1 Справа № 22-1703/2006. Єдиний державний реєстр судових рішень.

1 Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України. Маук.-иавч. Посіб. / За рсд. Докт. Юрид. Наук. Проф. Н. І. Титової.- Львів: паіс.2005.-с. 109.

183

в межах ділянки, а також на водні об'єкти, ліси, багаторічні наса­дження, які на ній розташовані, простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житло­вих, виробничих та інших будівель і споруд.

Земельна ділянка разом із розташованими на ній об'єктами в цивільному обороті розглядається як складна річ. Саме в такому значенні розглядається земельна ділянка згідно зі ст. 377 ЦКУ. Водночас ділянки водойм, лісів можуть виступати як окремі об'єкти права власності. Особливості набуття права власності на них, здійснення права власності, укладення договорів з такими об'єктами визначаються спеціальним законодавством: Водним ко­дексом, Лісовим кодексом, Кодексом про надра тощо.

Специфічною ознакою земельної ділянки як об'єкта права власності є її цільове призначення. Категорії земель за цільовим призначенням визначаються у ст. 19 ЗКУ. Це землі сільськогос­подарського призначення, житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового, водного фонду, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кож­ної категорії, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. Віднесення земе­льних ділянок до тієї чи іншої категорії за цільовим призначенням та зміна цільового призначення здійснюється за рішеннями органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень. Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок передбачені ст. 21 ЗКУ. Згідно зі ст. 143 ЗКУ, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням має як наслідок примусове припинення права на земельну ділянку в судовому порядку.

Межею здійснення повноважень власника земельної ділянки, крім вказівки про її цільове використання, є вимога - не порушу­вати прав інших осіб.

На думку авторів цитованого науково-навчального посібника, право приватної власності громадян на землі сільськогосподар­ського призначення характеризується законодавче встановленими обмеженнями.¹ До них належать заборони та обмеження, встанов-

1 Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України. Наук.-навч. Посіб. / За ред. Докт. Юрид. Наук, проф. Н. І. Титової.- Львів: паіс, 2005.-с. 117-124.

184

лено у ст. 111 ЗКУ. Обмеження права приватної власності на зем­лю мають різні підстави, за термінами обмеження поділяються на постійні і тимчасові.

Оскільки право власності поширюється на поверхневий шар і простір над нею, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні наса­дження, то власник вправі на свій розсуд використовувати ці об'єкти, якщо інше не передбачено законом.

Земельні ділянки можуть належати на праві приватної, кому­нальної та державної власності. Відповідно суб'єктами права влас­ності на землю є: громадяни та юридичні особи - на земельні діля­нки приватної власності; територіальні громади - на земельні ділянки комунальної власності; держава - на земельні ділянки дер­жавної власності.

Територіальні громади реалізують повноваження власника безпосередньо або через органи місцевого самоврядування та утворювані ними органи. Держава реалізує повноваження через відповідні органи державної влади.

Особливі правила встановлено щодо можливостей іноземців та осіб без громадянства набути права власності на земельні ділянки. Підстави та порядок набуття ними права власності на землю має визначатися виключно законом. Такий підхід закріплено у ст. 14 Конституції України і відтворено у ЦКУ. Підстави виникнення права власності на земельні ділянки для іноземців, осіб без грома­дянства, іноземних юридичних осіб встановлено ЗКУ. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права вла­сності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільсь­когосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти не­ рухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спад­щину іноземними громадянами, а також особами без громадянст­ва, протягом року підлягають відчуженню.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів неру-

185

хомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійс­ненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів не­рухомого майна.

ЗКУ визначає права та обов'язки власників земельних ділянок (стаггі90,913КУ).

Власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних по­ треб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копа­ лини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених за­коном;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди тощо.

Власники земельних ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) не порушувати прав власників суміжних ділянок та землеко­ ристувачів;

г) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'я­ заних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон тощо.

Згідно зі ст. 40 ЗКУ, громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність земельні ділянки для будів­ництва та обслуговування жилого будинку в розмірах: у селах - не більше ніж 0,25 га. в селищах - не більше ніж 0,15 га, в містах - не більше ніж 0,10 га (ст. 121 ЗКУ). Розпорядження земельними ділян­ками територіальних громад, передання земельних ділянок кому­нальної власності у власність громадян та юридичних осіб відне­сені до повноважень сільських, селищних, міських рад (ст. 12 ЗКУ). Проте жоден з раніше чинних земельних кодексів, так як і чинний сьогодні, не вирішували принципового питання - кому са­ме, в якому порядку і на яких підставах надаються земельні ділян­ки в межах, визначених кодексом. ЗКУ містить окремий розділ -186

набуття і реалізація права на землю (точніше, мало б бути на земе­льну ділянку). Але в нормах цього розділу фактично йдеться про адміністративні, організаційні процедури. Оскільки земля є обме­женим природним ресурсом, то принциповою є чітка законодавча регламентація процесу надання земельних ділянок. Очевидно, сьо­годні, запізнілою є постановлення проблеми, оскільки вільних зе­мельних ділянок в межах так званих «привабливих» населених пунктах практично немає. Але такі законодавчі прогалини спри­чинили відчуття соціальної несправедливості в більшості населен­ня. Земельні питання в соціальному аспекті залишились в суспіль­стві настільки ж гострими, як і в часи написання відомої повісті «Земля» - класика української літератури Ольги Кобилянської.

Понад норми, визначені у ст. 121 ЗКУ, громадяни можуть на­бувати земельні ділянки на підставі цивільних правочинів. ЗКУ регламентує порядок придбання земельних ділянок на підставі ци­вільних правочинів (глава 20) та продаж земельних ділянок на конкурентних засадах (глава 21).

Норми ст. 375 ЇДКУ надають власнику право самостійно зводи­ти на відведеній в установленому законом порядку земельній діля­нці будівлі, споруди, облаштовувати закриті водойми, здійснювати перебудову.

Зведення будівель і споруд на відведених земельних ділянках здійснюється з дотриманням певних законодавчо визначених вимог. Згідно з нормами статей 38-42 ЗКУ зведення громадських будівель і споруд допускається на землях житлової та громадської забудови. Використання таких земель здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної доку­ментації, плану земельногосподарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм регіональних та місцевих правил забудови. Земельні ділянки в межах норм, встановлених ЗКУ можуть надаватись за рішенням виконавчої влади або органів міс­цевого самоврядування під індивідуальне будівництво (статті 40, 121 ЗКУ); житлово-будівельним та гаражно-будівельним коопера­тивам (ст, 41 ЗКУ). Земельні ділянки, на яких розташовані багато­квартирні жилі будинки, а також належні до цих будівель споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будівлями. У разі приватизації громадянами житлових приміщень в порядку, визна­ченому Законом України «Про приватизацію державного житлово­го фонду», відповідну земельну ділянку можна передавати безо-

187

платно у власність або надавати у користування об'єднанню влас­ників, створеному відповідно до Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку». Законодавче поло­ження про те, що земельна ділянка «може передаватись», неодмін­но породжує запитання - за яких умов така передача є можливою, а за яких - у ній може бути відмовлено. Це питання віддано на ви­рішення місцевим органам влади. Через відсутність чітких законо­давчих критеріїв місцевий чиновник вирішуватиме можна чи не можна передавати земельну ділянку у власність чи в користування об'єднанню власників.

Зведення об'єктів на земельних ділянках іншого цільового при­значення ЗК допускається з певними застереженнями. Забудова на земельних ділянках природно-заповідного фонду, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення інших, може здійснюва­тися в межах, необхідних для цільового використання цих земель­них ділянок. Правовий режим таких категорій земель визначається спеціальним законодавством.

Засади містобудівної політики, порядок здійснення будівницт­ва визначаються законами України «Про основи містобудування»,¹ «Про планування і забудову територій»,² «Про архітектурну діяль­ність»,³ «Про відповідальність підприємств, їхніх об'єднань, уста­нов та організацій за правопорушення у сфері містобудування».⁴ Порядок отримання дозволу на будівництво визначається Поло­женням про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженим наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 5 грудня 2000 р. Дозвіл на виконання будівельних робіт з нового будівництва, ре­конструкції, реставрації та капітального ремонту будинків, споруд та інших об'єктів, розширення і технічного переоснащення (далі -роботи з будівництва) є документом, що посвідчує право (замов­ника) та генерального підрядника на виконання будівельних робіт, відповідно до затвердженої проектної документації, підключення до інженерних мереж та споруд та надає право відповідним служ­бам на видачу ордера на проведення земляних робіт. Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного

¹ Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 52.- Ст. 683. ; Відомості Верховної Ради України.- 2000.- № 31.-- Ст. 250. '' Відомості Верховної Ради України. -1999,- № 31.- Ст. 246.

⁴ Відомості Верховної Ради України.- 1994.-№ 46.- Ст. 411.

⁵ Офіційний вісник України.- 2000.- № 52.- Ст. 2298.

архітектурно-будівельного контролю, які одночасно ведуть реєстр наданих дозволів. Виконання будівельних робіт без вищезазначе­ного дозволу забороняється.

Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Конкретні підстави та порядок припинення права власності на земельну ділянку визначено нормами глави 22 ЗКУ.

9.2. Право власності на житло 9.2.1. Садиба як об'єкт права власності

Норми глави 28 ЇДКУ регулюють відносини, пов'язані виключ­но з об'єктами нерухомості: житловими будинками, квартирами. Саме ці об'єкти мають забезпечити одну з найважливіших потреб особи - потребу у житлі.

Під житлом фізичної особи як родовим узагальнюючим понят­тям розуміють житловий будинок, квартиру, призначені та прида­тні для постійного проживання в них. У визначенні правового ре­жиму житла важливою є вказівка на його цільове призначення -для постійного проживання. Придатність для проживання визнача­ється різними параметрами. Житло має відповідати встановленим санітарно-технічним нормам, вимогам, бути упорядженим стосов­но умов певного населеного пункту.

Щодо житлових будинків, квартир, які належать особі на пра­ві приватної власності, знято будь-які кількісні обмеження та об­меження в розмірі. Фактично до прийняття Закону України «Про власність» кількість об'єктів нерухомого майна, житлових буди­нків, суворо регламентувалася. Так, в особистій власності грома­дянина міг перебувати один житловий будинок (або його части­на). У подружжя, що спільно проживає, та їхніх неповнолітніх дітей міг бути лише один будинок (або його частина), належний їм на праві власності. Квартира взагалі виключалася з об'єктів права власності, оскільки не існувало законодавчої підстави на­буття права власності на квартиру.

З прийняттям законів України «Про власність», «Про привати­зацію державного житлового фонду» квартира може бути придба­на у власність шляхом її викупу з фонду житлово-будівельних ко­оперативів або приватизована з державного житлового фонду.

Уперше у ЇДКУ закріплено та визначено поняття «садиба» як об'єкт права власності. До прийняття Основ цивільного законодав-

ства Союзу РСР і союзних республік 8 грудня 1961 р. на законода­вчому рівні, застосовувалися терміни «будинковолодіння» і «жит­ловий будинок».

Поняття «будинковолодіння» охоплювало власне житловий будинок та господарські будівлі. Оскільки земельні ділянки були повністю вилучені з цивільного обігу, то немає потреби і в такому терміні як «будинковолодіння». Однак, у судовій практиці поняття «житловий будинок» трактували ширше - це комплекс споруд, у тому числі різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо). Такі будівлі є підсобними і становлять з будинком одне ціле, а, отже, слідують правовому режиму будинку (у купівлі-продажу, дару­ванні, спадкуванні тощо).¹

З уведенням у цивільний обіг земельних ділянок доцільним є законодавче закріплення садиби як об'єкта права власності. Сади­ба з точки зору характеристики об'єкта цивільних прав є складною річчю. Це земельна ділянка разом з розташованими на ній будів­лями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними на­садженнями. Садиба може бути поділена на окремі речі. Але з огляду на розуміння її як речі складної загальним є правило - у разі відчуження будинку вважається, що відчужується вся садиба. Норма, що встановлює таке правило, має диспозитивний характер. Договором або законом може бути встановлено інший порядок.

Незважаючи на законодавче закріплення поняття «садиба», су­дова практика при розгляді цивільних спорів оперує поняттям «будинковолодіння», вкладаючи в його розуміння той самий зміст, що охоплюється поняттям «садиба». Наприклад, при розгляді справи про поділ спадкового майна, до складу якого належало бу­динковолодіння, в судовому рішенні зазначено, що до його складу належать: кімнати, кухня, ванна, сіни, два гаражі, вбиральня, пар­кани, котельня, літня кухня (про земельну ділянку не зазначено). Саме це майно в сукупності за рішенням суду було поділено в част­ках між спадкоємцями. У справі про визнання права власності на будинковолодіння суд виходив з того, що до його складу нале­жать: земельна ділянка, житловий будинок, гараж, літня кухня, погріб, стайня, стодола.

¹ Див.: Постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику за­стосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями).

190

9.2.2. Житловий будинок як об'єкт права власності

Важливими рисами характеристики житлового будинку як об'єкта права власності є: 1) це будівля капітального типу; 2) така будівля має бути споруджена з дотриманням встановлених вимог (технічних, санітарних, пожежних, архітектурних тощо); 3) має цільове призначення - для постійного проживання. У ст. 383 ЇДКУ закріплено принцип цільового використання житлових будинків, квартир. Власник житлового будинку, квартири має право викори­стовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Порядок переведення квартир у багатоквартирному будинку з житлового фонду у нежитловий встановлений та регулюється Жит­ловим кодексом України. Після такого переведення колишнє жит­лове приміщення може використовуватися для інших потреб. Щодо індивідуальних житлових будинків, збудованих або придбаних у власність на підставі цивільних правочинів, то межі здійснення пра­ва власності мали б визначатися дещо по-іншому. Адже інтереси власника такого будинку не настільки тісно взаємопов'язані з інте­ресами інших осіб, як це має місце в багатоквартирному будинку. Власник індивідуального житлового будинку може використовува­ти окремі його приміщення для нежитлових потреб (під офіс, майс­терню, кафе), але виключно з тим, щоб таке використання не пору­шувало прав інших осіб (членів сім'ї, сусідів) та не порушувало встановлених будівельних і технічних нормативів.

Житловий будинок як об'єкт права приватної власності - це призначена для задоволення потреб людей у житлі і придатна для постійного проживання забудова капітального типу, прийнята в установленому порядку в експлуатацію і зареєстрована в органах державного управління.

Важливою передумовою для реалізації права на будівництво житлового будинку є відведення земельної ділянки для таких ці­лей. Земельні ділянки під будівництво надаються в порядку і в розмірах, визначених ЗКУ.

Сьогодні скасовано всі законодавчі обмеження щодо кількості та розміру житлових будинків, що можуть належати особі на праві приватної власності.

Законодавче регулювання права власності громадян на житловий будинок у післяреволюційні часи сформувалося під впливом полі-тичних, ідеологічних поглядів та доктрин цього часу. Так, на праві

191

особистої власності громадянам належали, насамперед, ті будинки, | які були зведені до Жовтневої революції або набуті ними від власни- | ків на підставі цивільно-правових угод (купівлі-продажу, дарування) чи в порядку спадкування, якщо ці будинки не були націоналізовані. Щодо будинків, побудованих після революції, то такі зводилися на «праві забудови» в порядку, визначеному нормами статей 71-84 Ци­вільного кодексу 1922 р. У цих статтях передбачалося, що громадяни, які виявили бажання побудувати для себе будинок, повинні були . укласти договір з комунальним відділом або іншим відповідним ор- І ганом про надання їм земельної ділянки на праві забудови. Договір | забудови укладався на певний строк: для побудови дерев'яного бу­динку - на 55 років, змішаного - на 60 років і кам'яного - на 65 років. Після закінчення строку договору будинок мав був перейти до дер­жави з виплатою забудівнику вартості будинку. Це правило не стосу­валося індивідуального житлового будівництва на присадибних ді­лянках колгоспників і одноосібного користування, де індивідуальне будівництво здійснювалось на праві особистої власності.

З метою встановлення єдиного підходу в законодавстві і відпо­відно до ст. 10 Конституції СРСР 1936 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. було встановлено, що кожний громадянин має право купити або збудувати для власних потреб і потреб сім'ї на праві особистої власності житловий будинок. Відве­дення земельних ділянок для зазначених цілей надавалося у без­строкове користування. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 14 травня 1949 р. визнані такими, що втратили силу відповідні нор­ми Цивільного кодексу про право забудови (статті 71-74 ЦК 1922 р.).

У цей період продовжували діяти різні законодавчі обмеження щодо права особистої власності на житловий будинок. Так, гранич­на норма житлової площі у новозбудованих громадянами будин­ках не мала перевищувати 60 м². Це могли бути будинки в один або два поверхи з кількістю кімнат від однієї до п'яти включно. На праві особистої власності у громадянина, його подружжя і непов­нолітніх дітей не могло бути більше одного будинку. Ці обмежен­ня були збережені в нормах Цивільного кодексу України 1963 р. (щодо граничного розміру житлової площі - Указом Президії Вер­ховної Ради УРСР від 20 травня 1985 р.¹ цей розмір дорівнював 80 м² житлової площі, щодо кількості житлових будинків, що могли належати громадянину або подружжю, яке проживає спільно, та його неповнолітнім дітям - не більше одного).

Ст. 542.

Віломості Верховної Ради УРСР.- і 985.

192

Фактично, держава забезпечувала право громадян на житло че­рез розвиток, насамперед, державного і громадського житлового

фонду.

Вісімдесяті роки були відзначені негативними застійними еле­ментами економічного розвитку, що стало результатом волюнта­ристської політики командо-адміністративної системи. За таких економічних умов держава не мала достатніх коштів для широкого житлового будівництва з тим, щоб забезпечити кожній сім'ї окре­му квартиру чи будинок. Житлова проблема ставала однією з бо­лючих соціальних проблем. Тому одним із напрямів державної по­літики став перегляд необгрунтованих заборон і обмежень щодо індивідуального житлового будівництва та сприяння громадянам у його здійсненні. Першим кроком в цьому напрямі була постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 11 лютого 1988 р. «Про захо­ди по прискоренню розвитку індивідуального житлового будівни­цтва», якою розвиток індивідуального будівництва розглядався як соціально-політичне та економічне завдання першочергової зна­чущості. Радам Міністрів союзних і автономних республік, а та­кож виконавчим комітетам місцевих рад було рекомендовано від­мінити необгрунтовані обмеження щодо відведення земельних ді­лянок для індивідуального будівництва. Було передбачено систему кредитів і пільг для громадян на будівництво житлових будинків. Але ситуація склалася так, що в межах міст вільних земельних ділянок для надання під індивідуальне житлове будівництво май­же немає.

Першим кроком до зняття необгрунтованих обмежень, зокрема, щодо розміру житлового будинку, було законодавче закріплення положення про те, що розміри індивідуальних житлових і госпо­дарських споруд на селі не регламентуються.¹

Остаточно всі обмеження щодо права власності громадян на житловий будинок були зняті із введенням у дію Закону України «Про власність». Норма ст. 13 Закону про те, що склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежу­ється, крім випадків, передбачених законом, стала принциповою новелою в правовому регулюванні відносин приватної власності загалом.

Право власності на житловий будинок, зведений в порядку ін-

¹ Див.: Закон України від 17 жовтня 1990 р. «Про пріоритетність соціа­льного розвитку села та агропромислового комплексу в народному господар­стві України» // Відомості Верховної Ради УРСР.- 1990.- № 45.- Ст. 602.

9' 193

дивідуального будівництва тісно пов'язаний з правом на земельну ділянку, відведену для таких цілей.

Поняття «житловий будинок» розуміють ширше, ніж власне споруда, призначена для проживання, а саме як комплекс споруд, зокрема, і різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо). Як роз'яснює Пленум Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок» такі будівлі є підсобними і становлять з будинком одне ціле, а, отже, слідують долі будинку (при купівлі-продажу, даруванні, спадку­ванні тощо). Тому доцільним є повернення до практики застосу­вання законодавцем термінів «житловий будинок» у власному ро­зумінні і «садиба», «будинковолодіння» (нині ці терміни вжива­ються як синоніми, хоча в судовій практиці застосовується поняття «будинковолодіння»). Такі терміни мали законодавче за­стосування до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 8 грудня 1961 р.

Закінчений будівництвом будинок забудівник може експлуату­вати тільки після прийому і введення його в експлуатацію. Спору­джені в містах і селищах житлові будинки приймают^в експлуа­тацію приймальні комісії, які призначаються виконавчими органами відповідних рад народних депутатів або державними адміністраці­ями, в сільській місцевості - відповідною комісією, призначеною виконавчим органом сільської ради народних депутатів. До складу комісії належать представники державної санітарної інспекції, по­жежного нагляду. Прийняття будинку в експлуатацію оформля­ється актом, в якому зазначається: наявність технічної документа­ції, технічна характеристика споруд, наявність підсобних примі­щень та їхня характеристика, відповідність спорудженого проекту, оцінка якості спорудженого загалом. Якщо комісія виявить недо­ліки і дефекти, які не перешкоджають нормальній експлуатації житлового будинку, то в акті зазначається строк їхнього усунення. Акт має бути затверджений виконавчим органом місцевої ради або відповідною державною адміністрацією.

Споруджені і здані в експлуатацію житлові будинки підляга­ють державній реєстрації, проведення якої покладено на бюро технічної інвентаризації або на виконавчі органи ради народних депутатів. Як об'єкт державної реєстрації виступає будинок з на­лежними надвірними спорудами, які розташовані на одній земель­ній ділянці.

Право власності на житловий будинок, збудований громадяни-194

_ном на відведеній йому в установленому порядку земельній ділян­ці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його державної ре­єстрації

До прийняття будинку в експлуатацію і державної реєстрації права на нього як споруду юридичне не можна розглядати як жит­ловий будинок. До цього моменту у забудівника є лише право приватної власності на матеріали, деталі, конструкції. Після дер­жавної реєстрації відповідний орган оформляє і видає власнику технічний паспорт, в якому містяться відомості про приналежність будинку окремому громадянину або декільком особам, про план земельної ділянки, площу присадибної ділянки, поверховий план, оцінка вартості всіх споруд.

Стаття 376 ЇДКУ передбачає умови, за яких споруджені об'єкти визнаються як самочинне будівництво: