3.3.4. Методика індивідуально-виховної роботи офіцера (сержанта)

Виховна робота, як визначено в Концепції виховної роботи у ЗС України, є системою організаційних, морально-психологічних, інформаційних, педагогічних, правових, культурно-просвітницьких, військово-соціальних заходів, спрямованих на формування і розвиток у воїнів професійно необхідних психологічних якостей, моральної самосвідомості, що має забезпечити високу бойову і мобілізаційну готовність органів управління, з’єднань і частин, зміцнення військової дисципліни та правопорядку, згуртування військових колективів.

Військова практика показує, що ефективність виховної роботи, військового виховання залежить, в основному, від вміння командирів (начальників) враховувати індивідуальні особливості тих, кого вони виховують. Іншими словами, чи вміє офіцер (сержант) при виборі засобів впливу на підлеглих знайти ключ до їх розуму й серця, врахувати риси їх характеру, психологічні особливості, життєвий досвід, професійну підготовленість тощо. Для цього треба вміло володіти методикою індивідуально-виховної роботи.

Головне в індивідуально-виховній роботі – проектування особистості підлеглого на зміст його повсякденної діяльності, військову діяльність в цілому.

Індивідуально-виховна робота – це вид педагогічної діяльності військових вихователів (командирів, начальників), коли вони здійснюють безпосередній виховний вплив на військовослужбовця із врахуванням його індивідуальних особливостей та умов життєдіяльності в підрозділі з використанням доцільних у даних умовах методів, форм і засобів виховання.

Індивідуально-виховна робота ґрунтується на глибоких знаннях офіцера (сержанта) про особистість підлеглого, які набуваються при всебічному вивченні своїх підлеглих у різних умовах військової діяльності.

Індивідуально-виховна робота передбачає обов’язковий підбір і застосування більш доцільних та ефективних, з точки зору, кожного військовослужбовця і конкретної ситуації, форм, методів і засобів виховного впливу.

Мета індивідуально-виховної роботи – активізація людського фактора у військовій службі при виявленні, врахуванні і максимальному використанні особистісних якостей і психологічних особливостей військовослужбовців.

Індивідуально-виховна робота вирішує такі основні завдання: формування особистісних якостей, звичок; мобілізація, що сприяє виникненню у свідомості воїна настрою досягнення поставлених цілей; профілактика, яка формує установку на недопустимість і попередження відхилень від норм і правил поведінки воїнів; розвиток, який характеризується позитивними змінами в інтелектуальних, психічних, фізичних та інших особистісних якостях воїнів; перевиховання, яке пов’язане з усуненням окремих негативних якостей особистості воїнів.

Розглянемо деякі методики безпосереднього виховного впливу офіцерів (сержантів) на військовослужбовців.

Методика переконання військовослужбовця

Переконання як метод виховання забезпечує ефективність усіх інших методів виховання військовослужбовців, а як складова спрямованості військовослужбовця лежить в основі його військово-професійної спрямованості і, відповідно, визначає його діяльність та поведінку. У Сучасному тлумачному словнику української мови переконання визначається як: 1) основна моральна настанова, яка визначає мету і напрям вчинків людини, тверда впевненість у чомусь, заснована на певній ідеї, на світогляді; …2) метод виховання, який передбачає цілеспрямований вплив на свідомість вихованця з метою формування в нього позитивних морально-психологічних рис, спонукання до суспільно корисної діяльності або подолання негативної поведінки. В основі переконань лежать певні знання військовослужбовця. Переконаннями є такі знання, які для військовослужбовця мають особистісний смисл, тобто вони перевірені ним у житті, та які, відповідно, формують його світогляд.

Переконання звернене до логіки та розуму воїна. Тому вихователю, який організовує та провадить виховну роботу в підрозділі та частині, необхідно керуватися принципами формальної логіки, до яких належать:

- визначеність міркувань, яка характеризується зрозумілою, чіткою та конкретною мовою;

- послідовність та несуперечливість міркувань;

- обґрунтованість висловлювань.

Тому в роботі з особовим складом слід уникати “туманних” міркувань, багатослівності, декларативності, але необхідно послідовно та аргументовано доводити висунуту тезу, спираючись на реальні факти з військової практики. Вихователю також слід додержувати правдивості інформації. У зв’язку з цим у процесі бойової та гуманітарної підготовки він має дати особовому складу чітке уявлення про сучасну війну, небезпеку застосування ядерної і високоточної зброї.

У процесі виховання солдатів необхідно переконувати не лише словами, а й на власному прикладі, бо недаремно ж кажуть: “Краще один раз побачити, ніж сто разів почути”. З цієї точки зору дуже корисними є зустрічі з учасниками сучасних локальних військових конфліктів – “афганцями”, “іракцями” тощо. Такі зустрічі, зазвичай, добре впливають на емоційно-вольову сферу особистості військовослужбовця.

У роботі з особовим складом офіцеру (сержанту) допомагає знання таких умов ефективності переконання:

- його особиста переконаність та захопленість військовою справою;

- наявність у вихователя особистої чіткої життєвої установки, яка ґрунтується на загальнолюдських, національних і військових цінностях;

- всебічна та глибока його духовна і військово-професійна компетентність;

- знання й вміле використання індивідуально-психічних особливостей військовослужбовців та елементів психології військового колективу;

- звернення вихователя мають бути спрямовані не тільки до свідомості вихованця, а й до його підсвідомості, емоційно-почуттєвої та вольової сфери;

- вміння контактувати з вихованцями, здатність слухати, співчувати та здобувати їх довіру;

- логічність, ясність та правдивість у викладанні матеріалу;

- відвертість, емоційність та власний оптимізм;

- уміння доводити, заперечувати та пояснювати різноманітні твердження, вміло використовуючи факти та приклади;

- педагогічний такт;

- вдале сполучення з іншими методами виховання тощо.

У службовій практиці офіцера (сержанта) часто виникає потреба переконувати підлеглих, змінюючи їх ставлення, що, як відомо, набагато складніше, ніж просте переконання. Це нелегке завдання ускладнюється особливостями суспільно-політичного та економічного становища в країні. За такої ситуації неабиякою допомогою може стати знання основних положень концепції Д. Карнегі із принципів спілкування.

Таким чином, психологічний механізм переконання полягає в тісному його зв’язку із світоглядом та волею воїна. Переконання безпосередньо впливають на зміст мотивів діяльності військовослужбовця та формують його установку (Авт. – стан готовності людини до певної активності, спрямованої на задоволення тієї чи іншої потреби). Переконаність – основа таких вольових рис, як мужність, рішучість, вірність ідеалам, стійкість, які допомагають йому успішно оволодівати необхідними навичками, долати труднощі військової служби.

Переконання воїнів відбувається за допомогою різних засобів. Особливе місце серед них посідає слово. Процес виховання не може проходити без вербального спілкування, тобто він повинен спиратися на слово. Слово – це вираження нашого мислення, воно полегшує обмін досвідом, взаєморозуміння і співробітництво, супроводжує спостереження й експеримент, має місце у всіх формах розумової діяльності людини.

Однією з умов ефективності усного мовлення є голос, чіткі дикція та вимова, уміння користуватися такими прийомами, як темп, ритм, динаміка, інтонація, забарвлення, модуляція, чіткість, конкретність і змістовність слова і речення. На людину більше справляє враження не те, що вона чує, а те, як це промовляється.

Розвиток технічних засобів виховання анітрохи не зменшили ролі слова у процесі виховання, а навпаки, в останній час відчувається недостаток людського спілкування. Виявилось, що через брак спілкування випадає виховний аспект, наприклад, навчальної діяльності.

Безумовно, однією з головних умов ефективності впливу слова на військовослужбовця є особистість вихователя, її захопленість, упевненість, впевненість у слушності того, про що він говорить. Наприклад, офіцер (сержант), який має авторитет серед особового складу, ефективніше впливає на вихованців, ніж неавторитетний. У зв’язку з цим мовна культура військового педагога і його авторитет – найважливіші умови ефективності цього методу. Також мовна майстерність педагога є зразком для формування культури мови у військовослужбовців.

Методика проведення розповіді про негативну поведінку солдата

Однією з найпростіших і водночас найпоширенішою і використовуваною у процесі виховання військовослужбовців є розповідь. Розповідь передбачає усне живе й образне, емоційне і послідовне викладання матеріалу в пояснювальній чи оповідальній формі. Він використовується на всіх етапах виховання військовослужбовців. Змінюється лише характер розповіді, її обсяг і час тривалості. У навчанні військовослужбовців розповідь є методом навчання і переважно застосовується під час занять з бойової та гуманітарної підготовки.

Основні педагогічні вимоги до розповіді:

- повинна мати пізнавальну та виховну спрямованість;

- давати тільки достовірні та науково обґрунтовані факти;

- містити достатню кількість яскравих прикладів, які доводять обґрунтованість викладених положень;

- мати чітку логіку і доказовість викладання;

- бути образною та емоційно забарвленою;

- містити елементи особистої оцінки і ставлення вихователя до змісту матеріалу, що розглядається;

- висока культура мови військового педагога (чітка, доступна, правильна, особисто забарвлена).

Методика проведення бесіди з військовослужбовцями

Бесіда – метод словесного обговорення матеріалу, що розглядається, є найпоширенішим у вихованні військовослужбовців. Вона є діалоговим методом як індивідуально-виховного впливу, так і навчання, що має певні виховні властивості. Бесіда здійснюється у формі цілеспрямованої і старанно підготовленої розмови офіцера (сержанта) з воїнами або з окремим військовослужбовцем. При цьому перший знає відповіді на всі запитання, які підготовлені заздалегідь для обговорення з останніми. Основні різновиди бесіди: вступна, бесіда-повідомлення, бесіда-повторення, контрольна, евристична (творчий пошук відповіді на певні проблеми) та ін.

Але використання бесіди у вихованні воїнів є доцільним тільки у тому разі, коли воїни володіють певною сукупністю знань з теми, що обговорюється, ознайомлені з проблематикою і мають певний особистий досвід. Відсутність цих умов веде до перетворення бесіди на нудне і беззмістовне балакання. Бесіду, яка вважається дієвим способом розвитку розумових, моральних та інших знань, уявлень, можна використовувати для формування у вихованців необхідних властивостей захисника Вітчизни.

Незалежно від мети методика добре підготовленої бесіди складається з таких частин:

- вступна (нагадується і викладається основна інформація, яка стосується методики та змісту проведення бесіди);

- основна (ознайомлення з новими проблемами, їх зв’язок із попередніми знаннями, відповідне їх обговорення й аналіз, спільне обґрунтування);

- заключна (підсумок результатів обговорення, аналіз і оцінка відповідей, завдання для самостійної роботи і рекомендації щодо використання отриманих знань у практичній діяльності).

У вступній частині бесіди з окремим військовослужбовцем з метою позитивного налаштування його на обговорення проблеми офіцеру (сержанту) доцільно розпочати з двох-трьох простих загальних запитань, на які воїн зазвичай дає позитивну відповідь. Наприклад, на питання: “Ви поважаєте старших людей?”, “Ви хочете досягнути успіху в житті?”, “Чи існує дружба між людьми?” адекватна людина відповість: “Так”. Не треба розпочинати бесіду відразу з озвучення проблеми або негативної поведінки військовослужбовця. Це призведе до замкнутості і внутрішнього обурення. Людина буде себе виправдовувати і захищатися.

Дієвість бесіди та активну участь у ній воїнів забезпечують чітке з’ясування ними її мети і змісту, акцентування й повторення її вузлових проблем і способів їх розв’язання, зв’язок із попередніми знаннями та військовою практикою, застосування спеціальних прийомів активізації діяльності суб’єктів виховання та ін. Іншими словами, перед тим як розпочати бесіду, офіцер (сержант) як військовий педагог повинен чітко і конкретно уявляти, які результати мають бути досягнуті в ній.

Результативність бесіди безпосередньо пов’язана з умінням військового педагога правильно сформулювати запитання до проблеми, яка розглядається. Наш співвітчизник К.Д. Ушинський писав, що вміння ставити питання і поступово підсилювати складність і трудність відповідей є однією з головних і необхідних педагогічних звичок. Питання необхідно формулювати таким чином, щоб “зачепити” емоційно-мотиваційну сферу особистості вихованця. Такі прийоми викликають їх позитивне ставлення до проблеми, яка обговорюється, активізують їх інтелектуальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери та збагачують психіку. Обґрунтована методика бесіди не тільки впливає на психічні процеси вихованця, але й формує його особистість і справляє на неї безпосередній виховний вплив. Від вихователів вимагається таке формулювання запитань, щоб вони були однозначні, мали емоційне забарвлення, допомагали зрозумінню змісту проблеми і сприяли ідентифікації (від латин. identifico – ототожнюю, ототожнення, уподібнення, прирівняння) воїна з військовою службою. Найефективнішими, безумовно, є проблемні запитання, які викликають певне розумове напруження, але водночас сприяють розвитку інтелекту воїнів. Також зміст питання і його конструювання залежать від характеру проблеми, рівня освіти та підготовленості вихованців. Тому військовий педагог повинен обов’язково врахувати ці умови під час підготовки плану і змісту бесіди.

Бесіда краще виконує свою виховну роль тоді, коли офіцер (сержант) ставить запитання до всього підрозділу, а не до окремих воїнів. Такий спосіб постановки запитань змушує воїнів до творчої активності та сприяє їх активній участі в обговоренні проблем. Тому між постановкою запитання перед воїнами та їхніми відповідями має бути певна пауза, яка їм необхідна для розуміння проблеми, її обмірковування і відповідного формулювання власної відповіді. В іншому разі в бесіді беруть участь тільки офіцер (сержант) і воїн, до якого звернуте запитання, а інші воїни будуть тільки пасивними спостерігачами цього процесу.

З виховного погляду найефективнішою є така педагогічна ситуація, в якій воїни самі формулюють запитання, визначають своє емоційне ставлення до них і беруть активну участь в їх вирішенні. Такі запитання мають ряд переваг над тими запитаннями, які ставить військовий педагог: 1) вони є результатом розумової діяльності воїнів під час бесіди; 2) за такими запитаннями уважно слідкують товариші по службі і, відповідно, активно їх обговорюють; 3) вони значно впливають на почуттєву сферу особистості і справляють виховний вплив на самих військовослужбовців; 4) вони допомагають військовому педагогу краще зрозуміти рівень володіння воїнами проблеми, яка обговорюється.

Безумовно, виховна цінність бесіди залежить не тільки від змісту, уміння ставити питання, але й від змісту і способу формулювання відповідей. Тому вихователь повинен уважно стежити за відповідями воїнів, за їх повнотою, правильністю, обґрунтованістю й емоційною забарвленістю. Коли відповідь воїна є помилковою, вихователь не повинен про це говорити відкрито. Доцільно у такому разі ставити, наприклад, такі запитання: “Хто має щодо розв’язання цієї проблеми іншу думку?” або “Хто має бажання доповнити?”. Зміст і форма постановки таких запитань стимулюють активну розумову роботу підлеглих, а не навпаки. Тільки після цього педагог повинен констатувати правильність відповіді, коли вона обґрунтована, повна і навпаки, сам давати правильну відповідь, коли вона є помилковою або неповною, водночас вказуючи на помилки, які було зроблено.

Ефективність бесіди також залежить від уміння вихователя керувати ходом бесіди, уважно стежити за межами часу, який було заплановано для розгляду відповідної проблеми, ставити основні та додаткові запитання, не відволікаючись на другорядні проблеми, уважно слухати відповіді вихованців, стежити за їх емоційним станом, залежно від їх змісту і характеру ставити наступне запитання.

Отже, виховна дієвість і ефективність бесіди залежать:

- від її старанної та всебічної підготовленості;

- змістовності та конкретності проблемних питань;

- ознайомленості вихованців з проблемою бесіди;

- уміння вихователя уважно стежити за ходом бесіди, реакцією вихованців і змістом відповідей;

- уміння вихователя спрямувати розумову діяльність вихованців на розв’язання основної проблеми, яка обговорюється;

- заохочення вихованців до активної творчої участі в бесіді;

- уміння спілкуватися з вихованцями, яке повинно мати гуманістичну спрямованість;

- від правильного вибору методики розглядання проблеми: індуктивна (від латин. inductio – уведення, представлення, проведення. Спосіб дослідження, за допомогою якого від спостереження окремих фактів і явищ переходять до формулювання, установлення загальних закономірностей, положення логічно правил, законів тощо) і дедуктивна (від латин. deductio – відведення. Метод – спосіб дослідження, при якому власні положення логічно виводяться із загальних (із аксіом, постулатів, правил, законів), залежно від змісту проблеми та глибини і широти ознайомлення вихованців із проблемою, яка обговорюється) тощо.

Методика проведення дискусії з сержантським складом підрозділу

Результативність бесіди, а також ряду інших методів і форм виховання, залежить від уміння організувати під час їх здійснення дискусію (від латин. discussio – розгляд, дослідження), що є дійовим методом обговорення проблеми, яка розглядається. Вона передбачає колективне обговорення якоїсь спільної проблеми, під час якого встановлюється істина.

Ефективну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання шукати більш придатний варіант рішення проблеми й активна участь у ній її учасників. У порівнянні з лекцією і бесідою вона створює сприятливі умови для активізації вихованців і впливу на їх психіку, зокрема, на творчу уяву. Виховна дієвість дискусії полягає в тому, що вона вимагає від вихованців не простої відповіді на запитання, а навпаки, обґрунтованої та емоційно забарвленої, змістовного обґрунтування свого варіанта розв’язання цієї проблеми та ясного і чіткого висловлювання думок. Характер дискусії викликає сильні емоційні почуття її учасників, сприяє виникненню різних групових соціально-психологічних явищ, формує навички та уміння колективної роботи й уміння вислухати позиції та думки інших.

Існують різні види дискусії. Деякі види дискусії стали самостійними методами навчання. Це, наприклад, “круглий стіл”, “мозкова атака” та ін.

Методика проведення дискусії складається з трьох етапів. На першому етапі відбувається зацікавлення вихованців проблемою дискусії, на другому – здійснюється дискусія власне проблем, на третьому – підсумок і формулювання висновків.

Вирішальну роль у забезпеченні ефективності дискусії відіграють правила її ведення. Творча ініціатива вихователя та активна участь у ній вихованців забезпечують ефективність її проведення. Виховної мети дискусії буде досягнуто тільки у тому разі, коли всі її учасники дотримуються таких правил:

- однозначне визначення проблеми, яка підлягає обговоренню;

- докладне уявлення прийомів і способів її вирішення;

- чітке визначення змісту понять і категорій, якими будуть користуватись учасники для вирішення проблеми;

- обов’язкове обґрунтування власної позиції;

- можливість відкритого висловлювання своїх думок та поглядів і шанобливе ставлення до опонентів та їх поглядів.

До найскладніших проблем належить уміння вихователя керувати перебігом дискусії. Щоб вона досягла своєї мети і творчо розвивалася, він не може допустити будь-якого обмеження обґрунтованої дискусії учасників. Монгольське прислів’я говорить: “Коли випустиш коня – його ще можна піймати, коли вимовиш слово – його вже не спіймаєш”. Тому не можна “гасити” дискусію критичними та категоричними висловлюваннями, а, навпаки, необхідно користуватися такими виразами, як, наприклад, “на мою думку”, “мене не переконують подані аргументи про те... ”, “не можу погодитися з тим... ”, “я вважаю... ” та інші, які сприяють творчій і відкритій дискусії. Обов’язок вихователя – поступово вчити вихованців умінню обґрунтовано дискутувати, наводити вагомі аргументи на захист своєї позиції, розмірковувати принципово, щиро, невимушено, шанувати опонента і його погляди.

Вищевикладені рекомендації щодо ведення дискусії випливають з такту дискусії, тобто з уміння вихователя керувати її перебігом і своєчасно вносити відповідні корективи, виходячи зі змісту дискусії і характеру її перебігу. Наприклад, не можна, напевно, очікувати позитивних змін у мисленні, емоційно-вольовій сфері та вчинках її учасників, коли офіцер (сержант) компрометує або насміхається над тими учасниками, які мають помилкові позиції. У зв’язку з цим, навіть неслушні, хибні відповіді необхідно трактувати з повагою і приязню, не допускати насмішок і жартів над ними з боку інших учасників дискусії.

Також серед воїнів можуть бути такі, які є несміливими, закомплексованими або такими, які сумніваються у правильності своїх аргументів. Заохочувати таких воїнів до активної участі у дискусії можна шанобливим до них ставленням, привітливістю, позитивним впливом на їх емоційно-вольову і мотиваційну сфери, терплячим підходом до їх сердець і думок, пошуком власної ефективної методики проведення дискусії та постійним її удосконаленням. Тому під час дискусії повинна панувати атмосфера творчості, щирості, невимушеності, принциповості, привітності, шаноби та такту.

Отже, дискусія є дієвою тоді, коли вона збагачує знання й уміння її учасників, формує творчі навички та сприяє їх вдосконаленню. Підтримання вищевикладених побажань і рекомендацій певною мірою буде сприяти досягненню цих результатів.

Основні умови ефективності застосування особистого прикладу

Особистий приклад є важливим методом виховання. Він є одним із найстародавніших методів виховання підростаючого покоління. Скільки існує виховання, стільки й існує цей метод. Сутність цього методу полягає у цілеспрямованому і систематичному впливові офіцерів (сержантів) на підлеглих особистим прикладом, а також зі всіма іншими видами позитивного прикладу, які призвані служити взірцем для наслідування, основою формування ідеалу поведінки і засобом самовиховання. Виховна сила особистого прикладу полягає у природному намаганні вихованців до наслідування. Доречними тут є думка А.С. Макаренка про те, що тільки живий приклад виховує дитину, а не слова, нехай найкращі, але ж не підкріплені справою.

У військових найбільшої ефективності у службі досягають ті командири і начальники, які реалізують у повсякденній діяльності принцип “Роби як я”, а не “Роби як я сказав”.

Виховні функції прикладу різні: він може служити вихователю для конкретизації того чи іншого теоретичного положення; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; приклад є переконливим аргументом; приклад може спонукати до певного типу поведінки.

Основні умови ефективності цього методу:

- забезпечення особистої взірцевості вихователя у виконанні завдань, функціональних обов’язків, дотримання вимог статутів, норм і правил воїнського етикету;

- суспільна цінність і привабливість прикладу;

- яскравість, емоціональна насиченість і заразливість прикладу;

- етапність наслідування (на першому етапі у вихованців створюється суб’єктивний образ цього прикладу, бажання наслідувати його; на другому – діє зв’язок між прикладом наслідування і вихованцем; на третьому – здійснюється синтез наслідувальних дій та вчинків);

- використання різних джерел для наслідування (літературні герої, батьки, командири, товариші по службі);

- вміле використання негативного прикладу у вихованні військових;

- наочність, конкретність, змістовність прикладу;

- єдність слова та справи.

Негативні приклади використовуються тоді, коли йдеться про правове та антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування певних негативних явищ. Прийоми виховання на негативному можуть бути такі: громадській осуд негативних проявів у житті підрозділу та частини; розвінчання негативного, коли не всі розуміють його сутність і шкоду для загальної справи; протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків високоморальної поведінки; розкриття на конкретних і відомих вихованцям прикладах наслідків аморальної, асоціальної поведінки; організація вихованців на боротьбу з проявами морального зла.

Основні умови ефективності застосування методу заохочення

Заохочення є важливим методом виховання військовослужбовців, який має оцінно-стимулючий характер. Воно відображає міру педагогічного впливу шляхом позитивної оцінки вихователем навчання, служби, праці, гідної поведінки вихованця і спонукає його до наступних успіхів.

Досвід показує, що для того, щоб ефективно розв’язати питання про доцільність заохочення того чи іншого вихованця та вибрати більш відповідну для цього форму, вихователь має передбачити наслідки вжитих ним заходів. Саме тому він при застосуванні заохочень повинен дотримуватись психолого-педагогічних вимог, які значно підвищують їх виховну роль та ефективність.

Засоби заохочення:

- виокремлення вчинків воїнів як яскравих зразків для наслідування;

- заохочувальні жести, міміка, пантоміміка вихователя, його оцінні судження;

- заохочувальні звернення вихователя до воїнів;

- види заохочень, які передбачені Дисциплінарним статутом.

Перш за все, треба мати на увазі, що воїнів доцільно заохочувати переважно за досягнення на більш важливих, провідних видах військової діяльності. Тут мається на увазі заохочення їх за успіхи в бойовій та гуманітарній підготовці, успішне опанування військовою спеціальністю, старанність під час несення служби у варті, на бойовому чергуванні. Такий підхід до заохочення практично сприяє підвищенню бойової майстерності як окремих військовослужбовців, так і цілих підрозділів; підтримці високої бойової готовності підрозділів; підвищенню свідомості в особового складу.

Позитивно впливає на свідомість і поведінку вихованця лише об’єктивне заохочення. Заохочення, яке зароблено ціною певних зусиль, породжує у вихованця прагнення краще виконувати свої обов’язки, стимулюють його подальші успіхів в бойовій та гуманітарній підготовці. Та навпаки, незаслужене, отримане без особливих зусиль, заохочення втрачає виховну силу, а іноді може мати негативні наслідки, формувати у вихованця такі негативні нахили, як зарозумілість, кар’єризм, марнослів’я тощо. Практика показує, що негативно позначаються, наприклад, на стані військової дисципліни такі факти, коли вихователі не помічають старанність одних воїнів і в той же час невиправдано часто заохочують інших за виконання завдань, які входять у звичайне коло їх обов’язків. Тому, щоб заохочення мало виховну силу, воно має бути доцільним і заслуженим.

Ефективність заохочення залежить і від особистості вихованця, до якого застосовуються заохочення. У зв’язку з цим важливе значення має індивідуальний підхід вихователя до вихованців при застосуванні заохочень. Для цього необхідно добре знати підлеглих, соціально-психологічні характеристики військових колективів, постійне вивчення їх настроїв та потреб. Тому вихователі мають пам’ятати думку К.Д. Ушинського про те, що вихователь повинен прагнути пізнати людину, якою вона є в дійсності, з усіма її слабкостями та у всій її величності, з усіма повсякденними малими потребами та з усіма її величними духовними вимогами. Він має знати спонукальні причини самих брудних та самих високих дій, історію зародження злочинних та високих думок, історію розвитку всякої пристрасті та всякого характеру, тільки тоді буде він у стані черпати у самій природі людини засіб виховного впливу – а засоби ці величезні, – підкреслював він. Виховна практика свідчить, що велику шкоду приносить підхід до всіх вихованців за однією міркою, без урахування їх індивідуально-психічних особливостей. На практиці буває, що вихователем систематично заохочуються за успіхи у навчанні ті ж самі особи, хоча вони не виявляють особливу старанність, засвоюючи програму бойової та гуманітарної підготовки лише в силу своїх здібностей. Інші ж воїни, які не мають можливості через певні недоліки у розвитку отримати високу оцінку, не заохочуються зовсім, хоча вони і ставляться до служби із значною старанністю і завзятістю. Захвалювання того чи іншого вихованця, оголошення зайвих заохочень може викликати у нього перебільшене уявлення про власні здібності та можливості, самозаспокоєння, а в окремих випадках – зарозумілість. А з іншого боку, ігнорування вихователем старанності вихованців нерідко викликає у них складні морально-психологічні переживання, а з часом і негативні настрої.

Індивідуальний підхід в заохочувальній практиці дає можливість вибрати таку міру заохочення, яка зробить найбільший виховний вплив на вихованців. Міра заохочення має враховувати зміни вихованця, які відбулися по мірі опанування своєю спеціальністю під час служби, у здобутті досвіду роботи з людьми, його індивідуально-психічні особливості тощо.

Слід також мати на увазі, що окремі військовослужбовці в силу своїх особистих якостей можуть неправильно сприймати заходи впливу, які оголошуються, і неадекватно реагувати на них. Такі воїни при оголошенні заохочень вважають, що командиром їх старання занижено. Це, безперечно, знижує виховний аспект заохочень, які використовуються у дисциплінарній практиці. Разом з тим дієвість заохочень суттєво залежить від соціально-психологічних умов, в яких вони застосовуються. Наприклад, позитивна громадська думка у підрозділі значно спроможна підсилювати виховну ефективність. Якщо громадська думка військового колективу з приводу відзначення певного військовослужбовця розходиться з рішенням командира, який застосував заохочення, то у цьому випадку виховне значення даного заохочення знижується у відношенні як даного військовослужбовця, так і всього військового колективу. У зв’язку з цим найбільший виховний вплив будуть мати такі заохочення, які знайшли схвалення та підтримку всього військового колективу. У такому випадку виховується не тільки заохочений, а й інші воїни.

Також слід вміло поєднувати різні види заохочення, рівномірно їх чергувати, особливо – моральні та матеріальні, а також ті, які статутом не передбачені. Не слід захоплюватися оголошенням тільки одних видів заохочення. Суттєвий виховний вплив має зняття раніше накладеного стягнення.

Ефективність заохочення підвищується тоді, коли воно застосовується своєчасно і гласно. Життя свідчить, що доцільно заохочувати військовослужбовців безпосередньо у ході виконання бойових завдань, у процесі бойової та гуманітарної підготовки, виконанні відповідальних завдань мирного часу тощо. Таке заохочення надихає воїнів, підвищує мотивацію військової служби. Сприяти гласності може вміле використання технічних засобів пропаганди, преси, зборів. Вручення грамот, цінних подарунків, документів на відпустку, різних знаків, неформальних нагород має здійснюватися публічно, у святковій атмосфері. Це справляє виховний вплив не тільки на нагороджуваних, а й на інших воїнів.

Для досягнення виховного ефекту слід дотримуватися обґрунтованої методичної послідовності в оголошенні заохочень. Велике значення для поведінки воїна має перше заохочення, яке, як правило, для кожного з них стає подією, що надовго запам’ятовується. Тому перше заохочення має великий виховний ефект. І, відповідно, командир (начальник) має уважно підходити до першого заохочення підлеглих. Заслужене, своєчасне перше заохочення, у принципі, зміцнює мотивацію до військової служби у воїна, позитивно впливає на всі його сфери психіки. Все це зобов’язує офіцера (сержанта) ставитися до першого заохочення підлеглого з особливою відповідальністю. Досвідчені офіцери звичайно супроводжують оголошення першого заохочення публічним схваленням зразкової поведінки солдата, його гідного вчинку тощо. Такі заохочення бажано оголошувати в урочистій обстановці у присутності всього особового складу підрозділу.

Позитивний вплив має принцип послідовності у застосуванні заохочень. Тому педагогічно доцільно утримуватися від повторного заохочення вихованця за попередній рівень досягнень. Дієвість заохочення збільшується, якщо вихованцю за подякою оголошується більш високі заохочення в порядку, який передбачено відповідними статтями Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.

Ефективність заохочень також збільшується, коли до заохочувальної практики залучаються командири всіх ступенів. Педагогічно доцільно, наприклад, якщо за командиром відділення воїна заохочує заступник командира взводу, командир взводу, командир роти тощо. Недотримання цього принципу суттєво знижує виховний вплив заохочень, які оголошені молодшими командирами. Тому старші начальники використовують надані їм права, як правило, після того, як молодші командири вичерпують свої дисциплінарні права. Безумовно, це не виключає можливість заохочення певного воїна старшим начальником, коли воїн заслуговує цього в силу свого сумлінного і старанного ставлення до військової служби, зразкового виконання службових обов’язків, суттєвих досягнень у бойовій та гуманітарній підготовці тощо. Також Дисциплінарний статут Збройних сил України передбачає можливість клопотання командира перед вищим командиром про заохочення певного військовослужбовця його владою, коли він вважає, що надані йому права недостатні для заохочення даного вчинку.

Важливою умовою ефективності оголошених заохочень є своєчасна їх реалізація. Це відноситься, головним чином, до таких видів заохочень, як надання додаткової відпустки, дозвіл на одне додаткове звільнення із розташування військової частини поза чергою, нагородження особистою фотокарткою військовослужбовця біля розгорнутого Бойового прапора військової частини, нагородження різноманітними нагрудними знаками видів і родів військ. Вони втрачають свій виховний вплив, коли не реалізуються своєчасно.

Виховний вплив заохочення значно підвищується, коли воно оголошується авторитетним офіцером (сержантом), який користується повагою в особового складу. Коли такий командир (начальник) під час оголошення висловлює своє особисте ставлення до воїна та його вчинку, то підсилюються переживання вихованця й ефект від заохочення. Тому вихователям слід уникати формалізму у оголошенні заохочень, виявляти творчу ініціативу, демонструвати особисте ставлення до успіхів вихованців у військовій службі.

Отже, основними функціями заохочення є оцінна і стимулююча.

Психолого-педагогічні умови, які суттєво покращують ефективність виховного впливу дисциплінарних стягнень

У вихованні особового складу використовується і метод покарання, який представляє систему засобів і прийомів впливу на вихованців, які порушують військові статути та моральні норми, певні вимоги законів, з метою виправити їх поведінку і змусити сумлінно виконувати свої обов’язки. Цей метод є допоміжним, він використовується тільки після того, як інші методи були застосовані та не дали позитивних результатів. Сутність даного методу полягає у негативній оцінці, осудженні, а у випадку необхідності і припиненні негідних дій вихованця, який порушує норми та правила моральності, воїнського етикету і вимоги загальновійськових статутів для того, щоб викликати у нього почуття провини за скоєне, допомогти йому усвідомити неправильність власних дій, змінити свою поведінку у кращий бік. Покарання – це допоміжний метод виховання, який доцільно використовувати у крайньому випадку і тільки після того, як порушник усвідомив свою вину та спроможний об’єктивно сприймати оголошене йому дисциплінарне стягнення.

Наприклад, А.С. Макаренко був впевнений у тому, що застосування дисциплінарних стягнень – це не така вже велика необхідність. Однак разом з тим він був впевнений, що там, де дійсно дисциплінарне стягнення потрібне, воно має бути накладене, і вихователь просто не має права його не накласти. На його думку, накладання дисциплінарного стягнення – це не тільки право, але й обов’язок у тих випадках, коли воно необхідне. Покарання має бути такою ж природною, простою і логічною мірою, як і всі інші.

У зв’язку з тим, що стягнення у більшості випадків глибоко зачіпає психіку вихованця, викликає психічні переживання, необхідно суворо дотримуватись психолого-педагогічних правил їх накладання. Обґрунтоване накладені стягнення підвищують їх виховну роль, сприяють об’єктивній оцінці та усвідомленню вихованцем своїх проступків, підштовхують змінити свою поведінку, дотримуватися норм і правил гідної поведінки.

Основними формами примусу є : категорична вимога, попередження вихованців про можливі негативні наслідки та можливість отримання стягнення, накладання дисциплінарного стягнення, осудження громадськістю, стягнення до кримінальної відповідальності тощо.

Передовий військовий досвід і аналіз сучасної психолого-педагогічної літератури дозволяє виділити ті психолого-педагогічні умови, які суттєво покращують ефективність виховного впливу дисциплінарних стягнень на виховання військовослужбовців та формування у них дисциплінованості та норм гідної поведінки.

Найважливішою умовою ефективності дисциплінарних стягнень є суворе дотримання закону при їх застосуванні. Воно може бути дієвим, педагогічно виправданим, доцільним тільки тоді, коли застосовується в інтересах ЗС України, для підтримання військової дисципліни, виховання особистості військовослужбовця у відповідності до вимог загальнолюдської, національної та воїнської моралі.

Ефективність впливу стягнення як на вихованця, який скоїв проступок, так і на оточуючих його товаришів, залежить в першу чергу від того, наскільки обґрунтовано і справедливо воно було накладене. Тому вихователь перед тим як оголосити те чи інше стягнення, має до дрібниць розібратись в обставинах порушення військової дисципліни, його мотивах і причинах, з’ясувати характер вчинку.

Справа у тому, що вчинок, за який офіцер (сержант) збирається накласти стягнення на підлеглого, може бути лише зовні схожий на проступок, а насправді не являтись ним. Тому він має розібратись в обставинах і мотивах даного проступку, тобто з’ясувати, що спонукало воїна до його здійснення. Тут можуть бути ряд обставин, які виключають його дисциплінарну відповідальність: виконання обов’язків по службі, наказ командира (начальника), стан крайньої необхідності чи стан крайньої самооборони. Тому Дисциплінарний статут вимагає при оголошенні стягнення враховувати характер вчиненого проступку, особу порушника та ступінь його вини.

Якщо вина воїна повністю доведена, офіцер (сержант) приймає рішення про накладення дисциплінарного стягнення. Під час встановлення вини та виду дисциплінарного стягнення слід ураховувати характер і обставини скоєння проступку, його наслідки, попередню поведінку підлеглого, а також тривалість військової служби та рівень знань про порядок служби. У будь-якому випадку дуже корисно, особливо молодим офіцерам, прислухатися до порад А.С. Макаренка щодо індивідуальності кожного проступку: у деяких випадках найправильнішим є усне зауваження, в інших – суворе стягнення.

Обставини, які пом’якшують дисциплінарну відповідальність (пов’язані з особистістю порушника):