2.2. Поняття про індивідуальне здоров’я

Поняття «здоров’я» може стосуватися певної конкретної людини або ж групи людей. Медицина як наука вирішує найчастіше проблему здоров’я (нездоров’я) певної конкретної людини, тобто індивіда. Яким чином його оцінюють? Зазвичай, індивідуальне здоров’я оцінюють за самопочуттям, фізичним станом, наявністю хвороби, працездатності, а також за відношенням особистості до життя. Тому у визначенні стану здоров’я як багатовимірної категорії у лікарів домінує якісна оцінка. А проблема визначення здоров’я в кількісному розумінні залишається невирішеною. На думку І. Брехмана однією з фундаментальних проблем валеології є відношення до поняття індивідуального здоров’я та розробка методик діагностики кількості та якості здоров’я.

Енергетична концепція індивідуального здоров’я. Відомо, що здоров’я людини формується в єдності біологічних, психологічних, соціальних та екологічних факторів, що повинно знайти відображення в методологічних підходах до його вивчення, забезпечуючи системний підхід до категорії здоров’я.

Перший успіх у розумінні сутності здоров’я був пов’язаний з дослідженнями Карла-Ланге Андерсена, Йозефа Рутенфранца та їхніх колег (1982). Вони вперше порівняли стан тілесного здоров’я людини з показниками її максимальної аеробної здатності, що визначається кількістю споживаного за хвилину на один кілограм маси кисню, довели наявність тісного зв’язку між ними. У дослідженнях цих учених було показано, що суттєве збільшення поширеності хронічних неепідемічних захворювань за 30 років (від 1938 р. до 1969 р.) збігається із значним зниженням показників максимального споживання кисню (МСК). Разом із тим на показник споживання кисню орієнтувалися під час оздоровчого тренування (К. Соорег, 1970; К. Вгисе, 1973). На основі отриманих даних було виявлено межу даного показника, нижче якої в людини спостерігається погіршення здоров’я.

Дослідження Г.Л. Апанасенка та Р.Г. Науменко (1988) також підтверджували наявність зв’язку між показниками енергетики та фізичним здоров’ям людини. Дослідження, які проводилися Г.Л. Апанасенком та його колегами, дали можливість зробити висновок, що саме показник «енергопотенціал біосистеми» слід використовувати для характеристики кількості здоров’я індивіда.

На думку дослідника, існує жорстока закономірність: за умови зниження ресурсів (кількості) здоров’я завжди розвивається хвороба. Тому активна первинна профілактика можлива на етапі зниження здоров’я здорового індивіда. Г.Л. Апанасенко робить висновок: «Люди не вимірюють своє здоров’я, а тому не можуть застосувати якісь заходи, щоб попередити розвиток хвороби».

Взаємозв’язок між здоров’ям та рівнем його енергетичного потенціалу відслідковується в категоріях термодинаміки та біологічної еволюції.

На основі методології всі сучасні концепції розвитку можна віднести до трьох основних типів: субстратні, енергетичні та інформаційні. При енергетичному підході розглядають два енергетичні принципи: екстенсивного та інтенсивного розвитку життя. Перший пов’язаний із залученням енергії біосистемами, а другий – з ефективністю її використання. Еволюція органічного світу була витрачена на те, щоб забезпечити можливість вироблення потужної біоенергетики. На думку А.С. Северцова (2005) під час еволюції всіх систем усе більш суттєву роль відіграють процеси, спрямовані на покращення якості використання енергії, «підйом енергії» і, відповідно, «підвищення дихальної функції» є однією і головних еволюційних змін. Таким чином, прогресивна еволюція живого пов’язана із посиленням інтенсивності енергоутворення організмів. Характерно, що поряд із зростанням енергопотенціалу спостерігалася прогресивна морфо-функціональна перебудова. На основі фактичного матеріалу, що характеризує дане положення І.А. Аршавським (1967) було сформульоване енергетичне правило скелетних м’язів, «згідно з яким є тісна взаємозалежність між енергетичним потенціалом організму та руховою активністю». Дослідження І.А. Аршавського виявили, що період після народження у ссавців характеризується значним збільшенням енергетичних потужностей організм. Під час старіння організму спостерігається швидке зниження здатності до споживання кисню (Л. Іванов, 1975).

Таким чином, проведені дослідження підтверджують роль енергопотенціалу в процесах біологічної еволюції, здоров’я та працездатності і роблять обґрунтованими використання енергетичних можливостей організму для визначення рівня здоров’я. Проте енергетичний підхід до розуміння сутності здоров’я стосувався лише одного компонента здоров’я – фізичного. Хоч саме з фізичним здоров’ям людини мають справу лікарі, біологи, педагоги. З’ясування ролі енергетичного потенціалу організму в здорової людини дозволяло розробити практичні заходи, спрямовані на усунення захворювань, в основі яких лежить недостатня «енергозабезпеченність» організму (Апанасенко Г.Л., 1992).

Разом із тим енергетична концепція не узгоджувалася із численними фактами тривалого життя людей із низьким рівнем показника МСК, а також наявність порушень здоров’я у висококваліфікованих спортсменів при значних рівнях максимального споживання кисню.

Проведені дослідження даної проблеми виявили, що життєздатність забезпечується не тільки енергетикою, але й біологічною організованістю, що забезпечує оптимальний зв’язок різних функцій і органів (Муравов І.В., 1993; Буліч Е.Г. та інш., 1994;). Ступінь біологічної організованості чи її порушення (вираженість морфо-функціональної дезорганізації) знаходить своє вираження в корелятивних зв’язках, що існують між взаємопов’язаними органами та функціями. Виявилося, що у спортсменів з високим рівнем енергетичною потенціалу часто спостерігається значне зниження показників корелятивних зв’язків між взаємопов’язаними функціями. У людей, які мали низький енергопотенціал за відносно сприятливого стану здоров’я, кореляція взаємопов’язаних функцій була вищою, ніж у осіб цього ж віку, які мали відхилення у стані здоров’я. Таким чином, біологічна організація є важливою компонентою здоров’я. За умови послаблення взаємозв’язків організм стає уразливим для дії несприятливих впливів, а у випадкові падіння функціональних зв'язків до нуля – організм гине.

Отже, суть здоров’я – це життєздатність індивіда, що визначається енергетичною та організаційною компонентою здоров’я.

Найбільш повна уява про життя як процес поповнення енергії та впливу енергії на живу природу була розкрита В.І. Вернадським. У 1922 р. В.І. Вернадський описав зв’язок енергетичності біосистеми з її життєздатністю.

Положення про джерела та характер енергії, що забезпечує функціонування живих систем, про застосування до них законів термодинаміки розкриті Е.С. Бауером (1935). Він сформулював принцип «стійкої нерівноваги», що є відмінністю живого від неживого (рис. 2.1). Причиною нерівноваги в живих системах є внутрішня енергія, яка є енергією фосфатних зв’язків. Здатність накопичувати енергію в макроергічних зв’язках є універсальною енергетичною функцією всього організму в цілому. Саме ця функція забезпечує неврівноважений стан біосистеми – життя, а її кількісна характеристика є основою для оцінки життєздатності конкретного організму.

Рис. 2.1. Біологічна та фізіологічна суть еволюції (принцип Е.С. Бауера, 1936)

Живий організм представлений у вигляді кулі, що знаходиться на нахиленій площині. Ступінь стійкості кулі визначається її енергопотенціалом (життєздатністю). Перехід кулі в стан рівноваги означає смерть.

Е.С. Бауер сформулював основний закон біології: «… тільки живі системи ніколи не бувають у стані рівноваги і виконують за рахунок своєї вільної енергії постійно роботу проти рівноваги…». Отже, основною умовою існування всього живого на Землі є здатність поглинати енергію із зовнішнього середовища, акумулювати її, використовувати для забезпечення процесів життєдіяльності. Зовнішня енергія, що надходить, що надходить, наприклад, з їжею, трансформується в специфічну енергію хімічних сполук, акумулюється і здатна забезпечувати роботу, підтримуючи стан нерівноваги. Чим більше енергії в клітинах, тим ефективніше здійснюється функція органів та систем, і відповідно організм людини буде більш стійким до впливу негативних факторів.

Основним джерелом енергії в організмі є окислення киснем атомів водню харчових речовин (в основному вуглеводів та жирів). Енергія, яка звільняється при біологічному окисленні, частково розсіюється у вигляді тепла, а частково акумулюється способом фосфорилювання аденозиндифосфорної кислоти (АДФ) з утворенням АТФ-сполуки з нестійкими звязками, які містять величезну кількість енергії. Для отримання енергії в біосистемі використовується два механізми: анаеробний ( гліколіз) і аеробний (цикл Кребса і пентозний цикл). В умовах гліколізу на кожну використану молекулу глюкози утворюється лише 2 молекули АТФ. При розщепленні однієї грам-молекули глюкози (180 г) з утворенням молочної кислоти виділяється 56 ккал. Оскільки при утворенні грам-молекули АТФ зв’язується біля 10 ккал, ефективність процесу поглинання енергії при гліколізі становить 36% (20 ккал з 56 ккал). Указані 20 ккал перетворені в енергію фосфатних зв’язків АТФ складають лише біля 3% всієї енергії, що міститься в грам-молекулі глюкози (690 ккал).

Процес аеробного розпаду вуглеводів енергетично більш ефективний. Під час розщеплення молекули глюкози до вуглекислого газу та води клітини поглинають більшу частину енергії. Усього в результаті окислення однієї молекули глюкози синтезується 38 молекул АТФ, причому 36 із них утворюється за умови наявності кисню. Під час синтезу 38 молекул АТФ зв’язується 380 ккал з 690 ккал, що міститься в грам-молекулі глюкози. Таким чином, енергетична ефективність окислення глюкози складає всього 55%, із них лише 3% – припадає на гліколіз.

Отже, аеробне окислення ефективніше й економніше анаеробного більше, ніж у 17 разів. Окрім того, необхідно зважати, що витрати глюкози при аеробному окисленні різко знижуються (за рахунок використання інших енергетичних субстратів), а під час гліколізу використовуються лише вуглеводи, тому для поновлення енергетичних ресурсів тканин потрібна значна кількість субстрату, яку не зможе забезпечити нормальний кровоток.

Отже, всі високоорганізовані тварини з інтенсивним рівнем уживання енергії не в змозі довгий час існувати без кисню. Здатність забезпечувати більше поглинання кисню визначає той резерв енергії, який може бути використаний для інтенсифікації процесів життєдіяльності. Чим більша ця здатність, тим організм більш життєздатний. Тобто проблема визначення ступеня життєздатності пов’язується з проблемою визначення МСК.

Визначення максимального споживання кисню проводиться за допомогою прямого і непрямого методів. Для прямого визначення МСК використовуються тести з фізичним навантаженням, що вимагає максимального транспортування кисню.

Для визначення показника МСК за непрямим методом використовується тест Купера. Цей тест заснований на тому, що енергетичним базисом загальної витривалості (фізична якість) є аеробні механізми енергоутворення. Тому можна визначити функціональний клас аеробної здатності за часом подолання певної дистанції. Для чоловіків – це 3 км, а для жінок – 2 км. Якщо чоловік подолає дану дистанцію за 14 хв., то відповідно МСК становить – 42 мл/кг/хв., подолання дистанції жінкою за 11 хв. 30 сек. – 35 мл/кг/хв. Проте використання тестових процедур з максимальним фізичним навантаженням, а також тесту Купера не знайшло широкого застосування під час масових обстеженнях населення через небезпеку для людей із латентними формами серцево-судинних захворювань.

Аналіз проведених досліджень із визначення аeробного енергопотенціалу біосистеми дозволив зробити висновок про існування певної межі, нижче якої спостерігається порушення її діяльності. Ця межа відповідала показнику МСК у чоловіків – 40-42 мл/кг/хв., у жінок – 33-35 мл/кг/хв. Даний показник відповідає «безпечному рівню» соматичного здоров’я. Зниження аеробного енергопотенціалу за ці межі свідчить про можливий розвиток ендогенниих факторів ризику та формування хронічного соматичного захворювання. Зважаючи на те, що енергетичний потенціал є інтегральним показником роботи системи, його можна використовувати для характеристики рівнів здоров’я. Г.Л. Апанасенко запропонував шкалу соматичного здоров’я, з виділенням п’яти рівнів здоров’я: низький, нижче середнього, середній, вище середнього, високий.

Дослідження із вивчення залежності розвитку захворювань від показника аеробного енергопотенціалу були проведені американськими вченими з центру К. Купера. Виявилося, що смертність людей зростає із зниженням показника максимального споживання кисню за межі 40-42 мл/кг/хв. у чоловіків та відповідно у жінок – нижче 33-35 мл/кг/хв. за умови наявності ендогенних факторів ризику розвитку захворювань. Отже, було підтверджено наявність феномена «безпечного рівня» здоров’я.

Використовуючи матеріали популяційних досліджень максимальної аеробної здатності, які отримані в різні роки, можна відмітити важливу закономірність, що стосується біологічної природи сучасної людини: за останні 40-50 років популяційний рівень максимальної аеробної здатності суттєво знизився і в середньому виходить за межі «безпечної зони» соматичного здоров’я. Можливо, що саме в цьому і є причина епідемії хронічних не інфекційних захворювань, що поширюються в розвинутих країнах із другої половини ХХ ст.

Починаючи з 25 років у людини знижується питома швидкість теплопродукції на 3,0-7,5% за кожні 10 років. В основі цього явища – зміна активності ферментів, концентрації мітохондрій у клітинах тощо (Зотін А.І., 1974). А тому кожен індивід переходить межі «безпечного рівня» здоров’я у різному віці, з різною швидкістю. Зниження рівня соматичного здоров’я спостерігається вже із 4 декади життя. Дотримання принципів здорового способу життя людиною може забезпечити існування у безпечній зоні соматичного здоров’я до кінця 6 декади життя.

Крім соматичного, у людини існує ще два рівні організації: психічний (душевний) та духовний. У результаті об’єднання їх в одну систему зміни одного компонента впливають на інші. Відхилення як у психічному, так і в духовному аспектах здоров’я знайдуть своє відображення на способі життя індивіда, а значить – на тілесному стані. Цим можна пояснити розвиток хвороб при наявності психоемоційного напруження. Адже психоемоційний стрес призводить до зростання напруження органів і систем, що супроводжується підвищеними затратами енергопотенціалу. У зв’язку із цим залишається менше енергії на протидію хвороботворним факторам. Обмеженість можливостей протидіяти хвороботворним факторам є причиною розвитку хвороби.

Валеологічна концепція в оцінці індивідуального здоров’я. Системний підхід до оцінки індивідуального здоров’я актуалізує людину в цілісності та багатомірності її динамічних характеристик і відповідно висуває на перший план завдання щодо виховання потреби в здоров’ї, формуванні культури здоров’я в процесі становлення індивідуального здоров’я.

У цілісній характеристиці здоров’я значну роль відіграє рівень та гармонійність фізичного розвитку (ФР), який у будь-якому віковому періоді характеризують метаболічні процеси в організмі, збалансованість ендокринної системи та адекватність фізичного виховання (ФВ).

Фізичний розвиток людини тісно пов’язаний із функціональним станом організму. Функціональний стан організму людини визначається резервами його основних систем. Збільшення резервних можливостей організму на основі узгодженості в інтересах цілісного організму, реакції окремих органів і систем та мобілізація фізіологічних резервів є реакцією високої біологічної значимості. У свою чергу резервні можливості залежать від стану механізмів регуляції, їх досконалості, що має значення не тільки в процесі адаптації в побутових та виробничих умовах, а й у випадку хвороби.

Визначення діапазону фізіологічних резервів організму людини здійснюється за допомогою інтенсивних, дозованих фізичних або розумових навантажень – функціональних проб. Фізичне навантаження є універсальним тестовим засобом, за допомогою якого оцінюються функціональні можливості організму, його резерви.

Цілісний підхід до оцінки здоров’я вимагає визначення не лише матеріального субстрату (морфо-функціональний і психофізіологічний), а й структури індивідуального здоров’я (табл. 2.1).

Більшість показників, що характеризують індивідуальне здоров’я, можна визначити кількісно, що в кінцевому результаті дає можливість визначити рівень здоров’я та перспективи здоров’я кожної окремої людини. Отримані результати обстеження здоров’я індивіда дають можливість запроваджувати ефективні заходи профілактики стосовно кожного показника.

Таблиця 2.1

Показники індивідуального здоров’я (за Р.І. Айзман, 1996)

Показники	Ознаки
генетичні	генотип, відсутність спадкових дефектів
біохімічні	показники біологічних рідин та тканин
метаболічні	рівень обміну речовин у спокої та під час навантаження
морфологічні	рівень фізичного розвитку, тип конституції
функціональні	функціональний стан органів та систем: а) норма спокою б) норма реакції, в) резервні можливості
психологічні	емоційно-вольова, інтелектуальна сфера: тип вищої нервової діяльності (ВНД), тип темпераменту, тип домінуючого інстинкту
соціально-духовні	цільові установки, моральні якості, ідеали тощо
клінічні	відсутність ознак хвороби

Таким чином, кількісна оцінка соматичного здоров’я індивіда є тим критерієм, що може використовуватися для діагностики та оцінки заходів щодо зміцнення здоров’я. На цьому заснований валеологічний підхід до проблеми індивідуального здоров’я.

Урахування індивідуальних особливостей (генетичний, віковий, статевий аспекти) людини для визначення рівня здоров’я має пріоритетне значення. Останні дослідження вказують на значущість морфо-функціонального типу людини, який зумовлює відносно постійні морфологічні, функціональні, психологічні, біоритмологічні якості. Морфо-функціональна конституція людини визначається спадковим кодом, а формування способу життя з урахуванням даного фактора, безумовно, впливатиме на здоров’я та тривалість життя. З медичної точки зору важливим є співвідношення між конституцією та схильністю до патології. В.П. Казначеєв і С.В. Казначеев (1986) підкреслюють, що конституція визначає такі якості організму, які є досить важливими як для розуміння його особливостей при наявному здоров’ї, так і в умовах можливої патології:

• індивідуальна будова тіла, специфічна чутливість до зовнішніх факторів і здатності реагувати на них;

• цілісність морфологічних і функціональних ознак (спадкових або набутих), що детермінують реактивність організму;

• біоритміка організму;

• здатність до регенерації;

• функціональні особливості центральної нервової системи.

Уся різновидність конституціональних класифікацій пов’язана з комбінацією трьох основних ознак: розмірів тіла, типу обміну речовин та способом реагування на зовнішні впливи. Якщо перші дві ознаки важливі для діагностики, то остання визначає перспективи здоров’я (нездоров’я).

Відомі три основні типи: нормостенічний, гіперстенічний, астенічний (Черноруцький В.М., 1925). Важливо, що відповідність людини до певного типу забезпечує особливості життєдіяльності і факторів ризику здоров’я. Так, для людей астенічного типу властива схильність до простудних захворювань, доброякісного перебігу захворювань дихальної системи, підвищена збудливість. Для людей гіперстенічного типу властива схильність до хвороб опорно-рухового апарату, серцево-судинних захворювань.

«Конституціональні установки» того чи іншого типу формуються відносно багатьох життєвих функцій. В.П. Казначеєв (1986) визначає конституційні типи «спринтерів» та «стайерів», які відрізняються за адаптивною стратегією в екстремальних клімато-географічних умовах. У формуванні класифікації важливе значення мають такі генотипічні і фенотипічні риси людини, як пріоритетність типу енергозабезпечення (аеробний, гліколітичний), морфо-функціональний тип, тип нервової системи та ін. До «спринтерів» відносять людей, які добре адаптуються до мінливих обставин, швидко включаються в нові ритми життя. У «спринтерів» патологічні процеси мають швидкий перебіг, з найменшою тенденцією до переходу в хронічну форму. Люди «стайерського» типу важко адаптуються до нових умов, за умови наявності патологічних процесів можливий перехід у хронічні форми.

Обізнаність людини щодо своїх «конституційних установок» дозволить правильно організувати свій спосіб життя із можливим уникненням впливу факторів ризику захворювань, які властиві для даного типу конституції.

Висвітлюючи проблему здоров’я, особливої уваги потребують статеві відмінності життєздатності. Захворюваність, смертність, тривалість життя чоловіків і жінок відрізняються в усіх популяціях.

Гендерна статистика показала соціально-демографічні особливості таких специфічних груп, як жінки і чоловіки. Коефіцієнт смертності в чоловіків у 2-2,5 рази вищий, а тривалість життя нижча, ніж у жінок.

За останніми статистичними даними, різниця в рівнях смертності між чоловіками і жінками в Україні відбивається на величині різниці середньої очікуваної тривалості життя між ними і досягає 11,7 року (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Гендерні відмінності за середньою очікуваною тривалістю життя 2005-2008 рр.

Рік	Середня очікувана тривалість життя
	чоловіки	жінки
2005	62,23	73,97
2006	62,38	74,06
2007	62,51	74, 22
2008	62,51	74,28

Різниця тривалості життя жінок і чоловіків пов’язана, насамперед, з недостатньою увагою до охорони здоров’я чоловіків і до профілактики негативних впливів. Чоловіки психологічно важче переносять економічні проблеми, зокрема безробіття, яке протягом тривалого часу в Україні тримається на рівні 8 -15 %, невдале кар’єрне просування, низьку заробітну плату. Щорічно в репродуктивному віці помирає близько 80 тис. чоловіків і 24,4 тис. жінок. Поширеність алкоголізму серед чоловіків у 5,5 разів вища, ніж у жінок. Захворюваність, смертність, тривалість життя чоловіків і жінок відрізняються в усіх популяціях. Це обумовлено впливом небіологічних факторів: з одного боку, куріння, уживання алкоголю, професійний та побутовий травматизм, а з іншого – вплив тестостерону на підвищену чутливість чоловічого організму до певних факторів ризику.

Для жіночої статі характерними є чотири закономірності:

- на усіх етапах онтогенезу відмічається більш висока резистентність до дії шкідливих факторів;

• на усіх етапах онтогенезу життєздатність жіночої статі менше, ніж чоловічих, залежить від індивідуальних спадкових варіацій;

• в умовах розвитку цивілізації жінки більш ефективно адаптувалися до нових умов життя;

• жінки мають більшу здатність адаптуватися до своїх хвороб, ніж чоловіки.

У вирішенні питань здоров’язбереження слід ураховувати віковий аспект. У процесі вікового зниження гомеостатичних функцій з’являється нездатність контролювати наслідки не тільки зовнішніх дестабілізуючих впливів, а й внутрішніх змін життєво важливих параметрів, що пов’язані з нестабільністю обміну та регуляції. На основі цього можна стверджувати, що зниження адаптаційних можливостей організму з віком призводить до зростання захворюваності.

Поступове збільшення прошарку населення непрацездатного віку в Україні вимагає особливої уваги до заходів щодо поліпшення медико-соціального забезпечення даного контингенту.

Віковий розвиток відбувається за генетично детермінованою програмою. У кожному віковому періоді відповідно до програми спостерігається становлення однієї або ж групи функціональних систем, які забезпечують умови адаптації. Адже в кожному віковому періоді організм має вирішувати властиві саме даному віку домінуючі особливості розвитку (накопичення маси тіла, розвиток рухових якостей, дозрівання мозку тощо).

Відомо, що у віці 4-5 років у людини спостерігаються високі темпи морфо-функціональних змін, а в підлітковому віці спостерігається відповідна дисгармонія, що супроводжується зниженням резистентності організму. У юнацькому віці спостерігається оптимальне співвідношення роботи усіх функціональних систем організму. У середньому віці (45-59 років) відбуваються деякі зміни фізіологічних реакцій, що дозволяє вважати середній вік першою стадією старіння організму.

Ураховуючи існуючі закономірності, сучасні фізіологи визначають 12 вікових періодів в онтогенетичному розвитку людини.

Останні дослідження психологів, фізіологів, медиків довели, що кожні 12 років в організмі відбуваються зміни, які охоплюють усі аспекти життя – морфологічні, функціональні, психологічні тощо. Вони відомі як кризові періоди.

Вплив ендогенних та екзогенних факторів, у яких розвивається людина, зумовлює певну ефективність розгортання індивідуальної генетичної програми. Відповідно і реалізація такої програми у різних людей відрізняється у часі. Несприятливий вплив різноманітних чинників на організм зумовлює перехід на більш низький рівень розвитку, а в разі сприятливого впливу – на більш високий. Наявність такої специфіки дозволяє кожній людині переглядати основи свого життя та вносити в нього корективи, які дозволять попередити негативний вплив як ендогенних, так і екзогенних факторів ризику.

Якщо послідовність вікових фаз є незворотною, то рівні розвитку організму залежать від матеріальних та культурних передумов, які визначаються економічним та соціальним розвитком суспільства.

Урахування вікового аспекту для визначення індивідуального здоров’я дозволяє розробити заходи первинної профілактики та створює можливості керування здоров’ям кожної окремої людини.