77. Місце юридичної практики в правовій системі: поняття, структура, види

Юридична практика - це сформовану в суспільстві діяльність соціальних суб'єктів, яка забезпечує найбільш ефективне і оптимальне досягнення цими суб'єктами бажаного суспільного чи особистого результату.

Сутність юридичної практики виявляється у наступних змістовних ознаках, притаманних цій правовій діяльності:

— юридична практика є частиною суспільної практики, відповідно їй притаманні загальні риси, що характеризують будь-яку суспільну практику;

— юридична практика має суспільний характер, оскільки вона обумовлена іншими типами соціальної практики, будь-яка правова діяльність припускає певну взаємодію суб'єктів суспільства, отриманий правовий досвід та сформовані на його підставі соціальні моделі дій є сукупним продуктом суспільної діяльності;

— юридична практика є свідомою діяльністю, припускає обізнаність і усвідомлення соціального суб'єкта про існуючі в суспільстві досвід, моделі дій для отримання результату, якого бажає досягти цей суб'єкт. Якщо особа вчиняє дії на досягнення поставленої мети не будучи обізнаною і не усвідомлюючи існуючого суспільного досвіду, правильніше говорити про певну правову діяльність такої особи, а не про юридичну практику;

— юридична практика здійснюється у межах існуючих правових і соціальних норм і положень. Суттєві регулятивні основи закладені у зовнішніх природних, соціальних, правових, економічних, політичних, матеріальних, духовних та інших факторах, які впливають на дії членів суспільства, спрямовують їх діяльність, обмежуючи суб'єктивізм і волюнтаризм;

— юридична практика впливає на оточуючу дійсність, сприяє змінам у суспільному житті. Здійснювана у межах правових норм вона разом з тим заповнює прогалини у праві, врегульовує нерегламентовані правом суспільні відносини, усуває суперечності, колізії у праві, створює прецеденти та формує звичаї у суспільстві;

— юридична практика є одним з вагоміших елементів правової системи суспільства. Вона — своєрідний місток між правом і правосвідомістю та правовідносинами у суспільстві. Без юридичної практики неможливі виникнення, розвиток і функціонування правової системи. Юридична практика поєднує нормативно-правові й індивідуально-правові приписи, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, правові ідеї з рішеннями, що приймаються на їх реалізацію, тощо;

— юридична практика є частиною культури суспільства. Дослідження джерел юридичної практики дає уявлення про державний і суспільний лад певної країни, економічний, соціальний, правовий, політичний устрій відповідного суспільства у різні часи його існування;

— юридична практика впливає на всі сторони життя суспільства, сприяє розвитку одних суспільних процесів та гальмує інші. Це методологічно важливе положення треба враховувати при розробленні і втіленні у життя будь-яких планів і програм економічного, політичного, соціального устрою суспільства. Юридична практика є критерієм істинності права і правової діяльності.

78. Порівняльне правознавство та його значення

Порівняльне правознавство або юридична компаративістика – наука, яка займається дослідженням загальних та специфічних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування сучасних правових систем світу.

Порівняння правових явищ виникло майже одночасно з правом. У продовж тривалого часу правопорівняння було мало пов’язане з потребами розвитку і вдосконалення існуючого позитивного права. Різноманіття правотворчості численних феодалів розглядалось як варварство. Справжнім правом, яке заслуговувало на увагу з боку вчених і підлягало вивченню у навчальних закладах, було римське та канонічне право. Саме вони розглядались як основні складові частини загального права цивілізованого світу. Тому реально існуюче право, правові системи конкретних країн порівнювались і оцінювались виключно з погляду їх відповідності римському або канонічному праву.

Порівняльне правознавство в сучасному його розумінні сформувалося в останній чверті ХІХ ст., і було наслідком соціально-політичних змін, які відбулись у світі. Правовий розвиток передових держав досяг високого рівня. Практично сформувались національні правові системи. Утвердження властивих капіталізмові ринкових відносин суттєво розширило контакти між державами в цілому, а також між їх органами, громадськими організаціями та громадянами. Відбувається інтернаціоналізація економіки, розвиток міжнародних торговельних зв’язків, збільшення експорту капіталу. У зв’язку з цим виникають потреби і, відповідно, посилюється інтерес до вивчення іноземного законодавства та його порівняння з національним правом.

На цьому фоні відбувається виразне виокремлення порівняльного правознавства в більш-менш самостійну наукову дисципліну, відокремлення його від історії, теорії та філософії права, при яких воно фактично відігравало роль одного з методів досліджень. У розвинутих країнах (Франції, Німеччині, Англії, США) порівняльне правознавство, як окрема навчальна дисципліна є обов’язковою для вивчення у програмі юридичної освіти. Створюються спеціальні кафедри компаративістського (порівняльного) напрямку.

У сучасному порівняльному правознавстві досить чітко вимальовуються дві основні тенденції. З одного боку підкреслюється спільність, схожість законодавства різних країн, а з другого – більше уваги приділяється відшуканню і висвітленню цінностей між ними.

В межах цих тенденцій у ході історичного розвитку порівняльного правознавства вбачається декілька його шкіл або напрямків:

порівняльно-історичне правознавство – виникло першим і було дуже впливовим у Німеччині і Росії;

історично-філософська школа – відстоювала подальший його розвиток;

школа порівняльного законодавства – виходячи з позитивістського право розуміння, була зорієнтована не на розгляд права взагалі, а на вивчення конкретних правових норм та інститутів;

вільне право.

Залежно від завдань, які стоять перед конкретними порівняльними дослідженнями права і пов’язаних з ним явищ, предметом його можуть бути:

правові системи та їх складові, які існували в далекому чи близькому минулому;

порівнюватись можуть реально чинні правові системи та їх складові;

порівнюватись можуть правові системи, які існували в минулому, з реально існуючими та їх окремими складовими. При цьому можуть порівнюватись як однотипні правові системи (внутрішньо типове порівняння), так і правові системи різних типів (між типове порівняння).

Для порівняльно-правового дослідження не має значення, скільки систем воно охоплює. Вивченню можуть підлягати як всього дві правові системи чи їх окремі складові, так і світова правова система в цілому.

Доцільно розрізняти порівняльне правознавство на загальне та спеціальне (галузеве та внутрішньогалузеве).

Предметом загального порівняльного правознавства є правові системи в цілому, загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування правових явищ (законодавства, системи права, чпіввідношення права та закону, правовідносини, тлумачення, законодавча техніка тощо), тобто все те, що входить в загальнотеоретичне знання правового поля держави.

Предметом спеціального порівняльного правознавства є окремі компоненти системи права – галузі: цивільне, кримінальне, адміністративне право, їх конкретні норми, тобто все те, що входить в спеціальне знання галузевої юридичної науки.

Порівняльне правознавство слід розглядати як ефективний засіб забезпечення вдосконалення національного права. Адже глибоке розуміння всіх переваг і недоліків власної системи права можливе лише за умови знання того, чим вона відрізняється і в чому є спільною з правовими системами інших країн. Саме тому порівняння досвіду правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності інших держав дає багатий матеріал для полегшення розуміння сутності і пошуку шляхів вирішення правових проблем своєї країни.

Нині у центрі уваги юристів-компаративістів знаходяться три повні комплекси проблем:

загальнотеоретичні питання порівняльного правознавства: його предмет, цілі, функції і т. ін.;

порівняльні дослідження основних правових систем сучасності;

порівняльні дослідження у межах юридичних галузевих наук.