25. Право і закон. Спільні та відмінні риси

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних законів. Питання щодо співвідношення права й закону викликає сьогодні багато суперечок в юридичній літературі. Це пояснюється тим, що однією із принципових відмінностей між нормативною концепцією права і всіма іншими його трактуваннями (природно-правовими, соціологічними, психологічними) є їх прямо протилежний підхід. Нормативізм базується на тотожності права і законодавства. Всі інші концепції в тій чи іншій мірі проводять різницю між ними. Тому термін «закон» є достатньо багатозначним. У вузькому розумінні закон – це нормативно-правовий акт, який приймається законодавчим органом держави чи народом під час референдуму, має вищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини.

На думку багатьох вчених закон може бути двох видів: правовий і неправовий.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість, неправовий закон суперечить праву.

Як зазначає Р.Лівшиць, в суспільстві з суперечливими інтересами розподіл законів на правові та неправові є практично неможливим, оскільки доводиться стикатись з неоднозначним відношенням людей до права та закону. Для одних людей той чи інший закон уособлює рівність і справедливість, тому, на їх думку, він є правовим, а для інших груп – ні. Тому загального однозначного критерія відмінності правового закону від неправового не існує. Тому будь-який закон – правовий чи неправовий – належним чином прийнятий, підлягає виконанню, доки він не скасований.

В періоди стабілізації суспільних відносин, зміцнення законності і правопорядку приймаються в основному правові закони, в період посилення соціальної напруги, загострення соціальних протирічь у владних структурах можуть прийматись неправові закони, які суперечать ідеям гуманізму та справедливості.

Разом з тим, як зазначає О.Ф. Скакун, оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства, існуючих у ньому уявлень про справедливість. Для розмежування правових і неправових законів необхідно створити механізм контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму повинен скасовуватись закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він називається конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний суд, який, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в такому – конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція – це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він вважається неправовим і повинен бути скасованим.

У питаннях про права людини такою точкою відліку можуть стати міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.

Таким чином, проблема співвідношення права і закону завжди мала і має навіть не стільки теоретичне, скільки практичне значення. Адже суть цієї проблеми полягає в тому, щоб чітко вирішити, чи всі закони, які приймаються державою є правом. Бажання ототожнювати право і закон завжди мало місце та відповідну основу: в цьому випадку межі права суворо формалізуються, правом визнається лише те, що зведено в закон: поза законом права немає і бути не може.

Проте, право не слід зводити лише до правових норм. Крім норм, воно містить в собі соціально-правові домагання (природне право) і суб’єктивні права. Призначення норм полягає в тому, щоб соціальні правові домагання трансформувались в суб’єктивні права, в яких закріплюються найрізноманітніші духовні і матеріальні блага. Існує формула – «право створюється суспільством, а закон – державою», яка, мабуть, найбільш точно виражає розмежування права та закону. Разом з тим, при такому підході не треба забувати про єдність правового змісту і правової форми та можливі протиріччя між ними. Правовий зміст, не зведений в закон, не має гарантій реалізації, а значить не є правом у точному розумінні цього поняття.

Таким чином, право і закон – це близькі, але не тотожні поняття. Закон є зовнішньою формою вираження права.

Але в умовах сьогодення, по-перше, можна лише констатувати факт нерозв’язаності, і в той же час величезної соціальної значимості проблеми співвідношення права та закону; а по-друге, необхідно мати на увазі, що як у правотворчій так і у правозастосовній діяльності державних органів різних країн домінуючими є ідеї єдності, неподільності права та закону; ситуації, коли між правом і законом не проводиться ніякого розходження. У той же час на теоретичному рівні, у рамках теорії держави та права, здійснюються значні зусилля для відмежування права від «не правового закону» і виходячи з даної позиції ми пропонуємо наступні ознаки правового закону:

1) Правовий закон є виразом і закріпленням в праві об’єктивно існуючої міри свободи людини;

2) Правовий закон втілює в себе принцип формальної правової рівності, який відображає загальний характер справедливості – тобто його вимоги є одночасними як для держави так і для її громадян;

3) Правовий закон враховує, охороняє та захищає інтереси тих, хто знаходиться за межами правової рівності ( хворих, безробітних, людей похилого віку, малолітніх та неповнолітніх);

4) Правовий закон це не продукт діяльності законодавця, а необхідна частина права, яке існує в конкретному суспільстві;

5) Правовий закон є антиподом свавілля волі держави в суспільстві.