8.1. Спільна часткова власність

Для спільної часткової власності характерними є: 1) множин­ність суб'єктів - співвласників; 2) визначення часток кожного з них у спільному майні. Спільна часткова власність може виникати з будь-яких підстав, передбачених законом або договором. Режим спільної часткової власності може бути встановлено для будь-якого майна як за згодою учасників, так і за рішенням суду.

Закон не обмежує суб'єктного складу спільної часткової влас­ності. За Цивільним кодексом 1963 р. не допускалася, зокрема, спільна часткова власність громадян та держави. Якщо ж вона ви­никала з правових підстав, то підлягала припиненню в порядку і в строки, що були визначені в ЦК 1963 р. Сьогодні будь-які обме­ження скасовані. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні, юридичні особи, держава, територіальні громади в будь-якому поєднанні.

¹ Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Раїи України - ^ №21-22.»Ст. 135.

168

Презумпція рівності часток у спільній частковій власності — частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо законом або домовленістю сторін не встановлено інше (ст. 357 ЇДКУ) - є новою презумпцією в цивільному праві.

При визначенні частки кожного, якщо такі частки не встанов­лені законом або домовленістю сторін, враховується вклад кожно­го у придбання, виготовлення, спорудження майна. Закріплення такого положення є підтвердженням спростованого характеру пре­зумпції рівності часток. Співвласники можуть доводити свої права на таку чи іншу частку з допомогою будь-яких фактичних даних.

Кожен із співвласників вправі здійснити поліпшення своєї час­тки. Частка таких поліпшень залежить від їхнього характеру - від­дільними чи невіддільними від речі вони є. Поліпшення можуть бути здійснені в будь-який час. Якщо учасник спільної часткової власності за свій рахунок і з дотриманням встановленого порядку використання спільного майна здійснив невіддільне поліпшення, то він може вимагати збільшення своєї частки відповідно до про­веденого поліпшення.

По-іншому вирішується правовий режим прибудов до житло­вого будинку, будівлі, споруди. Реалізуючи своє право власності на частку, співвласник може самостійно, без згоди інших, провес­ти добудову (прибудову), якщо це не порушує прав інших співвлас­ників. Така добудова (прибудова) є власністю того із співвласни­ків, який її провів. На її вартість збільшується тільки його частка, частки у майні інших співвласників не змінюються.

Відділені від майна поліпшення, проведені одним із співвлас­ників, є його власністю і їхня вартість не впливає на вартість час­ток інших співвласників. Норма ч. 5 ст. 357 ЇДКУ має диспозитив­ний характер, оскільки домовленістю сторін може бути встановле­но інше. Співвласник вправі самостійно, без згоди інших, здійснювати поліпшення своєї частки, але його дії не мають пору­шувати прав інших співвласників.

Змістом права власності на частку у спільному майні кожного із співвласників є повноваження щодо володіння, користування і розпорядження цією часткою. Але межею реалізації цих повнова­жень є воля інших співвласників. Здійснення власних повноважень кожен із співвласників повинен узгоджувати з іншими. Тому право спільної часткової власності здійснюється за взаємною згодою. За домовленістю співвласників встановлюється порядок володіння та користування спільним майном. Законодавець не встановлює пев­них правил щодо форми такої домовленості. Тому щодо форми

«І 169

домовленості співвласників спільної часткової власності застосо­вуються загальні положення про форму правочинів.

Кожен із співвласників має право на надання у володіння та користування йому частки в натурі. Натуральна частка має відпо­відати за вартістю частці у спільному майні. Але надання у воло­діння та користування можливе за умови, що об'єкт (майно) поді­льний. Якщо надання частки в натурі є неможливим, то співвлас­ник вправі вимагати від інших матеріальної компенсації вартості його частки.

Якщо один із співвласників з дотриманням встановлених пра­вил розпорядився своєю часткою шляхом відчуження іншій особі, то для цієї особи обов'язковим залишається порядок володіння, користування та розпорядження спільним майном, які були пого­джені між співвласниками. Така домовленість має бути нотаріаль­но посвідчена. Будь-яка інша домовленість в усній або письмовій формі не є обов'язковою для дотримання особою, яка придбала частку у спільній власності.

У ст. 359 ЦКУ встановлено правовий режим плодів, продукції та доходів від використання майна, що є у спільній частковій вла­сності. Це майно надходить до складу спільного майна і розподі­ляється між усіма співвласниками пропорційно до їхніх часток у майні. Правило має диспозитивний характер, оскільки домовленіс­тю сторін може бути встановлено інший правовий режим.

Усі витрати, пов'язані з утриманням та збереженням спільного майна, покладаються на співвласників пропорційно до вартості їхніх часток у спільному майні.

Так, Закон України від 29 листопада 2001 р. «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку»¹ встановлює режим спільної сумісної власності на неподільне майно співвласників ба­гатоквартирного будинку і спільної часткової власності на загаль­не майно. Неподільним майном є неподільна частина житлового комплексу, яка складається з частини допоміжних приміщень, конструктивних елементів будинку, технічного обладнання будин­ку, що забезпечують належне його функціонування. Загальне май­но - частина допоміжних приміщень житлового комплексу (кладо-ві, гаражі, майстерні тощо), що можуть використовуватися згідно з їхнім призначенням на умовах, визначених статутом об'єднання. Частка в загальному обсязі обов'язкових платежів на утриман­ня і ремонт неподільного майна у багатоквартирному будинку

Відомості Верховної Ради України.-- 2002.- № 10. Ст. 78.

встановлюється пропорційно до загальної площі приміщень, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб. Частка у загальному обсязі обов'язкових платежів на утримання і ремонт загального майна та в інших спільних витратах у багатоквартир­ному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі приміщень, що перебувають у користуванні фізичних або юридич­них осіб.

Кожен із співвласників має право власності на частку у спіль­ному майні. З огляду на повноту та абсолютний характер права власності, кожен із них має право самостійно розпорядитися сво­єю часткою. Але оскільки воля інших співвласників, їхні права та інтереси не повинні порушуватися і розглядаються як межі здій­снення права кожним із співвласників, то у разі реалізації повно­важень з розпорядження часткою встановлені спеціальні правила ст. 362 ЦКУ - переважне право співвласника на купівлю частки у спільному майні. Таке право визнається за кожним співвласни­ком, якщо один з них виявив бажання продати свою частку. Пе­реважне право купівлі частки не застосовується, якщо частка да­рується, обмінюється, відчужується в інший спосіб (наприклад, за договором довічного утримання) чи підлягає продажу з публіч­них торгів. Публічні торги можуть проводитися у разі звернення стягнення на частку у майні за зобов'язаннями співвласника. На забезпечення переважного права купівлі частки її продавець зо­бов'язаний письмово повідомити інших співвласників про свій намір продати частку. У письмовому повідомленні обов'язково має бути зазначена ціна продажу та інші істотні умови. Повідом­лення, зроблене в усній формі, не тягне юридичних наслідків і буде вважатися порушення переважного права купівлі частки. Для співвласників, які отримали письмове повідомлення про продаж частки, встановлено строк для відповіді. Законодавець не зазначає, в якій формі має бути зроблена відповідь. Оскільки фор­ма відповіді прямо не передбачена, то співвласники вважати­муться такими, що не скористалися правом переважної купівлі частки, якщо: 1) відмовилися від здійснення цього права в будь-який спосіб (усно, письмово); 2) не здійснили цього права, тобто пасивна поведінка розцінюється як вияв волі інших співвласни­ків. Отже, відмова від права передбачає активні дії, а нездійснен­ня є пасивною поведінкою. Для вираження волі співвласників встановлено строки: один місяць -- щодо нерухомого майна; де­сять днів - щодо рухомого майна від дня отримання повідомлен­ня. Якщо протягом цих строків співвласники в активний чи пасив-

170

ний спосіб не заявили про свою волю, то продавець може прода­ти свою частку будь-яким іншим особам.

Право вибору покупця належить співвласнику, який продає частку. Оголошена ціна продажу та інші умови мають бути рівними як для співвласників, так і для третіх осіб. Якщо ж співвласник - прода­вець, пропонуючи свою частку третім особам після відмови інших співвласників від її купівлі, не може все-таки продати частку і буде об'єктивно змушений знизити ціну чи змінити інші умови продажу, то правові наслідки такої ситуації не передбачені. Очевидно, в та­кому разі продавець повинен ще раз, але вже на інших умовах, про­понувати свою частку спочатку іншим співвласником, а вже тоді третім особам. Формою захисту інтересів співвласників у разі по­рушення їхнього переважного права на купівлю частки є позов про переведення на нього (них) прав та обов'язків покупця. Серйозність та незмінність наміру співвласника має бути підкріплена: у разі пред'явлення такого позову він повинен внести на депозитний ра­хунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити по­купець. Покупець, у якого відсуджується річ за позовом про переве­дення прав та обов'язків покупця, має право вимагати відшкодуван­ня завданих йому збитків від співвласника-продавця.

Позовна давність для таких вимог скорочена - 1 рік. Строк об­числюється за загальним правилом - від дня, коли співвласник ді­знався або міг дізнатися про порушення свого права (ст. 261 ЇДКУ).

Переважне право купівлі частки належить лише співвласнику і не може передаватися іншим особам. Тобто таке право належить реалізувати виключно особистими діями.

Виникнення права власності на частку у спільному майні, при­дбану за договором, пов'язане з моментом укладення договору (ст. 363 ЦКУ). Загальне правило про момент набуття права влас­ності за договором сформульоване у ст. 334 ЦКУ -- з моменту пе-редання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Частина 1 ст. 363 ЦКУ встановлює інше, окреме правило - право власності на частку у спільному майні виникає з моменту укла­дення договору. Норма має диспозитивний характер, оскільки до­мовленістю сторін може бути встановлено інше. Норма ч. 2 ст. 363 ЦКУ підтверджує загальне правило - право власності набувача за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту посвідчення; якщо договір підлягає державній реєстрації - з моменту такої реєстрації.

Законодавча норма сформульована неточно. До покупця пере­ходить право власності на частку у спільному майні, а не частка

172

У праві власності. Адже кожен із співвласників має рівні повнова­ження володіння, користування та розпорядження часткою. Вказів­ка на те, що до нового співвласника (покупця за договором) пере­ходить лише частка у праві, є неправомірною, оскільки: 1) відбу­вається правонаступництво за договором у повному обсязі прав та обов'язків; 2) обмежуються інтереси нового співвласника, який за договором набуває всі повноваження, а не частку в них (частку

управі).

Право на виділ частки з майна в натурі підтверджує наявність у кожного зі співвласників всієї повноти повноважень щодо воло­діння, користування та розпорядження часткою. Але право на ви­діл обмежується: 1) прямою законодавчою забороною або 2) не­можливістю виділ, якщо річ неподільна. У таких випадках спів­власник, який бажає виділ, має право на одержання компенсації від інших вартості його частки. Така компенсація може бути про­ведена в грошовій або в матеріальній формі і є можливою лише зі згоди співвласника.

Неврегульованою є ситуація, коли тому зі співвласників, що бажає виділитися, виділяється частка в натурі більшої вартості, ніж належна йому у спільному майні. Очевидно, в таких ситуаціях, співвласник, що виділяється, повинен компенсувати іншим спів­власникам надлишкову вартість.

У ч. З ст. 364 ЦКУ встановлено імперативне правило про фор­му договору про виділення частки в натурі з нерухомого спільного майна. Такий договір має бути укладений у письмовій формі з но­таріальним посвідченням. Недотримання такої форми тягне нікчем­ність договору (ст. 220 ЦКУ).

За позовом інших співвласників право особи на частку у спіль­ному майні може бути припинено за рішенням суду, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі. «Не­ значна частка» є оцінювальним поняттям і при вирішенні спору суд виходить із співвідношення вартості всього майна, часток

кожного.

2. річ є неподільною (ст. 183 ЦКУ);

3. спільне володіння і користування є неможливим. Співвлас­ ники не досягнули згоди щодо спільного володіння і користування або таке виключається, з огляду на характеристику майна;

4. припинення не завдає істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (ст. 365 ЦКУ).

Тобто при вирішенні спорів про припинення права власності на частку у спільному майні, суд повинен давати оцінку в сукупності

173

всім переліченим умовам. Інтереси співвласника, щодо якого ви- ] носиться рішення про припинення права власності, мають врахо­вуватися якнайповніше. Гарантією його прав є встановлена вимога про попереднє внесення позивачем (позивачами) вартості частки у спільному майні на депозитний рахунок суду.

У разі судового припинення права власності на частку в поряд­ку ст. 365 ЦКУ згоди співвласника на одержання компенсації вар­тості його частки не вимагається.

На практиці може постати питання про можливість самого співвласника звернутися до суду з позовом до інших співвласників про виплату грошової компенсації взамін виділ частки в натурі на тих самих умовах: 1) якщо частка є незначною і не може бути ви­ділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і корис­тування є неможливим. Саме в режимі спільної часткової власнос­ті в тих випадках, коли співвласники умисними діями створюють неможливість для іншого співласника щодо володіння і користу­вання незначною часткою, за його позовом суд міг би винести рішення про зобов'язання інших співвласників викупити таку не­значну частку. Тобто, треба враховувати характер поведінки ін­ших співвласників, оскільки примусити будь-кого до набуття права власності, навіть на незначну частку, суперечить характеру суб'єктивного права власності. Адже саме для власників незнач­них часток в режимі спільної часткової власності важко здійсню­вати свої повноваження і вирішення спорів за таких обставин в інший спосіб ускладнене. Сьогодні пропонований варіант є лише пропозицією щодо можливого вирішення проблеми. На законодав­чому рівні такий порядок не передбачений. У згадуваній уже ч. 2 ст. 364 ЦКУ закріплено право співвласника, який бажає виділуен-ня на одержання від інших співвласників грошової або іншої мате­ріальної компенсації вартості його частки, якщо виділ у натурі не допускається згідно із законом або є неможливим. Таке право не має юридичного забезпечення, оскільки обов'язок інших співвлас­ників сплатити компенсацію за згоди співвласника, який бажає виділ, не закріплений.

Звернення стягнення на частку у майні здійснюється за умови, що у співвласника немає іншого майна (або його недостатньо) для задоволення вимог кредиторів. Тому кредитор(и) мають пра­во звернутися до суду про виділ частки зі спільного майна в натурі. Якщо виділення неможливе або інші співвласники заперечують проти цього, то кредитор вправі вимагати продажу боржником своєї частки зі спрямуванням суми виторгу на погашення боргу.

174

При цьому має бути враховане переважне право купівлі частки (ст. 362 ЦКУ). Якщо боржник відмовиться від продажу своєї час­тки або інші співвласники, із врахуванням положень ст. 362 ЦКУ, відмовляються придбати частку, то кредитор має право вимагати продажу частки з публічних торгів. За рахунок сум, виручених від публічних торгів, після покриття видатків на їхнє проведення задовольняються вимоги кредитора(ів). Кредитор(и) вправі також вимагати переведення на нього (них) прав та обов'язків співвлас­ника - боржника з проведенням відповідного перерахунку залеж­но від співвідношення суми боргу і вартості частки.

Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділе­не в натурі між співвласниками за домовленістю між ними (ст. 367 ЦКУ). У такому випадку право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і під­лягає нотаріальному посвідчення, У разі недотримання такої вимо­ги настають наслідки, передбачені ст. 220 ЦКУ. За домовленістю між співвласниками вирішується питання про взаєморозрахунки між ними у випадку, коли річ неможливо поділити в натурі. Оче­видно, якщо співвласники не досягають згоди щодо поділу майна і взаєморозрахунків між ними, спір розглядається в судовому по­рядку як спір про право. При цьому мають враховуватися поло­ження статей 364, 365 ЦКУ.

Справи про поділ майна, що належить співвласникам на праві спільної часткової власності, є досить поширеними в судовій прак­тиці. Такі справи є складними не тільки з огляду на застосування норм матеріального права, а й з огляду на множинність суб'єктів спору, складність їхніх морально-етичних взаємин, свідком яких змушений бути суд при розгляді таких справ. Це особливо стосу­ється справ про поділ спадкового майна. Так, 9 листопада 2005 р. з позовом до суду звернулися позивачі гр. Н. та гр. М. до відповідачів гр. К. та гр. Р. про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом та свідоцтва про право на спадщину за заповітом частково недійсними, скасування державної реєстрації права власності на будинковолодіння, визнання права власності на майно за набуваль-ною давністю. Відповідно гр. К. заявила зустрічний позов до гр. Н. та гр. М. про визнання права власності на спадкове майно та виділ його в натурі, а гр. Р.- до тих самих осіб про поділ спадкового майна та припинення права на частку у спільному майні.

У процесі судового розгляду було встановлено, що власником спірного будинковолодіння був гр. Д. За нотаріально посвідченим

8* *• 1 *7 С

^хх 1 /!>

договором дарування він подарував гр.К. 48/100 частин будинко­володіння без зазначення конкретних приміщень. Після смерті гр. Д. 52/100 будинковолодіння залишилось у власності його дру­жини, яка оформила свої права на спадщину у встановленому по­рядку, проте реального розподілу спірного будинковолодіння між співвласниками проведено не було. У 1994 р. між співвласниками: дружиною гр. Д. та гр. К. було укладено договір, в якому визнача­вся порядок користування спільним майном. Згідно з нотаріально посвідченим договором дарування дружина гр. Д. подарувала гр. С. і гр. Р. (співвідповідачу за первісним позовом) із належної їй частини будинковолодіння 42,8/100 частини. Частки кожного із співвласників за цим договором визначені не були. Проте в дого­ворі зазначалось, які конкретно приміщення їм належать. Було та­кож зазначено, що для них, як набувачів за договором дарування, є обов'язковим договір користування спільним майном, що був укладений у 1994 р. між дружиною гр. Д. та гр. К. Тобто, виходячи зі змісту договору дарування, укладеного між дружиною гр. Д. та гр. С. і гр. Р. в останніх виникло право спільної сумісної власності на 42,8/100 частини спірного будинковолодіння. Виходячи з пре­зумпції рівності часток у спільній сумісній власності, суд визна­чив, що частка кожного із обдарованих становила 21,4/100 частин, а у власності дружини гр. Д. залишилось 9,2/100 частин будинко­володіння. Після смерті одного з обдарованих - гр. С.- відкрилася спадщина для його спадкоємців за заповітом - гр. Н. та гр. М. (по­зивачів у справі) та для спадкоємців за законом - його непрацездат­ної дружини і матері. Після смерті дружини гр. С. спадщина від­крилася на належне їй майно, у тому числі частка у спірному бу­динковолодінні. Майно успадкували її діти - гр. Н. та гр. М.- по­зивачі у справі. Суд, зайнявшись математичними підрахунками, визначив, що частка позивачів - гр. Н та гр. М. у спірному майні становить 8,9/100 частин на кожного з них. Отже, суд обґрунтова­но врахував, що частки кожного з позивачів у спірному будинко-володінні є незначними і тому не можуть бути виділені в натурі. Позивачі у спірному будинковолодінні не проживають, забезпече­ні іншим житлом, спільне володіння і користування між сторона­ми конфлікту є неможливим, тому суд дійшов обґрунтованого ви­сновку про припинення права власності позивачів - гр. Н. та гр. М.- на належну їм частку у спірному будинковолодінні. Право власності на цю частку було визнане за рішенням суду за гр. Р., який заявляв зустрічні позовні вимоги про поділ спадкового майна та припинення права на частку у спільному майні. У забезпечення

176

зустрічних позовних вимог гр. Р. попередньо вніс вартість частки в грошовому вигляді на депозитний рахунок суду. За рахунок цієї суми і була виплачена грошова компенсація позивачам. Рішення суду оскаржувалось до апеляційного суду, але було залишене без змін.¹

Як випливає з наведеної справи, суд застосовував норми спад­кового права, норми про поділ, виділ та припинення права на част­ку у спільному майні, проте допустився помилки у математичних підрахунках розмірів часток. Порушене правило про ділення дро­бів на ціле число - в результаті у рішенні суду частки визначені через дробове число, в чисельнику якого неправильний дріб. Така математична помилка не була усунута і апеляційною інстанцією, яка розглядала справу за апеляційною скаргою позивачів. У цій справі математична помилка не впливає на законність судового рішення, проте свідчить, що при розгляді таких справ потрібні ще й знання математики. Сам розгляд справи, затяжний у часі, обтя-жений великою кількістю документів доказової сили, в тому числі експертними висновками, необхідністю проведення математичних розрахунків для правильного визначення розміру часток.