10.4. Вимоги про визнання права власності як спосіб його захисту

В юридичній літературі правову природу позову про визнання права власності оцінюють по-різному. Так, у свій час А. Венедик-тов розцінював цей позов як різновид негаторного позову.¹ В. Ря-сенцев - як позов, що супроводжує віндикаційний позов.² А. Єрошен-ко розглядав цей позов як самостійний вид позову про захист пра­ва власності.³ З огляду на те, що сьогодні такий спосіб захисту права власності одержав законодавче закріплення (ст. 392 ЦКУ), г. всі підстави розглядати його як один із самостійних способів за­хисту.

У судовій практиці вимоги про визнання права власності трап­ляються досить часто, зокрема, як зустрічні позови, спрямовані на захист інтересів відповідача ~ власника у разі оспорення чи неви­знання його права. Позов про визнання права власності може бути заявлений власником, права якого оспорюються, заперечуються чи не визнаються будь-якими третіми особами, що не перебувають із власником у договірних відносинах.

Позивач має довести обставини, що підтверджують його права на майно як власника. До уваги можуть братися правовстановлю-ючі документи, показання свідків, інші фактичні дані. Має бути врахована і презумпція правомірності володіння, закріплена у ст. 49 Закону України «Про власність» — володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарсь­ким судом, третейським судом.

^! Венедикпюв А, В. Гражданско-правовая охрана социалистической соб-ствснности в СССР.- М.- Л.- 1954,- С. 93.

² Советское гражданскос право / Под рсд. В. А. Рясснцсва, - М.. 1965.-

Т. 1._ГС.421.

227

⁴ Ерошепко А. А. Личная собствснность в граждамском праве.- С. 189.

10*^;

Рішення за позовом про визнання права власності усуває усілякі сумніви щодо існування права. Як до негаторних позовів, так і до позовів про визнання права власності позовна давність не застосо­вується.

Вимогу про визнання права власності можливо заявити і як са­мостійну згідно зі ст. 376 ЦК, якою передбачено, що право власно­сті на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішен­ням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Згідно з ч. 5 цієї самої статті на вимогу власника земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

У ч. 4 ст. 344 ЇДКУ передбачено, що право власності за набува-льною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні па­пери набувається за рішенням суду. В такому разі відсутній спір про право, особа звертається до суду і справа мала б розглядатися в непозовному провадженні. Проте у ст. 392 ЦКУ зазначено, що власник може пред'явити позов про визнання його права власнос­ті, якщо це право оспорюється або не визнається, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує право власності. За такого законодавчого підходу звужується сфера застосування вимог про визнання права власності. Адже, з огляду на буквальне тлумачення норми ст. 393 ЦКУ, визнання права як спосіб його захисту немож­ливо застосувати, наприклад, у ситуації, зазначеній у ч. 4 ст. 344 ЦКУ. Окрім того, у такому випадку недоцільно характеризувати вимогу про визнання права власності як спосіб його захисту, адже самого права ще не існує. Особа лише звертається до суду про ви­знання за нею права власності за набувальною давністю.

У разі спору про право позивачем є особа, яка вважає себе влас­ником, але щодо її дійсного стану є сумніви інших осіб. Такі особи власне і будуть відповідачами у справі. В тих випадках, коли спір про право відсутній, особа, якій потрібно підтвердити свій фактичний статус, може звернутися до суду із заявою про визнання права влас­ності в порядку окремого провадження (глава 6 розділу IV ЦПК).

Аналіз судової практики свідчить, що позови про визнання права власності зазвичай поєднуються з іншими позовними вимогами. Так, наприклад, Мостиським районним судом Львівської обл. була роз­глянута справа за позовом гр. В. до Хідновицької сільської ради про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власнос-

223

ті на будинковолодіння. У позовній заяві зазначалося, що за життя діда і бабусі позивача вони побудували будинковолодіння і їхнє гос­подарство належало до колгоспного двору, останнім членом якого був дід позивача. За свого життя дід склав заповіт, згідно з яким усе майно мало перейти після його смерті до позивача. На момент смерті діда (13 лютого 2003 р.) і після позивач проживав у спірному будин-коволодінні, тобто вступив у фактичне володіння і управління спад­ковим майном. Позивач вважав, що прийняв спадщину і це не потре­бувало додаткового документального оформлення в нотаріальній ко­нторі. При зверненні в нотаріальну контору в червні 2005 р. дізнався, що змінилося законодавство і оформити правоустановлюючі докуме­нти на спірне будинковолодіння на своє ім'я в позасудовому порядку він не має можливості. З огляду на наведене, просить суд постанови­ти рішення, яким встановити факт прийняття ним спадщини та ви­знати за ним право власності на спірне будинковолодіння. Представ­ник відповідача - Хідновицької сільської ради та представник третьої особи - Мостиської державної нотаріальної контори в судовому засі­данні позов визнали і не заперечують проти визнання за позивачем права власності на спірне будинковолодіння. Заслухавши пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників та дослідивши матеріали справи, суд постановив рішення про задоволення позову.¹

Такою самою є наступна справа, розглянута тим самим судом. З позовом до Шегинівської сільської ради звернулася гр. І. О. У позовній заяві зазначалося, що за життя її бабуся гр. Г. Т., яка померла 9 грудня 2005 р., склала заповіт, за яким належне їй буди­нковолодіння заповіла позивачці. За життя бабуся належним чи­ном не оформила права власності на зазначене будинковолодіння, хоча весь час проживала в ньому і несла всі витрати на його утри­мання. Позивачка просить визнати за нею право власності на бу­динковолодіння. Представник відповідача в судовому засіданні підтвердив зазначені в позовній заяві факти і вважає, що право власності має бути визнане за позивачкою. Третя особа, яка була залучена до участі в справі - Державний нотаріус гр. Я. Р.- заяви­ла, що покладає вирішення цього питання на розсуд суду. Заслуха­вши пояснення сторін та дослідивши матеріали справи, суд вва­жає, що позов має підстави, і виніс рішення про його задоволення."

'Справа № 2-197/ 2006. Архів місцевого суду * Моїггиського району Львівської області.

² Справа № 2-375/ 2006. Архів місцевого суду Мостиського району Львівської області.

229

Характерним для обох наведених справ, як і для багатьох до них подібних, є фактично штучна конструкція відповідача. У на­ведених справах представники відповідача не заперечували проти позовних вимог, більше того, підтримували їх. Спір про право від­сутній - особа, яка звертається до суду, не може в інший спосіб підтвердити своє право. В обох випадках суд вважав за можливе постановити рішення у справі при проведенні попереднього судо­вого засідання. Тому конструювання такої категорії справ як позов­не провадження є штучним. Такі справи мали б вирішуватися в порядку глави 6 розділу IV ЦПК.

Галицьким районним судом Івано-Франківської обл. розгляну­та справа за позовом гр. С. М., С. Б., П. Н., до гр. С. І., С. О., С. А., та третьої особи - Рогатинської державної нотаріальної контори про продовження строку на прийняття спадщини, визнання част­ково недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання права власності на спадкове майно. Позивачка С. М. пояснила, що 25 ве­ресня 1996 р. раптово помер її син. До своєї смерті він проживав зі своєю дружиною С. І. та дітьми С. О. та С. А. Позивачка та її чо­ловік С. Г. як батьки були спадкоємцями першої черги і мали пра­во спадкувати в рівних частках майно сина разом з дружиною та його дітьми, Через важкий стан здоров'я вони не змогли вчасно прийняти спадщину і тому просять продовжити строк для її при­йняття. Після смерті сина Рогатинською державною нотаріальною конторою було видано свідоцтво про право на спадщину в рівних частках дружині померлого та їхнім дітям. Позивачі вважали такі дії незаконними, оскільки вони теж були спадкоємцями першої черги. Суд, заслухавши пояснення учасників процесу, допитавши свідків, дослідивши та перевіривши всі докази у справі, відмовив у задоволенні позову.¹

В іншій цивільній справі розглядалися позовні вимоги X. до У. про розподіл майна, що є у спільній сумісній власності та визнан­ня права власності. Позивач зазначав, що за договором купівлі-продажу від 2 квітня 2002 р. вони з відповідачкою купили спірну квартиру. Спільне життя не склалося і 20 жовтня 2003 р. шлюб між ними було розірвано. Тому виникла необхідність у поділі ква­ртири. Оскільки при купівлі спірної квартири позивачем було вне­сено кошти від продажу майна, що належало йому особисто, він

просив визнати за ним право власності на 3/4 частини квартири, а за відповідачкою - на 1/4 частини, визнати за ним право власності на всю квартиру з виплатою відповідачці вартості її частки. Відпо­відачка пред'явила зустрічний позов про визнання за нею права власності на всю квартиру, враховуючи інтереси неповнолітньої дитини, з компенсацією позивачу вартості 1/3 частини квартири, на яку, як вважає відповідачка, він і має право. Не вдаючись до аналізу матеріальних аспектів цієї справи щодо поділу спільного сумісного майна, у результаті позов про визнання права власності тут поєднується з іншими вимогами позивача і заявляється відпо­відачем як зустрічний позов. Рішенням колегії суддів судової па­лати в цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської обла­сті позовні вимоги сторін було задоволено частково. Право влас­ності було визнано в різних частках за сторонами спору та за їхньою неповнолітньою донькою.¹

Із наведених судових справ випливає, що вимоги про визнання права власності не мають самостійного характеру, а поєднуються з іншими позовними вимогами сторін.