Служба Божа в українському підрозділі Коаліційних військ в Іраку

Наявність віруючих і неухильна тенденція їх зростання вже є досить вагомим аргументом на користь впровадження служби капеланства у ЗС України. Іншим переконливим аргументом є красномовний зв’язок між релігійністю військовослужбовців та їх ставленням до військової служби. Практика військової служби свідчить про пряму залежність рівня військової дисципліни від стану релігійності солдатів і сержантів. Між тим експертними опитуваннями і дослідженнями виявлені слабкість моральних факторів впливу на особовий склад, значне зниження впливу цінностей, притаманних колишній ідеології комуністичної системи. Виховна робота офіцерського складу, прапорщиків і сержантів не відповідає вимогам часу, що поряд з економічними аспектами є головною причиною негативних явищ в армійських колективах. “Це схиляє до думки, − наголошував науковий співробітник Інституту соціології НАН України Е. Афонін, − про доцільність залучення релігійного виховання до виконання завдань духовного розвитку й укріплення особистості молодої людини”.

Втілення цієї ідеї в життя підтримувало чимало прихильників впровадження військового духовенства і тісної співпраці церкви з армією. “Я впевнений, – заявляв колишній начальник управління виховної роботи в ЗС України генерал В. Мулява, − що капеланство все очевидніше стає потрібним у ЗС України”. Не зважаючи на різноманітні висловлювання доцільності впровадження капеланства в армійському середовищі, взагалі спектр поглядів на дану проблему залишається доволі широким. Але необхідно підкреслити, що вони постійно змінювалися на користь впровадження даної інституції в силових структурах.

Реформування та оптимізація ЗС України, які продовжуються у нинішній час у контексті подальшого розвитку демократичних процесів у суспільстві, вимагають поєднання духовних інтересів військовослужбовців з національно-державними, встановлення партнерських відносин між армією та церквою, активного пошуку та втілення адекватних часу моделей їх взаємодії. На щастя, церковна ієрархія і командування силових структур нашої держави вже зробили перші кроки назустріч одне одному. Відчувається що поступ цей буде відбуватися і надалі в напрямку зближення і розрішення виникаючих час від часу протиріч.

Церква сьогодні дуже чітко усвідомлює свою відповідальність за встановлення миру в світі, знаючи про природну схильність людей освячувати війни і конфлікти, щоб їх виправдати. Її участь у встановленні миру може мати різні форми: просвітницьку діяльність (енцикліки про мир і розвиток країн), зокрема що до потреби десакралізувати війни, заклики до молитви за мир тощо. Пригадаймо, наприклад, великі збори у м. Ассиж (27 жовтня 1986 р.), де зібралися представники майже всіх великих релігій світу і разом молилися за мир та зустріч в м. Валь (15-21 травня 1989 р.), де були представлені всі християнські Церкви Європи (крім Албанії) – католицькі, протестантські, православні. Всі разом молилися за мир і обговорювали проблеми справедливості та примирення народів і людей. Дух Христа, що переміг смерть, дозволяє чинити опір насильству всіма тими засобами, що винайшло демократичне суспільство, і зберігати надію в серці.

Пастирська турбота Церкви про військових пояснюється особливими умовами життя, яке випадає цим переважно молодим чоловікам, відокремленим від звичного середовища і цивільного життя. Ця турбота Церкви виявляється здавна, фактично першим проявом цієї турботи можна вважати лист Папи Пелагія І до єпископа Цівітавекчіа, в якому він просить організувати свято для солдатів, розташованих у місті. І висловлює це прохання як щось саме собою зрозуміле. Святий Іван Капістран 1450 року популяризував статут військових священиків у листах до святих отців, яким він давав пораду. В його розумінні військовий священик повинен проповідувати любов до батьківщини, мужність і здатність до опору, піклуватися про поранених, рятувати душі, ховати мертвих заспокоювати людей, розвивати в собі і в оточуючих потребу молитви, бути готовим присвятити себе справедливій справі і ніколи не повинен сам брати до рук зброю…

У законі “Про свободу совісті та релігійні організації” (з поправками від 26.12 1993 р.) у розділі 4, статті 21 говориться, що “командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати учать у богослужінні і виконанні релігійних обов’язків”. Це лаконічне твердження свідчить, що творці закону не зовсім розуміють роль і значення військового капеланства. Однак воно водночас є певною можливістю, “фірткою”, через яку, з Божою допомогою, можна буде “проштовхувати” інститут військового капеланства аж до його остаточного оформлення у церковній структурі. Поки що немає хоча б духовної підтримки цього починання з боку суспільства загалом, однак це, очевидно, не тільки вина суспільства, яке десятки років формувалося і жило фактично без Церкви. Для більшості духовні потреби нині зводяться до традиції й обмежуються хрещенням, вінчанням, похороном і свяченням води… У такій ситуації важко знайти межу між вірою і забобонністю. Крім того, треба взяти до уваги той фактор, що більшість віруючих українців належать до православних Церков: УПЦ (МП), УПЦ (КП), УАПЦ, а в Православних Церквах поняття служіння значно відрізняється від поняття служіння в Католицькій Церкві. У Православній Церкві майже не існує поняття спільноти. Побутує термін “прихожанин” (можливо, крім Галичини). Тобто священик повинен чекати, щоби хтось до нього прийшов зі своїми потребами і проблемами. Цей підхід до душпастирства може вплинути на світогляд певних військових і урядових кіл, серед яких вважається, що цілком достатньо дати військовослужбовцю змогу час від часу відвідати храм, якщо він цього бажає. У Католицькій Церкві священик активніше займається душпастирською працею. У нашому пострадянському суспільстві існує якщо не упередження, то здивування стосовно того, що має Церква спільно з політикою, земельною реформою, правами людини тощо. Дивують людей і взаємини Церкви з військом, бо вони забувають, що Церква – це живе, постійне спілкування, це Божий народ, усі люди, покликані до нового народу божого.