Перелік умовних скорочень та символів

ВВНЗ	– вищий військовий навчальний заклад
ЗМІ	– засоби масової інформації
ЗС	– збройні сили
МПЗ	– морально-психологічне забезпечення
ПсП	– психологічна підготовка

	– позначка положень, що розроблені військовими педагогами України
	– позначка положень, що розроблені військовими педагогами СРСР
	– позначка положень, що розроблені військовими педагогами Російської Федерації
	– позначка положень, що розроблені військовими педагогами США
	– позначка положень, що розроблені військовими педагогами Великобританії
	– позначка положень, що розроблені військовими педагогами Франції
	– позначка положень, що розроблені військовими педагогами Федеративної Республіки Німеччина
	– позначка положень, що розроблені військовими педагогами Польщі

Розділ iiі військове виховання

3.1. Об’єкт, предмет, завдання і категорії військового виховання

3.1.1. Зміст, об’єкт, предмет і категорії військового виховання

3.1.2. Завдання військового виховання

3.1.3. Ідеал виховання воїнів

Ключові слова та терміни

Військове виховання, свідомість, почуття, навички, звички, емоції, воля, мотиви, самовиховання, перевиховання, ідеал національного виховання, виховний ідеал, ідеал військового виховання.

3.1.1. Зміст, об’єкт, предмет і категорії військового виховання

Термін “виховання” в історії мав різні прояви і тлумачення. У романській мові для визначення виховної діяльності використовували слово латинського походження education, у французькій – pedagogie – education, італійській – pedagogia – educazione, у німецькій – padagogik – erziehung, у польській – edukacia. В англійській мові термін education означає виховання одночасно як діяльність і як науку про виховання, хоча в англійському словнику є вкрай рідко використовуваний термін – pedagogics.

“Виховання” в українській мові є похідним від слова chovati – ховати, вирощувати. В українській народній педагогіці воно спочатку вживалося у значенні “оберігати” (виховувати) дитя від небезпеки, а згодом почало означати “вирощувати дітей, навчати правил доброї поведінки”. Згодом це слово почали тісно пов’язувати з поняттям “навчати” і часто використовували як рівнозначні. Ототожнення процесів навчання і виховання призвело з часом до дублювання понять “освіченість” і “вихованість”. Часто вихованою людиною вважають людину освічену, що, по суті, невірно. Це досить влучно підкреслювали видатні вчені, педагоги, громадські діячі: “Освічена людина – це та, яка володіє системою знань про навколишній світ, сучасне виробництво, культуру і мистецтво, узагальненими інтелектуальними і практичними уміннями, навичками творчого розв’язання практичних і теоретичних проблем, системою знань про етичні норми людського співжиття”¹, а знаменитий учений-хірург, діяч народної освіти в Україні, педагог М.І. Пирогов вважав, що виховання дитини “може відбуватися попри всілякі умисні теорії і незалежно від того, чи звернено на це увагу…”². Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері вважав, що виховання має пріоритет над освітою, тому що виховання створює людину, а російський мислитель, автор ряду педагогічних праць В.Г. Бєлінський підкреслював, що виховання – велика справа: ним вирішується доля людини. Російський письменник Л.М. Толстой, який глибоко цікавився теоретичними та практичними проблемами навчання і виховання підростаючого покоління, вважав, що виховання є впливом однієї людини на іншу з метою змусити вихованця засвоїти відомі моральні звички.

На специфіці логіки виховної роботи, неможливості підміни поняття “вихованість” поняттям “освіченість” свого часу наголошували відомі вчені В.М. Бехтєрєв (“Вопросы общественного воспитания”), М.І. Пирогов (“Теорія виховання”) і А.С. Макаренко ( “Методика воспитательной работы”)³.

Як вважають фахівці, у жодній державі не існує виховання “взагалі”. Воно, маючи у своїй основі історичні, культурні та інші традиції й особливості конкретного етносу, є національним за своєю сутністю й змістом. Говорячи словами В.О. Сухомлинського, саме національне, українське виховання формує з вихованців “…типових носіїв національної культури, творців історичного шляху рідного народу, вірних продовжувачів справ, заповітів батьків і дідів”. З опорою лише на загальнолюдські цінності не можна сформувати патріотичну свідомість громадянина конкретної країни, представника певного етносу, оскільки в її основу покладені саме національні цінності та відповідні ціннісні орієнтації. Цілком слушною у цьому плані можна вважати думку фахівців, що “…національне і загальнолюдське – не альтернативні…, а взаємопроникаючі аспекти виховання як суспільного явища. За-гальнолюдське – це не наднаціональне і не позанаціональне. Загальнолюдський зміст завжди має конкретне національне втілення, відображення в системах виховання різних народів”.

У вітчизняній педагогіці поняття “виховання” стало відокремлюватися від поняття “навчання” у другій половині ХVІІІ ст. У прямому значенні воно використовувалось у “Статуті народних училищ в Російській імперії” (1786). У 1806 році це поняття було включено у словник Російської Академії.

Ці два поняття в сучасній педагогічній науці самостійні, тому що розкривають різні сфери педагогічної діяльності. “…Методика виховної роботи має свою логіку, порівняно незалежну від логіки роботи освітньої. І те, і друге – методика виховання і методика освіти, – на мою думку, становлять два розділи, більш чи менш самостійні розділи педагогічної науки. Розуміло, ці розділи органічно повинні бути пов’язані. Зрозуміло, усяка робота в класі є завжди роботою виховною, але зводити виховну роботу до освітньої я вважаю неможливим”, − писав А.С. Макаренко⁴.

Навчання – це процес опанування підростаючими поколіннями знаннями, навичками та вміннями, набуття професійно важливих якостей. Навчанням називається двостороння діяльність суб‘єктів і об‘єктів навчання щодо передавання і сприйняття знань, навичок і умінь, набуття певної кваліфікації останніми. Результатом завершеного навчання є отримання певної освіти (середньої, вищої тощо). Відповідно, освіта буває загальною, професійно-технічною, середньою, вищою, військово-професійною. Проблеми навчання досліджує й обґрунтовує дидактика, яка вивчає навчальний процес у різних освітніх системах, у тому числі й у військовій.

Навчання, безумовно, один із найважливіших компонентів вихованості людини, фактор формування особистості. Але воно відіграє не визначальну роль у формуванні особистості. Нерідко освічена, з багатим запасом знань людина є досить невихованою і відверто відштовхує від себе оточуючих. Про це досить влучно підкреслював російський невропатолог, психіатр і психолог В.М. Бехтєрєв: “Якщо освіта спрямована на примноження людських знань і, отже, на збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчаючи її до синтезу й аналізу, воно слугує облагородженню душевних почуттів і створенню та зміцненню її волі. Звідси зрозуміло, що якою б освіченою не була людина, та коли розум її не відзначається певною гнучкістю, якщо почуття її залишилися на рівні глибокого егоїзму, якщо вона, зрештою, не має і волі, то вся її освіченість з погляду загальної користі буде лише баластом, і не більше. Якщо, з іншого боку, людина з освітою протягом свого розвитку отримує невідповідне спрямування почуттів і волі, то її освіченість може стати лише засобом задоволення особистих пристрастей і в цьому розумінні слугуватиме лише формуванню шкідливого члена нашого суспільства”⁵.

Отже, виховання є процесом підготовки людини до сучасної та майбутньої життєдіяльності. Педагогічна категорія “виховання” вживається у педагогічній науці в чотирьох значеннях:

у широкому соціальному – це виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти і протиріччя; тут особистість набуває не тільки позитивного соціального досвіду, але і негативного;

у широкому педагогічному – це виховна діяльність різних освітньо-виховних систем, які у своїй діяльності керуються педагогічними теоріями;

у вузькому педагогічному – це цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою досягнення певних виховних цілей;

у гранично вузькому – це розв’язання конкретної індивідуальної проблеми виховання або перевиховання педагогом⁶.

Виховання як педагогічна категорія включає у власний зміст три суттєвих ознаки:

- цілеспрямованість, яка передбачає наявність певного взірця, соціально-культурного ідеалу;

- відповідність процесу виховання певним соціально-культурним цінностям;

- наявність певної системи організованих виховних впливів.

Таким чином, виховання – це процес планомірного і цілеспрямованого впливу на свідомість, почуттєву, вольову і мотиваційну сферу людини з метою підготовки її до життєдіяльності.

Специфіка бойової діяльності та особливості військового виховання передбачають необхідність таких його ознак, як системність, цілісність, комплексність, планомірність, націленість на конкретний практичний результат, неперервність, тривалість й організованість.

Об’єктом військового виховання є військовослужбовці та військові колективи, у той же час вони виступають і його суб’єктами.

У радянській військовій педагогіці сутність військового виховання полягала у формуванні в особового складу таких високих морально-бойових якостей, що необхідні для збройного захисту Вітчизни, як відданість військовому обов’язку, присязі, статутам, висока дисциплінованість, мужність, стійкість, відвага, вірність бойовим традиціям тощо.

У підручнику для ВВНЗ Російської Федерації (2008 р.) визначається, що військове виховання – це процес систематичного та цілеспрямованого впливу на духовний, моральний, фізичний розвиток військовослужбовців з метою підготовки до збройного захисту Вітчизни.

У цьому ж підручнику визначається, що виховання військовослужбовців – це цілеспрямована і планомірна діяльність держави і суспільства, відомчих, суспільних та інших організацій, а також органів військового управління і посадових осіб збройних сил з формування й розвитку особистості військовослужбовця у відповідності з вимогами функціонування сучасної військової організації держави, забезпечення готовності військовослужбовців до виконання завдань за призначенням в інтересах забезпечення оборони і безпеки особистості, суспільства і держави.

У вітчизняному навчальному посібнику В.В. Ягупова “Військове виховання: історія, теорія та методика” (2002 р.) визначається, що стосовно до військового виховання можна дати таке визначення: це процес цілеспрямованого, систематичного, організованого і планомірного впливу на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери особистості військовослужбовця з метою формування у нього наукового світогляду, високих моральних, громадських і військово-професійних якостей для забезпечення всебічного і гармонійного розвитку його особистості та ефективного виконання ним службових обов’язків в умовах мирного і воєнного часу.

На нашу думку, педагогічні категорії “військове виховання” та “виховання військовослужбовців” є тотожними, тому ми надалі будемо користуватися цими двома поняттями.

Із цього визначення витікають предмети виховного впливу: свідомість і підсвідомість особистості військовослужбовця, її мотиваційна, емоційно-почуттєва і вольова сфери, навички та звички гідної поведінки в умовах повсякденної та бойової діяльності й самовдосконалення.

Свідомість – це властива людині функція головного мозку, яка полягає у суб’єктивному відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються у ньому, власних дій у попередньому їх мисленому накресленні та передбаченні наслідків, у регулюванні його відносин з оточуючими та соціальною дійсністю. А підсвідоме – це різноманітні психічні процеси військовослужбовця, які відбуваються під порогом свідомості, тобто це такі феномени психіки, які в даний момент перебувають поза увагою свідомості, але органічно з нею пов’язані, впливають на її перебіг і з відповідною зміною умов порівняно легко переходять в її сферу. Ці дві сфери психіки мають бути одночасно предметом виховного впливу. Вплив на свідомість формує переконання воїна, його світогляд, а підсвідоме зміцнює їх ефект, сприяє її співпереживанню. Це співпереживання відбувається за допомогою уподібнення, ототожнення себе з іншими воїнами та явищами шляхом безпосередньої емоційної емпатії, ідентифікації, емоційного зараження, об’єднання різних явищ в один ряд через співпричетність, а не через з’ясування логічних протиріч і різниць явищ, які сприймаються. У зв’язку з цим виховні впливи на відміну від освіти, яка спрямована до свідомості, в першу чергу, мають бути спрямовані до підсвідомості особистості військовослужбовця. Через це вихованість військовослужбовця означає не тільки знання норм і правил вихованої поведінки, а внутрішню його духовну неспроможність порушити ці правила внаслідок наявності внутрішніх регуляторів поведінки. Ці регулятори поведінки мають буди переведені у підсвідомість військовослужбовця, щоб він діяв згідно з правилами людської моралі, не розмірковуючи, не роздумуючи про зміст і характер дій. Для цього слід формувати навички та звички відповідної поведінки.

Навичка – це психічне новоутворення, завдяки якому людина спроможна виконувати певну дію автоматично, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервової енергії.

Звичка – схильність людини до відносно усталених способів дій. Всі ці дії за допомогою позитивних емоцій і почуттів можна підсилити, емоційно забарвити мотиви вихованої поведінки.

Емоції − це психічне відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ i ситуацій, зумовленого відношенням їх об’єктивних властивостей до потреб суб’єкта.

Почуття − одна з основних форм переживання воїном свого ставлення до явищ дійсності. Вони більш стійкі й постійні порівняно з емоціями, що виникають у відповідь на конкретну ситуацію, тобто ситуативні. Структура почуття складається не лише з емоцій, але і з більш узагальненого ставлення військовослужбовця, пов’язаного з розумінням, знанням. Тісний зв’язок почуттів з емоціями виявляється передусім у тому, що кожне почуття переживається i розкривається через конкретні емоції. У свою чергу, позитивні емоції та почуття виступають “трансформатором” структури потреб військовослужбовця та будують її ієрархію. Згідно з О.М. Леонтьєвим, усвідомлені потреби створюють відповідний мотив. У зв’язку з цим треба намагатися зрозуміти потреби військовослужбовця, їх структуру, виявити серед них домінуючі, недостатньо задоволені, з’ясувати їх причини та прищепити йому оптимальні способи їх задоволення і трансформувати у соціально позитивну поведінку.

Отже, мотиви складають спонукальну силу дій і вчинків військовослужбовця. Сукупність однорідних мотивів складають мотивацію відповідної поведінки. Всі виховні зусилля командирів і начальників мають бути спрямовані на формування і розвиток у військовослужбовців стійкої системи мотивації самовдосконалення, складовою якої є самовиховання.

Основним смислом і провідною ідеєю всієї виховної роботи в умовах ЗС України повинно бути формування і постійний розвиток у військовослужбовців мотивації до творчого самовдосконалення позитивних рис своєї особистості і нівелювання (Авт. – у переносному значенні – стирання індивідуальних відмінностей, вирівнювання) негативних. Самовиховання – це свідома діяльність, спрямована на найповнішу реалізацію військовослужбовцем себе як особистості, в основі якої лежить мотивація самовиховання. Більшість військовослужбовців знаходяться на такому рівні духовного розвитку, що спроможні самостійно усвідомлювати смисл власної життєдіяльності, у тому числі й військової. Тому слід їм допомагати зрозуміти цілі та завдання щодо всебічного і гармонійного особистого розвитку, показати у цьому роль військової служби, навчити аналізувати власні дії, виявляти у собі як позитивні, так і негативні риси характеру, ознайомити з методикою роботи щодо постійного самовиховання. Іншими словами, самовиховання – систематична й свідома діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок. Виховання і самовиховання знаходяться у тісному взаємозв’язку, друге є закономірним наслідком першого. Ознакою ефективності виховної роботи з військовослужбовцями є поява у них бажання самовиховання і досягнення у цьому позитивних результатів. Для цього у військовослужбовців слід формувати змістовні потреби військової, громадської і навчальної діяльності, добиватися їх свідомої участі у бойовій і гуманітарній підготовці, розв’язанні завдань підрозділу, наданні допомоги товаришам по службі. Наявність чітко усвідомлених цілей військової служби, знаходження в ній особистісного смислу, наявність певного рівня свідомості, критичного мислення, здатність і готовність до самовизначення, саморозкриття, адекватної самооцінки, критичний аналіз власних дій та потенційних можливостей, самоконтроль і самозвіт військовослужбовця становлять важливі передумови самовиховання. Отже, самовиховання перебуває у тісному взаємозв’язку з вихованням, вдосконалює позитивні результати останнього, поглиблює процес формування особистості воїна. Основними методами самовиховання є: самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самонавіювання, самопримус, самообов’язок тощо.

Суттєвим предметом виховного впливу є воля військовослужбовця, за допомогою якої можна значно підсилити ефект виховних впливів, мобілізувати психіку на вдосконалення позитивних і усунення негативних якостей і властивостей, на постійне самовдосконалення. Воля – це здатність воїна, що проявляється в самодетермінації (лат. determinare – визначати, зумовлювати) i саморегуляції своєї діяльності та різних психічних процесів.

Воля має безпосередній вплив на перевиховання особистості військовослужбовця. Перевиховання − це цілеспрямована робота вихователя з усунення недоліків у важковиховуваного або педагогічно занедбаного воїна. Перевиховання – це усунення в діях, вчинках, способах життєдіяльності військовослужбовця мотивів і мотивації негідної поведінки, негативних звичок, хибних схильностей, вад характеру та поступове заміна їх на позитивні. Безперечно, ці виховні зусилля вимагають високої педагогічної майстерності, кваліфікованих цілеспрямованих виховних дій військового педагога.

Важковиховуваними військовослужбовцями є такі, які не піддавалися звичайному впливу педагогів та батьків, критично ставляться до виховних зусиль командирів і начальників та намагаються здійснити свої дії на основі власної моралі, хибних цінностей, норм і правил поведінки. Ці воїни ще не скоїли правопорушень, але вони потенційно, тобто морально і психологічно, готові до них.

Педагогічно занедбані призовники – переважно ті, за якими не було належного догляду у сім’ї та з якими погано впоралися різні навчально-виховні системи. Вони мають суттєві проблеми у бойовій та гуманітарній підготовці, відстають у навчанні, але не через розумову відсталість, а внаслідок різноманітних причин: відсутності чіткої методики навчальної діяльності, яка не формувалась у роки навчання у школі та інших освітніх закладах, неслухняності, зарозумілості, окремих недоліків характеру та ін. Такі військовослужбовці у більшості випадків знаходилися на обліку у комісіях в справах неповнолітніх при районних та міських радах народних депутатів, інспекціях у справах неповнолітніх при районних відділах і обласних управліннях Міністерства внутрішніх справ, спеціальних дитячих приймальниках.

Виховна практика у ряді випадків, на жаль, свідчить про те, що військові педагоги мають справу також з воїнами-правопорушниками, тобто з такими, які не дотримуються вимог військових статутів ЗС України, схильні до грубих дисциплінарних вчинків, нестатутних взаємин. Ця категорія вихованців вимагає особливої уваги до себе, цілеспрямованого реагування на їх протиправні дії та своєчасного проведення з ними дійової профілактичної роботи.

Вищевикладене свідчить про те, що предметом виховного впливу має бути вся особистість військовослужбовця, всі її складові: біологічні, психічні та соціальні. На цьому базуються основні напрями виховання військовослужбовців: військово-професійний, національний (державно-патріотичний, громадянський), розумовий, моральний, екологічний, естетичний, фізичний, трудовий та ін.

Отже, провідними та найширшими категоріями теорії військового виховання є виховання, самовиховання, перевиховання. У кожному розділі цього навчального посібника будуть висвітлені ці та низка інших базових категорій теорії військового виховання, що розкривають сутність цієї військово-педагогічної науки.