1 Див.: Жилишное законодательство: Сб. Норматив, актов.- к.: Наук, дум­ка, 1990.- с. 319-326.

9*** 203

Закон України «Про власність» закріплював право наймача жит­лового приміщення та членів його сім'ї в будинку державного чи громадського житлового фонду придбати у власність відповідну квартиру або фудинок шляхом їхнього викупу. Оскільки спеціаль­ного нормативного акта не було прийнято, то продовжувало діяти союзне законодавство (вищевказана постанова) і Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках дер­жавного і громадського житлового фонду, їхнє утриманняі ре­монт, які вже не могли задовольняти реальні потреби часу.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фон­ду» визначав, що приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь громадян України. З числа суб'єктів приватиза­ції виключають іноземних громадян та осіб без громадянства. В реалізації права на приватизацію не може бути відмовлено.

Передання квартир у власність здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації. Право власності на приватизо­ване житло оформляється і посвідчується свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок). У свідоцтві визначається відпо­відальний власник за згодою всіх членів сім'ї. Статус відповідаль­ного власника не дає ніяких переваг чи пільг, оскільки житло на­лежить всім на праві спільної власності. Закон України «Про при­ватизацію державного житлового фонду» не містить чіткої вказівки щодо моменту виникнення права власності на приватизо­ване майно. Таке важливе питання має бути однозначно вирішено на рівні закону. А відсутність чіткої законодавчої регламентації привела до вільного трактування цього питання у підзаконному но­рмативному акті. Згідно із листом Держжитлокомунгоспу від 9 ли­пня 1993 р. № 45-9-1022 було встановлено, що право власності на приватизовану квартиру виникає з моменту підписання відповід­ного розпорядження органу приватизації.

Певну ясність у вирішення цього питання внесла Постанова Верховного Суду України від 2 грудня 1995 р. «Про судову прак­тику у справах за позовом про захист права приватної власності».^] Якщо квартира (будинок) не була передана у власність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформ­леною заявою про це до відповідного органу приватизації, проте

вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено за наявності підстав і відсутності забо­рон для передання квартири у власність наймачеві. Тобто, право власності на займану квартиру не буде презюмуватися за найма­чем, якщо він подав всі необхідні документи, але рішення не було прийнято в місячний термін, як цього вимагає закон. Сьогодні, бе­ручи до уваги законодавчі вимоги про державну реєстрацію прав на нерухомість, на практиці момент виникнення права власності на приватизовану квартиру пов'язують виключно з моментом та­кої реєстрації.

За громадянами, які не виявили бажання приватизувати займа­не ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користу­вання житлом на умовах найму.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фон­ду» спричинив чимало економічних і правових проблем з питань функціонування та утримання будинків, в яких всі проживаючі приватизували займане ними житло або приватизована лише час­тина квартир, а інші громадяни залишаються проживати на умовах договору найму. Для законодавчого регулювання цих відносин було прийнято цілий пакет актів: Порядок надання наймачам од­ноквартирних будинків і квартир будинків, включених до плану ремонту, компенсації за непроведений ремонт; Порядок участі в організації та фінансуванні ремонту приватизованих житлових бу­динків їхніх колишніх власників; Порядок виплати грошової ком­пенсації наймачам за заміну займаних квартир на квартири меншої площі; Правила користування приміщеннями будинків і прибуди-нковими територіями; Типовий статут товариства (об'єднання) власників квартир (будинків). Усі перелічені акти затверджені по­становою КМУ від 8 жовтня 1992 р. № 572. Згодом ці акти були скасовані і прийнято нові з урахуванням практики їхнього застосу­вання.

Для забезпечення ефективного використання приватизованих квартир та управління ними власники квартир (будинків) можуть створювати товариства або об'єднання індивідуальних власників квартир і будинків, правовий статус яких визначається Законом України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будин­ку». Постановою КМУ від 11 жовтня 2002 р. «Про реалізацію За­кону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку»¹ затвердженено: «Порядок державної реєстрації

204

Право України.- 1996.- Л^г» 4. С. 57-61

Офіційний вісник України. 2002.- № 42.— С. 124.- Ст. 19-38.

205

об'єднань співвласників багатоквартирного будинку»; «Порядок передачі житлового комплексу або його частини з балансу на ба­ланс»; «Порядок проведення розрахунків з членами об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, які мають перед ним заборгованість, за виконані ними роботи з утримання неподільно­го та загального майна об'єднання»; «Порядок створення спеціа­льних фондів об'єднання співвласників багатоквартирного будинку». Державний комітет з питань житлово-комунального господарс­тва затвердив Типовий статут об'єднання співвласників багатоква­ртирного будинку та Типовий договір відносин власників житлових і нежитлових приміщень та управителя (наказ № 141 від 27 серп­ня 2003р.)¹.

Такі об'єднання є неприбутковими юридичними особами, що утворюються для забезпечення і захисту прав його членів та до­тримання їхніх обов'язків щодо належного утримання та викорис­тання неподільного і загального майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для оплати всіх платежів, передбачених зако­нодавством.

Об'єднання діє на підставі статуту. ЖБК можуть бути за рі­шенням загальних зборів реорганізовані в об'єднання.

У дво- або багатоквартирному будинку поза межами квартири є приміщення, що забезпечують нормальну експлуатацію багато­квартирного будинку і є у спільному користуванні мешканців (сходові клітки, тамбури, ліфти, допоміжні приміщення, холи, вес­тибюлі тощо).

Закон України «Про об'єднання співвласників багатоквартир­ного будинку» визначає склад спільного майна співвласників бага­токвартирного будинку. Спільне майно складається з неподільного та загального майна. Неподільне майно - неподільна частина жит­лового комплексу, яка складається з частини допоміжних примі­щень, конструктивних елементів будинку, технічного обладнання будинку, що забезпечують належне функціонування житлового будинку. Таке майно є спільною сумісною власністю і не підлягає відчуженню. Загальне майно - частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватися згідно з їх­нім призначенням на умовах, визначених у статуті об'єднання (кла-дові, гаражі, у тому числі підземні, майстерні тощо). Таке майно перебуває у спільній частковій власності.

'Офіційний вісник України.- 2003.- № 52,- Том 2.- С. 778.-Ст. 2885.

206

У разі відчуження приміщення в житловому будинку право на частку неподільного майна підлягає відчужженню разом з примі­щенням без виділення частки в натурі.

Об'єкти права спільної власності на майно можуть бути пере­дані в користування фізичній чи юридичній особі або групі осіб у разі, якщо це не пов'язано з порушенням прав та інтересів інших співвласників неподільного та загального майна, які охороняються законом.

Закон встановлює порядок визначення часток обов'язкових платежів на утримання, експлуатацію та ремонт спільного майна.

Права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартир­них будинків були предметом розгляду у Конституційному Суді України (рішення КСУ від 2 березня 2004 р. у справі за конститу­ційним зверненням Ярового Р. І. та інших громадян про офіційне тлумачення положень п. 2 ст. 10 Закону України «Про приватиза­цію державного житлового фонду»¹ та за конституційним подан­ням народних депутатів України про офіційне тлумачення поло­жень статей 1,10 цього Закону).²

Конституційний Суд України в аспекті цього звернення у своєму рішенні зазначив, що допоміжні приміщення (підвали, са­раї, кладовки, горища, колясочні і тощо) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квар­тир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвер­дження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема, створення об'єднання спів­власників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Наймач (наймачі) неприватизованих квартир багатоквартирно­го будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних примі­щень нарівні з власниками приватизованих квартир.

Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних бу­динках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Нові механізми залучення коштів у сферу житлового будівни­цтва були запроваджені з прийняттям Закону України «Про фінан­сово-кредитні механізми і управління майном при будівництві жи­тла та операціях з нерухомістю». З метою залучення коштів насе-

¹ Офіційний вісник України.- 2004.- № 10.- С. 208,- Ст. 624. ^: Офіційний вісник України.- 2000.- № 40.~ Стор. 78- С. 1709.

207

лення для фінансування будівництва житла створюються Фонди фінансування будівництва (далі - ФФБ). ФФБ не є юридичною особою і створюється фінансовою установою з метою отримання довірителями ФФБ у власність житла. Сам ФФБ, згідно із законом, розглядається як об'єкт управління, що пребуває в довірчій влас­ності управителя (саме у згаданому законі вперше на законодав­чому рівні закріплено право довірчої власності). Управитель для кожного ФФБ розробляє й затверджує Правила ФФБ та інші необ­хідні внутрішні документи, що регламентують функціонування цього ФФБ. Відповідно до ст. 14 Закону фізична або юридична особа стає довірителем ФФБ за умови передання коштів в управ­ління управителю та укладення з управителем ФФБ договору про участь у ФФБ. Дещо некоректним є зміст наведеної норми, оскіль­ки передання коштів в управління може бути здійснено на підставі укладеного договору, а не навпаки. В договорі зазначається пред­мет договору, найменування сторін, вид ФФБ, порядок передання довірителем коштів в управління управителю ФФБ, обмеження щодо окремих дій управителя з управління майном, права та обов'язки сторін, дані про закріплений за довірителем об'єкт інве­стування, строки та механізм повернення довірителю коштів на його вимогу, строк дії договору, відповідальність сторін, порядок надання інформації довірителю про хід виконання умов договору, розмір та форма винагороди управителя ФФБ. При укладенні до­говору про участь у ФФБ довіритель обирає конкретний об'єкт інвестування, що є у пропозиції управителя. При закріпленні об'єкта інвестування за довірителем, він бере на себе зобов'язання щодо подальшого внесення коштів до ФФБ. Документом, що під­тверджує участь довірителя у ФФБ, є свідоцтво про участь у ФФБ, яке видається управителем після внесення довірителем коштів до ФФБ.

Фінансування будівництва з використанням отриманих в управління коштів здійснюється управителем, залежно від виду ФФБ. Такі фонди можуть бути двох видів: ФФБ виду А - за такого виду поточна ціна вимірної одиниці об'єкта будівництва (простіше кажучи ціна квадратного мертра житла — саме такою вимірною одиницею об'єкта будівництва оперують на практиці), споживчі властивості об'єкта інвестування, коефіцієнти поверху та комфорт­ності визначає забудовник. Він же бере на себе ризик щодо недо­статності залучених коштів на спорудження об'єкта будівництва, зобов'язаний своєчасно ввести його в експлуатацію незалежно від обсягу фінансування. Принагідно зауважимо, що обов'язок св<х-

208

часного введення об'єкта в експлуатацію випливає з договору будівельного підряду, який укладається між управителем як замо­вником та забудовником як підрядником. Цей обов'язок не зале­жить від виду ФФБ.

Для ФФБ виду Б забудовник бере на себе зобов'язання до­тримуватися рекомендацій управителя щодо споживчих власти­востей об'єктів інвестування, здійснювати спорудження об'єктів будівництва без порушення графіків будівництва та відповідно до проектної документації і в межах загальної вартості будівни­цтва, погодженої з управителем, та своєчасно ввести їх в експлу­атацію у разі виконання управителем графіка фінансування будів­ництва.

Фактично, розмежувальною ознакою видів ФФБ є лише умова про фінансування будівництва. Якщо для ФФБ виду А забудов­ник відповідальний за загальний, повний обсяг фінансування, то для ФФБ виду Б забудовник виконує роботи в межах фінансу­вання, здійснюваного управителем. Отже, управитель ФФБ будь-якого виду виступає своєрідним консолідованим замовником об'єкта будівництва, усуваючи тим самим індивідуальних інвес­торів від такої участі, а забудовник є підрядником. Отже, меха­нізм інвестування коштів через ФФБ прийшов на зміну практиці укладення договорів про пайову участь у будівництві чи інвести­ційних договорів з окремими індивідуальними інвесторами. З од­ного боку, такі механізми посилюють законодавчі гарантії від зловживань у сфері житлового будівництва із залученням коштів населення (продаж «повітряних» квадратних метрів, продаж-перепродаж одного і того самого об'єкта тощо). Наявність конт­рольованого Державною комісією з регулювання ринків фінансо­вих послуг фінансового посередника робить інвестування в будів­ництво менш ризикованим і більш прозорим. З іншого боку, основним мінусовим схеми фінансування будівництва через ФФБ для забудовників є її висока вартість, адже статутний фонд фі­нансової компанії має становити щонайменше 3 млн грн., за управління коштами фінансові посередники стягують комісійні. Все це призводить до подорожчання житла для пересічного ін­вестора. Окрім того, вкладаючи кошти в ФФБ з метою отримання, як зазначено в законі об'єкта інвестування, такий індивідуальний інвестор не має жодних механізмів впливу на забудовників, які працюють за його ж кошти.

Законом України від 15 грудня 2006 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів» ст. 4 Закону України «Про інвестиційну

209

діяльність»¹ була доповнена частиною третьою такого змісту: «Об'єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об'єкти жит­лового будівництва, фінансування, спорудження яких здійснюєть­ся з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Інвестування та фі­нансування будівництва таких об'єктів може здійснюватися ви­ключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пен­сійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості. По суті, практика укладення прямих інвестиційних договорів та договорів пайової участі має визнаватися як незаконна. Проте на практиці низка будівельних компаній називають свою угоду з індивідуаль­ним інвестором договором доручення, комісії чи спільної діяльно­сті, уникнувши в назві словосполучення «інвестиційний договір». Тобто, механізми, пропоновані Законом України «Про фінансово-кредитні механізми...» не знайшли одностайної позитивної оцінки серед тих суб'єктів, відносини за участі яких покликаний врегу­льовувати закон.

Управитель ФФБ здійснює контроль за дотриманням забудов­ником виконання умов та зобов'язань за договором. У разі вияв­лення управителем ризику порушення умов договору управитель має право припинити фінансування будівництва, вимагати розі­рвання договору, повернення забудовником усіх спрямованих на фінансування будівництва цього об'єкта коштів, перерахування на рахунок ФФБ коштів, необхідних для розрахунків з довірителями, що виходять із ФФБ у зв'язку із розірванням договору, а також здійснювати інші заходи. На такі ситуації не передбачено жодних законодавчих гарантій довірителів. Адже, повертаючи їм кошти у зв'язку із виходом із ФФБ, не враховується рівень інфляції, період часу, протягом якого ці кошти використовувались і могли б при­нести їхньому власнику певний дохід при їхньому інвестуванні в інший спосіб. Ці важливі з позицій захисту інтересів індивідуаль­ного інвестора питання віднесено на розсуд сторін при укладенні договору про участь у ФФБ. У ст. 17 Закону зазначено, що сума коштів, що підлягає поверненню довірителю, визначається упра­вителем з огляду на кількість закріплених за довірителем вимір­них одиниць об'єкта інвестування та поточної ціни вимірної оди-

Відомоеті Верховної Ради України.- 1991.--••№ 47.- Ст. 646.

210

ниці цього об'єкта інвестування на день подання заяви про вихід із ФФБ.

Законом не врегульовано процедуру прийняття об'єкта будів­ництва в експлуатацію саме в частині участі в такій процедурі управителя. В цьому разі діятимуть положення цивільного законо­давства про здачу-приймання закінчених будівництвом об'єктів. Ураховуючи функціональне призначення управителя, мають зако-нодавчо визначатися його .права та обов'язки на етепі здачі-приймання об'єкта, адже індивідуальні інвестори - довірителі фонду - не беруть та й не можуть брати участі на цьому етапі. Ви­никає ситуація, за якої інвестор вклав кошти через ФФБ, а що отримає в результаті будівництва - йому представлять за фактом. Саме в цьому уразливе місце законодавчого механізму. Тому що саме за таких підходів складається враження про своєрідний екс­перимент з коштами індивідуальних інвесторів, який апробовуєть-ся методом проб та помилок.

Після введення об'єкта будівництва в експлуатацію забудовник письмово повідомляє про це управителя та надає дані щодо факти­чної площі об'єктів інвестування, отримані від державних органів, що здійснюють реєстрацію права власності на нерухоме майно. Управитель відповідно надає забудовнику остаточно підтвердже­ний обсяг замовлення на будівництво саме за цим об'єктом та пе­редає йому перелік довірителів, які мають право отримати у влас­ність закріплені за ними об'єкти інвестування. Проводяться оста­точні розрахунки між управителем та довірителем. Довіритель отримує довідку за встановленою формою в обмін на свідоцтво про участь в ФФБ. Довідка є документом, що підтверджує право довірителя на отримання у власність закріпленого за ним об'єкта інвестування. Вона передається забудовнику для подальшого офо­рмлення права власності на об'єкт, яке здійснюється забудовником своїми силами та за свій рахунок.

З огляду на абсолютний характер права власності, власник квар­тири у багатоквартирному будинку на власний розсуд може здійс­нювати ремонт і зміни у квартирі (ч. 2 ст. 383 ЇДКУ). Такі дії не вимагають окремого дозволу відповідних органів, але будь-яке пе­реобладнання можливе за умови, що воно не призведе до пору­шень прав власників інших квартир у багатоквартирному будинку та не порушить встановлених санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. Наведена норма не встановлює санкцій за протиправне переобладнання. Все залежить" від характеру право­порушення. Власника може бути зобов'язано привести переоблад-

211

нану квартиру у відповідність до технічних будівельних норм і правил, усунути перешкоди у користуванні спільним майном для інших осіб, знести прибудову до квартири, якщо така здійснюва­лася без належного дозволу та затвердженого проекту.

У чинному законодавстві немає чітких приписів щодо можли­вості переобладнання фасадів, заміни віконних конструкцій, особ­ливо в будинках, що мають культурну та історичну цінність. Та­кий стан речей певною мірою зумовлений відсутністю чітких па­раметрів розуміння поняття «квартира» як об'єкт права власності. Чи поширюється право власності на квартиру як на частину в ба­гатоквартирному будинку чи обмежується лише стінами, стелею і підлогою на певну їхню глибину? Закон України «Про приватиза­цію державного житлового фонду» більш схиляє до сприйняття другого варіанту. Однак, на практиці, через законодавчу невизна­ченість, маємо ситуацію з неконтрольованими процесами спотво­рення зовнішнього вигляду будинків через зміну фасаду (кольору, стилю тощо), заміну новітніми віконними конструкціями, переоб­ладнанням балконів, лоджій тощо. Саме в цьому плані потрібен чіткий законодавчий підхід. Особливо це актуально для старої іс­торичної забудови міст. Будь-які зміни зовнішнього вигляду фаса­ду можливі лише за відповідного погодження і з дозволу органів місцевого самоврядування і тільки на підставі затвердженого про­екту змін чи переобладнання. Зміни, які спотворюють фасади бу­динків, що мають історичну цінність, взагалі мають бути заборо­нені із застосуванням відповідних санкцій. Це не означає, що вла­сник не може поміняти, наприклад, віконну конструкцію через її старість. Але будь-які зміни мають підходити до загального архі­тектурного ансамблю. Лише так можливо зберегти історичні над­бання для того, щоб оригінальними будівлями могли милуватися і наступні покоління.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення земельної ділянки як об'єкта права власності.

1. Які особливості набуття та здійснення права власності на земельну ділянку?

2. Дайте визначення садиби як об'єкта права власності. Яке співвід­ ношення понять «житловий будинок», «садиба», «будинковолодіння»?

3. Якими рисами характеризується житловий будинок як об'єкт права власності?

2. Які підстави набуття права власності на житловий будинок?

4. За яких умов споруджені об'єкти визнаються самочинним будів­ ництвом?

212

7. Які правові наслідки самочинного будівництва?

8. За яких умов і в якому порядку за особою може бути визнане право власності на самочинно збудоване нерухоме майно?

9. Охарактеризуйте квартиру як об'єкт права власності.

10. Які підстави набуття права власності на квартиру передбачені чинним законодавством?

11.3 якого моменту виникає право власності на квартиру, викуплену зфондуЖК(ЖБК)?

12. В якому порядку здійснюється приватизація квартир з державно­ го житлового фонду?

13. З якого моменту виникає право власності на приватизовану квар­ тиру?

14. Який правовий режим майна, що є у спільному користуванні мешканців багатоквартирного будинку, квартири в якому частково чи повністю приватизовані? .

15. Які механізми залучення коштів в житлове будівництво передба­ чені чинним законодавством? "/ >•,-.'•. ;

16. Охарактеризуйте правовий режим фондів фінансування, будів­ ництва. ..;•.-•••• ;', :,••,:'-

17. Які правові засади участі індивідуальних Інвесторів у фонді фі­ нансування будівництва?

12. Охарактеризуйте межі здійснення права власності на житловий

будинок, квартиру.

Розділ 10 ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

10.1. Охорона та захист права власності

Досліджуючи питання захисту права власності, звернемося до співвідношення понять «охорона» та «захист». У науковій літера­турі практично одностайно обґрунтовується положення про те, що поняття «правовий захист» та «правова охорона» треба розмежо­вувати. Зокрема, Я. Шевченко вважає «що поняття охорони вклю­чає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологіч­ного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспіль­них відносин, попередження правопорушень, усунення причин, їх породжуючих (регулятивні норми), також і заходи, спрямовані на поновлення чи визнання прав у випадку їх порушення чи оспорю­вання, а саме - захист (охоронні норми)».¹ Тобто правовий захист як складова частина правової охорони є поняттям вужчим.

Загалом охорона права власності є ширшим поняттям, ніж за­хист. Охорона здійснюється з допомогою законодавчої визначено­сті режиму майна, підстав виникнення права власності, недопус­тимості втручання у майнову сферу власника тощо. Захист - це реакція на факт порушення права.

Треба зауважити, що на законодавчому рівні ці поняття не зав­жди послідовно розмежовуються. Наприклад, Закон України «Про захист прав споживачів» повинен мати назву «Про охорону прав споживачів», адже більшість його норм регулятивного характеру і визначають зміст прав споживачів та способи їхньої реалізації, за­кріплюють вимоги до виробників, продавців, суб'єктів, які вико­нують роботи, надають послуги споживачам і лише частина норм безпосередньо врегульовують питання захисту прав споживачів у разі їхнього порушення.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено у ст. 16 ЇДКУ, їхній перелік не є вичерпним, оскільки суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений до­говором або законом. Окрім суду, захист цивільних прав та інтере­сів здійснюють Президент України, органи державної влади, орга-

Власпик і право власності.- К.: Наук, думка. 1994.- С. 130.

214

ни влади АРК, органи місцевого самоврядування у межах, на під­ставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та зако­ном. Захист цивільних прав здійснює і нотаріус шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі. Із перелічених у ст. 16 ЦКУ способів захисту такі, як відшкодування збитків, відшкоду­вання моральної (немайнової) шкоди, є засобами цивільно-правової відповідальності. Очевидно, що способом захисту в про­цесуальному аспекті є позов про відшкодування збитків чи від­шкодування моральної (немайнової) шкоди, а саме відшкодування -результат захисту порушеного права судом. Зазначені способи за­хисту певною мірою стосуються і захисту права власності. Безпо­середньо на захист права власності спрямовано норми глави 29 ЦКУ.

Під цивільно-правовим захистом права власності розуміють систему засобів, які застосовуються у випадку порушення прав власника і які спрямовані на відновлення та захист майнової сфери власника. Важливим є законодавче закріплений ще у Законі України «Про власність» і відтворений у ЦКУ принцип, згідно з яким забезпечується рівний захист усіх суб'єктів права власності, а отже, жоден з них немає пільг чи переваг.

У науці цивільного права всі способи захисту права власності прийнято класифікувати на певні групи: 1) речово-правові засоби захисту - віндикаційний, негаторний позов, позов про визнання права власності, які спрямовані на захист суб'єктивного права вла­сності як права абсолютного (статті 387-392 ЦКУ); 2) зобов'я­зально-правові способи захисту ґрунтуються, випливають з дого­вірних інститутів, а не з права власності як такого і спрямовані на захист власника як суб'єкта зобов'язальних правовідносин. Так, за договором майнового найму наймач зобов'язаний зі спливом обу­мовленого строку повернути наймодавцеві майно. У разі невико­нання цього обов'язку наймодавець вправі вимагати повернення майна на підставі договору майнового найму. Одночасно в такий спосіб захищаються його права і як власника цього майна.

Щодо класифікації способів захисту права власності в науці цивільного права висловлено та обґрунтовано різні позиції. Так, Є. Суханов всі способи захисту права власності поділяє на: 1) кла­сичні речово-правові (віндикаційний та негаторний позови); 2) зо­бов'язально-правові; 3) позов про визнання права власності та його різновид, позов про виключення майна з опису, які є особли­вими способами захисту права власності; 4) позови до публічної влади (позови про повне відшкодування збитків, заподіяних при-

215

10^і

ватним особам внаслідок незаконних дій державних органів, орга­нів місцевого самоврядування чи їхніх посадових осіб, у тому чис­лі шляхом видання нормативного чи ненормативного акта всупе­реч закону чи іншому правовому акту); вимоги про визнання не­дійсним ненормативного акта, який не відповідає закону чи іншим правовим актам та порушує речове право; 5) позови про компенса­цію у зв'язку з припиненням права власності за рішенням публічної влади.¹ В. Ємельянов поділяє способи захисту на загальні та спеці­альні. До загальних він відносить - віндикаційний та негаторний позови, позов про визнання права власності. Спеціальні, на його думку, поділяються на: 1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи інших організа­цій; 2) способи захисту у випадку несприятливого збігу об'єктив­них обставин; 3) зобов'язально-правові способи.²

І. Дзера пропонує таку класифікацію способів захисту:

• основні речово-правові засоби: віндикаційний позов, нега­ торний позов;

• допоміжні речово-правові засоби захисту: позов про визнан­ ня права власності, позов про виключення майна з опису;

• зобов'язально-правові засоби: засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних неви­ конанням чи неналежним виконанням договору; повернення ре­ чей, наданих у користування за договором); засоби захисту права власності в деліктних зобов'язаннях; позови про повернення без­ підставно отриманого чи збереженого майна;

• спеціальні засоби захисту: позови про визнання угоди недій­ сною; позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна; засоби захисту права власності помер­ лих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених помер­ лими; засоби захисту прав власників від неправомірного чи правомірного втручання державних органів, органів місцевого са­ моврядування та у надзвичайних ситуаціях; інші спеціальні засо­ би, обумовлені особливим колом уповноважених чи зобов'язаних осіб та надзвичайними обставинами/

Пропоновані класифікації цінні з погляду наукової дискусії.

' Гражданское право.- М., 1998.-- Т. 1- С. 611-615.

' Емельянов В. П. Гражданское право УкраиньІ.- Харьков, 1996.-С. 160.

''Дзера І. О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні.-К.: Юрінком Пітер. 2001.-С. 48.

216

Практична цінність способів захисту права власності саме у впев­неності власника, що у випадку порушення його права, воно буде захищене компетентним органом (судом), а спосіб захисту влас­ник обирає самостійно залежно від характеру порушення його прав.

Норма ч. 2 ст. 386 ЦКУ передбачає можливість запобігти по­рушенню права власності. Власник, який має підстави передбачи­ти можливість порушення свого права, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення певних дій, які можуть порушити право або з вимогою про вчинення дій для запобігання порушен­ню. У таких ситуаціях можливим є застосування норм глави 81 ЦКУ (статті 1163-1165). Якщо майну фізичної або юридичної осо­би загрожує небезпека, то ці особи мають право вимагати її усу­нення від того, хто створює небезпеку. Якщо небезпека ще існує, то особа має право вимагати: