55. Аналіз Рекомендацій оон щодо довічного позбавлення волі (1995 р.).

Основним міжнародним документом, що визначає правила поводження з засудженими до тривалих термінів ув'язнення, є Рекомендації ООН стосовно довічного ув'язнення, прийняті у Відні в 1994 році. Ці Рекомендації свідчать, що держава повинна надати засудженим до довічного ув'язнення "можливості для зв'язку і соціальної взаємодії", а також "можливості роботи за винагороду, навчання, участі в релігійних, культурних, спортивних та інших заходах, пов'язаних з проведенням дозвілля". Даючи рекомендації з приводу вдосконалення кримінальної політики, автори документа пропонують застосовувати довічне тюремне ув'язнення лише у випадках, якщо це "вкрай необхідно для захисту суспільства ... в країнах, де смертна кара скасована, і тільки відносно правопорушників, які вчинили найбільш тяжкі злочини". Довічне ув'язнення не може застосовуватися щодо осіб молодше 18 років без подальшого їх звільнення. Що стосується інших вікових категорій ув'язнених, в разі якщо закон передбачає можливість їх звільнення від відбування покарання, то при вирішенні питання про їх звільнення повинні враховуватися інтереси потерпілих. Як зазначається в Рекомендаціях, дуже важливо правильно формувати громадську думку, виробляти терпимість до довічного ув'язнення. Слід роз'яснювати суспільству проблеми, що виникають у зв'язку з їх змістом, і таким чином створювати громадський клімат, який би сприяв виправленню засуджених. В рамках національної кримінальної політики необхідно вирішити проблему бюджетного фінансування виправних закладів для цієї категорії засуджених, які відчувають нестачу фінансових коштів. Рекомендації з приводу умов утримання та виправного впливу на засуджених довічно передбачають необхідність забезпечення таких умов утримання, які б не принижували людську гідність і відповідали Мінімальним стандартним правилам поводження з ув'язненими. Слід розробляти індивідуалізовані програми навчання і виховання "довічників", що враховують ступінь виправлення кожного, його взаємини з іншими людьми, ставлення до навчання і роботи. Програми повинні бути націлені на збереження і розвиток позитивних якостей засудженого. В процесі виховного впливу особливе значення слід надавати прищеплювання почуття відповідальності в ув'язнених, заохочуючи їх розумне участь у внутрішньому житті в'язниці. Персонал виправних установ повинен забезпечувати ув'язненим можливість спілкування з родичами, представниками неурядових організацій, соціальними працівниками, добровільними помічниками, тобто з людьми, які проявляють інтерес до їх потреб і здатними надати допомогу співробітникам у виправленні засуджених. Необхідно підтримувати контакти ув'язнених із зовнішнім світом, надаючи їм короткострокові відпустки для спілкування з сім'єю, навчання, занять спортом поза установи в разі необхідності в супроводі співробітника, що може стати складовою частиною програми виправлення. Особливе значення Рекомендації надають кадровому забезпеченню установ для утримання засуджених до довічного позбавлення волі. Перш за все, від персоналу потрібно встановлення позитивних контактів з ув'язненими, що має сприяти виправленню останніх. Персонал повинен пройти спеціальну професійну підготовку для роботи з цією категорією ув'язнених. До роботи із засудженими також слід залучати юристів, медиків, психологів, соціальних працівників та інших фахівців, здатних надати допомогу у поводженні з ними. Висловлюючи рекомендації з приводу звільнення "довічників", автори пропонують поетапно контролювати ступінь виправлення кожного, складати докладні звіти про його поведінку, ставлення до праці, навчання, іншим засудженим та персоналу. Ці матеріали повинні регулярно розглядатися спеціально створеним органом, який може рекомендувати звільнити ув'язненого або продовжити термін його утриманні а установі, при вирішенні цього питання слід брати до уваги суспільну небезпеку вчиненого злочину та поведінку ув'язненого, а якщо можливо відповідно до закону призначати остаточну дату звільнення, причому мети загальної превенції не можуть виправдати рішення про відмову в поданні звільнення. До уваги також повинні прийматися інтереси потерпілих та їхніх родичів, яких слід інформувати про можливе звільнення ув'язненого. Вважається за доцільне всіляко залучати засудженого до процедури прийняття рішення про його звільнення, повідомляючи йому результати поетапної оцінки його поведінки, роз'яснюючи підстави для прийняття того чи іншого рішення, даючи можливість оскаржити його, користуючись безкоштовною юридичною допомогою.

Безпосередньо перед звільненням слід отримати інформацію про сім'ю і найближчому оточенні засудженого, а після виходу на свободу йому необхідно надавати ефективну соціальну допомогу, щоб сприяти його реінтеграції в суспільство. За умовно-звільненими слід здійснювати поліцейський і судовий контроль, ступінь інтенсивності якого може зменшуватися в міру збільшення терміну перебування на волі. Слід зазначити, що тривалі терміни і довічне позбавлення волі стали предметом особливої ​​уваги країн - членів Ради Європи задовго до прийняття Рекомендацій ООН, що цілком зрозуміло, оскільки більшість європейських держав є лідерами руху за скасування смертної кари і заміни її довічним позбавленням волі. Ще 17 лютого 1976 Комітет міністрів Ради Європи прийняв Резолюцію (76) 2 "Про поводження з ув'язненими, які відбувають тривалі терміни позбавлення волі". Саме цей документ став основою для розробки Рекомендацій ООН, хоча деякі положення європейської Резолюції містять принципові відмінності, зокрема, в ній наголошується, що з точки зору наслідків для особистості, організації процесу виконання покарань, підготовки персоналу тривалі і довічні терміни позбавлення волі в чому тотожні . Відмінність полягає лише в тому, що перший вид покарання є певним по терміну в той час, як другий - невизначеним. У зв'язку з цим державам - членам Ради Європи рекомендовано передбачити в законодавстві можливість умовно-дострокового звільнення осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, яке повинно здійснюватися після 8-14 років фактичного відбуття покарання. У разі відмови надати звільнення питання має розглядатися на регулярній основі після закінчення певного терміну. Резолюція Комітету Міністрів пропонувала урядам держав - членів Ради Європи кожні п'ять років інформувати Генерального секретаря про заходи по її виконанню. Занепокоєння Європейського співтовариства з приводу збільшення в останні роки кількості вироків до довічним і тривалих термінів ув'язнення призвело до того, що в 2000 році був організований Комітет експертів з проблем довічного тюремного ув'язнення і тривалих термінів позбавлення волі. У своїх рекомендаціях, Експертний комітет встановлює три основні мети поводження з ув'язненими, засудженими до довічного позбавлення волі: - Пенітенціарні установи повинні бути безпечними місцями для ув'язнених, тюремного персоналу і тих, хто відвідує установу; - Негативні фактори, які можуть виникнути в результаті відбування довічного ув'язнення, повинні бути нейтралізовані; - Для підтримки ув'язнених, які будуть звільнені, і будуть жити законослухняній життям після звільнення, повинні бути забезпечені всі можливості. Експертний комітет розробляє плани виконання довічного позбавлення волі і пропонує конструктивні способи використання всього терміну ув'язнення. Метою таких планів з одного боку, повинна бути допомога засудженому звикнути до довічного ув'язнення, а з іншого - підготувати його інтеграцію в суспільство в невизначеному майбутньому. План має включати елементи прогресивної системи відбування покарання; заходи, спрямовані на підтримання зв'язку із зовнішнім світом; способи нейтралізації негативних наслідків позбавлення волі (таких, наприклад, як пасивність, апатія, погіршення розумових здібностей і т.п.); методи ресоціалізації, що сприяють засвоєнню загальноприйнятих у суспільстві норм і вироблення особистої відповідальності. Плани повинні враховувати індивідуальні особливості особистості засудженого, змінюватися в залежності від рівня його безпеки. Планування укладення повинно включати оцінку ризиків та потреб засудженого. Необхідно враховувати наступні ризики, що підлягають оцінці: заподіяння шкоди самому собі; заподіяння шкоди іншим особам в пенітенціарній установі; заподіяння шкоди особам на волі; ймовірність рецидиву після звільнення. Питання виправлення довічних ув'язнених регулярно вносяться до порядку пленарних засідань Європейського комітету з проблем злочинності. Таким чином, міжнародні акти по поводженню з довічними в'язнями носять виключно рекомендаційний характер. Проте вони дозволяють державам, у тому числі і Росії, використовувати міжнародний пенітенціарний досвід при формуванні національної пенітенціарної політики, у законодавчій і правозастосовчій практиці. Вважаємо, що важливість поставленої проблеми свідчить про необхідність проведення подальших досліджень і прийняття Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими, що відбувають тривалі терміни і довічне тюремне ув'язнення.