7.1. Поняття соціального здоров’я та ризики його порушення

На сьогоднішній день одним із важливих завдань кожного громадянина України є зміцнення, формування, відновлення соціального здоров’я. А серед найактуальніших проблем, що потребують негайного розв’язання на державному рівні, можна вирізнити поширення ВІЛ-інфекції, зростання наркозалежності молоді, зловживання алкоголем і тютюном. Окрім того, в Україні поширені й інші соціально небезпечні хвороби – туберкульоз, гепатити, хвороби, що передаються статевим шляхом. Ці соціально небезпечні хвороби взаємно підсилюючи одна одну, руйнують імунну систему людини. Водночас цим хворобам можна запобігти, про що свідчать дослідження українських та зарубіжних учених, такі втручання повинні орієнтуватися на зміну поведінки і ґрунтуватися на сучасних ідеях.

Соціальне здоров’я (від лат. socialis –суспільний) – це функціонування особистості як повноправного члена суспільства, її безконфліктна взаємодія з навколишнім світом, доброзичливі взаємини в колективі однолітків, у сім’ї, суспільстві.

Установлено, що особистість завжди виховується цілісно. При цьому тільки комплексно досягається цілісність фізичного, психічного, духовного розвитку, жодна сторона не виступає як самоціль, вони взаємодіють, взаємозбагачуються, усі разом слугують вирішенню одного завдання – усебічного розвитку особистості.

Здоров’я значною мірою залежить від самої людини, її свідомості та активного ставлення до власного здоров’я, від її поведінки. Саме від того, якого способу життя дотримується людина, як вона виявляє себе у праці, навчанні, спілкуванні, як організовує своє дозвілля, як харчується, у якому співвідношенні перебуває її фізична і психічна активність, чи гігієнічно обґрунтований режим праці та відпочинку, залежить стан її здоров’я.

Ще медицина древніх часів пов’язувала стан здоров’я із способом життя. Численні постулати Салернського кодексу здоров’я, висловлювання Авіценни, Арістотеля, Гіппократа, Демокріта щодо гармонійного поєднання соціальних і біологічних факторів у збереженні та зміцненні здоров’я мають і сьогодні непересічне значення, забезпечують їхню злагоду і взаємодію. А для того щоб люди були не тільки фізично, а й соціально здоровими, за висловом самого Гіппократа, вони мають дотримуватися «благопристойної поведінки».

Англійський філософ і просвітитель Томас Пен вважав, що в людства є три вороги, які забирають більше життів і приносять більше лиха, ніж усі війни разом узяті. Це – алкоголізм, тютюнопаління та наркоманія. Сьогодні - це соціальні хвороби, адже для їх виникнення та поширення необхідний певний соціально-психологічний ґрунт і умови. Вони є однією з причин високої захворюваності, зростання непрацездатності та смертності, руйнування суспільної моралі, призводять до зниження народжуваності та погіршення здоров’я молодого покоління, сприяють зниженню трудового потенціалу та збільшенню злочинності.

Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, тютюнопаління – це приклади соціальної поведінки, яка характеризується відхиленням від норм. У спеціальній медичній, соціально-психологічній літературі така поведінка називається девіантною (від лат. «dеуіаttо» – відхилення від норми, збочення). Інші приклади девіантної поведінки – це проституція, суїциди (намагання позбавити себе життя, спроба самогубства), сексуальні збочення. Отже, девіантна поведінка – це система вчинків або окремі вчинки, протиставлені прийнятим у суспільстві правовим або моральним нормам.

Девіантна поведінка, як уже було відзначено, має свої соціальні корені. У виникненні її особливо велике значення мають дефекти правової та моральної свідомості, зміст потреб особистості, особливості характеру, емоційно-вольової сфери. Девіантна поведінка значною мірою визначається недоліками виховання, що призводить до формування більш або менш стійких психологічних якостей, які сприяють скоєнню аморальних вчинків. Перші вияви девіацій можуть спостерігатися в дитячому або підлітковому віці. Вони пояснюються відносно низьким рівнем інтелектуального розвитку, соціальною інфантильністю, незавершеністю процесів формування особистості, негативним впливом сім’ї та оточення, залежністю підлітків від вимог групи та прийнятих у них ціннісних орієнтацій.

Девіантна поведінка в дітей і підлітків нерідко слугує засобом самоствердження, вияву протесту проти дійсності або упередженості, несправедливості дорослих. Ця поведінка може поєднуватися з поверхневим усвідомленням моральних норм, що вказує на необхідність формування в дитячому та підлітковому віці моральних норм поведінки, потреби в дотриманні правил суспільного співжиття, порядності та взаємоповаги у міжособистісних стосунках, ставлення до життя та здоров’я свого й інших як до найвищої цінності.

Зниження моральних засад у сучасному світі сприяє поширенню хвороб, які передаються статевим шляхом. Ці захворювання, на відміну від інших, здебільшого пов’язані з небезпечною поведінкою. Легковажність, нестриманість, безвідповідальність, небажання чи нездатність передбачити та врахувати наслідки своєї поведінки часто призводять до захворювання на хвороби, що поширюються статевим шляхом (далі – ХПСШ). Усі вони досить заразні та швидко поширюються, особливо серед окремих груп населення (наркоманів, алкоголіків, повій тощо). Увага суспільства до проблеми цих хвороб обумовлена їх поширеністю, тяжкими наслідками для здоров’я хворого та впливом на нащадків.

Медико-соціальні дослідження свідчать про тенденцію до підвищення сексуальної активності молоді в усьому світі. Це результат надмірно високої інформації через засоби масової інформації, які спекулюють на сексі, формуючи до нього неадекватний інтерес. У той же час більшість молодих людей залишається безграмотними, не маючи необхідних медико-біологічних знань, що стосуються статевих відносин, профілактики венеричних захворювань та інших питань щодо взаємовідносин статей, зокрема морально-етичних і психологічних. Крім того, уживання алкогольних напоїв, наркотиків, вплив молодіжної субкультури, незахищені статеві стосунки, більш висока сприйнятливість до інфекцій призводять до підвищеної захворюваності молоді та людей активного репродуктивного віку.

Лібералізація статевих стосунків спричиняє ранній початок статевого життя підлітків при низькій культурі статевого виховання. Проблемі статевого виховання дітей і підлітків не приділяється належної уваги як у сім’ї, так і в школі. Згідно з результатами досліджень, проведених центрами соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, 19,7 % батьків узагалі не говорять із дітьми про проблеми статевого розвитку, сексуальної поведінки та сімейних відносин, а 8 % батьків – вважають це непотрібним або не знають, як це робити.

Майже десята частина всіх вікових груп опитуваної молоді, за даними соціологічних досліджень, має впродовж року від 3-х до 5-ти партнерів, ще 2-3 % - 6-10 партнерів. Нині перший статевий контакт відбувається у більш молодому віці, раніше розпочинається регулярне статеве життя. Якщо серед 25-28-річних тільки 6 % у перший статевий контакт вступили у віці до 16 років, то серед вікової групи 21-24 років таких – 11 %, серед 18-20-річних – 16 %, а наймолодшої молодіжної групи 15-17 років – 21 %. І це притому, що недостатньо використовуються засоби індивідуального захисту.

За класифікацією ВООЗ, хвороби, які передаються статевим шляхом, поділяють на такі групи:

• «класичні» венеричні хвороби – це сифіліс і гонорея;

• інфекції, що передаються статевим шляхом із переважним ураженням статевих органів (хламідіоз, трихомоніаз, мікоплазмоз, генітальний герпес);

• інфекції, що передаються статевим шляхом із переважним ураженням інших органів (СНІД, гепатит b).

Мікроорганізми, які спричиняють ці захворювання, як правило, потрапляють в організм людини під час статевих контактів. Потім вони розмножуються та розвиваються самостійно, викликаючи хворобливі прояви. Зазвичай, у людей, які захворіли на ХПСШ, усе відбувається за стандартною схемою: статевий контакт, нічого підозрілого, принаймні того, що насторожило б хворого, через кілька днів, тижнів або років (при ВІЛ/СНІД) вияв хвороби. Не усвідомлення своєї хвороби за цей прихований (інкубаційний) період призводить до поширення ХПСШ. Кожне захворювання має свої особливості, ознаки, до кожного лікар добирає конкретні методи лікування, часто йдуть за порадою не до лікаря, а до друзів або сумнівних «спеціалістів». Це призводить до того, що кількість хворих, зокрема на ХПСШ, зростає. Для всіх ХПСШ характерним є наявність інкубаційного періоду, тривалість якого залежить від нозологічної одиниці.

Джерелом зараження ХПСШ є хворі люди, а чинниками, що сприяють їх поширенню, – пияцтво й алкоголізм, наркоманія, дошлюбні (особливо ранні) та позашлюбні статеві зв’язки, значна міграція населення тощо. З метою своєчасної медичної допомоги слід уже на ранніх стадіях розвитку хвороби звертатися до лікаря. А тому дуже важливо знати ранні ознаки тієї чи іншої хвороби. Так, при сифілісі до них належить підвищення температури тіла, збільшення пахових лімфатичних вузлів, поява виразки твердого шанкеру) на статевих органах. При гонореї внаслідок запалення в сечовидільному каналі з’являється свербіж та печія в уретрі у чоловіків. У жінок частіше уражається шийка матки. При СНІДі до ранніх ознак відносять – лихоманку, збільшення лімфатичних вузлів та різке схуднення.

Профілактична робота із запобігання поширення епідемії ВІЛ/СНІДУ, ХПСШ передбачає здійснення поведінкових втручань на індивідуальному та соціальному рівнях.

Соціальна профілактика

1. Здійснення широкої санітарно-просвітницької роботи серед населення, особливо серед дітей і молоді.

2. Проведення профілактичних оглядів працівників дитячих закладів, установ громадського харчування, працівників громадського транспорту та інших груп населення, що регламентується відповідними інструкціями Міністерства охорони здоров’я України.

3. Обстеження осіб, що належать до груп ризику (повій, алкоголіків, наркоманів, гомосексуалістів тощо).

4. Усебічне обстеження вагітних, донорів, стаціонарних хворих.

5. Виявлення хворих та обстеження осіб, що були у статевому або побутовому контакті з хворими, зокрема дітей.

6. Збереження медичним персоналом лікарської таємниці щодо цього контингенту хворих, організація анонімного платного обстеження та лікування таких пацієнтів.

7. Профілактичні заходи щодо попередження алкоголізму та наркоманії, які створюють підґрунтя для поширення венеричних хвороб.

Індивідуальна профілактика

1. Уникання випадкових статевих контактів.

2. Використання презервативів.

3. Місцеве використання дезинфікуючих препаратів при підозрі на інфікування одразу після статевого контакту.

4. При підозрі на зараження – негайне звернення до лікаря.

Неспецифічна профілактика СНІДу. В умовах відсутності спеціальних засобів профілактики та лікування дуже важливе значення мають заходи неспецифічної профілактики СНІДу, такі як:

• санітарно-освітня робота, у процесі якої слід інформувати населення про шляхи та фактори поширення інфекції, основні ознаки хвороби, підвищення грамотності населення щодо небезпеки СНІДу;

• пропаганда здорового способу життя серед різних верств населення;

• інформування населення щодо небезпеки випадкових статевих стосунків, що має базуватися на знаннях про шляхи поширення вірусу;

• наполеглива боротьба з проституцією та наркоманією;

• обов’язкове використання презервативів при випадкових статевих контактах, хоча це не забезпечує цілковитого захисту від вірусної інфекції;

• обстеження осіб групи ризику: наркоманів, повій, гомосексуалістів і бісексуалів, хворих на гемофілію, інші хвороби крові та венеричні захворювання;

• своєчасне виявлення інфікованих осіб серед різних верств населення (донори; вагітні; особи, що готуються до операції, перебувають на стаціонарному лікуванні; медичні працівники; персонал дитячих закладів та інші);

• використання одноразового медичного інструментарію багаторазового використання;

• обов’язкове тестування всіх донорів крові, плазми, сперми, органів і тканин;

• запобігання вагітності інфікованих жінок і народженню ВІЛ-інфікованих дітей;

• забезпечення в перші 1,5 року життя обов’язкового повного обстеження дітей, народжених ВІЛ-інфікованими жінками;

• дотримання правил особистої гігієни, а саме: користування індивідуальними лезами для гоління, зубними щітками, манікюрним приладдям, що можуть бути забруднені кров’ю або іншими виділеннями інфікованих;

• обов’язкова дезинфекція інструментарію в перукарнях і косметичних кабінетах, а також використання одноразових стерильних інструментів;

• правильне статеве виховання дітей і підлітків, пропаганда безпечної статевої поведінки, особливо серед безпритульних дітей, учнів спецшкіл та інтернатів;

• обов’язкове обстеження іноземців, особливо тих, які прибули з країн епідемічних щодо СНІДу, та осіб, котрі повернулися з тривалих відряджень з-за кордону;

• організація та поширення діяльності «кабінетів довіри» – своєрідних структурних підрозділів закладів охорони здоров’я, які надають консультацію і обстеження на ВІЛ за умов анонімності або конфіденційності;

• неухильне виконання норм законодавства, особливо Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту та соціальний захист населення», де встановлена юридична відповідальність громадян і організацій за попередження розповсюдження цієї хвороби.

За критеріями ВООЗ, показник захворюваності на туберкульоз, що перевищує 30 випадків на 100 тисяч населення, відповідає високому рівню захворюваності.

У 1995 р. в Україні була оголошена епідемія туберкульозу. Захворюваність на туберкульоз починаючи з 1992 р. неухильно зростала і досягла показника 84,5 випадків на 100 тисяч населення. Однак слід звернути увагу на думку фахівців, які вважають, що офіційна цифра хворих на туберкульоз, як у випадку з іншими соціально небезпечними хворобами, є применшеною принаймні утричі.

Близько 86% хворих на туберкульоз – це особи працездатного віку, які не працюють. Збільшується поєднане захворювання на туберкульоз та ВІЛ інфекцію. Якщо у 2007 р. показник поєднаного захворювання становив 5,0 випадків на 100 тисяч населення, то у 2009 р. його рівень сягав уже 7,4 випадків.

Особливістю поширення туберкульозу в нашій країні є пізнє виявлення, що водночас стає однією з основних причин зростання смертності від цієї хвороби. Разом з тим населення України має низький рівень обізнаності про туберкульоз і загальний низький рівень соціальної культури, що суттєво впливає на ріст захворюваності.

Вагомими причинами, що призводять до масштабного поширення туберкульозу, є соціально-економічна нестабільність, зниження життєвого рівня населення, неякісне харчування значних верств населення, збільшення кількості соціально дезадаптованих осіб.