5.3. Стрес як неспецифічна захисно-пристосувальна реакція організму

Створення теорії стресу (анг. stress – напруга) – одне з найвизначніших досягнень у галузі біології та медицини ХХ століття. Концепцію було обґрунтовано у 1936 р. канадським ученим Г. Сельє, який визначив стрес як неспецифічну відповідь організму на деякі вимоги до нього. Г. Сельє вважав, що в нормальному здоровому організмі існує механізм, спрямований на боротьбу з несприятливими факторами, вплив яких може призвести до загибелі організму. Даний механізм і отримав назву стрес – реакції, або загального адаптаційного синдрому. На думку Г. Сельє, на організм завжди впливають стресори, і тому «стрес завжди присутній».

Уявлення про біологічну роль, механізми розвитку, прояви та наслідки стресу з плином часу суттєво змінювалися. Сьогодні поняття «стрес» визначають як неспецифічну відповідь живої системи на екстремальні стимули різної природи як навколишнього так і внутрішнього середовища, що загрожують порушенню гомеостазу. Стрес є природним наслідком і супутником життя людини. Стреси наповнювали життя людини протягом віків, навіть не будучи означеними цим словом і поясненнями. Та особливо активізувалося їх виникнення та вплив на самопочуття та поведінку людини в наш час, що пов’язане з нівелюванням багатьох колишніх цінностей, насиченням різноманітними проблемами та перманентними конфліктами. Стресів є стільки ж , скільки і факторів, що їх викликають. За такої умови вимоги до адаптаційних резервів і можливостей постійно зростають; особливо це стосується екстремальних видів людської діяльності. Це робить вивчення стресу надзвичайно актуальним, а вміння подолати його перетворюється на складну проблему.

Чинники навколишнього та внутрішнього середовища, що спричинюють стрес-реакції поділяють на:

1) фізичні (зміна температури, атмосферного тиску, гравітація тощо);

2) хімічні (отрути, канцерогени та ін.);

3) біологічні (хвороботворні мікроби, алергени тощо);

4) психоемоційні (фізична і психічна перевтома, хвороба, негативні емоції тощо);

5 психосоціальні ( побутові і виробничі конфлікти, самотність, робота в умовах дефіциту часу та ін.).

Зважаючи на різноманітність стрес-факторів розрізняють фізіологічні та психологічні стресори. Фізіологічні стресори мають безпосередній вплив на тканини тіла. Це больові відчуття, холод, висока температура, шум тощо.

Психологічні стресори – це стимули, які сигналізують про біологічну або соціальну значущість подій. До них належать сигнали загрози, небезпеки, переживань і под. Відповідно до існування таких видів стресорів визначають стрес фізіологічний та психологічний. Останній поділяють на інформаційний та емоційний. Інформаційні стреси виникають у ситуації інформаційних перевантажень, що з’являються в разі невстигання приймати відповідні вірні рішення при високій відповідальності за них, значній за обсягом і складністю інформацією, що надходить у процесі роботи.

Екстремальні ситуації, що виникають, породжують стрес гострий (короткочасний) та хронічний (довготривалий).

У випадкові гострого стресу в захисну реакцію програми реагування та мобілізації ресурсів. При довготривалому впливі стресорних факторів можливі два варіанти. У першому варіанті відбувається перебудова функціональних систем, які відповідають за мобілізацію ресурсів. Причому в окремих випадках така перебудова призводить до погіршення здоров’я – формуються серцево-судинні захворювання та хвороби шлунково-кишкового тракту. За другим варіантом перебудова функціональних систем не відбувається. При цьому реакція на зовнішні впливи має локальний характер.

Згідно з теорією Г. Сельє, загальний адаптаційний синдром у своєму розвитку має три стадії.

Перша стадія – це стадія тривоги. Для цієї стадії характерною є оперативна мобілізація адаптаційних можливостей організму. Вона супроводжується підвищеною активністю вегетативної нервової системи, імунної системи. Якщо стресор занадто сильний, то вже у цій стадії може наступити смерть за умови обмежених резервів.

Друга стадія – стадія резистентності – виникає у випадку сумісності дії з можливостями адаптації і продовження дії стресора.

Дана стадія характеризується максимально високим рівнем опору до дії шкідливих факторів.Саме в цій стадії суттєво зростає можливість організму підтримувати гомеостаз (постійність внутрішнього середовища) у змінених умовах за рахунок гіпертрофії кори наднирників і суттєвого зростання продукції глюкокортикоїдів. Завдяки цьому відбувається збереження гомеостазу організму, що проявляється в стійкому стані організму.

Третя стадія виснаження є фінальною стадією стрес-реакції. Вона виникає при продовженні дії стресора в умовах, коли адаптивні механізми, що беруть участь у підтримці стадії резистентності, вичерпують себе. У цій стадії зменшується продукція глюкокортикоїдів і ефективність їхнього впливу на органи-мішені. У даній стадії знижується вірогідність виживання організму.

У реалізації адаптаційих реакцій організму, спрямованих на протидію шкідливому фактору, беруть участь різні механізми.

Механізм розвитку стресу. У механізмі розвитку стресу задіяні ендокринна та нервова система.

Сенсорна інформація, яка досягає мозкових структур (кора головного мозку, ретикулярна формація, гіпоталамус, інші компоненти лімбічної системи), автоматично запускає послідовні відповідні фізіологічні реакції. Спостерігається активація вищих вегетативних центрів і відповідно симпатичної нервової системи. Це сприяє підвищенню функціональних можливостей серцево-судинної, дихальної систем та скелетної мускулатури.

Водночас спостерігається активація і парасимпатичної системи, що забезпечує високі можливості відновлювальних процесів, спрямованих на збереження гомеостазу в організмі. Тобто активація симпатичної та парасимпатичної системи – це перший етап загального адаптаційного синдрому. Збільшення адреналіну і норадреналіну в крові та тканинах організму є першими хімічними ланцюжками в розвиткові стресу. Відомо, що адреналін здійснює швидку мобілізацію енергетичних можливостей організму, що є важливим при короткочасних та інтенсивних навантаженнях. Проте в крові та тканинах він швидко руйнується під впливом фермента. У той же час норадреналін підтримує енергетику організму протягом тривалого часу. Адреналін отримав назву гормону короткої дії, норадреналін – гормону гомеостаза. Стан страху, тривоги, очікування небезпеки зазвичай супроводжуються виділенням у кров адреналіну. Стан розумового напруження, долання психічних перешкод реалізується на фоні високого виділення норадреналіну.

Якщо стресор діє далі, а можливості симпатичної нервової системи вичерпані, то включається другий етап стрес-реакції. Другий етап дозволяє організмові або боротися із загрозою або ж «втікати» від неї (еволюційна реакція боротьби). Відбувається перебудова активності симпатичної та парасимпатичної нервової системи, гіпофіза, гіпоталамуса, надниркових залоз. Цей етап пов’язаний з активізацією мозкового шару наднирників і характеризується надходженням адреналіну та норадреналіну. Як результат, збільшується серцевий викид, підвищується артеріальний тиск, зростає кількість глюкози. Спостерігається прискорення серцебиття, посилення дихання, напруження м’язів. Таким чином, у відповідь на небезпеку організм відразу відповідає серією таких фізіологічних реакцій, як підвищення швидкості кровотоку, збільшення використання кисню та м’язовою активністю, що сприяє підвищенню енергопродукції та дозволяє протидіяти небезпеці. Під впливом різних стресорів в організмі виникають схожі зміни.

Перебудова обміну пов’язана з підвищенням рівня в крові адреналіну, норадреналіну та кортикостероїдів. Підвищений рівень кортикостероїдів сприяє розщепленню ліпідів і надходженню в кров жирних кислот, які є важливим енергетичним субстратом.

У випадкові, коли руйнівна дія стресора не компенсується симпато-адреналовою реакцією, наступає активізація інших ендокринних механізмів. Даний ланцюжок може бути представлений таким чином: неокортекс – гіпокампо-гіпоталамічний комплекс (виділення кортіколіберіна) – гіпофіз (виділення АКТГ) – наднирники (продукція глюкокортикоїдів).

Довготривала й інтенсивна робота кори наднирників призводить до підвищення в них циклічних нуклеотидів внутріклітинного рівня. Це забезпечує високий рівень працездатності.

Проте надмірне виділення глюкокортикоїдів призводить до побічного ефекту, який проявляється утворенням виразки шлунку та зниженням інтенсивності імунних процесів.

Але резервні можливості системи гіпоталамус-гіпофіз-кора наднирників обмежені. Якщо рівень стресових впливів перевищує захисні та резервні можливості організму, людина не спроможна адаптуватися, стан її погіршується, це може призвести до загибелі організму.

Психоемоційний стрес. Французький фізіолог Р. Лазарус увів поняття емоційного стресу. Психоемоційний стрес виникає без фізично шкідливих для організму впливів, унаслідок оцінки ситуації як небезпечної не для здоров’я, а для матеріального благополуччя, для самооцінки, «місця в суспільстві». Три системи беруть участь у виникненні та перебігу стресу.

1. Оцінка стресового випадку, де насамперед мають значення емоції, не враховується розсудливість.

2. Фізіологічні та біохімічні реакції на сам випадок і його оцінку.

3. Реакція поведінки, спрямована на усунення причин стресу.

Реально всі ці три системи спрацьовують одночасно, і процес розвитку стресу визначається їх взаємодією.

Тобто стрес – психофізіологічна реакція особистості.

У сучасних умовах життя психоемоційні навантаження людини – найзагальніша причина стресу. В основі виникнення стресу лежать емоції. Емоції – це своєрідне відношення людини до навколишнього світу і самого себе. У процесі формування і вираження емоційних реакцій включається багато органів і систем: нервова, серцево-судинна, ендокринна, дихальна, м’язова. У формуванні емоційної поведінки беруть участь кора півкуль, підкоркові структури (ретикулярна формація, таламус, гіпоталамус).

Будь-яка емоційна реакція супроводжується певними фізіологічними змінами в організмі: змінюється частота пульсу, частота дихання, величина артеріального тиску, спостерігається напруження певної групи м’язів.

Емоційні реакції негативного характеру пов’язані з тривалою відсутністю умов для задоволення суттєвих потреб людини (біологічних чи соціальних), із конфліктами, розходженнями між очікуваним (надіями) та реальним результатом, труднощами при прийнятті рішень. Стан помірного, емоційного позитивного напруження створює оптимальний рівень психічного тонусу, чинить адаптивний вплив на діяльність людини, прискорює її реакції, сприяє прийняттю правильних рішень при необхідності вибору. Разом із тим раптовість позитивного стресу, особливо у поєднанні з хворобою, старістю може спровокувати тяжкі наслідки (загострення хвороби, раптову смерть).

Будь-якому сенсорному подразникові в центральній нервовій системі дається оцінка – об’єктивна (смислова) та суб’єктивна (емоційна).

У разі, коли суб’єктивна оцінка вказує на загрозу, тобто має негативне спрямування, автоматично запускається ланцюг відповідних фізіологічних реакцій, у тому числі і стрес-реакцій. Інтенсивність реакції визначається не абсолютною величиною подразника, а суб’єктивною його значимістю для даної людини, тому ситуація, яка однією людиною сприймається як стресова, в іншої стресу не викличе. Якщо ж така загроза не існує, то не виникає і стресорна реакція.

Реакціями організму на психоемоційний стрес можуть бути головний біль, скорочення скелетної мускулатури, шлунково-кишкові розлади (діарея), тахікардія, підвищений артеріальний тиск, безсоння. Прояви психоемоційного стресу – це занижена самооцінка, яка може перейти в депресію та тривожність.

У сучасному світі в більшості випадків емоційний стрес не виражається фізичною активністю, а обмежується лише внутрішніми проявами, що призводить до затяжного перебігу та формування хронічного психоемоційного стресу. Проявом останнього є синдром хронічної стомлюваності, основними симптомами якого є головний та м’язовий біль, порушення пам’яті, сонливість, швидка втома. Останнім часом у літературі термін «емоційний стрес» часто використовують для визначення тривоги, конфлікту, переживання загрози безпеці, а також інших емоційних станів, які формуються в людини при наявних реальних психологічно важких ситуаціях або ж коли людина сприймає їх такими, що не можна вирішити. Отже, виникнення та переживання стресу залежить не стільки від об’єктивних чинників, скільки від суб’єктивних, від особливостей самої людини: оцінки нею ситуації, зіставлення своїх сил і особливостей з тим, що вимагається та ін.

Г. Сельє вважав, що приємні і неприємні емоційні збудження супроводжуються зростанням фізіологічного стресу.

Слід зазначити, що періодичні, помірні за силою дії та тривалістю стреси потрібні для тренування нервової, серцево-судинної, ендокринної, травної, дихальної, видільної та інших систем організму, що забезпечує стимуляцію їхньої активності, підтримує життєдіяльність на оптимальному рівні. Суть реакції на стресор полягає в активації всіх систем організму, які необхідні для захисту організму від загрозливих і руйнуючих впливів різної модальності: як психічних так і фізичних, повернення організму до нормальних умов існування. Проте, коли стресорні фактори є непомірними, стрес стає шкідливим для організму. І чим більша інтенсивність стресорного впливу, тим більша вірогідність розвитку дистресу.