Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте правове регулювання права державної власності в різні періоди розвитку суспільства.

2. Хто виступає суб'єктом права державної власності?

3. Які механізми здійснення права державної власності визначене чинним законодавством?

4. Охарактеризуйте статус Фонду державного майна України як ор­ гану спеціального утворення в механізмі здійснення права державної власності.

5. Розкрийте зміст права господарського відання та оперативного управління державним майном.

3. Які підстави набуття (припинення) права державної власності?

4. Охарактеризуйте об'єкти права державної власності.

5. Який порядок передання об'єктів права державної власності?

Розділ 7

ПРОБЛЕМИ ДОВІРЧОЇ ВЛАСНОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Право довірчої власності донедавна було «чужою» конструкці­єю в праві України. Законом України від 19 червня 2003 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України»¹ ст. 316 ЇДКУ було доповнено ч. 2 такого змісту: особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном. Закріплення такої норми в ЇДКУ зумовлене прийняттям 19 червня 2003 р. Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним бор­гом та іпотечні сертифікати» та Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Згідно зі ст. 26 Закону України «Про іпотечне кредитування...» довірчою власністю є особлива форма договірних майнових відносин, яка регулює розпорядження пла­тежами за іпотечними активами, переданими установником у во­лодіння, користування і розпорядження управителю. Тобто, у за­значеному Законі вперше було подано законодавчу дефініцію пра­ва довірчої власності. У Законі України «Про фінансово-кредитні механізми...» довірча власність згадується в контексті договору управління майном, за яким установник управління передає упра­вителю у довірчу власність майно з метою досягнення визначених ним цілей та встановлює обмеження щодо окремих дій управителя з управління цим майном. Назва ст. 6 Закону містить словосполу­чення «довірча власність», хоча саме поняття у цій статті не роз­кривається. У ст. 6 зазначено, що об'єкт управління майном пере­буває у довірчій власності управителя.

Варто зауважити, що розуміння суті довірчої власності не може подаватися в контексті того чи іншого типу відносин. Якщо вже та­ке поняття вводиться і визначається на законодавчому рівні, то тільки як єдине для всіх випадків його застосування, а не в розумін­ні того чи іншого закону. За таких підходів правового регулювання виникає запитання про співвідношення понять. Якщо за Законом України «Про_ іпотечне кредитування...» довірча власність лише

країші.2004.-лу 2.--От. 6.

Відомості Верховної Ради Ук

160

особлива форма договірних майнових відносин, за ст. 316 ЇДКУ - це особливий вид права власності, то що ж таке насправді право довір­чої власності? Отже, у цивільному праві України була узаконена (хоч не дуже чітко та послідовно) характерна для прецедентної сис­теми права конструкція довірчої власності.

Наукові дискусії щодо проблеми довірчої власності в науковій літературі тривають давно. Позиції науковців є різними: 1) за пов­не сприйняття конструкції довірчої власності і запровадження її в цивільне законодавство України;¹ 2) можливість існування такої конструкції;² 3) заперечення конструкції довірчої власності.³

На думку науковців, становлення інституту довірчої власності відноситься до раннього середньовіччя, коли під назвою изе вона використовувалася для того, щоб обійти різні існуючі обмеження феодального характеру з використання нерухомості, зокрема, у зв'язку із забороною відчуження землі на користь церкви і монас­тирів. Встановлення відносин довірчої власності означало, що влас­ник землі, формально будучи таким, управляв і розпоряджався да­ною нерухомістю в інтересах інших осіб.⁴ Місцем походження до­вірчої власності вважають Англію. Американська модель довірчої власності майже не відрізняється від англійської.

З огляду на суть відносин довірчої власності, виділимо такі її характерні риси: 1) установником довірчої власності є власник; 2) власник виявляє особливе довір'я і потребу у переданні майна в довірчу власність іншій особі; 3) довірчий власник, маючи профе­сійні навики і вміння, готовий проявити їх при управлінні чужим майном, усвідомлюючи, що діє, насамперед, в інтересах власника; 4) власник, передаючи майно у довірчу власність, прагне у такий спосіб досягти максимального ефекту через таке розпорядження своїм майном для себе чи для інших зазначених ним осіб. Саме в цьому полягає мета довірчої власності; 5) сторони (власник і до­вірчий власник) обумовлюють взаємні права і обов'язки в режимі

^! Див., напр.: Сліпченко С. О. Інститут права довірчої власності і його дія в Україні: Дис. ... канд. юрид. наук.- Харків, 1997; Харченко Г. Г. Правове регулювання діяльності трастових компаній та довірчих товариств: порівняль­но-правовий аналіз: Дис. ... канд. юрид. наук.- К., 2004.

' Див., напр.: Майіїапик Р. А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві.- К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002.

'" Див.,: напр.: СлюсарекськиїІ М. /V/. Теоретичні проблеми довірчого управління чужим майном в Україні: Дис. ... канд. юрид. наук.- Харків. 199<і

⁴ Гражданское й торговеє право капиталистичсских государсгв. / Под рсд. П. А. Васильєва, М 1932, С. 236.

161

існування довірчої власності. Отже, в рамках розуміння континен­тальної системи права відбувається розщеплення права власності. Єдине суб'єктивне, абсолютне за своїм характером, право власно­сті «розщеплюється» між двома особами: власником і довірчим власником. Ця роздільна лінія невидима і не може бути простеже-на, виходячи з позицій континентального права. Одночасно право власності (урізане, неповне, неціле) належить власнику (як установ­нику довірчої власності) і довірчому власнику. Повноваження до­вірчого власника все-таки похідні (ними його наділив власник) від первинного абсолютного права власності. Але у разі колізії інтере­сів власника і довірчого власника кому має бути надано перевагу? Як в рамках континентальної системи права, яка не знає «розщеп­лення» права власності, сумістити речові колізії інтересів? У разі колізії речових і зобов'язальних прав переву надають правам ре­човим. У разі колізії інтересів власника і довірчого власника в анг-ло-американській системі права головна роль належить судовому прецеденту - праву справедливості. Власне, відсутність чіткої від­повіді саме на ці питання є чи не головним аргументом проти до­вірчої власності в правовій системі України.

Як зазначають К. Цвайгерт та X. Кьотц, «для юристів континен­тальної Європи англійське право завжди уявляється як дещо дивне і незвичайне. На кожному кроці вони змушені стикатися з право­вими інститутами, процедурами і традиціями, яким не можливо підшукати аналогів у звичному світі правових понять континен­ту.»¹ На думку цих авторів, термін «загальне право» неоднознач­ний. Під цим терміном розуміють право англо-американської сім'ї загалом. Крім цього, цей термін часто протиставляють терміну «цивільне право», під яким розуміють правову систему країн кон­тинентальної Європи. Під загальним правом у вузькому значенні цього слова розуміють лише право англійських королівських су­дів. Водночас, під правом справедливості треба розуміти не сукуп­ність загальних принципів справедливості, а ту частина матеріаль­ного права, яка відрізняється від іншого матеріального права тим. що була розвинута в практиці особливого суду - канцлерського суду. Важливий, з практичної точки зору, комплекс норм права справедливості регулює відносини довірчої власності.²

К. Цкайссрт, X. Кепіц. Введснис в сравнительнос правовсдение в сферо частного права,- Т. 1.- М, 2000,- С. 273.

" А'. Цвийгерт, X. Кети. Введеіше в сравнигельпос правовсдение в сферо частого права.- С. 285.

162

Довірча власність у сучасних умовах набула настільки вагомо­го значення, що стала найбільш характерною рисою англо-американського права. У довірчій власності отримало вираження суть англійського права з його «неписаними законами», з можли­вістю врахування справжніх намірів сторін правовідносин. У роз­щепленні права власності виражено специфіку інституту права до­вірчої власності. Одна частина повноважень власника - управління і розпорядження майном - належить довірчому власнику, а інша -отримання доходів - самому власнику або особам, які ним зазна­чені - вигодонабувачам (бенефіціаріям). Довірчий власник висту­пає в господарському обороті як власник, вчиняючи будь-які пра-вочини щодо майна з третіми особами та інші дії з управління майном. Він вправі навіть відчужувати майно, якщо таке обумов­лено волею власника. Головний обов'язок довірчого власника -управляти майном відповідно до вказівок установника довірчої власності.

У ЦКУ серед договірних конструкцій виділено договір управ­ління майном (глава 70 ЦКУ). За цим договором одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в ін­тересах установника управління або вказаної ним особи (вигодо-набувача). Саме цей договір може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно (ч. 2 ст. 1029 ЦКУ). Стаття 1029 ЦКУ була доповнена нор­мою тим самим Законом від 19 червня 2003 р., яким було законо­давче закріплене право довірчої власності як особливий вид права власності. Але чи стане установник управління встановлювати в договорі можливість виникнення права довірчої власності управи­теля на передане в управління майно, не маючи гарантій в законо­давчому механізму захисту своїх інтересів при виникненні колізій інтересів власних і інтересів довірчого власника? В англійському праві такий механізм пропонує право справедливості, за українсь­ким законодавством - проблема є відкритою. Сьогодні ця пробле­ма потребує чіткого законодавчого вирішення і є головною пере­сторогою у формуванні відносин довірчої власності.

Нормою ч. 5 ст. 1033 ЦКУ передбачено, то управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим влас­ником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджа­ється відповідно до закону та договору управління майном. Тобто, формально повноваження власника і довірчого власника не

163

можуть бути розмежовані. Адже володіння, користування і розпо­рядження майном становлять зміст права власності. Яке співвід­ношення повноважень власника і довірчого власника, якщо закон не розмежовує ці поняття за формальними ознаками? Більше того, Законом від 15 лютого 2006 р. ч. 5 ст. 1033 ЦКУ доповнено нор­мою такого змісту: договір про управління майном не тягне за со­бою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління. Якщо ж довірча власність, як особливий вид права власності, визнається правом речовим, то як розуміти зазначене доповнення у ст. 1033 ЦКУ? Якщо ж перехід права власності за договором управління майном не відбувається, то ким тоді висту­пає управитель майна: довірчим власником, якому належить речо­ве право довірчої власності, чи просто договірним контрагентом за договором? На разі позиція законодавця щодо співвідношення зо­бов'язальних і речових інтересів у рамках договору управління майном є не зовсім зрозумілою, не кажучи вже про можливу колі­зію речових інтересів власника як установника управління і довір­чого власника.

Законом Українии «Про іпотечне кредитування...» в імператив­ному порядку передбачено, що управитель (фінансова установа, яка діє від свого імені, здійснюючи управління іпотечними акти­вами в інтересах установника управління іпотечними активами) є довірчим власником іпотечних активів (ст. 26). Іпотечні активи передаються у довірчу власність на підставі договору між установ­ником та управителем.

Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управ­ління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» договір управління майном визначається як угода, за якою устано­вник управління передає управителю у довірчу власність майно з метою досягнення визначених ним цілей та встановлює обмежен­ня щодо окремих дій управителя з управління цим майном. Знову ж таки поняття договору управління майном в контексті цього За­кону треба розуміти по-іншому, ніж за ЦКУ. Адже за ст. 1029 ЦКУ договір управління майном може засвідчити виникнення права до­вірчої власності, тоді як за Законом договір в імперативному по­рядку породжує право довірчої власності управителя.

Об'єктами управління майном у системі фінансово-кредитних механізмів є фонди фінансування будівництва (далі - ФФБ) та ФОН, які перебувають у довірчій власності управителя. З огляду на те, що сьогодні інвестування коштів у житлове будівництво є можливим лише через ФФБ чи ФОН, встановлення довірчої влас-

164

носгі в системі фінансово-кредитних механізмів у будівництві жи­тла створює невизначеність для інвестора. Залучені кошти пере­даються в довірчу власність управителю. Саме в управителя вини­кає право довірчої власності на майно, набуте в результаті управ­ління (ст. 6 Закону). Законом передбачено, що закріплення об'єкта інвестування за довірителем - це встановлення правовідносин між довірителем та управителем на підставі договору про участь у ФФБ, за яких у довірителя виникає право вимоги на цей об'єкт ін­вестування у майбутньому. У ст. 15 Закону йдеться про те, що управитель зобов'язується, за умови виконання довірителем своїх зобов'язань за договором про участь у ФФБ, включити довірителя до переліку довірителів, яким забудовник у подальшому зо­бов'язаний передати у власність закріплені за ним об'єкти інвесту­вання. За таких законодавчих підходів для пересічного інвестора стає незрозумілим, до кого саме він може пред'явити вимоги у зв'язку з невиконанням чи неналежним виконанням зобов'язань, що випливають з інвестування коштів у житлове будівництво: управитель є фінансовим посередником і до того ж довірчим влас­ником коштів інвестора, із забудовником у інвестора немає жод­них правових відносин. Окрім того, відсутність будь-яких крите­ріїв розмежування повноважень довірчого власника і власника створюють додаткові труднощі для розуміння суті таких механіз­мів. Фактично такі законодавчі механізми на руку новим фінансо­вим посередникам на ринку житла, якими і є управителі. А вве­дення права довірчої власності за відсутності чіткого розуміння самого поняття ще більше ускладнює справу.

У цьому самому Законі визначено, що Правила фонду мають передбачати обмеження права довірчої власності управителя, встановлені установником управління майном у договорі управ­ління майном. Така законодавча конструкція є суперечливою сама по собі. Адже Правила фонду (Правила ФФБ, Правила ФОН) за­тверджуються управителем. Відповідно до затверджених Правил укладаються договори управління майном. Відповідно ті поло­ження, які передбачені договором, не можуь бути зафіксовані у Правилах. Як свідчить практика, самі ж договори є фактично до­говорами про приєднання. Отже, не визначивши критеріїв розме­жування повноважень власника і довірчого власника, законода­вець пропонує встановлювати обмеження права довірчої власності самому довірчому власнику.

Запровадження конструкції довірчої власності в цивільне право України в науковій літературі здебільшого отримало негативну

165

оцінку. На думку Я. Шевченка, правова природа довірчої власнос­ті породжує спори. Основний спір полягає в тому, якого характеру є довірчі відносини - зобов'язальними чи речевими, чи зо­бов'язальними з речевим елементом.¹ У категоричній формі ви­словлена позиція харківських цивілістів: нормативно-правове ре­гулювання власності ускладнюється введенням до законодавства України норм про право довірчої власності та відсутністю її ви­значення..., яке руйнує загальні засади правового регулювання права власності як єдиного, монолітного, абсолютного права... і привносить концепцію розщепленої власності.²