10.6. Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності

Правові засади захисту власника від втручання державних ор­ганів закладено ще Законом України «Про власність».

У ст. 48 цього Закону зазначалося, у разі прийняття Україною ; законодавчого акта, який припиняє право власності, держава від­шкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповід­но до реальної вартості майна на момент припинення права влас­ності, включаючи і нестримані доходи.

У ст. 56 цього Закону - не допускається втручання державних і органів у здійснення власником своїх повноважень або встанов­лення непередбачених законодавством додаткових обов'язків чи обмежень. За шкоду, заподіяну неправомірним втручанням дер­жавних органів, власнику відшкодовуються завдані збитки в пов­ному обсязі.

У ст. 57 цього Закону зазначалося, що у разі порушення прав власника, заподіяного в результаті видання акта органом держав­ного управління або місцевим органом державної влади, такий акт визнається недійсним за позовом власника.

У ст. 393 ЦКУ закріплено правило про те, що правовий акт ор­гану державної влади, органу влади АРК або органу місцевого са­моврядування, який не відповідає законові і порушує права влас­ника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. За власником визнається право вимагати відновлен­ня того становища, яке існувало до видання такого акта, а у разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Отже, на законодавчому рівні закріплено нові способи захисту права власності, які раніше не існували. Головна особливість таких способів захисту полягає в тому, що відповідачами у справі висту­пають безпосередньо органи держави, наділені владними повно­важеннями чи органи місцевого самоврядування. Законодавче за­кріплення відповідальності держави перед іншими власниками за допущені порушення права власності є свідченням реалізації принципу рівності всіх суб'єктів права власності, принципу непо­рушності права приватної власності і в цілому відповідає концеп­ції правової держави.

Президія Вищого арбітражного суду України 26 січня 2000 р. дала роз'яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів,

234

пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших ор­ганів». Як зазначено у роз'ясненні, акти, залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відно­син, що врегульовані ним, поділяють на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чин­ного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійс­ним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи органі­зації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову. При розгляді та­ких справ судам треба виходити з того, що сам факт державної ре­єстрації акта у Міністерстві юстиції не є незаперечним доказом відповідності такого акта чинному законодавству.

При розгляді таких справ обов'язково постає питання про оцін­ку судом характеру акта і про можливість тлумачення його положень на відповідність законодавству. З цього приводу у роз'ясненні зазначено, що господарський суд не вправі здійснюва­ти оцінку конституційності актів КМУ, оскільки вирішення такого питання віднесено до повноважень Конституційного Суду. Щодо відповідності актів іншим, крім Конституції України, законам України та актам Президента України, то вона оцінюється госпо­дарським судом на загальних підставах відповідно до чинного за­конодавства.

За змістом ст. 393 ЦКУ мова йде про можливість оспорення та скасування законності правового акта, яким порушено право влас­ності, а не акта державного органу чи органу місцевого самовря­дування індивідуального характеру. Підставою для визнання тако­го акта незаконним та його наступного скасування є дві умови, як це випливає зі змісту ст. 393 ЦКУ: 1) такий акт не відповідає зако­нові; 2) порушує права власника. Отже, позивач повинен довести ці дві умови, вимагаючи захисту свого порушеного права в поряд­ку зазначеної статті. Прогнозуємо, що доведення першої обстави­ни в судовій практиці буде вкрай проблематичним.

У судовій практиці практично відсутні справи про визнання незаконним правового акта, їло порушує право власності. Натомість більш поширеними є справи про скасування рішень не­нормативного характеру. Так, 7 грудня 2005 р. позивач гр. $. "звер­нувся до суду в порядку адміністративного судочинства про ска-

235

сування розпорядження М-ого міського голови та свідоцтва про право комунальної власності територіальної громади на нежитлове приміщення. Позивач обґрунтовував свої вимоги посиланням на мирову угоду, укладену 11 липня 2005 р. між ним та гр. П. і посвід­ченою судом, на підставі якої нежитлове приміщення було пере­дане йому у власність. Право власності зареєстроване за позива­чем. 27 вересня 2005 р. міський голова на підставі рішення міської ради від 19 березня 1992 р. «Про комунальну власність міста» ви­дав розпорядження оформити право комунальної власності тери­торіальної громади в особі міської ради на нежитлове приміщення. На підставі цього розпорядження було зареєстровано право влас­ності за територіальною громадою міста. Оцінивши представлені докази у справі, суд задовольнив позовні вимоги. За апеляційною скаргою відповідача у справі - міського голови та виконавчого комітету міської ради - ухвалою апеляційного суду постанова міс­цевого суду була скасована, а провадження у справі закрито. Апеляційна інстанція виходила з того, що спір не є публічно-правовим, оскільки позивач захищає своє приватне право, а відпо­відач,, який хоч і є суб'єктом владних повноважень, але, представ­ляючи територіальну громаду, діє на рівних правах з іншими учас­никами цивільних відносин. Тому справа має розглядатися в порядку цивільного судочинства. У мотивувальній частині ухвали апеляційний суд посилався на ст. 21 ЦКУ, згідно з нормами якої суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він супере­чить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Окрім того, суд також послався на ст. 393 ЦКУ, нормами якої предбачена можливість за позовом власника майна визнання незаконним правового акта органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника.¹

В іншій справі ухвалою апеляційного суду було залишено без змін ухвалу місцевого суду, якою відмовлено у відкритті прова­дження в адміністративній справі. Суть спору полягає в такому: позивач гр. X. звернувся до місцевого суду з позовом про оскар­ження дій нотаріуса Н-ї державної нотаріальної контори. На думку позивача, державним нотаріусом були надані неякісні платні по­слуги. Без укладення договору між спадкоємцями щодо поділу спадкового майна, нотаріус самостійно визначила частки спадко-

ємців, чим порушила право позивача на частку у спадщині. Відпо­відальність за дії державного нотаріуса взяло на себе обласне управління юстиції, про що надіслало до суду відповідного листа (що є незрозумілим, оскільки в такій ситуації нотконтора має са­мостійно відповідати за власні дії). Позивач просить визнати дії обласного управління юстиції незаконними, визнати спадкове май­но неподільним і відшкодувати на його користь завдані збитки.¹

Не вдаючись до аналізу процесуальних аспектів наведеної справи, зауважимо, що за таких обставин справи немає підстав для застосування норм ст. 393 ЦКУ.

У наступній судовій справі за позовом гр. У. до районної адмі­ністрації міста Л. про скасування розпорядження цієї адміністрації про відмову в приєднанні до квартири звільненого жилого примі­щення та визнання права на приєднання до квартири звільненого жилого приміщення також йде мова про акт індивідуального харак­теру. З огляду на обставини справи, районна адміністрація на під­ставі поданих проектних пропозицій та висновку міжвідомчої ко­місії приєднала до квартири звільнене помешкання, а іншим роз­порядженням відмовила у приєднанні цього самого помешкання до квартири позивача.² Тобто, підстав для застосування норм ст. 393 ЦКУ немає.

Новим є правило, згідно з яким власник має право вимагати відновлення становища, яке існувало до видання акта органом влади або місцевого самоврядування. Якщо відновлення станови­ща є неможливим, то власник має право на відшкодування майно­вої шкоди в повному обсязі, а також на компенсацію моральної шкоди. ЦКУ не визначає джерела відшкодування. У таких випад­ках шкода має бути відшкодована державою за рахунок Державно­го бюджету, оскільки приймаючи акт, органи держави діяли від її імені, реалізуючи покладені на них державою повноваження або за рахунок коштів місцевих бюджетів, якщо акт приймався" опганом місцевого самоврядування.

На вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або ор­гану місцевого самоврядування, яким порушено його право, позов­на давність не поширюється - п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦКУ. Заявляючи та­кі вимоги, позивач може об'єднати їх з іншими як-от: про віднов-

Справа № 22-а-2963/2006. Єдиний державний реєстр судових рішень України.

236

¹ Справа Х« 22-а-3423/2006. Єдиний державний реєстр судових рішень України.

² Справа № 22-1148 2006. Сяйний державний рсгар судових рішень України.

237

лення становища, що Існувало до видання акта; про відшкодування майнової та моральної шкоди.