3.4. Медичне забезпечення і здоров’я

Частка відповідальності цього фактора за забезпечення здоров’я є найменшою, оскільки саме з медичним забезпеченням більшість людей пов’язує свої надії на здоров’я. Такий підхід обумовлений насамперед тим, що про здоров’я людина найчастіше згадує тоді, коли вже із хворобою змушена звертатися до лікаря. Однак при цьому людина не задумується над тим, що лікар займається не охороною здоров’я, а лікуванням хвороби.

Із самого початку виникнення медицини як науки вона була орієнтована на здоров’я і попередження хвороб. Однак у міру розвитку цивілізації і більш широкого поширення захворювань медицина більшою мірою почала спеціалізуватися на лікуванні хвороб і менше приділяти уваги здоров’ю. Саме тому свої заслуги в теперішній час вона бачить не в кількості здорових, а в збільшенні числа відвідувань поліклінік, обсягів госпіталізації і швидкої допомоги.

Періодично в історії нашої країни починалися спроби боротьби саме за здоров’я своїх громадян. Так у 20-30-х рр. ХХ ст. проведені широкомасштабні заходи щодо профілактики інфекційних і паразитарних захворювань, які давали найбільшу смертність населення (чуми, холери, віспи, черевного тифу). На Заході ці ефективні заходи отримали назву першої протиепідемічної революції і заслужили найвищої оцінки. Це стало поштовхом до використання вітчизняного досвіду у світовій практиці, що дало до середини XX ст. помітні успіхи в попередженні й лікуванні інфекційних захворювань.

Науково-технічний прогрес на межі другого і третього тисячоліть змінив структуру захворювань в усьому світі. Інфекційні хвороби в статистиці загальної захворюваності складають лише близько 10 %. У той же час неінфекційні соматичні хвороби, функціональні розлади психіки, алкоголізм, наркоманія складають до 40% захворювань.

У медичній профілактиці захворювань виділяють три рівні:

- профілактика першого рівня орієнтована на весь контингент дітей і дорослих, ставить своїм завданням поліпшення стану їхнього здоров’я впродовж усього життєвого циклу. Базою первинної профілактики є досвід формування засобів профілактики, розробка рекомендацій зі здорового способу життя, народні традиції та обряди підтримки здоров’я тощо;

- медична профілактика другого рівня займається виявленням показників конституційної схильності людей і факторів ризику багатьох захворювань, прогнозуванням ризику захворювань за сукупністю спадкоємних особливостей, анамнезу життя і факторів зовнішнього середовища. Таким чином, цей вид профілактики орієнтований не на лікування конкретних хвороб, а на вторинну їхню профілактику;

- профілактика третього рівня, або профілактика хвороб, ставить своїм завданням попередження рецидивів захворювання у хворих у загально-популяційному масштабі.

Зрозуміло, найбільш ефективними повинні бути первинна і вторинна профілактика, тобто робота зі здоровими людьми або людьми, які перебувають у так званому «третьому стані». На жаль, у медицини до цих видів профілактики «руки не доходять», а практично всі зусилля зосереджені на третинній профілактиці. У той же час саме ця категорія людей позбавлена уваги медиків. Це означає, що, не маючи уявлення про стан свого здоров’я і шляхи розвитку захворювання, вважаючи себе здоровими, вони не звертають увагу на своє здоров’я і поступово переходять у хворобливий стан. Не даремно Оттавська хартія зміцнення здоров’я (1986) закликає членів-країн ВООЗ приділяти більше уваги питанням здоров’я, а не хворобам, змінити характер взаємин між службами охорони здоров’я і населенням. Подібна рекомендація є закликом повернутися до того положення, що було на зорі зародження медицини – ще не науки, – використання засобів і методів переважно для зміцнення здоров’я людини. Якщо ж хвороба виникала, то для її усунення використовувалися засоби, що мобілізують захисні сили організму на боротьбу із цією хворобою. Наукова ж медицина здоровою людиною не цікавиться, стала більше орієнтуватися на лікування хвороби,а менше – на турботу про опірність організму і профілактику. Ще в XVI ст. видатний англійський філософ і економіст Ф. Бекон писав, що «перший обов’язок медицини – збереження здоров’я, другий – лікування хвороб».

Сучасний стан охорони здоров’я орієнтований не на збереження здоров’я, а на лікування хворих через цілий ряд причин:

- по-перше, для збереження здоров’я необхідна теорія здоров’я, яка б розкрила механізми і шляхи його досягнення, діалектичної єдності здоров’я і способів життя людини. Не маючи такої теорії, медицина має переважно заборонний характер («так не можна»), але немає принципових установок і рекомендацій зі збереження і зміцнення здоров’я («так треба»);

- по-друге, підготовка лікарів у медичних вузах здійснюється, як правило, у напрямку лікування хвороб, більше того, у напрямку спеціалізації на окремих групах патології. Як наслідок, лікар не бачить і не може оцінити стан організму в цілому, що не дозволяє йому усвідомлювати саме поняття здоров’я, а орієнтуватися лише на рекомендовані даної системи медичні «норми»;

- по-третє, первинна профілактика припускає тісну співпрацю лікаря з населенням. Однак для цього сама система охорони здоров’я не дає йому необхідного часу для проведення цієї профілактики, оскільки весь контакт із хворим іде практично цілком на огляд, обстеження і призначення лікування. Крім того, лікар не має відповідної для роботи з населенням психолого-педагогічної підготовки, що дозволила б йому проводити профілактичну роботу з використанням педагогічних технологій і виховних принципів. Що стосується лікарів-гігієністів, робота яких найбільшою мірою відноситься до питань первинної профілактики, то вони головним чином займаються забезпеченням здорового середовища існування, а не здоров’ям людини. Лікарі ж дієтологи займаються переважно лікувальним харчуванням, психотерапевти – використанням психофізичних засобів для лікування порушень психіки та ін.

Окремої уваги заслуговує лікувальна діяльність медицини, тому що існуюче уявлення про лікування хвороби, спрямоване на її усунення, на жаль, найчастіше не відповідає практичним результатам. Найпростіший аналіз показує, що лікар основні зусилля спрямовує на усунення проявів хвороби, що виражаються у визначеній симптоматиці (біль, порушення функцій, психічні розлади тощо). При цьому майже зовсім ігнорується та обставина, що саме симптом відображає адаптивну реакцію організму в нових умовах, спрямовану на нормалізацію свого стану. Домагаючись тимчасового (часто – суб’єктивного) полегшення хвороби за рахунок усунення симптому, лікар не усуває причину, що викликала, тим самим заганяє хворобу «усередину», провокуючи її подальший розвиток і перехід у хронічну форму.

Найчастіше описаний характер «лікування» обумовлений двома взаємозалежними обставинами.

По-перше, лікар не має моделі здоров’я, орієнтуючись на яку він міг би оцінювати ефективність і коректувати лікування. У лікуванні в лікаря є тільки один орієнтир – норма, але така «норма» характеризує лише середню статистичну величину для популяції, до якої відноситься даний хворий, але не враховує його індивідуальні типологічні особливості; найчастіше характеризує функціональний стан системи, а не всього організму в цілому, що, на жаль, мало цікавить лікаря.

Зрозуміло, що, домігшись повернення показників хворої системи до «норми», лікар не домагається самого видужання і розстається із хворим до наступного загострення хвороби. Ось чому відомий клініцист І В. Давидовський відзначає, що ефективність медичної науки зросте тільки тоді, коли через вивчення здорової людини вона зуміє розкрити загальні принципові закономірності його забезпечення, які потім зуміє використовувати й у лікуванні.

По-друге, медицина, не маючи моделі здоров’я, не володіє і методологією оздоровлення, побудованої на використанні безмежних (і позицій наших сьогоднішніх уявлень) адаптаційних можливостей організму. Водночас, щоб стимулювати резерви організму для оздоровлення, необхідно застосовувати ті неспецифічні засоби, що сформувалися в процесі еволюції (рухова активність, температурні впливи, натуральне харчування, нормалізація психічного стану та ін.). Визнаючи значення цих засобів, лікар проте рекомендує хворим ті, що у процесі його професійної підготовки найкраще вивчені, – фармакологію або скальпель. Привабливість і для хворого, і для лікаря такого підходу полягає в швидкому ефекті усунення симптому, що створює у хворого ілюзію швидкого видужання. Використання ж природних сил природи і перехід до здорового способу життя дає результат, хоча й набагато повільніше, але набагато радикальніше. Крім того, у цьому випадкові від самого пацієнта потрібно перейти на обмежуючий від нього зусиль режим, який академік Н.М. Амосов назвав режимом обмежень (у тому, що приємно) і навантажень (у тому, що важко). Саме тому в процесі лікування лікар використовує не стратегічний підхід –досягнення здоров’я, а тактичний – усунення гострих явищ, що саме по собі небезпечно, тому що не прогнозує віддалені наслідки подібного лікування, або ж, знаючи трагічні наслідки, продовжує лікування тими ж засобами.

Роблячи характеристику таких засобів, що використовуються, в традиційному лікуванні, як фармакологія, спокій і скальпель, слід зазначити, що кожне з них має як свої переваги, так і недоліки.

Сьогодні бурхливий розвиток фармакологічної індустрії та широка реклама ліків формує суспільну думку, що за гроші можна придбати все, у тому числі й здоров’я, не докладаючи при цьому особливих зусиль. Натомість перевірена багатовіковим досвідом народна мудрість говорить, що здоров’я за гроші не купиш.

Таблетки, якими б чудодійними вони не були, здоров’я не додадуть. Не випадково Всесвітня організація охорони здоров’я вважає, що здоров’я і лікування людини офіційною медициною і фармакологією в кінці XX ст. надто дорого коштують і є малоефективними. Значно дешевші та корисніші профілактика і саногенез, пов’язані з покращенням харчування, побуту і відпочинку кожної людини. Іншими словами, здоровий спосіб життя є найкращими ліками.

Використання засобів сучасної медицини може бути виправдане, коли мова йде про відновлення здоров’я у випадках критичного стану, реанімації, загострення хвороби, отруєння, травм тощо. У таких ситуаціях подальше життя та здоров’я людини часто залежить від майстерності лікаря. Саме лікарська допомога, переважно в екстремальних ситуаціях, дає медицині, як зазначалося вище, 8-10 % загальної кількості чинників, що визначають здоров’я людини.

Справляючи потужний вплив, такі засоби максимально активізують організм на боротьбу за виживання. Але подібна мобілізація повинна мати лише тимчасовий характер із подальшим відновленням функціонального потенціалу, приведенням власної біоенергетики в гармонійний стан, налаштуванням на саморегуляцію. В іншому разі ліки, підміняючи функції імунної системи, пригнічують і ослаблюють її. У більшості випадків ліки діють лише на симптоми, знімаючи біль як наслідок розладу. Якщо людина продовжує вести звичний спосіб життя, не змінює своїх звичок (не змінюється як особистість), хвороба повертається знову. Подібна практика «лікування» робить людей залежними від аптеки і призводить до деградації людства.

Поділивши людський організм на окремі ділянки, медицина діагностує майже 23 600 хвороб і намагається їх лікувати переважно за допомогою штучних фармакологічних засобів, дедалі більше перетворюючись на придаток фармакологічної індустрії. Сучасна медицина, на жаль, не пропонує методів, спрямованих на комплексну активізацію всього організму. Зосереджуючи увагу на окремих органах та частинах тіла, лікар залишає поза увагою цілісність, якою є організм людини. Однак уся багатовікова медична практика свідчить про ненадійність такого підходу, коли стан організму людини оцінюється за окремими показниками, а не за комплексом загальних функцій. Сучасні наукові відкриття і практика доводять, що такий підхід до людського організму є неприпустимо спрощеним.

Рятуючи хворого від однієї хвороби, лікар часто спостерігає, як пацієнт потерпає від іншої (одне лікуємо, інше калічимо). Медицина налаштована на війну з хворобою, а організм хворого виявляється своєрідним полем битви і зазнає найбільших втрат. Шлях вузької спеціалізації все більше віддаляє медиків один від одного, не дозволяючи сформувати інтегративне уявлення про здоров’я, життя, хвороби. Слабкість і еклектичність теоретичних підвалин медицини найкраще помічали вчені з філософським складом розуму. Ще Гіппократ був переконаний, що лікар, який володіє філософією, подібний до Бога. Із цього приводу він зазначав: медицина часто заспокоює, іноді – полегшує, рідко – лікує. А вже згаданий Ф. Бекон зазначав: «Лікування хвороб складає ту частину медицини, на яку було витрачено багато праці, хоча результати її виявилися дуже мізерними». При цьому потрібно враховувати, на думку вчених, що попередження хвороби в декілька разів дешевше, ніж лікування.

Таким чином, не викликає сумніву низька доля залежності сучасної людини від медичного забезпечення, що обумовлено, з одного боку, її орієнтуванням на лікування, а не забезпечення здоров’я, та відсутністю моделі здоров’я – з іншого.