1 Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар.- к.: «Видав­ничий Дім «ін Юрс». 2003.- с. І33- 134. ' Там само.- с. 207.

178

їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають v шлюбі між собою, поширюються положення, що визначають правовий режим спільної сумісної власності подружжя. Як зазна­чає Ромовська 3., у різні часи за «фактичним шлюбом» стояло ста­влення суспільства та держави до осіб, які свідомо вибрали саме таку форму організації свого сімейного життя або були змушені до цього за певних обставин.¹

Фактичні шлюбні відносини в наш час не така вже й рідкість. Право європейських країн загалом не заперечує таку форму органі­зації сімейного життя. У багатьох країнах шлюб можна укладати як у цивільній, так і в релігійній формах (Англія, окремі штати США, Данія, Іспанія, Італія, Канада). Наприклад, в Ізраїлі, Іраку, Ірані, окремих провінціях Канади існує тільки релігійна форма шлюбу. Відповідно такі шлюби породжують правові наслідки у майновій сфері для осіб, що їх укладають. Більше того, точаться жваві суспіль­ні дискусії щодо узаконення одностатевих шлюбів і надання таким парам юридичної можливості на усиновлення дітей. З позицій мо­ралі, релігійної чи правової доктрини, звичайно оцінювання таких процесів не є однозначним. Але це факти реальної дійсності і, оче-г видно, право не може стояти осторонь цих суспільних явищ, не за­уважувати їх чи не реагувати на них. Очевидно, що і в Україні но­вовведення СКУ сприймаються по-різному. Практика, як життя права, з часом покаже ефективність такого правового регулювання.

Режим спільної сумісної власності поширено на майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї. Договором між ними може бути встановлений режим спіль­ної часткової власності.

Повноваження володіння користування і розпорядження май­ном, що є спільною сумісною власністю, здійснюються за взаєм­ною згодою усіх співвласників.

Кожен із співвласників вправі вчиняти різні правочини щодо спільного майна. За цією ознакою спільна сумісна власність істотно відрізняється від спільної часткової власності, за якої кожен із спів­власників має право самостійно розпорядитися лише своєю часткою з дотриманням вимог про переважне право купівлі частки (статті 361, 362 ЦКУ). Тоді як у спільній сумісній власності розпорядження спільним майном здійснюється за згодою всіх співвласників.

1 Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар.- с. 163.

179

Презюмується, що у разі вчинення одним із співвласників право-чину щодо розпорядження спільним майном, він діяв за згодою всіх співвласників. Форма вираження згоди співвласників законом не ви­значена, оскільки таке питання визначається домовленістю. Згода може бути виражена у будь-якій прийнятній для співвласників формі. Окреме правило встановлене щодо форми вираження згоди співвлас­ників на укладення одним з них правочину, який підлягає нотаріаль­ному посвідченню та (або) державній реєстрації. Згода на такий пра­вочин має бути оформлена письмово і нотаріально посвідчена.

Вчиняючи будь-які правочини щодо спільного майна, кожен із співвласників має діяти, виходячи з обсягу дієздатності і з дотри­манням правил вчинення правочинів неповнолітніми, недієздат­ними та обмеженими в дієздатності особами. Співвласники мо­жуть реалізувати свої повноваження на вчинення правочинів осо­бисто або уповноважити одного з них вчинити будь-які правочини щодо розпорядження спільним майном. Якщо співвласник вчинив правочин без належних повноважень, такий правочин за рішенням суду може бути визнаний недійсним. Такий правочин є запереч­ним. Тягар доказування його недійсності покладається на інших співвласників, які є позивачами у справі про визнання правочину недійсним. Застосовуються загальні наслідки визнання правочину недійсним (ст. 216 ЦКУ).

Кожен із співвласників спільної сумісної власності, так як і у спільній частковій власності, має право на виділ частки у натурі (ст. 364 ЦКУ). Презюмується, що частки кожного зі співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, за­коном або рішенням суду. Така сама презумпція діє і щодо спіль­ної часткової власності (ст. 357 ЦКУ). Оскільки права на виділ із майна, що є у спільній сумісній та спільній частковій власності, фактично є тотожними за змістом, то застосовуються однакові правила виділу, передбачені ст. 364 ЦКУ.

Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності, відбувається за тих самих умов і в тому самому поряд­ку, що й на частку у спільній частковій власності.

Поділ майна, що є у спільній сумісній власності має наслідком припинення права спільної сумісної власності. Поділ майна здійс­нюється за домовленістю між співвласниками. Спеціальне правило •встановлене для форми договору про поділ нерухомого майна. Та­кий договір між співвласниками має бути укладений у письмовій формі з нотаріальним посвідченням. Недотримання форми тягне недійсність договору. Такий договір с нікчемним (ст. 220 ЦКУ). 180

Діє презумпція рівності часток як і при виділі частки. Законом або договором може бути передбачений відступ від рівності час­ток. Наприклад, така умова може бути передбачена шлюбним до­говором між подружжям (ст. 97 СКУ). Відступ від рівності час­ток може бути передбачений рішенням суду з урахуванням об­ставин, що мають істотне значення. Так, згідно зі статтею 70 СКУ, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне за­безпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею чи з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, до­чка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недоста­тні для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та

лікування.

Так, у червні 2005 р. гр. X. пред'явив позов до гр. У. про поділ майна, що є у спільній сумісній власності та визнання права влас­ності. У позовній заяві позивач зазначав, що згідно з договором купівлі-продажу від 2 квітня 2002 р. вони з відповідачкою є влас­никами квартири. 20 жовтня 2003 р. шлюб між ними розірвано у встановленому законом порядку. Тому виникла необхідність у по­ділі квартири. Оскільки при купівлі спірної квартири позивачем було внесено кошти від продажу майна, що належало йому особи­сто, він просить визнати за ним право власності на 3/4 частини квартири, а за відповідачкою - на 1/4 частини. Оскільки частка відповідачки є незначною, просить визнати за ним право власності на всю квартиру з виплатою відповідачці вартості її частки.

Гр. У. пред'явила зустрічний позов, в якому просила з ураху­ванням інтересів неповнолітньої доньки визнати за нею право влас­ності на всю квартиру з компенсацією позивачу вартості 1/3 час­тини квартири, на яку він має право. Під час розгляду справи від­повідачка звернулася до позивача із зустрічним позовом в інтере­сах неповнолітньої доньки про визнання за нею (донькою) права власності на 1/4 частину спірної квартири, оскільки позивач разом з донькою приватизував однокімнатну квартиру. Ця приватизована квартира була продана і саме ці кошти були витрачені на придбан­ня спірної квартири.

Справа розглядалася неодноразово. Рішенням судової палати в цивільних справах апеляційного суду N-1 області з урахуванням усіх обставин справи, в тому числі й інтересів неповнолітньої дитини,

181

яка залишається проживати разом з матір'ю, було проведено поділ спірної квартири і визнано право власності: за позивачем - гр. X.-на 1/2 частину квартири, за відповідачкою - гр. У - на 9/40 частин, за неповнолітньою дитиною - на 11/40 частин. У частині позовних вимог про визнання права власності за однією із сторін спору та виплати грошової компенсації іншій стороні судом було відмовле­но. У процесі розгляду справи було встановлено, що жодна сторона не погоджується на виплату їй грошової компенсації за належну їй частку у спірному майні. Суд правильно вказав у рішенні, що ком­пенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою, сторони такої згоди не проявили.¹ Передбачених ст. 365 ЦКУ підстав для припинення за рішенням суду права сторін на частку у спіль­ному майні суд не встановив. Хоча у цій ситуації спільне володіння і користування майном є неможливим, але це лише одна з умов, передбачених у ст. 365 ЦКУ. Право особи на частку у спільному майні може бути припинено за рішенням суду лише при встанов­ленні усіх чотирьох умов, зазначених у ч. 1 ст. 365 ЦКУ.

Питання для самоконтролю

1. Які види спільної власності закріплено у Цивільному кодексі Ук­ раїни?

2. Хто може бути суб'єктом права спільної власності?

3. Як визначити розмір часток у спільній частковій власності?

4. Охарактеризуйте здійснення права спільної часткової власності.

5. У чому полягає зміст переважного права купівлі частки у спільній частковій власності?

6. Як відбувається виділ частки із майна (поділ майна), що є у спіль­ ній частковій власності?

7. За яких умов є можливим припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників?

8. Які підстави виникнення права спільної сумісної власності?

9. Які особливості права спільної сумісної власності подружжя?

10. Як здійснюється право спільної сумісної власності?

11. Як відбувається виділ частки із майна (поділ майна), що є у спіль­ ній сумісній власності?

12. Який порядок звернення стягнення на частку у майні, що є у спіль­ ній частковій (спільній сумісній) власності?

Розділ 9

ОСОБЛИВОСТІ НАБУТТЯ

ТА ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

НА ОКРЕМІ ВИДИ МАЙНА

9.1. Право власності на земельну ділянку

З проголошенням права приватної власності на землю (впер­ше на законодавчому рівні приватна власність на землю була пе­редбачена Законом України від ЗО січня 1992 р. «Про форми вла­сності на землю») в цивільний оборот було введено ще один важ­ливий за функціональним призначенням об'єкт - земельну ділянку.

До ЦКУ вперше включено окрему главу 27, норми якої при­свячено правовому регулюванню права власності на земельну ділянку. У ст. 373 ЦКУ відтворено конституційні положення про особливу правову охорону землі як національного багатства. Згі­дно зі ст. 13 Конституції України, земля є об'єктом права власно­сті українського народу. Як основне національне багатство земля перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Конституцією України передбачено, що право власності на землю набувається і реалізується громадяна­ми, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, ЗКУ і прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. У цивільному обороті перебувають земельні ділянки, а не землі за­галом як природний ресурс. Земельна ділянка як об'єкт права влас­ності визначається ЗКУ (ст. 79). Важливим є закріплення у ЦКУ норм, що регулюють право власності на земельну ділянку як об'єкт цивільних прав. Правовий режим земельної ділянки включає цільо­ве призначення, дозволене використання і зареєстроване у встанов­леному порядку право власності на цю земельну ділянку.¹

Право власності поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар

182