2.5. Поняття про здоров’я та хворобу

Концепції здоров’я та хвороби є фундаментальними категоріями медицини та біології.

Згідно з визначенням дефініції здоров’я ВООЗ для здорового стану людини характерним є підтримання стійкої неврівноваженості організму та середовища (мається на увазі динамічна пристосованість організму до мінливих умов зовнішнього та внутрішнього середовища), збереження цілісності організму людини, збереження працездатності.

Протилежні характеристики має хвороба. За визначенням ВООЗ, хвороба – це особливий вид страждань унаслідок ураження організму, його систем ушкоджувальними факторами, що призводить до порушень системи регуляції та адаптації і супроводжується зниженням працездатності. Хвороба розглядається як порушення зв’язків організму із зовнішнім середовищем, порушення адаптації до середовища існування. Відомий учений І.В. Давидовський (1966) стверджував, що «хвороба-це пристосування організму, яке характеризується специфічними видовими формами і рівнями пристосувальних актів» (Архив патологи, 1966, №1), тобто хвороба – це форма адаптації.

Деякі дослідники (Струков А.І., Петленко В.П., 1998 ) підкреслюють, що хвороба розвивається на основі фізіологічних закономірностей, у єдності з ними. Фізіологічні процеси мають пристосувальний характер і спрямовані на збереження гомеостазу, тобто на підтримку здоров’я. Пристосувальний (адаптаційний) процес за певних умов може бути недостатнім і втратити свій гомеостатичний смисл, та викликати перебіг життєвих функцій за типом зростаючої декомпенсації.(Струков А.І., 1983). Соціологи та деякі медики підкреслюють значущість порушень працездатності, поведінки при хворобах.

В.П. Бахур указує, що поняття «здоров’я» і «хвороба» цілком визначають можливості активної життєдіяльності людини, її працездатності, благополуччя. На думку В.М. Дільмана, виникнення усіх хвороб пов’язане з існуванням факторів ризику та причин, що надходять із зовнішнього середовища (несприятливі впливи довкілля, зростаючі темпи життя, зміни в харчуванні тощо) або ж зумовлені спадковістю. Окрім того, існують фактори ризику, пов’язані з природженими особливостями (онтогенетичний та інволюційний розвиток). На цій основі В.М. Дільман висунув концепцію чотирьох моделей захворювань (екологічну, генетичну, онтогенетичну та інволюційну). Останні дві моделі пояснюють можливість розвитку нормальних хвороб старості, пов’язаних з індивідуальним розвитком та старінням.

Досить поширеним є визначення хвороби як порушення фізіологічної норми. Здоров’я і хвороба, норма і не норма тісно взаємопов’язані. Показники, що найбільш часто зустрічаються в популяції вважаються нормою, а людина, анатомо-фізіологічні характеристики якої відповідають нормі, вважається здоровою (Зайко М.М., 1996). Ці уявлення є основою для біостатичного підходу до визначення норми, тобто норма – це те, що найбільш характерне для популяції і типове для того чи іншого. Медичне поняття норми деякі дослідники розглядають не як стан, а як процес (Петренко В.П., Царегородцев Г.І., 1979). Норма є певною зоною оптимального функціонування систем із рухливими межами, у яких зберігаються зв’язки із середовищем і узгодженість усіх функцій організму. У медичній практиці «норму» визначають лише на фенотипічному рівні як діапазон коливань функціональних показників від середньостатистичного значення. Поряд з якісними показниками, що визначають стан статичного «здоров’я-норми спокою», усе більшого значення набуває поняття динамічного «здоров’я-норми напруження» (Тихвинський С.Б., 1991), яка якісно характеризується адаптаційними можливостями організму. Перехідний стан між здоров’ям та хворобою – це стан, який характеризується зміщенням у бік виснаження резервів нормального функціонування систем організму (Казін Е.). Та такі стани ще не дають можливості діагностувати конкретну нозологічну одиницю хвороби.

Перехід від здоров’я до хвороби не завжди є раптовим. На думку ряду вчених, між цими станами існує кілька перехідних станів, що не викликають у людини значного зниження соціально-трудової активності та суб’єктивної потреби у медичній допомозі. Перехідні стани виникають на фоні різноманітних факторів ризику, виникнення яких зумовлене сучасними ритмами життя (гіпокінезія, психоемоційні навантаження, незадовільні виробничі, екологічні, соціально-побутові умови). Дія факторів ризику на людину є досить індивідуальною, а вірогідність розвитку тієї чи іншої хвороби залежить від адаптаційних можливостей організму. Єдиним для усіх є розвиток неспецифічної адаптаційної реакції із формуванням певних донозологічних станів. Усі фактори навколишнього середовища і способу життя людини, що викликають неспецифічні адаптаційні реакції організму та призводять до зниження адаптаційних можливостей, можна розглядати як фактори ризику дезадаптації. Тобто фактори ризику розвитку дезадаптації одночасно є і факторами ризику захворювань, оскільки останні є наслідками порушення гомеостазу і зриву адаптаційних механізмів. Захворювання виникають шляхом переходу із дозологічних станів у преморбідні, а потім у нозологічні. Тобто між станом здоров’я та хворобою існує перехідний стан («третій стан»), який характеризується «неповним» здоров’ям. Суб’єктивно це характеризується підвищеним стомленням, погіршенням самопочуття, неприємними відчуттями у ділянці серця, підвищеною нервово-емоційною збудливістю тощо. Об’єктивно можна виявити підвищення артеріального тиску, тахікардію, схильність до гіпоглікемії (зниження рівня цукру у крові). Разом з тим, вивчаючи проблему «третього стану», учені висловили думку, що цей період можна розділити на два: передхвороби та неманіфестованого патологічного процесу. Основною ознакою передхвороби є можливість розвитку патологічного процесу без зміни сили діючого фактора на фоні зниження резервів здоров’я. Межею переходу від здоров’я до передхвороби є такий рівень здоров’я, який не дозволяє компенсувати ті зміни в організмі, що відбулися під впливом несприятливих факторів.

Наступна стадія «третього» стану характеризується порушенням функціонального стану органів та систем, що викликає розвиток патологічного процесу, але поки що без клінічних ознак. Але на сьогодні питання визначення межі між передхворобою та початком неманіфестованого патологічного процесу залишається проблематичним. Разом з тим не слід розглядати «третій стан» як обов’язкову загрозу переходу до хвороби. Адже саме цей стан можна використати для реалізації механізмів відновлення резервних можливостей систем організму. Відновлення можливостей базується на здатності організму компенсувати знижені резерви за рахунок внутрішньосистемних та міжсистемних зв’язків (рис. 2.5).

Початком хвороби вважають появу клінічних ознак, що характерні для того чи іншого патологічного процесу та втрату здатності до виконання соціальних функцій.

Здоров’я ------передхвороба хвороба

Рис. 2.5. Взаємовідношення процесів здоров’я та хвороби

Відомий патофізіолог В.В. Подвисоцкий стверджував, що абсолютна хвороба та абсолютне здоров’я неможливі, бо між ними існує безліч зв’язків та переходів (розуміється біологічний субстрат цих станів).

Незважаючи на значні успіхи в розвиткові наукових інтерпретацій категорії «здоров’я», розуміння сутності здоров’я, у практичній медицині залишається поширеною модель характеристики здоров’я, що базується на альтернативі «здоровий – хворий»: Якщо лікар під час обстеження пацієнта не знаходить ознак патологічного процесу (показники функцій у «нормі»), то він ставить діагноз «здоровий».

Стани, що межують між нормою і патологією, визначаються терміном «донозологічна патологія». Між ними (здоров’я та хвороба) розташовуються проміжні стани, що пов’язані з особливими формами пристосування і можуть бути близькими то до хвороби, то до здоров’я. Тобто перехідні стани здоров’я можуть бути представлені такими змінами:

• умовне здоров’я;

• функціональні порушення;

• проміжні стани;

• хронічні хвороби;

• інвалідність;

• повна втрата функцій;

• смерть.

Такі можливі стани пов’язані, з одного боку, з порушенням гомеостазу, а з іншого – з резервом саморегуляції організму, що забезпечують оптимальні механізми адаптації. Якщо перша з указаних характеристик залежності можна визначити за допомогою діагностичних методів, то другу – функціональну – з точки зору «здоровий-хворий» установити досить складно, бо вони мають якісний характер і не мають кількісного визначення. Дана тенденція сприяла появі діагнозу «практично здоровий». Тобто ознак хвороби лікар не виявив, але вони можуть бути, і в такому випадку лікар відповідальності не несе за те, що може статися з пацієнтом надалі. А людина, яка зверталася до лікаря, може знаходитися в донозологічному стані і вважати себе здоровою. Водночас факти свідчать про велику кількість людей, що не вважають себе хворими, але постійно скаржаться на втому, на погану життєздатність. Це свідчить про можливий варіант перебування людини у перехідному стані на межі здоров’я та хвороби, коли виникає загроза формування хвороби або ж можливого оздоровлення за рахунок резервів саморегуляції (рис. 2.6).

Такий підхід є обґрунтованим, тому що на основі якісної оцінки здоров’я лікар не може визначити, який функціональний резерв людини, за рахунок яких систем відбувається компенсація порушених функцій, а значить не може прогнозувати стан здоров’я. Пацієнт лише під час визначення рівня здоров’я може розраховувати на ефективну реабілітацію, а також контролювати динаміку змін свого здоров’я. І саме з даної позиції слід оцінювати роль валеології та медицини.

Рівень здоров’я

ВАЛЕОЛОГІЯ

МЕДИЦИНА

Початок діагностичних процесів

Стан організму

Здоров’я

Передхвороба

Патологічний процес без клінічних проявів

Хвороба

Смерть

Рис. 2.6. Взаємовідношення валеології і медицини в оцінці стану організму людини

До цього часу залишається дискусійним питання «третього стану»: чи це стан здоров’я (донозологічного) чи початок захворювання.

На думку сучасних дослідників, більшість населення знаходиться у «третьому стані» і при медичних оглядах має діагноз «практично здоровий».

У світлі сучасних підходів до визначення дефініції хвороби Ю.П. Лісіцин (2002) запропонував таке групування.

1. Біологічні дефініції: хвороба – це:

- порушення, дефекти діяльності організму, його органів і систем;

- порушення зв’язків, гармонії із зовнішнім середовищем, адаптації до навколишнього середовища;

- порушення рівноваги внутрішнього середовища організму;

- порушення функцій і механізмів адаптації, загального адаптаційного синдрому, стан дистресу;

- невідповідність природних та біоритмів організму (дисхроноз)

2. Кібернізаційні дефініції: хвороба – це:

- порушення в механізмах керування, координації, регуляції функцій організму;

- порушення у функціональній структурі організму як складній кібернетичній системі;

- порушення моделі організації, розлад алгоритму життєдіяльності.

3. Енергізаційні дефініції: хвороба – це:

- порушення використання енергетичних ресурсів організму;

- дефіцит, надлишок, дисбаланс енергії людського організму;

- неадекватне, невідповідна до потреб дія енергетичних, силових, магнітних впливів тощо.

4. Соціологічні та психологічні дефініції: хвороба – це:

- порушення свободи людського життя у всіх його проявах;

- порушення людських (суспільних) взаємин, контактів, соціальних рис;

- психологічна дезадаптація, дезінтеграція особистості відчуттів, психологічних установок, психосоматична дезорганізація і под.;

- порушення умов, способу життя, життєвого стереотипу.

Таким чином, оцінка і критерії хвороби людини розглянуті автором не тільки в біологічному аспекті, але й у соціальному. Адже хвороба призводить до фізіологічних, соматичних, психічних, соціальних, трудових порушень та стилю життя людини.

Російські дослідники А.І. Вялков, Р.Г. Оганов (2001) виокремлюють такі фактори в розвиткові захворювань:

1. Соціально-економічні фактори (умови праці, побутові умови, матеріальне забезпечення тощо).

2. Соціально-біологічні фактори (вік батьків, стать, перебіг антенатального періоду тощо)

3. Екологічні і природничо-кліматичні фактори (забруднення оточуючого середовища, техногенні катастрофи, рівень сонячної радіації тощо).

4. Медичні фактори ( якість медичної допомоги, доступність медико-соціальної допомоги, медична активність населення тощо).

На основі вищесказаного, робимо висновок, що здоров’я людини є одним із інтегральних показників і визначається впливом цілого комплексу факторів, співвідношення яких змінюється з віком, що потрібно враховувати при оцінці здоров’я та впровадженні загальнооздоровчих і профілактичних заходів.