Українські ідеологічні доктрини 20-30 років хХстолітя.

Таблиця №21:

В Липинський (1882-1931)	Д. Донцов (1883-1973)	В. Винниченко (1880-1951)
«Листи до братiв - хліборобів» Представник українського консерватизму, самостiйник та монархiст (еволюцiя поглядiв вiд демократiї до конституцiйної монархiї) - оптимальна форма державностi – гетьманат (як за часів Б. Хмельницького), законодавча влада – у двох палатного парламенту. Географiчне положення України вимагає, економічного, вiйськового союзу з Росією. Державу можна буду-вати за iнiцiативою свiдомої елiти, яка поведе за собою пасивну бiльшiсть. Елiта повинна мати моральний авторитет i законнi пiдстави iснування в очах нацiї; - тiльки власна держава, українцями самими збудована, збереже нацiю вiд краху.	«Нацiоналiзм» 1926р. Засновник українсь-кого інтегрального націоналізму: нацiя – перш за все, її воля до життя, до влади, романтизм і догматизм: захоплення новим, яке завоює нацiя; - iнiцiативна меншiсть має пiдпорядкувати собi власний народ, змусити його до агресiї проти тих, хто заважає пануванню нацiї; - життя – це боротьба, де панує закон соцiального дарвiнiз­му (визнавав насильство нацiї проти несвiдомих - заради України!); - концепцію української національної ідеї підпорядковував – здобуттю Україною незалежності.11 - виступав за переорієнтацію України на Захід, бо вона – європейська країна.	«Заповiт борцям за визволення» Представник української соціал-демократії, категорично негативно оцiнив iдео­логiю Д. Донцова як фашистську. - бачив ідеальне майбутнє української демократiї у федерації з Росiйською республiкою i участi в нiй України як рiвної (Україна не має сил вiдiрватися вiд Росiї, щоб не впасти в обiйми iншої держави); - еволюцiя поглядiв вiд автономiї України до незалежностi як держави. «Головна полiтична iстина – наша правда, сила – в нашому народi!»

Резюме:

1. Політична думка античності мала переважно філософсько-етичну спрямованість. Політика розглядалась як «царське мистецтво управління». Вводилось поняття «ісономії» – рівної участі всіх громадян в реалізації влади, рівності їх перед законом, але раби вважались «знаряддям праці», а демократія через небезпеку хаосу – негативною формою правління. До того ж, у Платона – ідеалізація аристократії минулого, примусово-колективістських методів управління, а тиранія – найгірша форма правління, тому що: «громадяни підкоряються людині, а не ідеї та приватний інтерес тирана підміняє інтерес суспільства». У Арістотеля та Цицерона – перевага надається змішаним формам правління (перший вводить нове поняття «політія» як влада середнього класу).

2. В Середньовіччі переважала релігійна концепція, яка базувалась на пріоритеті церковної влади над світською, а яскравими ідеологами цього часу були Аврелій Августин та Фома Аквінський. На їх думку, рівність людей, як і їх послух владі, обумовлені Богом – володарем світового порядку. До того ж, політика, за їх переконаннями, має бути моральною, бо це відповідальність перед Богом.

В той же час, були прихильники і світської теорії (Марсилій Падуанський і Уїльям Оккам), але їх небагато. Для епохи «Відродження» характерна громадянська концепція, яка хоча і звільнила науку від теології, але й політику – від моралі. Сформувався «макіавеллізм» з формулою: «мета виправдовує засоби.»

3. Політична думка Росії та України своїм корінням сягає епохи Київської Русі ІХ – ХІІ століть.

Центральною політичною проблемою того часу була проблема взаємовідносин світської та церковної влад. З одного боку, церква в Київській Русі прагнула піднятися над великокнязівською адміністрацією, що знайшло своє концептуальне відображення у церковному вченні про богоугодного володаря, в основі якого лежала ідея родового, династичного князювання. З іншого боку, відображаючи інтереси світської влади, поступово склалася концепція одновладдя, верховенства тільки світської влади.

Поряд з ідеями східнослов’янських земель навколо Києва переважали християнські морально-етичні норми (від «Церковних уставів» Володимира Великого до «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона та «Повчання дітям» Володимира Мономаха).

Суттєво відрізняються політична теорія і практика на українських та російських землях в ХV – початку ХVІ століть. Це пояснюються передусім тим, що в Росії вже формувалась централізована держава навколо Москви, а українські землі переживали Литовську та Польську добу своєї історії. Саме тому російська політична думка була спрямована на зміцнення власної державності, «обраного народу», як захисника православ’я, але з пріоритетом світської царської влади (І. Грозний). В Україні ж переважали загальні гуманістичні ідеї, поєднання їх з пріоритетом права Божого, відкидаючи «абсолютний централізм» державної, світської влади, за верховенство Закону й справедливості (Іван Вишенський, Петро Могила).

4. Політичні погляди Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.) відрізняються передусім визнанням пріоритету природних прав індивіда, «суспільного договору» між громадянами в суспільстві. Проте, за спільної концептуальної схеми – різні інтерпретації, в залежності від верховенства прав, повноважень особи, суспільства чи держави,