психічні властивості воїна великий вплив мають структура армії, її традиції, військовий статут, характер дисципліни тощо. Але всі ці чинники мають похідний характер. Вони залежать від національних властивостей народу, його історії та рівня культурного розвитку”.

Він аналізує дві форми військової дисципліни: свідому і механічну, відмічаючи тут подібність між школою та військом. Віддаючи перевагу свідомій дисципліні, він прийшов до висновку, що вона ґрунтується на свідомому виконанні воїнами наказів командирів (начальників). Ця дисципліна скерована на те, щоб виховати людей, які знають, за що вони борються, за що мають жертвувати своїм життям. Тому в арміях з такою дисципліною у підготовці військовослужбовців значне місце посідає патріотичне, а іноді моральне й релігійне виховання. “Воїн кориться наказам командира і виявляє пошану до нього тому, що знає, яку вагу має командний склад. З іншого боку, при свідомій дисципліні командири дбають про те, щоб своїми особистими властивостями й своєю поведінкою здобути авторитет у воїнів”.

Для того, щоб з честю виконати свій обов’язок, військовослужбовець, на думку Г. Ващенка, повинен мати такі чесноти: хоробрість і мужність – як властивості волі, коли військовослужбовець має мотиви вищого і нижчого порядку, альтруїстичні та егоїстичні. Серед таких мотивів він визначає помсту й прагнення до військової слави, патріотизм й християнську віру, лицарство й страх, високу ідейність, гуманність та жертовність тощо.

Таким чином, ідеал національного виховання ґрунтується на двох головних цілях: служіння Богові і своїй нації. Бог – це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса тощо. Нація – реальна земна спільнота, у житті якої повинні реалізуватися абсолютні загальнолюдські цінності. В педагогічному значенні виховний ідеал – людина, яка служить Богові і Україні. Така орієнтація приводить Г. Ващенка до категоричного протиставлення українського національного виховання, з одного боку, більшовицькій моделі, яка ґрунтується на матеріалізмі й атеїзмі; а з другого – націонал-соціалістичній ідеології фашизму з її проповіддю культу сили і зневаги до людини.

На формування ідеалу українського військовослужбовця мають вплив стан суспільно-економічного, політичного і духовного життя суспільства, дія всіх суспільних інститутів та ідеологічної системи, загальнолюдські та національні цінності, призначення ЗС України як гаранта української держави. Їх перетворення на конкретний ідеал виховання певного військовослужбовця також залежить від здатності його свідомості трансформувати суспільний ідеал в особистий.

Отже, військове виховання в ЗС України має глибокі історичні традиції. Такі його засади, як патріотизм, висока свідомість, дисципліна не втратили актуальності і сьогодні.