10.7. Визнання правочину недійсним як спосіб захисту права власності

Визнання правочинів недійсними із застосуванням відповідних правових наслідків, згідно зі ст. 16 ЦКУ, розглядається як один із способів захисту цивільних прав та інтересів загалом. З огляду на те, що значна частина цивільних правочинів опосеред­ковує оборот майна, яке належить особі на праві власності, доці­льно розглянути цей спосіб захисту крізь призму захисту права власності.

Матеріали узагальненої судової практики відображено у поста­нові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 р., яка діє і сьогодні зі змінами та доповненнями, та у Роз'ясненні Вищо­го арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирі­шення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 бе­резня 1999 р. Однак ці узагальнення були виконані до введення в дію ЦКУ і окремі їхні положення вже не можуть бути враховані при розгляді судами таких справ.

Правочини, вчинені сторонами всупереч вимогам закону, при­йнято поділяти на дві групи: нікчемні та оспорювані правочини. 3. Ромовська поділяє такі правочини на: правочини, які порушу­ють правові заборони, тому вони можуть бути названі протиправ­ними; правочини, учасники яких знехтували певними перешкода­ми, рекомендаційними нормами закону, тому вони не можуть бути названі протиправними.¹

У ч. 2 ст. 215 ЦКУ зазначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не ви­магається. Саме це положення часто нехтують в судовій практиці. Суди, постановляючи рішення, визнають недійсним нікчемний правочин із застосуванням наслідків його недійсності. Натомість, оспорюваний правочин - це такий, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених зако-

Ромовська 1. Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч­ний курс. Підручник.- К.: Атіка, 2005.- С. 373.

238

ном. Правові наслідки недійсності правочину визначені ст. 216 ЦКУ. По-перше, недійсний правочин не створює юридичних на­слідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Загальним на­слідком недійсності правочину є реституція. Окрім цього, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або тре­тій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. У разі визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом обману чи насильства, з винної сторони стягуються збитки в подвійному розмірі.

Отже, захищаючи своє право власності через визнання право­чину недійсним, власник, таким чином, може вимагати: 1) повер­нення майна, що стало предметом правочину, в натурі. Така вимога, на відміну від віндикації, випливає із зобов'язального ха­рактеру відносин сторін. Тобто порушення права власності відбу­лося в рамках зобов'язального правовідношення, підстави виник­нення якого (правочин, договір) було визнано недійсними; 2) якщо майно не збереглося в натурі, власник вправі вимагати відшкоду­вання його вартості за цінами, які існують на момент відшкоду­вання. Саме за цією ознакою визнання правочину недійсним як спосіб захисту права власності відрізняється від віндикації, оскіль­ки предметом віндикації може бути майно в натурі, визначене ін­дивідуальними ознаками. Якщо майно загинуло, то власник має право на відшкодування збитків, а не на віндикацію майна; 3) вла­сник має право на відшкодування збитків, завданих недійсним правочином, та моральної шкоди.

У судовій практиці виникає проблема, яку умовно можна на­звати «ланцюговою» реституцією. Майно передане власником контрагенту за правочином, який згодом визнається недійсним. Та­кий контрагент за наступним правочином відчужив це майно третім особам, вони в свою чергу відчужили майно. Такі схеми, як свід­чить практика, часто наявні при відчуженні нерухомого майна. Чи мож­ливим є витребування такого майна від цих осіб, якщо первісний правочин визнано недійсним чи він є недійсним на підставі прямої вказівки закону?

У пошуках відповіді на поставлене питання звернемося до норм ст. 658 ЦКУ. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у разі, якщо власник не має права вимагати його повернення. Такі випадки визначені стат­тями 387, 388 ЦКУ - власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заво­лоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в осо-

239

би, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребу­вати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загуб­лене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він пе­редав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У кон­тексті досліджуваної проблеми на момент укладення правочину, який згодом може бути визнаний недійсним (оспорюваний право-чин), набувач стає власником переданого йому майна з моменту, який визначається за правилами ст. 334 ЦКУ. Тому в подальшому, відчужуючи таке майно, власник діє як такий (юридично така осо­ба визнаватиметься власником майна до вступу рішення суду про визнання правочину недійсним в законну силу). При визнанні пра­вочину недійсним і застосуванні реституції правові підстави на­буття права власності таким чином відпадають. Інтереси добросо­вісних набувачів захищаються з врахуванням правил ст. 388 ЦКУ -«ланцюгова» реституція можлива з певними обмеженнями. В тих самих випадках, коли правочин є нікчемним, набувач за таким правочином не набуває права власності, оскільки недійсний пра­вочин не створює юридичних наслідків. Особи, які набувають майно в таких набувачів, не можуть бути обізнані з характером цього правочину (зазвичай цей характер старанно приховують), їхні інтереси захищаються з урахуванням положень ст. 388 ЦКУ і «ланцюгова» реституція в цьому випадку також можлива. Тому доцільно було б уточнити друге речення ст. 658 ЦКУ - якщо про­давець товару не є його власником або правові підстави набуття ним права власності згодом відпали, покупець набуває право влас­ності лише у разі, якщо власник не має права вимагати його повер­нення.

Позовні вимоги про визнання правочину недійсним поєдують-ся з іншими вимогами власника, який обирає такий спосіб захисту. Така категорія справ є досить поширеною в судовій практиці в різ­ній інтерпретації.

ТзОВ «Н» - позивач звернувся до господарського суду з позо­вом про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 1 квітня 2004 р., укладеного між ВАТ «Р» та сільською радою П.- відповідачами. Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що до­говір порушує законні права та інтереси позивача, не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки сільська рада уклала його без достатніх підстав: договір нотаріально не посвідчений, не

240

містить додатків, плану (схеми) земельної ділянки, кадастрового плану з відображенням обтяжень, акта визначення меж земельної

ділянки.

Судом було встановлено, що у грудні 2003 р. між позивачем та фізичними особами - власниками земельних ділянок було укладе­но договори оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення, що розташовані на території сільської ради загаль­ною площею 112 га на 5 років (всього 26 договорів, які на час роз­гляду справи були чинними). Незважаючи на те, що поле перебу­вало у користуванні позивача на законних підставах, сільська рада (орендодавець) уклала договір оренди частини поля площею 39 га з ВАТ «Р» (орендарем). Тобто, сільська рада передала в оренду земельну ділянку, яка їй не належала, а власники відповідних зе­мельних ділянок не надавали їй повноважень на укладення такого договору. Заслухавши пояснення сторін та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача. У судовому рішенні було зазначено, що укладення договору орен­ди між сільською радою та ВАТ «Р» порушує права позивача як орендаря та фізичних осіб - власників земельних ділянок, які пе­редали їх йому в оренду. Рішенням суду договір оренди було ви­знано недійсним з посиланням на п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦКУ.¹ Отже, пра­во користувача земельної ділянки і опосередковано право власнос­ті фізичних осіб - орендодавців було захищене в судовому порядку через визнання договору недійсним.