Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Одесский национальный морской университет

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ МПкраїн ЄС готово.doc

Скачиваний:

Добавлен:

01.07.2025

Размер:

1.66 Mб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 910 / 1010

Тема 3. Майнові спори у морських справах

3.1. Підстави виникнення майнових споров в торговельному мореплаванні

3.2. Морський протест. Порядок його заяви і правове значення

3.3. Претензійний порядок вирішення споров, пов'язаних з торговельним мореплаванням

3.4. Суд і арбітраж по морських справах

3.5. Принципи міждержавного розмежування юрисдикції по морських справах

3.6. Міжнародні угоди про арбітраж

3.7. Міжнародні третейські суди

РЕКОМЕНДОВАНІ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ

Копенгагенский трактат о режиме Балтийских проливов 1857 года / Международно-правовой режим важнейших проливов и каналов // Бараболя П.Д., Иванащенко Л.А., Колесник Д.Н. – М.; Юрид. лит., 1965. – С. 35-39.
Конвенция относительно обеспечения свободного плавания по Суэцкому каналу 1888 года / Сборник договоров России с другими государствами, 1856 - 1917// [сост.: Козьменко И.В.]; Под ред. Адамов Е.А. - М.: Госполитиздат, 1952. - С. 271-276.
Договор союзных государств с Германией (Версальский договор) 1919 г. / Ключников Ю.В., Собачин А.В. Версальский мирный договор. - М., 1925. - С. 92, 98-99.
Международная конвенция об унификации некоторых правил о коносаменте 1924 года / Правила перевозки грузов морем: Гаагские правила, Гаагско-Висбийские правила, Гамбургские правила: учеб.-метод. пособие / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 12/IV.- С. 5-12.
Конвенция о режиме Черноморских проливов от 27 июля 1936 года / Международное право в документах. - М.: Международные отношения, 1982. - С. 508-514.
Устав Организации Объединённых Наций и Устав Международного Суда 1945 года / Устав ООН - инструмент мира / Ефимов Г.К. - М.: Наука, 1986.- 136 с.
Конвенція про Міжнародну морську організацію 1948 року в редакції 1982 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України. - 2004. - №4. - Книга 1.- Ст. 871.
Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 21. - Ст. 1178.
Конвенция об открытом море 1958 года // Женевские конвенции по морскому праву / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). - 1998. - № 5/ІІ. - С. 5-9;
Конвенция о территориальном море и прилежащей зоне 1958 года // Женевские конвенции по морскому праву / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). — 1998. - № 5/ІІ. - С.10-14.
Конвенция о континентальном шельфе 1958 года // Женевские конвенции по морскому праву / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). - 1998. - № 5/ІІ.- С. 15-16.
Конвенция о рыболовстве и охране живых ресурсов открытого моря 1958 года // Женевские конвенции по морскому праву / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). - 1998. - № 5/ІІ. - С. 17-19.
Международная конвенция об унификации некоторых правил о перевозке пассажиров морем 1961 года / Правила морской перевозки пассажиров: учеб.-метод. пособие / сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 15/IV. – С. 5-9.
Конвенія про полегшення міжнародного морського судноплавства 1965 р. // Офіційний вісник України. - 2006. - № 8. - Ст. 492.
Протокол об изменении Международной конвенции об унификации некоторых правил о коносаменте, подписанной в Брюсселе 25 августа 1924 года (Правила Висби) 1968 года / Правила перевозки грузов морем: Гаагские правила, Гаагско~Вис6ийские правила, Гамбургские правила: учеб.-метод. пособие / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 12/IV. - С. 21-22.
Международные правила предупреждения столкновений судов в море, 1972 = International Regulations for Preventing Collisions at Sea, 1972. - М.: РосКонсульт; МГАВТ, 2001. - 96 с.
Міжнародна конвенія по запобіганню забрудненню з суден 1973 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України. - 2004 р. - № 4. - Книга 1. - Ст. 832.
Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 року // 3ібрання чинних міжнародних договорів України. - 2006. - № 5.- Книга 1,- Ст. 1103.
Конвенция о Международной организации морской спутниковой связи (ИНМАРСАТ) // Безопасность судоходства. Правовое регулирование поиска и спасания на море: учеб. пос.: в 2 ч. / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О.: ИНКО Сервис, 1998. - Ч. 1. - 1998. - С. 11-28.
Эксплуатационное соглашение международной организации морской спутниковой связи (ИНМАРСАТ) // Безопасность судоходства. Правовое регулирование поиска и спасания на море: учеб. пос.: в 2 ч. / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О.: ИНКО Сервис, 1998. - Ч. 1 - 1998.- С. 29-38.
Договор о постоянном нейтралитете и эксплуатации Панамского канала 1977 года / Действующее международное право. Документы в 2-х т. - Т. 2. Составители: Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Учебное пособие - 2002. - С. 405-407.
Протокол к Договору о постоянном нейтралитете и эксплуатации Панамского канала 1977 года // Действующее международное право. Документы в 2-х т. - Т. 2. Составители: Ю.М. Колосов, Э.С Кривчикова. Учебное пособие. - 2002. - С. 408-410.
Конвенция Организации Объединенных Наций о морской перевозке грузов 1978 года (Гамбургские правила) / Правила перевозки грузов морем: Гаагские правила, Гаагско-Висбийские правила, Гамбургские правила: учеб.-метод. пособие / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 12/IV. - С. 23-42.
Міжнародна конвенція про підготовку і дипломування моряків та несения вахти 1978 року // Офіціний вісник України. - 2009. - № 60. - Ст. 2148.
Міжнародна конвенція про пошук і рятування на морі 1979 року // Офіційний вісник України. - 2005. - № 23. - Ст. 1335.
Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року // 3ібрання чинних міжнародних договорів України. - 2004. - № 4. - Книга 1. - Ст. 921.
Конвенция ООН по морскому праву от 10 декабря 1982 года / Конституция для океанов (UNCLOS 82): учебно-методическое пособие // [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]; под ред. С.В. Кивалова. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). - 1998. - № 5/ІІ. - 250 с.
Конвенция ООН об условиях регистрации судов (Женева, 7 февраля 1986 года) = United Nations Convention on Conditions for Registration of Ships 1986 // Советский ежегодник морского права. - М.: В/О «Мортехинформреклама», 1987. - С. 141-153.
Соглашение о международной программе КОСПАС-САРСАТ 1988 года / Безопасность судоходства. Правовое регулирование поиска и спасания на море: учеб. пос.: в 2 ч. / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О.: ИНКО Сервис, 1998. – Ч. 1. - 1998. - С. 47-60.
Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства 1988 року // 3ібрання чинних міжнародних договорів України. - 2004. - № 4. - Книга 2. - Ст. 952.
Международная конвенция по охране человеческой жизни на море 1974 г.. - СПб, ЦНИИМФ, 2002. - 928 с.
Правила плавання і перебування в територіальному морі, внутрішніх водах, на рейдах та в портах України іноземних військових кораблів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1996 р. № 529 // Зібрання постанов Уряду України. - 1996. - № 12. - Ст. 334.
Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 06 вересня 2001 р. № 201 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 39. - Ст. 1784.

СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

Аверочкина Т.В. Двухсторонние договорьі о морском торговом судоходстве как основа правового режима пребьівания судов в иностранных портах / Т.В. Аверочкина // Правове життя сучасної України: Тези доповідей Всеукраїнської наукової конференції «Правове життя сучасної України» / Відп. ред. д-р юрид» наук., проф. Ю.М. Оборотов // Одеська національна юридична академія. - О.: Фенікс, 2008. - 568 с. (С. 223-225).
Аверочкина Т.В. К вопросу о правовом режиме судна в морском порту / Т.В. Аверочкина // Материалы докладов XVI Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых «Ломоносов» / Отв. ред. И.А. Алешковский, П.Н. Костылев, А.И. Андреев. [Электронный ресурс] — М.: МАКС Пресс, 2009. - С. 5-7.
Аверочкина Т.В. Режим морского порта, судоходных путей и транзита в документах Лиги Наций / Т.В. Аверочкина // Митна справа. - 2008. -№4.-С. 47 - 48.
Багрий-Шахматов Л.В. Некоторые вопросы уголовной ответственности лоцманов за нарушения правил безопасности мореплавания, допущенные при проводке судов / Багрий-Шахматов Л.В., Дришлюк И.А. // Актуальные правовые вопросы борьбы с преступностью / Редкол.: Ведерников Н.Т., Свиридов М.К., Филимонов В.Д. (Отв. ред.) - Томск: Изд-во Том. ун-та - 1988. - С. 101-106.
Балобанов А., Бианко Р. Очерки по гражданскому процессуальному арбитражу: Учебное пособие. – О., 2001. – 226 с.
Балобанов А., Бианко Р., Рейно Ж. Очерки по юридической ответственности на транспорте: Учебное пособие. – О., 2001. – 85 с.
Балобанов А.О. Деятельность Европейского Союза по правовому обеспечению безопасности мореплавания. – Одесса: ОНМУ, 2003. – 228 с.
Балобанов А.О., Логинов О.В., Жюльен О., Бюссо В. Гражданский и арбитражный процесс Франции. Морское право Франции. – Одесса: ОГМУ, 2002. – 172 с.
Бекяшев К.А. Правовые вопросы безопасности мореплавания в деятельности международной морской организации (ИМО) / К.А. Бекяшев // Сборник научных трудов ВЮЗИ. Актуальные вопросы теории современного международного права / Архилюк В.Н., Бекяшев К,А., Комарова Л .А., Макаров О.И. и др.; Отв. ред.: Мелков Е.М. - М.: РИО ВЮЗИ, 1988. – С. 101-115.
Бергстранд С. Оффшорная регистрация судов (обзор и комментарии по ситуации с «удобными» флагами) / С. Бергстранд // Ежегодник морского права. - 1997. - Ч. 3. - С. 79-98.
Бойцов Ф.С. Морское право / Ф.С. Бойцов, Г.Г. Иванов, А.А. Маковский. - М. Транспорт, 1984. - 261 с.
Брухис Г.Е. Коммерческая эксплуатация морского транспорта: учеб. / Г.Е. Брухис, Н.А. Лущан. - М.: Транспорт, 1985. - 95 с.
Бурмистров М.М. Организация фрахтовых и внешнеторговых транспортных операций / М.М. Бурмистров. – М., 1982. - 80 с.
Горшков Г.С. Правовое положение военных кораблей в иностранных водах и портах / Г.С. Горшков, И.Е. Тарханов // Вопросы международного морского права. - 1965. - С. 75-83.
Гуреев С.А. Проблема иммунитета государственных морских торговых судов на современном этапе / С.А. Гуреев // Ежегодник морского права. - 1997. - С. 55-63.
Гуреев С.А. Свобода судоходства в открытом море. Исключительная юрисдикция государства над судами своего флага / С.А. Гуреев // Мировой океан и международное право. Открытое море. Международные проливы. Архипелажные воды. – М., 1988. - С. 45-46.
Демиденко В.В. Понятие судна в морском праве / В.В. Демиденко // Торговое мореплавание и морское право: сб. статей и материалов / Торгово-промышленная палата СССР. -1987. - Вып. 14. - С. 25-33.
Джавад Ю,Х. Морское право: учеб. [для студентов вузов] / [Джавад Ю.Х., Жудро А,К,, Самойлович П.Д.]. - М.: Транспорт, 1964. - 318 с.
Додин Е.В. Санкционированное вмешательство в сфере торгового мореплавания: учеб. пос. / Е.В. Додин, В.В. Серафимов. - О.: Юридическая литература, 2001. - 149 с.
Егиян Г.С. Национальность морского судна в современном международном праве / Г.С. Егиян // Советский ежегодник морского права. - 1985. - С. 100-104.
Егиян Г.С. Проблема регистрации морского судна в современном международном праве: дис.... кандидата юрид, наук: 12.00.10 / Егиян Григорий Сергеевич. - М., 1989. - 191 с.
Ермолаев В.Г. Морское право: учеб. пособие / В.Г. Ермолаев, О.В. Сиваков. - М., 2001. - 255 с.
Ефимов С.Л. Морское страхование. Теория и практика: учеб. [для студ. вузов] / С.Л. Ефимов. - М.: РосКонсульт, 2001. - 448 с.
Жаркова О.А. Некоторые вопросы обеспечения безопасности мореплавания / О.А, Жаркова, М.В. Кротов // Морское право. Научные записки. - М.: ТК Велби, 2003. - С. 24-37.
Жаркова О.А. Правовое положение судна в открытом море (юрисдикционный аспект) / О.А. Жаркова // Правоведение. - 2000. – № 3- С. 232-239.
Жудро А.К. Неправомерное распространение национальной юрисдикции на пространства открытого моря / А.К. Жудро // Материалы по морскому праву и международному торговому мореплаванию. Нормативные материалы, практика, комментарий. - Вып. 15. - М.: Транспорт, 1978. - С. 45.
Забелин В.Т. БИМКО - крупнейшая международная организация судовладельцев / В.Т. Забелин, Д.Д. Дмитриев // Международное сотрудничество в области морского судоходства. - 1972. - № 5 (10). - С. 5-7.
Калпин А. Правовая природа тайм-чартера / А. Калпин // Морской флот. - 2001. - № 1. – С. 24-25.
Кивалов С. В. Торговое мореплавание: проблемы и перспективы правового регулирования / С.В. Кивалов // Торговое мореплавание. - 1999. - № 1. - С. 5-7.
Клешкова О. Правова природа коносамента / О. Клешкова// Господарське право. - 2001. - № 10. - С. 29-32.
Коваленко И. И. Международные неправительственные организации // Коваленко И.И.; Отв. ред.: Морозов Г.И. - М.: Междунар. отношения, 1976. - 167 с.
Колодкин А.Л. Мировой океан. Международно-правовой режим. Основные проблемы / Колодкин А.Л., Гуцуляк В.Н., Боброва Ю.В. - М.: Статут, 2007. - 637 с.
Колодкин А.Л. Новая Конвенция ООН / А.Л. Колодкин, Г.С Егиян // Морской флот. - 1986. - № 9. - С. 50-51.
Коломбос Д. Международное морское право. Перевод с английского / Коломбос Д.; под ред.: Жудро А.К., Лазарев М.И.; пер.: Зайцева В.В., Кузьминский Н.И. - М.: Прогресс, 1975. - 782 с.
Короткий Т.Р. Правовое регулирование морской перевозки грузов и пассажиров / Короткий Т.Р., Шемякин А.Н. - Одесса: Латстар, 1999. -172 с.
Липавский В.Б. Договор морской перевозки груза с условием предоставления всего судна, части его или определенных судовых помещений (чартер) / В.Б. Липавский // Транспортное право. - 2004. - № 4. - С. 19-25.
Маковский А.Л. Об унификации норм морского права / АЛ. Маковский // Проблемы международного частного права. - М.: Издательство ИМО, 1960. – С. 105-122.
Никитюк М,В. Этапы международно-правового регулирования регистрации морских торговых судов (Конвенция ООН об условиях регистрации морских судов 1986 года) / М.В. Никитюк // Актуальні проблеми політики: зб. наук. пр. / ОНЮА. - О., 2008. - Вип. 34. – С. 213-220.
Никитюк М.В. Организация регистрации морских судов в портовых таможнях / М.В. Никитюк // Митна справа, - 2009. - № 1. - С. 66-70.
Никитюк М.В. Регистрация торговых судов: правовое содержание и практическое значение / Никитюк М.В.// Сучасний вимір держави та права: зб. наук. пр. - Миколаїв: Вид-во «Мон», 2008. - С. 407-408.
Пассажирский чартер «INCHARPASS»: учеб.-метод, пос. / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов] // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 14/IV. - 24 с.
Перельс Ф. Современное морское международное право. Состояние мира / Перельс Ф.; пер. и доп.: Г.К. Лилиенфельд. - СПб: Типография Морского министерства, 1884. - 615 с.
Позолотин Л. А. Международные организации в сфере судоходства: справочник / Л.А. Позолотин, В.Г. Торский. - Одесса, 1999. - 135 с.
Проформы коносаментов «Congendill», «Conlinebill», «Intankbill»: учеб.-метод. пос. / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов] // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999.- № 11 /IV. - 24 с.
Свинертон Э. Порты и лоцманы в Англии / Свинертон Э. // Морское право. Научные записки / Отв. ред.: Кротов М.В., Сидорченко В.Ф. - М.:ТК Велби, 2003. - С. 117-121.
Селезнев В. А. Управление безопасностью судоходства (организационно-правовые аспекты) / В.А. Селезнев; под ред. Ю.Е. Полянского // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Правовое регулирование торгового мореплавания). - 1998. – № 2/ІІ. - 73 с.
Серафимов В.В. Понятие и правовая природа актов административного принуждения в сфере торгового мореплавания (таможенно-правовые аспекты) / В.В. Серафимов // Митна справа. - 2003. - №1. - С.18-21.
Серафимов В.В. Принцип свободы судоходства в открытом море - основа осуществления торгового мореплавания / В.В. Серафимов // Суспільство. Держава. Право. - 2004. - Вип. 4. – С. 6-9.
Стандартный бербоут-чартер «Вагесст 89»: учеб.-метод. пос. / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов] // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 9/1V. - 28 с.
Тимохин К.В. Роль островных территорий при разграничении морских пространств /К.В. Тимохин // Московский журнал международного права. - 2008. - № 3. - С. 151-170.
Универсальный тайм-чартер «Baltime 39»: учеб.-метод. пос. / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов] // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 8/IV. - 20 с.
Федоров А.Ф. Морское право / Федоров А.Ф. / [сост. Т.В. Аверочкина, Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О.: Фенікс, 2008. - 332 с.
Ханин М.С. Международное морское судоходство: экономика. Политика / Ханин М.С. - М.: «РосКонсульт», 2001. - 334 с.
Ханин М.С. Современное состояние и перспективы развития международных морских транспортных связей / М.С. Ханин // Международно-правовые проблемы мирового океана на современном этапе. - М.: Транспорт, 1976. - С. 139-143.
Чартер «Gencon»: учеб.-метод. пос. / [сост. Е.В, Додин, С.А. Кузнецов] // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 10/IV. - 24 с.
Шемякин А.Н. Коммерческие аспекты информационного обеспечения грузоперевозок: возможные проблемы и правовые решения / Шемякин А.Н.// Актуальные проблемы российского права. Сборник научных трудов. Вып. 2 / Отв. ред.: Есаков Г.А., Мацкевич И.М. - М.: Полиграф ОПТ, 2005. - С. 100-107.
Шемякин А.Н. Реализация норм международного морского права во внутреннем праве государств / Шемякин А.Н. // Проблемы защиты прав: история и современность. Материалы международно-практической конференции 19 мая 2006 г. / Отв. ред.: Иванчак А.И. - СПб: Изд-во ЛГУ им. А.С. Пушкина, 2006. - С. 103-105.
Шемякин А.Н. Современное международное морское право и перспективы его развития. Монография / Шемякин А.Н. - Одесса: ОНМА, 2003. - 316 с.
Шемякін О.М. Проблеми державної реєстрації морських торговельних суден у сучасному міжнародному морському праві / О.М. Шемякін // Держава і право: юридичні і політичні науки. - 2005. - Вип. 28. - С. 543-548.
Щипцов А. А. К вопросу о контроле государства порта / А. А. Щипцов / Система контроля судов государством порта в Украине: семинар-совещание (Киев, 3 сентября 2002 г.). - 2002. - С. 5-10.
Юридический справочник по торговому мореплаванию / [под ред. А.С Кокина]. - М,: Спарк, 2002. - 480 с.
Abraham G. Das Seereht. – W. Berlin, 1960.
Edward E.J. Shipbrokers and the Law. – Glasgjw, 1957. – O. 143-144.
Fairplay Book of International Organization. Fairplay Publication. – London, 1990.
Federation of National Assotiation of Shipbrokers and Agents: Objects and Rules. – London: Baltic Exchange Chambers, 1969.
Osboran P.G. A Concise Law of Dictionary. – L., 1964.
Restatment of the Lawr of Contract. – American Law Institute, 1932.
Revue de Droit Maritime compare (R. D. M. C.). – 1936. – T. 33.
Stoljar S.J. The Law of Agency. – L., 1961. – P. 20-29, 88-105.
Svensk forfattningssamlung. – 1934. – № 119. – § 1, 2, 4, 7.
The Shipbroker// The Journal of the Institute of Chartered Shipbrokers. – London, 1949. - Vol. XIV. – P. 42.
Voitovish S.A. Normative Acts of International Economic Organization in International Law-Marking //The Journal of Word Trade. - 1990.Vol.24.
Wustendorfer. Das Shiffahrtsreht (Handbuch des gesamten Handelsrechts). –Ehrenberg, 1923. – B. VII. – T. 2.

Підстави виникнення майнових споров в торговельному мореплаванні. Морський протест. Порядок його заяви і правове значення. Претензійний порядок вирішення споров, пов'язаних з торговельним мореплаванням.

Подаючи претензії і позови, підприємства мають на меті, використовуючи правові засоби, забезпечити захист своїх прав і законних інтересів. Подання претензії — це досудове повідомлення відповідачеві про порушення ним законних інтересів і прав контрагента. Визнання й задоволення претензійних вимог є добровільним урегулюванням спору. Відповідно до ч. 1 ст. 925 ЦК України у разі порушення зобов'язання із договору перевезення сторони мають право скористатися або досудовим способом захисту порушених прав шляхом пред'явлення претензій, або одразу судовим способом - шляхом звернення до суду з позовом. Тобто Кодекс надає сторонам право вибору способу захисту порушених прав. На відміну від ч. 1 цієї статті, транспортне законодавство закріплює правило про обов'язкове пред'явлення претензії до перевізника перед поданням вантажовідправником або вантажоодержувачем до нього позову (п. 16.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні). Однак за юридичною силою зміст підзаконних актів повинен відповідати, а не суперечити змісту законів, тому слід керуватися положенням ЦК України про право пред'явлення до перевізника претензії до пред'явлення позову, а не про обов'язок. Однак безпосередньо порядок пред'явлення претензій та позовів встановлюється законом, транспортними кодексами (статутами): КТМ України (ст. ст. 383 - 387), СВВТ СРСР (ст. ст. 218 - 232), САТ УРСР (ст. ст. 159 - 166), СЗ України (ст. ст. 130 - 135).

Порядок досудового врегулювання спорів визначається процесуальним кодексом України, та коли для деяких конкретних видів господарських відносин встановлено чинним, наприклад транспортним, законодавством України інший порядок досудового врегулювання, то застосовується цей спеціальний порядок. Але, не зважаючи на те, що порядок досудового врегулювання спору встановлено нормами Господарського процесуального кодексу, подання претензії — це досудовий добровільний порядок врегулювання спору, і він не є стадією господарського процесу. На цьому етапі господарський суд не втручається у відносини між сторонами (хоча без застосування досудового врегулювання у передбачених випадках неможливо і звернення до господарського суду). Тому, вважаємо, що правові норми, які регулюють відносини досудового врегулювання, не повинні міститися в Господарському процесуальному кодексі України. Для правового закріплення таких норм доречно застосовувати підзаконні акти. Вимоги щодо досудового врегулювання спору не носять абсолютного характеру. Відповідно до ст. 5 ГПК сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених процесуальним кодексом України, а саме лише за домовленістю між сторонами, якщо це обумовлено договором.

Ключове значення для розуміння цієї норми мають вказівки Верховного Суду України та Конституційного Суду України. У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. N 9 зазначається: з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. N 15-рп/2002 встановлено, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Конституційний Суд України виходить з того, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України треба розглядати в системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, зокрема судовий захист.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у статті 124 встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України).

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до статті 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта статті 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, зокрема у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Із прийняттям Конституційним Судом України Рішення від 9 липня 2002 р. N 15-рп/2002 згідно з рекомендацією президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р. N 04-5/212 "Про внесення змін і доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і президії Вищого господарського суду України та про визнання такими, що втратили чинність, роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України" визнано таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 01.11.95 р. N 02-5/781 "Про деякі питання практики застосування розділу II Господарського процесуального кодексу України".

Стаття 6 ГПК передбачає, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення претензії. Далі ця стаття закріплює положення, що підприємства та організації, чиї права та законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією. Отже, згідно зі ст. 6 ГПК досудове врегулювання спорів здійснюється шляхом звернення з письмовою претензією, яка надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку. Слід пам’ятати, що в будь-якому разі необхідно залишати докази подання претензії. Таким доказом має бути копія претензії та документ, що підтверджує надсилання претензії іншої сторони, поштова квитанція, копія списку за формою, встановленою поштовими правилами, або виписка з нього, посилання на номер та дату поштової квитанції. Коли претензія здається під розписку, то особа, яка її приймає, повинна мати на це повноваження і написати на другому примірнику розписку (вказавши посаду і прізвище) про прийняття претензії, вказати дату її прийняття і поставити печатку організації. Якщо документ, який підтверджує надсилання претензії, не доданий до позовної заяви, така позовна заява підлягає поверненню на підставі п. 7 ст. 63 ГПК, як не подано доказів ужиття заходів досудового врегулювання спору. Господарський процесуальний кодекс України не встановлює строку звернення з претензією до порушника майнових прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів, але претензія повинна бути пред’явлена в межах позовної давності з урахуванням часу, наданого законом на розгляд претензії і надання відповіді на неї. Строки подання претензії в певних галузях (транспортних, зв’язку та ін.) мають свої, встановлені відповідним законодавством, строки.

Зміст і основні реквізити, які мають бути зазначені у претензії, чітко зафіксовані в правових нормах, а саме: — повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства й організації, яким претензія пред’являється. Таким чином, в претензії потрібно викласти повні та вичерпні дані про учасників спору. Заявник претензії зобов’язаний навести точні дані свої і другої сторони. Повне найменування, поштові й банківські реквізити заявника можуть міститися на фірмовому бланку листа, якщо такий є, або в кутовому штемпелі. Якщо таких даних бракує, в тексті претензії слід навести недостатні дані; — дата пред’явлення та номер претензії; — обставини, на підставі яких пред’явлено претензію, докази, що підтверджують ці обставини, посилання на відповідні нормативні акти; — вимоги заявника. Їх необхідно точно і конкретно сформулювати; — сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії; — перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах або належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії із зазначенням про це у претензії. Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства, організації або їх представником. При підписанні претензії обов’язково вказуються посада особи, яка ставила підпис, та її прізвище. Якщо претензія підписана особою, перед найменуванням посади якої проставлена риска або прийменник “за”, то це слугує підставою для того, щоб її не розглядати.

Право на пред’явлення претензії є суб’єктивним правом юридичної особи, але порядок та строк розгляду претензії, якщо вона вже заявлена до підприємства, організації, є обов’язком господарюючого суб’єкта. Статтею 7 ГПК передбачена необхідність розгляду одержаної претензії в місячний термін — загальний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. Законодавством встановлено і спеціальний строк розгляду претензії. У випадках, коли обов’язковими для сторін правилами або договором передбачено право повторної перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців. Як зазначалось, до поданої претензії додаються необхідні документи, але коли їх недостатньо для її розгляду, інша сторона може попросити заявника надати додаткові документи для розгляду претензії по суті. Для подання цих документів заявнику встановлюється визначений термін — залежно від їх складності й кількості, але не менше п’яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. В такому випадку перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами. Іноді виникає потреба у спільних зусиллях для розгляду претензії по суті: звірити розрахунки, провести експертизу, вчинити інші дії. Закон зобов’язує підприємства та організації, що одержали претензію, задовольнити обґрунтовані вимоги заявника. Це зобов’язання частіше не виконується, ніж виконується. Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі.

Стаття 8 ГПК містить вимоги до змісту відповіді на претензії, в якій зазначаються: — повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дає відповідь, та підприємства чи організації, якій надсилається відповідь; — дата і номер відповіді; — дата і номер претензії, на яку дається відповідь; — (коли претензію визнано повністю або частково) — визнана сума, номер, дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці; — мотиви відхилення (коли претензію відхилено повністю або частково) —з посиланням на відповідні нормативні акти й документи, що обґрунтовують відхилення претензії; — перелік доданих до відповіді документів та інших доказів. До того ж, коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинні повернути оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслати документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо вони відсутні у заявника претензії. Відповідь на претензії підписується повноважною особою підприємства, організації або їхнім представником та надсилається рекомендованим чи цінним листом або вручається під розписку в такому самому порядку, як і претензія.

Процедурою задоволення претензії встановлено, що коли у відповіді на претензію не повідомляється про перерахування визнаної суми, то передбачається порядок безспірного її стягнення. Для цього заявник має право по закінченні двадцяти днів після одержання відповіді пред’явити до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначена визнана сума, то до розпорядження додається також копія претензії. Установи банку зобов’язані приймати розпорядження про безспірне стягнення коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши претензію, просить з різних причин не стягувати з нього визнану суму. Але за необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми. Укладання договору складається з певних етапів: пропозиції укласти договір (оферта) і прийняття цієї пропозиції (акцепт). Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Можливі випадки, коли умови договору, пропоновані однією стороною, не відповідають бажанням другої, тому між ними можуть виникнути розбіжності, які розглядаються керівниками чи заступниками керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням іншими особами.

Відповідно до ст. 10 ГПК спори, що виникають при укладанні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду, при цьому не передбачається застосування заходів досудового врегулювання. У процесі господарської діяльності постає необхідність зміни або розірвання господарських договорів. Згідно зі ст. 11 ГПК підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір перевезення, надання послуг зв’язку, заснований на державному замовленні, або якщо це обумовлено договором, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, повинні не пізніше двадцяти днів після одержання відповісти на неї. Якщо підприємство чи організація не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк (з урахуванням часу поштового обігу), заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду. При надходженні позовної заяви до господарського суду суддя приймає справу до провадження, якщо у випадках, передбачених законодавством, або за домовленістю сторін додержано заходів досудового врегулювання спору у встановленому порядку і не виявлено порушень та інших підстав для відмови в її прийнятті або поверненні.

Статтею 9 ГПК встановлено штрафну відповідальність за порушення строку розгляду претензії або залишення її без відповіді. Рішення про стягнення штрафу, встановленого за ці порушення, приймається судом одночасно з прийняттям рішення по господарському спору (п. 4 ст. 83 ГПК). З порушника може бути стягнуто штраф у розмірі 2 процентів від суми претензії, але не менше 5 і не більше як 100 розмірів неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Крім штрафної відповідальності, існують також інші негативні наслідки порушення порядку досудового врегулювання розбіжностей. Коли претензія повинна бути пред’явлена, але не пред’являється взагалі, згідно з п. 7 ст. 63 ГПК господарський суд повертає позовну заяву без розгляду її по суті. Господарський суд має право припинити провадження у справі (п. 3 ст. 80 ГПК), якщо можливість досудового врегулювання втрачена, або залишити позов без розгляду (п. 3 ст. 81 ГПК), якщо можливість досудового врегулювання не втрачена, що дає змогу позивачеві у встановленому порядку пред’явити претензію, а потім і позов. Позов залишається без розгляду згідно з п. 3 ст. 81 ГПК і тоді, коли позов поданий до закінчення строку, встановленого для відповіді на претензію, і така відповідь не дана. Якщо до дня розгляду позову дана відповідь про відхилення претензії або цей строк закінчився і відповідачем не дано відповіді на претензію, справа підлягає розгляду по суті.

Переваги досудового врегулювання спору:

По-перше, це економія часу. Якщо господарський суд прийме до провадження справу, розгляне й вирішить її приблизно за 2-3 місяці (не менше), а ще додати строк на виконання рішення, то задоволення претензії займе приблизно один або два місяці, залежно від складності перевірки обґрунтованості вимог.

По-друге, претензійний порядок дешевший, оскільки державне мито за подання позовної заяви до господарського суду у майнових спорах становить від 6 до 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (в залежності від ціни позову), плюс витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, які мають бути відшкодовані боржником. Претензія ж вимагає лише витрат на подання її контрагенту-боржнику. Звичайно, не береться до уваги ситуація, коли необхідні додаткові витрати, пов’язані, наприклад, із проведенням експертизи тощо.

По-третє, у випадку безрезультатності досудового врегулювання спору, завжди можна звернутися до господарського суду як до компетентного органу держави.

По-четверте, у претензії не завжди доведеться обґрунтовувати й процесуально доводити факт нанесення збитків, їх розмір, законність стягнення санкцій. У претензії можна частково завищити або занизити реальний розмір збитків. Господарський суд вимагатиме набагато більше доказів, ніж контрагент-боржник.

По-п’яте, досудовий порядок врегулювання дозволяє зберегти нормальні ділові відносини з контрагентом, співпраця з яким вигідна для кредитора як тепер, так і в майбутньому.

Ще однією перевагою позасудового врегулювання спорів є те, що воно може бути застосоване й після закінчення встановленого строку позовної давності, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 267 ЦКУ, особа, яка виконала зобов’язання після закінчення позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона в момент виконання не знала про закінчення позовної давності, а при судовому розгляді справи закінчення строку позовної давності є однією з підстав відмови в задоволенні позову. Слід пам’ятати, що звернення до суду з позовом про стягнення суми заборгованості або про порушення справи про банкрутство чи стягнення заставленого майна буде необхідним, якщо заборгованість треба визнати безнадійною й віднести до валових витрат підприємства (ст. 12 ЗУ "Про оподаткування прибутку підприємств").

Однією з підстав виникнення зобов’язань на морському транс- порті є відповідальність власника судна по відшкодуванню забруднення, заподіяного внаслідок витоку з його судна або скиду з судна нафти чи інших речовин, шкідливих для здоров’я людей або живих ресурсів моря (далі: забруднюючі речовини), за винятком випадків, передбачених ст. 306 Кодексу торговельного мореплавства України. Шкода від забруднення — це шкода, заподіяна за межами судна забруднюючими речовинами морському середовищу, узбережжю або будь-яким іншим об’єктам (суднам, рибопромисловим знаряддям тощо). Вона включає також вартість розумних заходів, вжитих будь-якою особою для відвернення або зменшення шкоди від забруднення, а також вартість збитків, заподіяних внаслідок вжиття таких заходів. Власник судна не відповідає за шкоду від забруднення, якщо доведе, що ця шкода трапилася внаслідок: 1) дії непереборних сил; 2) воєнних дій, ворожих дій або народних заворушень; 3) поведінки третіх осіб, які діяли з наміром заподіяти шкоду; 4) несправності вогнів та інших навігаційних засобів, що є наслідком недбалості або інших неправомірних дій властей, які відповідають за підтримання цих засобів у належному стані; 5) аварійного скидання господарсько-фекальних вод або сміття внаслідок неприйняття їх портом у встановлений термін після своєчасного подання судном відповідної заяви. Якщо власник судна доведе, що шкода від забруднення моря виникла повністю або частково внаслідок наміру або недбалості потерпілого, то залежно від ступеня вини потерпілого розмір відшкодування повинен бути зменшений чи у відшкодуванні потерпілому повинно бути відмовлено. Коли шкода від забруднення спричинена витоком або скидом забруднюючих речовин із кількох суден, власники цих суден разом відповідають за весь збиток, якщо неможливо визначити відповідальність кожного судновласника окремо. Відповідальність власника судна за шкоду від забруднення внаслідок витоку або скиду забруднюючих речовин з його судна обмежується розміром, встановленим у ст. 308 Кодексу торговельного мореплавства України. Власник судна, що перевозить як вантаж наливом понад 2000 тонн нафти, повинен застрахувати або іншим способом забезпечити (шляхом отримання банківської або іншої гарантії) свою відповідальність за шкоду, заподіяну від можливого забруднення. Позов про відшкодування збитків від забруднення нафтою може бути вчинений безпосередньо страховику або іншій особі, яка надала забезпечення відповідальності власника судна. Судно, що перевозить як вантаж наливом більше 2000 тонн нафти, повинно мати відповідне дійсне свідоцтво, яке підтверджує забезпечення відповідальності власника судна за заподіяну шкоду від забруднення нафтою відповідно до ст. 309 Кодексу тор- говельного мореплавства України. Умови і порядок видачі, перевірки і визнання такого свідоцтва встановлюються Міністерством транспорту України відповідно до статті 3 Кодексу торговельного мореплавства України. До відповідальності за заподіяну шкоду від забруднення застосовуються ст. 350, 354, 355, 356, 357 Кодексу торговельного мореплавства України. Оператор ядерного судна відповідає за ядерну шкоду, заподіяну внаслідок ядерного інциденту з ядерним судном, крім випадків, зазначених у ч. 1 ст. 316 Кодексу торговельного мореплавства України. Ядерна шкода означає шкоду, заподіяну особі або майну радіоактивними властивостями або поєднанням радіоактивних властивостей з токсичними, вибуховими та іншими небезпечними властивостями ядерного палива і радіоактивних продуктів ядерного судна або їх відходів, а також витрати, здійснені з метою відвернення шкоди або зменшення її розміру. Якщо поряд з ядерною заподіяна інша шкода, яка не може бути відокремлена від ядерної, то вся заподіяна шкода визнається ядерною. Оператором ядерного судна є юридична або фізична особа, уповноважена державою, під прапором якої плаває судно, експлуатувати ядерне судно, або держава, яка безпосередньо експлуатує таке судно. Оператор ядерного судна зобов’язаний компенсувати ядерну шкоду, якщо не доведе, що шкода виник- ла внаслідок воєнних дій, ворожих дій або народних заворушень, непереборних сил природи. Оператор ядерного судна, який компенсував ядерну шкоду, вправі заявити про регресну вимогу: 1) особі, яка навмисно заподіяла ядерну шкоду; 2) осо- бі, яка здійснювала операцію з підняття затонулого ядерного судна без згоди на це оператора або держави, під прапором якої плавало судно, якщо шкода є наслідком винних дій такої особи. Декілька операторів ядерних суден, що спільно заподіяли ядерну шкоду, відповідають солідарно. Однак відповідальність оператора ядерного судна, проти якого вчинено позов про компенсацію ядерної шкоди в повному обсязі, не може перевищувати межі, встановленої в ч. 1 ст. 318 Кодексу торговельного мореплавства України. При заподіянні ядерної шкоди ядерним судном, на експлуатацію якого на момент ядерного інциденту не було видано дозволу державою, під прапором якої плавало судно, відповідальність покладається на власника ядерного судна. У цьому разі обмеження відповідальності оператора ядерного судна на підставі ст. 318 Кодексу торговельного мореплавства України не застосовується. Ядерне судно повинно мати відповідне дійсне свідоцтво, яке підтверджує, що відповідальність оператора ядерного судна у разі ядерної шкоди забезпечена згідно зі ст. 318 Кодексу торговельного мореплавства України. Умови і порядок видачі, перевірки і визнання такого свідоцтва встановлюються Міністерством транспорту України на підставі ст. 3 Кодексу торговельного мореплавства України. Позов про компенсацію ядерної шкоди може бути вчинений безпосередньо до страховика або іншої особи, яка надала фінансове забезпечення оператору ядерного судна.

При вчиненні позову про компенсацію ядерної шкоди до оператора ядерного судна страховик або інша особа, яка надала фінансове забезпечення оператору, має право взяти участь у судовому процесі. Основні засади відповідальності на транспорті визначені Кодексом МТУ, положеннями зобов’язального, деліктного права та умовами договорів про морські перевезення.

Щодо перевезення вантажу слід зазначити, що відповідальність перевізника вантажу виникає з моменту приймання вантажу до перевезення і закінчується в момент його видачі.

За втрату, нестачу або пошкодження вантажу, викликані діями або упущеннями під час навантаження, розміщення, вивантаження або здавання вантажу, перевізник несе відповідальність за правилами ст. 176 Кодексу торговельного мореплавства України.

За збитки, що є результатом втрати або пошкодження вантажу, перевізник несе відповідальність у таких розмірах:

1) за втрату і недостачу вантажу — у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу і вантажу, якого не вистачає; 2) за пошкодження або псування вантажу — у сумі, на яку знизилась вартість вантажу. Перевізник також повертає одержаний ним фрахт, якщо він не входить у ціну втраченого вантажу або вантажу, якого не вистачає. Дійсна вартість втраченого вантажу і вантажу, якого не вистачає, визначається згідно зі ст. 182 Кодексу торговельного мореплавства України. За простій судна внаслідок непред’явлення або несвоєчасного пред’явлення вантажу, затримки навантажувально-розвантажувальних робіт, що проводяться засобами відправника або одержувача вантажу, чи інших затримок з вини відправника або одержувача вантажу відповідальність несе відправник або одержувач вантажу згідно з договором морського перевезення вантажу. Штраф за контрсталійний час суден стягується в безспірному (безакцептному) порядку після подання відправнику або одержувачу вантажу розрахунку сталійного часу і суми штрафу.

При перевезенні пасажирів перевізник відповідає за шкоду, заподіяну внаслідок смерті пасажира або ушкодження його здоров’я, а також у результаті втрати або пошкодження багажу, якщо подія, внаслідок якої було заподіяно шкоду, сталася під час перевезення і була наслідком вини або недбалості перевізника, його працівників, агентів, які діють у межах своїх службових обов’язків. Перевізник відповідає за нестачу або пошкодження прийнятого до перевезення багажу, а також за прострочення в його доставці, якщо не доведе, що нестача, пошкодження або прострочення в доставці сталися не з його вини. За втрату або пошкодження каютного багажу перевізник від- повідає лише у випадку, якщо пасажир доведе, що втрата або пошкодження сталися внаслідок наміру або необережності перевізника. Перевізник не відповідає за втрату чи пошкодження грошей, цінних паперів, дорогоцінних металів і виробів із них, коштовностей, прикрас, виробів мистецтва або інших цінностей, за винятком випадків, коли такі цінності були здані на збереження перевізнику, який погодився їх зберігати в безпеці. В останньому випадку перевізник відповідає не вище межі, передбаченої ч. 4 ст. 194 Кодексу торговельного мореплавства України.

Якщо перевізник доведе, що вина або недбалість пасажира стали причиною або сприяли його смерті чи ушкодженню здоров’я, втраті або пошкодженню його багажу, суд, що розглядає справу, може звільнити перевізника від відповідальності повністю чи частково. У випадку смерті пасажира або ушкодження його здоров’я відповідальність перевізника ні в якому разі не може перевищувати 175 000 розрахункових одиниць у відношенні перевезення в цілому, відповідальність за втрату чи пошкодження каютного багажу не може перевищувати 1800 розрахункових одиниць. Кодекс торговельного мореплавства України встановлює межу відповідальності і стосовно інших випадків (відповідно до правил ст. 193, 194 Кодексу торговельного мореплавства України). Перевізник, працівник або агент перевізника не вправі скористатися межами відповідальності, якщо буде доведено, що збиток заподіяно внаслідок дій або упущень перевізника, працівника чи агента перевізника, скоєних або з наміром заподіяти цей збиток, або через самовпевненість із усвідомленням можливого заподіяння збит- ку. Перевізник і пасажир можуть шляхом точно сформульованої письмової угоди встановити більш високі межі відповідальності, ніж ті, що передбачені. Організатор круїзу несе відповідальність за шкоду, заподіяну смертю або ушкодженням здоров’я учаснику круїзу, а також втратою або пошкодженням його речей відповідно до правил ст. 193, 194 Кодексу торговельного мореплавства України. Щодо договору лізингу встановлено спеціальний термін заявлення претензій із приводу несправності судна та інших недоліків щодо його стану, які можуть бути пред’явлені лізингоодержувачем протягом року з дня передачі судна. При буксируванні власники суден і об’єктів буксирування не несуть відповідальності за недоліки свого судна, якщо доведуть, що вони не могли бути виявлені при проявленні ними належної дбайливості (приховані недоліки). Відповідальність за невиконання обов’язків із договору буксирування та за шкоду, заподіяну при буксируванні судну, що буксирується, або іншому плавучому об’єкту чи майну і вантажу, що знаходяться на ньому, встановлена в ст. 225—227 Кодексу торговельного мореплавства. Початком відповідальності власника буксируючого судна за договором морського буксирування вважається момент прийняття судна, що буксирується, або іншого плавучого об’єкта на буксир у початковому пункті буксирування і закінченням відповідальності — момент поставлення судна, що буксирується, або ін- шого плавучого об’єкта на швартові чи на якір у кінцевому пункті буксирування. У разі аварійної морської події з судном, що буксирується, або іншим плавучим об’єктом з причини, що не залежить від буксируючого судна, капітан останнього зобов’язаний надати судну, що буксирується, або іншому плавучому об’єкту рятувальні засоби і надавати йому необхідну допомогу доти, доки постраждале судно (об’єкт) не зможе обійтися без рятівника, з відшкодуванням лише фактичних витрат буксируючого судна і без випла- ти рятувальної винагороди.

Важливим заходом притягнення до майнової відповідальності є морські протести. Якщо в період плавання або стоянки судна мала місце подія, що може бути приводом для пред’явлення судновласнику майнових вимог, капітан із метою забезпечення доказів для захисту прав і законних інтересів судновласників робить у встановленому порядку заяву про морський протест.

Заява про морський протест повинна містити опис обставин події і заходів, вжитих капітаном для забезпечення цілості довіреного йому майна. Морський протест забезпечує фіксацію і наступне доказування фактів, які мають юридичне значення при визначенні підстав та меж відповідальності. Морський протест заявляється: у порту України — нотаріусу або іншій посадовій особі, на яку законодавством України покладено здійснення нотаріальних дій; в іноземному порту — консулу України або компетентним посадовим особам іноземної держави у порядку, встановленому законодавством цієї держави.

У порту України заява про морський протест робиться протягом двадцяти чотирьох годин із моменту оформлення приходу судна в порт. Якщо подія, що зумовлює необхідність заяви морського протесту, сталася в порту, протест повинен бути заявлений протягом двадцяти чотирьох годин із моменту події. На підтвердження обставин, викладених у заяві про морський протест, капітан судна одночасно з заявою чи в термін не більше семи днів з моменту прибуття в порт або з моменту події, якщо вона мала місце в порту, зобов’язаний подати нотаріусу або іншій посадовій особі (ст. 342 Кодексу торговельного мореплавства України) на огляд судновий журнал і завірений капітаном витяг із суднового журналу.

Нотаріус або інша посадова особа (ст. 342 Кодексу торговельного мореплавства України) на підставі заяви капітана, даних суднового журналу, опитування капітана, а в разі потреби — інших свідків зі складу суднового екіпажу складає акт про морський протест і засвідчує його своїм підписом і гербовою печаткою. Прийняття заяви про морський протест від капітанів іноземних суден і складання у таких випадках актів про морський протест може здійснюватися відповідними консульськими представниками іноземних держав в Україні на умовах взаємності.

Судновласник відповідає за своїми зобов’язаннями майном, що йому належить, на яке згідно з чинним законодавством України може бути накладено стягнення. Відповідальність судновласника обмежується межами, передбаченими у ст. 352 Кодексу торговельного мореплавства України щодо вимог, які незалежно від їх правової основи виникли внаслідок: 1) заподіяння смерті або ушкодження здоров’я особі, яка знаходилася на судні, чи втрати або заподіяння шкоди майну, що знаходилося на судні; 2) заподіяння у зв’язку з плаванням або експлуатацією судна шкоди особам або майну, що не знаходилися на судні. Якщо шкода заподіяна особою, яка не знаходилася на судні, судновласник, відповідальний за дії і упущення цієї особи, може обмежити свою відповідальність, якщо дія або упущення були пов’язані з судноводінням або управлінням судном, із завантаженням, перевезенням чи вивантаженням вантажу, багажу або ручної кладі чи з посадкою або висадкою пасажирів. Відповідальність судновласника не може бути обмежена, якщо доведено, що шкода стала результатом його власної дії з наміром заподіяти таку шкоду або через самовпевненість з усвідомленням можливості її заподіяння. Обмеження відповідальності на підставі ст. 349 Кодексу торговельного мореплавства України не застосовується у випадках, передбачених у ст. 351 Кодексу торговельного мореплавства України.

Встановлено черговість задоволення вимог у ст. 358 Кодексу торговельного мореплавства України, зокрема в переважному порядку задовольняються вимоги щодо трудових взаємовідносин, вимоги щодо ядерної шкоди і забруднення моря, тощо — всього встановлено вісім категорій черговості по задоволенню вимог. Вимоги, зазначені у ст. 358 Кодексу торговельного мореплавства України, відшкодовуються у порядку черговості та у межах кожної черги пропорційно розміру вимог. Іпотечні заставодержателі набувають пріоритетного права накласти стягнення на судно, що знаходиться під заставою, якщо до моменту настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого іпотекою, воно не буде виконано, за винятком випадків, коли за законом або договором про іпотеку таке право виникне пізніше або може бути здійснено раніше. Порядок організації позовної і претензійної роботи на морському транспорті встановлюється кодексом України в ст. 315, Кодексом торговельного мореплавства України і Правилами перевезень. Право на заявлення претензій і позовів мають: 1) у разі неподачі судна або подачі його з запізненням — відправник вантажу; 2) у разі втрати вантажу — його одержувач або відправник за умови представлення коносамента;

3) у разі нестачі або пошкодження вантажу — одержувач або відправник за умови подання коносамента, а також комерційного акта або відповідного документа, складеного за правилами, що існують в іноземному порту; 4) у разі прострочення доставки або затримки видачі вантажу — одержувач за умови представлення коносамента; 5) у разі втрати або прострочення доставки багажу — пред’яв- ник багажної квитанції, а у разі нестачі або пошкодження багажу — пред’явник комерційного акту;

6) у разі перебору провізних платежів — відправник або одержувач вантажу за умови представлення коносамента.

Передача іншим організаціям або особам права на заявлення претензій і позовів не допускається, за винятком випадків передачі такого права відправником одержувачу вантажу і навпаки, а також одержувачем або відправником вантажу — органу, до сфери управління якого вони відносяться, транспортно-експедиторській організації чи страховику.

Передача права на заявлення претензії або позову засвідчується переуступним написом на коносаменті, накладній або квитанції. Обставини, що можуть бути підставою для майнової відповідальності перевізника, відправників, одержувачів вантажу і пасажирів, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми. В іноземному порту ці обставини засвідчуються за правилами, що існують у даному порту. Форма актів, порядок їх складання і порядок засвідчення обставин, які не потребують складання актів, встановлюються правилами, що видаються згідно зі ст. 3 Кодексу торговельного мореплавства України. У разі відшкодування вимог, що випливають із передбачених Кодексом торговельного мореплавства України відносин, на сплачувану суму нараховуються відсотки у розмірі середньої ставки банківського відсотка, що існує в місці знаходження кредитора.

До вчинення перевізникові вантажу позову, що виникає з морського перевезення вантажу, обов’язковим є заявлення йому претензії. Претензії заявляються перевізнику, який здійснював морське перевезення вантажу, а якщо перевезення не було здійснено, — перевізнику, який згідно з договором морського перевезення вантажу повинен був здійснити перевезення. Претензії, що виникають із перевезення багажу, можуть бути заявлені перевізнику чи порту відправлення або призначення на розсуд заявника претензії. Претензії, що виникають із морського перевезення вантажів у прямому змішаному і прямому водному сполученні, заявляються тому перевізнику, транспортним засобом якого вантажі були доставлені або повинні бути доставлені у порт призначення.

У тих випадках, коли кінцевим пунктом транспортування є залізнична чи автомобільна станція або аеропорт, претензія заявляється відповідному перевізнику за правилами, встановленими для цього виду транспорту. Претензія повинна бути заявлена у письмовій формі. До претензії повинні бути додані документи, що підтверджують її. Перевізні документи подаються в оригіналі. До претензії про нестачу, пошкодження або псування вантажу, крім до- кументів, що підтверджують право на заявлення претензії (ст. 379 Кодексу торговельного мореплавства України), повинен бути доданий документ, що засвідчує вартість відправленого вантажу.

Претензії до перевізника, що випливають із договору перевезення вантажу, пасажирів і багажу, можуть бути заявлені протягом перших шести місяців строку позовної давності незалежно від того, здійснювалось перевезення у каботажному чи закордонному сполученні.

Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію протягом трьох місяців і сповістити заявника про задоволення чи відхилення її, а претензії, що випливають із перевезення у змішаному сполученні, — протягом шести місяців. З дня заявлення перевізнику претензії відлік терміну позовної давності припиняється до одержання відповіді на претензію або закінчення терміну, встановленого для відповіді. До вимог, що виникають із договору морського перевезення вантажу, застосовується річний строк позовної давності незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи закордонному сполученні. Зазначений термін обчислюється за загальним правилом із дня настання події, що стала підставою для заявлення вимоги та у відповідності до ст. 388 Кодексу торговельного мореплавства України.

До вимог, що виникають із договорів перевезення пасажирів і багажу, фрахтування судна без екіпажу, фрахтування судна на певний час, лізингу судна, буксирування, надання лоцманських послуг, морського страхування, угод, укладених капітаном судна в силу наданих йому законом прав, зіткнення суден, здійснення рятувальних операцій, застосовується дво- річний строк позовної давності. Цей строк обчислюється згідно з вимогами ст. 389 Кодексу торговельного мореплавства Ук- раїни. За зворотними вимогами (зворотна вимога при солідарній відповідальності), передбаченими ст. 302 Кодексу торговельного мореплавства України, застосовується річний строк позовної дав- ності, обчислюваний із дня сплати відповідної суми. До вимог про відшкодування шкоди від забруднення з суден і ядерної шкоди застосовується трирічний строк позовної давності. Строк обчислюється з дня, коли потерпілий дізнався або повинен був дізнатися, що йому заподіяна така шкода, але не більше шести років із дня події, що спричинила забруднення, і п’ятнадцяти років — із дня події, що викликала ядерну шкоду. Якщо відповідальність оператора ядерного судна згідно із законодавством дер- жави, що видала дозвіл на експлуатацію такого судна, або спеціальною постановою цієї держави, прийнятою у зв’язку з конкрет- ним інцидентом, застрахована або забезпечена у фінансовому відношенні іншим способом на строк, що перевищує п’ятнадцять років, вимога про відшкодування шкоди задовольняється після закінчення строку, на який відповідальність була фактично забезпечена. До вимог, для яких строки позовної давності Кодексом торговельного мореплавства України не передбачені, застосовуються загальні строки позовної давності, встановлені цивільним законодавством України, якщо у міжнародних договорах України для цих вимог не встановлені інші строки давності. Якщо обчислення суми вимоги залежить від розрахунків у зв’язку із загальною аварією, відлік строку позовної давності зупиняється з дня винесення диспашером постанови про наявність загальної аварії і до дня одержання диспаші (розрахунку загальної аварії згідно зі ст. 265 Кодексу торговельного мореплавства України) заінтересованою особою. Строки позовної давності, встановлені для вимог, передбачених Кодексом торговельного мореплавства України, подовжуються до трьох років у випадку, якщо судно, якого стосуються ці вимоги, протягом строку позовної давності не могли застати у водах України. Разом з тим, при оцінці строків новації законодавства слід враховувати уніфіковані строки, визначені в Цивільному та Господарському кодексах для всіх видів транспорту, зокрема, положення ст. 315 ГКУ, ст. 925, 926 ЦКУ.

Претензійно-позовна діяльність на річковому транспорті. Перевізники, відправники вантажу, вантажоодержувачі і пасажири несуть матеріальну відповідальність на підставі Статуту внутрішнього водного транспорту та загальних положень Цивільного права. Підстави для відповідальності, передбаченої законодавством, можна умовно поділити на наступні види: порушення строків подання вантажів та плотів (тоннажу, тяги), неподання судна, невиконання плану перевезень, прострочення доставки, втрата (псування, пошкодження, зменшення ваги) вантажу (багажу), простій судна, пошкодження судна (обладнання), порушення порядку надання та заповнення документів, ненадання плацкарти пасажиру, втрата ручної поклажі та інші порушення зобов’язань. Відповідальність за порушення строків подання вантажів та плотів (тоннажу, тяги) передбачається Статутом. Зокрема, при роботі з календарним графіком запізненням вважається затримка подачі суден чи пред’явлення вантажів або плотів, яка не перевищує 24 години при щоденному відправленні за графіком, а в інших випадках — затримка, яка не перевищує інтервалу між відправленнями за графіком, але не більше 72 годин. При неподанні судна чи непред’явленні вантажу або плоту по закінченні зазначеного часу графік вважається невиконаним і сторони сплачують штраф у розмірі 25 % провізної плати за непред’явлену чи невивезену кількість вантажу. Якщо відправник вантажу пред’я- вив вантаж чи пліт у стані, який не відповідає діючим Правилам перевезення і буксирування, то цей вантаж чи пліт вважається непред’явленим, а відправник несе відповідальність за простій. Непридатність, непідготовленість тоннажу повинна бути встановлена актом, що підписується обома сторонами. Виконання плану перевезень фіксується в обліковій картці, що ведеться окремо по кожному відправнику вантажу і роду вантажу. Суми, що виставляються пароплавству чи відправнику вантажу, підлягають сплаті в п’ятиденний термін. За прострочення доставки вантажу чи плоту перевізник сплачує вантажоодержувачу штраф у розмірі, встановленому ст. 188 Статуту внутрішнього водного транспорту. Перевізник звільняється від відповідальності за прострочення доставки вантажу, багажу чи плоту: а) якщо прострочення відбулося внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти й усунення яких від нього не залежало; б) при наявності повідомлення про сповільнення руху, опублікованого у встановленому порядку; в) якщо вантажоодержувач не вивіз прибулого з простроченням вантажу протягом доби, а при судновому відправленні — протягом 3 діб після оголошення чи повідомлення про прибуття його або не прий- няв пліт протягом доби з дня закінчення буксирування; г) якщо вантажоодержувач протягом 24 годин із моменту прибуття судна не прийняв його під розвантаження. У разі прострочення відправ- ник вантажу чи вантажоодержувач має право вважати вантаж втраченим і вимагати відшкодування за втрату вантажу, якщо цей вантаж не був виданий вантажоодержувачу протягом 30 днів після закінчення терміну доставки, а під час перевезення вантажу в прямому змішаному залізнично-водному сполученні — після закінчення чотирьох місяців із дня приймання вантажу до перевезення. Однак, якщо вантаж прибув після закінчення зазначених вище термінів, вантажоодержувач зобов’язаний прийняти вантаж і повернути сплачену перевізником суму за втрату вантажу. Втрата (псування, пошкодження, зменшення ваги) вантажу є підставою для відшкодування збитків. За збереження вантажу з моменту прийняття його до перевезення і до видачі його вантажоодержувачу або до передачі його згідно з установленими правилами іншому підприємству чи установі перевізник несе відповідальність, якщо він не доведе, що втрата, псування чи ушкодження вантажу відбулися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти і усунення яких від нього не залежало, зокрема, внаслідок: а) провини відправника вантажу чи вантажоодержувача; б) здачі вантажу до перевезення без вказівки в накладній його особливих властивостей, що вимагає специфічних умов або запобіжних заходів для збереження вантажу під час перевезення чи зберігання; в) особливих природних властивостей перевезеного вантажу, що викликали його поломку, ржавіння, внутрішнє псування й інші подібні наслідки; г) здачі до перевезення вантажу, вологість якого перевищує установлену норму; д) недоліків тари чи пакування, що не могли бути помічені при зовнішньому огляді при прийманні вантажу до перевезення. Також перевізник не відповідає за втрату, зменшення ваги, псування чи ушкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо втрата, зменшення ваги, псування чи ушкодження відбулися внаслідок: а) обставин, пов’язаних із навантаженням чи вивантаженням, якщо навантаження чи вивантаження здійснюється засобами відправника вантажу чи вантажоодержувача; б) перевезення на палубі чи в безпалубному судні вантажу, який допускається Правилами до такого перевезення, якщо нестача чи ушкодження відбулися в силу природних причин, пов’я- заних із цим способом перевезення, або якщо вантаж прибув у справному судні, без перевантаження в дорозі, з непошкодженим захисним маркуванням і при наявності інших ознак, що свідчать про належне зберігання вантажу; в) невжиття заходів, необхідних для збереження вантажу, провідником відправника вантажу чи вантажоодержувача, що супроводжує вантаж; г) застосування тари, що не відповідає властивостям вантажу чи установленим стандартам, при відсутності слідів ушкодження тари в дорозі; д) природного зменшення ваги вантажу під час перевезення в межах установлених норм, а також внаслідок зниження відсотка вологості вантажу за час перевезення. Перевізник не відповідає за різницю у вазі вантажу, прийнятого до перевезення по вазі, визначеній відправником вантажу без участі перевізника, якщо не доведено, що зменшення ваги відбулося внаслідок часткової втрати чи ушкодження вантажу. Під час перевезення масових однорідних наливних, навалювальних і насипних вантажів, що зазначаються у різних накладних від одного відправника вантажу і знеособлених у процесі перевезення і перевалки, природне зменшення ваги обчислюється виходячи із загальної ваги знеособленого у дорозі вантажу. Перевізник відшкодовує збиток, заподіяний під час перевезення вантажу, у наступних розмірах:

а) за втрату вантажу — у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу; б) за втрату вантажу, зданого до перевезення з оголошеною цінністю, — у розмірі оголошеної цінності, а у випадку, якщо перевізник доведе, що оголошена цінність перевищує дійсну вартість, — у розмірі дійсної вартості; в) за ушкодження вантажу — у сумі, на яку понизилася його вартість. У випадку використання перевізником для своїх потреб будь-якого вантажу, прийнятого до перевезення, винні залучаються до відповідальності, а перевізник відшкодовує вартість вантажу в подвійному розмірі. Вартість утраченого чи ушкодженого перевізником вантажу визначається виходячи з оптової, заготівельної чи закупівельної ціни з додаванням до цієї ціни: а) вартості тари за цінами прейскуранта, якщо ця вартість не входить у ціну товару; б) суми додаткових витрат відправника вантажу на доставку вантажу до порту (пристані) чи відправлення з порту (пристані) призначення в тих випадках, коли ці витрати не входять у ціну товару. Вартість вантажів, що належать окремим громадянам, визначається за роздрібними цінами державних і кооперативних організацій у пункті призначення в момент видачі вантажу. За неправильне заявлення в накладній відправником вантажу відомостей про вагу, кількість місць чи найменування вантажу, а також за пред’явлення вантажу, забороненого до перевезення, і такого, що потребує під час перевезення особливих запобіжних заходів, а також вантажу з неправильним зазначенням найменування чи властивостей або ненадання необхідних для перевезення цього вантажу документів стягується штраф відповідно до тарифу, а також відшкодовуються заподіяні пароплавству збитки. Якщо неправильні відомості про вантаж викликали зменшення провізної плати, з відправника стягується, крім провізної плати, штраф у розмірі подвоєної різниці між провізною платою, обчисленою на підставі зазначення відправника вантажу, і сумою, що стягується за дійсним найменуванням і кількістю вантажу. Також стягується штраф за викликаний цими обставинами простій судна та відшкодовуються збитки.

Простій чи затримка судна під навантаженням чи розвантаженням, у чеканні навантаження чи розвантаження понад установлений термін з вини відправника вантажу чи вантажоодержувача передбачає відповідальність останніх у вигляді штрафу в розмірі, встановленому тарифом. За неочищення судна після розвантаження, зробленого засобами вантажоодержувача (ст. 80 Статуту внутрішнього водного транспорту), останній сплачує пароплавству вартість робіт з очищення в подвійному розмірі. При пошкодженні частин судна, контейнера, берегових пристроїв, плавучих механізмів при навантаженні чи розвантаженні засобами відправника вантажу чи вантажоодержувача вони сплачують штраф у розмірі триразової вартості ремонту пошкоджених частин.

Після прибуття вантажу в порт (пристань) призначення всю відповідальність перед перевізником по перевезенню цього вантажу несе вантажоодержувач. При цьому вантажоодержувач на загальній підставі може стягнути з відправника вантажу всі сплачені ним (вантажоодержувачем) штрафи і збори пароплавству внаслідок неправильних дій відправника вантажу, а також суми витрат і збитків, пов’язаних із перевезенням. Якщо вантаж був адресований вантажоодержувачу, якого не виявилося в районі порту (пристані) призначення, відповідальність перед перевізником несе відправник вантажу. Перевізник несе відповідальність за шкоду, заподіяну ним судну чи плоту, що буксирується. Пасажир, виявлений на судні без квитка чи в більш високому класі, ніж зазначено у квитку, обкладається штрафом у встановленому розмірі. Безквиткового пасажира, що відмовився сплатити штраф і придбати квиток для подальшого прямування, капітан видаляє із судна в найближчому порту чи пристані. За ненадання пасажиру на судні місця, зазначеного у плацкарті, при відмові пасажира від запропонованого йому іншого місця перевізник, крім повернення суми вартості проїзду і додаткових доплат, сплачує пасажиру штраф у розмірі, встановленому тарифом. Перевізник несе відповідальність за повну і часткову втрату і пошкодження багажу в розмірі оголошеної цінності, а якщо цін- ність багажу не оголошена, то в розмірі, встановленому тарифом. Перевізник звільняється від відповідальності за втрату і пошкодження багажу у випадках, зазначених у ст. 191 і 192 Статуту внутрішнього водного транспорту. Турбота про цілість і збереження ручної поклажі, яку пасажир везе із собою, належить до обов’язку пасажира. За збереження ручної поклажі перевізник несе відповідальність лише в тому випадку, якщо буде доведено, що втрата чи пошкодження поклажі відбулися з вини перевізника. При перевезенні пошти перевізники несуть матеріальну відповідальність перед органами зв’язку за втрату, пошкодження чи знищення пошти, що перевозиться, з вини пароплавств у розмірі відповідальності, що несуть органи зв’язку перед відправниками чи адресатами. Вищенаведені обставини, що є підставою для матеріальної відповідальності перевізника, відправників вантажу, вантажоодержувачів і пасажирів під час перевезення по внутрішніх водних шляхах, засвідчуються перевізником комерційними актами чи актами загальної форми. Комерційний акт складається для засвідчення наступних обставин: а) невідповідності між найменуванням, вагою, кількістю місць вантажу чи багажу в натурі і даними, зазначеними в перевізному документі; б) пошкодження чи псування вантажу чи багажу; в) виявлення вантажу чи багажу без документів або документів без вантажу чи багажу; г) повернення пароплавству викраденого вантажу чи багажу.

Акти загальної форми складаються для посвідчення інших обставин, які можуть бути підставою для відповідальності. Перевізник зобов’язаний скласти комерційний акт, якщо мають місце обставини, зазначені в ст. 215 Статуту внутрішнього водного транспорту. Комерційний акт підписується начальником порту (пристані) чи особами, ним уповноваженими, і особами, що брали участь у перевірці вантажу, а також вантажоодержувачем, якщо він брав участь у перевірці вантажу чи багажу. При відсутності вантажоодержувача комерційний акт повинен бути підписаний не менше ніж трьома особами: начальником порту (пристані) чи його заступником, прийомоздавачем, начальником вантажної контори чи завідувачем складу, а при відсутності начальника вантажної контори чи завідувача складу на даній пристані — іншою особою, яка брала участь у перевірці вантажу або багажу.

Для стягнення штрафів учасникам перевезень необхідно виставляти претензії і подавати скарги. Перевізник чи начальник порту (пристані) зобов’язаний в п’я- тиденний термін розглянути скарги і письмово повідомити заявника про результати розгляду і вжиті заходи. Позови до пароплавств, що виникають із перевезення і буксирування, можуть пред’являтися тільки у випадку повної чи часткової відмови перевізника в задоволенні претензії після закінчення терміну, встановленого для розгляду претензії. Право на пред’явлення до перевізника претензій і позовів мають: а) у випадку повної втрати вантажу: вантажоодержувач — при умові подання вантажної квитанції з відміткою на ній порту (пристані) призначення про неприбуття вантажу, а при неможливості подання вантажної квитанції — документа про оплату вартості ван- тажу і довідки перевізника про відправлення вантажу з відміткою порту (пристані) призначення про неприбуття вантажу; відправник вантажу — за умови подання вантажної квитанції; б) у випадку часткової втрати, псування чи пошкодження вантажу: вантажоодержувач — за умови подання накладної і комерційного акту, виданого йому перевізником, чи акту, зазначеного в ст. 215 Статуту внутрішнього водного транспорту (для нафтоналивних вантажів); в) у випадку прострочення доставки вантажу: вантажоодержувач — при умові подання накладної;

г) у випадку затримки у видачі вантажу: вантажоодержувач — при умові подання накладної і акту;

д) у випадку перебору провізних платежів: відправник вантажу або вантажоодержувач — у залежності від того, хто здійснить подання накладної; е) у випадку втрати, псування, пошкодження чи прострочення доставки багажу: при повній утраті — пред’явник багажної квитанції, в усіх інших випадках — пред’явник виданого перевізником акту про часткову втрату, псування, пошкодження чи прострочення доставки багажу. Вищезазначене поширюється і на претензії, що виникають із буксирування. Передача іншим організаціям чи особам права на пред’яв- лення претензій і позовів не допускається, за винятком випадків передачі такого права відправником вантажу вантажоодержувачу чи вантажоодержувачем відправникові вантажу, а також вантажоодержувачем чи відправником вантажу організації вищого або нижчого підпорядкування. Передача права на пред’яв- лення претензій засвідчується переуступним написом на документі. Претензії, що виникають із перевезення вантажу в прямому змішаному залізнично-водному сполученні, пред’являються: а) до керівництва дороги призначення, коли кінцевим пунктом перевезення є залізнична станція;

б) до керівництва пароплавства призначення, коли кінцевим пунктом перевезення є пристань чи порт.

Претензії відправників вантажу з приводу належних їм штрафів чи премій пред’являються до пароплавства відправлення. До претензійної заяви повинні бути додані документи, що підтверджують претензію. Претензії до пароплавств (перевізників) можуть бути заявлені протягом шестимісячного терміну, а претензії про виплату премій, про сплату штрафу за прострочення в доставці вантажу і про повернення штрафу за простій суден — протягом 45 днів.

Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхиленні її в наступний термін із дня одержання претензії: а) протягом шести місяців — по претензіях, що виникли з перевезень у прямому змішаному сполученні;

б) протягом 45 днів — по претензіях стосовно переборів провізних платежів, про штрафи і премії; в) протягом трьох місяців — у всіх інших випадках. При частковому задоволенні чи відхиленні претензії в повідомленні повинна бути зазначена підстава рішення перевізника з посиланням на відповідні статті Статуту внутрішнього водного транспорту. У цих випадках подані при претензійній заяві документи повертаються заявнику. При повному чи частковому відхиленні претензії перевіз- ником чи залишенні її без відповіді заявнику претензії на пред’явлення позову в суді надається двомісячний термін з дня одержання відповіді чи з дня закінчення терміну, установле- ного для відповіді (згідно із Статутом), а згідно із ст. 315 Господарського кодексу України — шість місяців. При оцінці строків слід враховувати новації законодавства, уніфіковані строки, визначені в Цивільному та Господарському кодексах для всіх видів транспорту, зокрема, положення ст. 315 ГКУ, ст. 925, 926 ЦКУ. Позови пароплавств (перевізників), що виникають із перевезення і буксирування, можуть бути пред’явлені в судові органи протягом шести місяців. Цей термін обчислюється із дня пред’явлення, що послужило підставою для позову, з урахуванням спеціальних вимог ст. 186 Статуту внутрішнього водного транспорту.

У тих випадках, коли розрахунки по нестачах і надлишках вантажів здійснюються по закінченні навігації (ст. 194 Статуту внутрішнього водного транспорту), термін позовної давності обчислюється з 1 січня наступного року. На визнану суму претензії чи присуджену суму позову перевізник сплачує 4 % річних. По претензіях і позовах про штрафи і премії відсотки не нараховуються. Позови до пароплавств, що виникають із перевезення і буксирування, пред’являються в

Суд і арбітраж по морських справах. Принципи міждержавного розмежування юрисдикції по морських справах. Міжнародні угоди про арбітраж. Міжнародні третейські суди. Міжнародний комерційний арбітраж (або третейський суд) є різновидом комерційного арбітражу. Законодавство про арбітраж багатьох країн відображає природу арбітражу як альтернативного засобу вирішення спорів, що виникають у сфері економічного обігу, в основі якого лежить договір і який виключає юрисдикцію державних судів по розгляду конкретної справи.

Договірна природа арбітражу означає, що його формування є прерогативою сторін. Заснування або обрання арбітражу здійснюється сторонами, між якими існує спір про право.

Чинне законодавство різних держав, як правило, закріплює можливість розгляду міжнародними комерційними арбітражами цивільних справ між національними, з однієї сторони, та іноземними суб'єктами права — з іншої, а в ряді випадків — і можливість розгляду арбітражами цивільних справ у спорах між іноземними суб'єктами права.

Так, згідно із Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж», у міжнародний комерційний арбітраж можуть передаватися спори, що виникають з договірних та інших цивільно-правових відносин при здійсненні зовнішньоторгових та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство принаймні однієї із сторін розміщене за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями та міжнародних об'єднань і організацій, створених на території України, між собою, спори їх учасників, а рівно їх спори з іншими суб'єктами права України (ст. 1). У ст. 3 Регламенту міжнародного арбітражного суду при Білоруській Торговельно-промисловій палаті прямо передбачено, що арбітражний суд поряд з іншими спорами розглядає спори між іноземними суб'єктами господарювання, розташованими за межами Білорусі.

В умовах все більшого розвитку і спеціалізації міжнародного економічного обміну роль комерційного арбітражу зростає. У ряді публікацій справедливо підкреслюється ефективність арбітражу, його переваги при розгляді міжнародних цивільних справ порівняно з національними судами.

Перевага арбітражу полягає, насамперед, у тому, що він забезпечує прийнятну, доступну і більш просту, на відміну від судової, процедуру вирішення спорів. Досить суттєвим є і те, що сторони можуть формувати склад арбітражу, який розглядає і вирішує справи, що сприяє довірі сторін до арбітрів і їхньої компетентності.

Провадження в арбітражі передбачає також можливість узгодити взаємоприйнятну мову провадження, провадження в арбітражі має конфіденційний характер на відміну від гласності судового процесу, що також є його перевагою.

До переваг арбітражу належить і можливість обирати не тільки прийнятну арбітражну процедуру, а й прийнятне право. Рішення комерційного арбітражу, на відміну від рішень суду, є остаточними, що сприяє завершеності будь-якого арбітражного провадження.

Особливо слід підкреслити існування механізму, що забезпечує визнання і виконання рішень комерційного арбітражу в межах конвенційного регулювання цього питання.

Міжнародна практика створила різні види комерційного арбітражу: випадковий і інституційний. Випадковий арбітраж створюється для розгляду конкретного спору (австрійський юрист Ламмош назвав його арбітражем ай Ьое). Після вирішення того чи іншого спору арбітраж припиняє існування. Процедура випадкового арбітражу може визначатися сторонами самостійно або шляхом домовленості про використання модельних правил арбітражу (наприклад, Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ).

У даний час поширення дістали постійно діючі, або інсти-туційні, арбітражі. Вони створюються при торговельних палатах, біржах, різних асоціаціях, організаціях і т. ін. Інституційний арбітраж організується як арбітражна установа, що не входить до державного апарату і є недержавним утворенням. Склад інституційного арбітражу може формуватися різними способами. Як правило, він утворюється з осіб, що внесені до списку арбітрів, органом тієї організації, при якій він перебуває. У деяких арбітражних установах коло осіб, які можуть входити до складу арбітражу, визначається не списком арбітрів, а членством у відповідній організації. Для інституційного арбітражу, на відміну від арбітражу ай пос, характерним також є наявність власних правил процедури, які передбачають порядок утворення складу арбітражу і вирішення комерційних спорів.

Інституційний арбітраж зазнав деякої еволюції у своєму розвитку. У цьому відношенні слід сказати про спеціалізацію постійно діючих арбітражів. Так, поряд з арбітражами, так би мовити, загальної юрисдикції, які розглядають будь-які спори з договірних або інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших форм міжнародних економічних зв'язків, створюються арбітражі із спеціальною (обмеженою) юрисдикцією (торговельні, морські і т. ін.). До арбітражів спеціальної юрисдикції належать, наприклад, Міжнародний третейський суд по справах морського і річного пароплавства в Гдині, Арбітражний суд Асоціації з бавовни в Польщі, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті України, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті Російської Федерації та ін.

У міру поширення міжнародного комерційного арбітражу зростала необхідність його правової регламентації. Насамперед це знайшло своє відображення в укладенні двосторонніх договорів і угод, що містять положення про арбітраж. Особливо слід відзначити колективні зусилля держав у плані міжнародно-договірної уніфікації питань арбітражу в багатосторонніх угодах на регіональному або універсальному рівнях.

Двосторонні договори та угоди давали змогу здолати відмінності у практиці виконання рішень іноземного арбітражу в різних державах, враховуючи те, що внутрішнє законодавство по-різному визначало умови визнання і примусового виконання його рішень.

У міжнародно-правовій практиці вперше норми про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень були включені до Конвенції про компетентність судів і про приведення до виконання рішень з цивільних справ, укладену між Францією і Швейцарією 15 червня 1869 р.

Норми про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень були передбачені у Договорі про міжнародне процесуальне право 1889 р., Договорі про приведення до виконання іноземних актів, підписаних або ратифікованих незначною кількістю держав (Аргентиною, Болівією, Колумбією, Парагваєм, Перу, Венесуелою, Еквадором).

1925 року в Гавані на шостій конференції американських держав був прийнятий Кодекс міжнародного приватного права (кодекс Бустаманте — за ім'ям кубинського юриста Антоніо Бустаманте), який передбачав умови виконання іноземних арбітражних рішень. Порівняно із згаданими договорами, Кодекс застосовувався у багатьох державах (Бразилії, Кубі, Коста-Риці, Гаїті, Нікарагуа, Панамі та ін.).

Найбільш масштабною спробою міжнародно-договірної уніфікації питань арбітражу стали Женевські угоди, про які вже йшлося (Протокол про арбітражні застереження 24 вересня 1923 р. і Конвенція про визнання приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 26 вересня 1927 р.).

Наступна уніфікація правового регулювання питань арбітражу відбулась у Нью-Йоркській Конвенції про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р.

Конвенція 1958 р. містить норми про визнання арбітражної угоди і про виконання іноземних арбітражних рішень. Сфера її поширення закріплена у ст. 1, в якій передбачено, що Конвенція застосовується щодо визнання і приведеннядо виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої ніж та держава, де одержується визнання і приведення до виконання таких рішень, по спорах, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями в тій державі, де одержується їх визнання й приведення до виконання.

Підвищенню ефективності правової регламентації функціонування арбітражу сприяла та сприяє Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., яка є прикладом регіональної уніфікації інститутів арбітражного провадження. У преамбулі Конвенції наголошено, що вона покликана сприяти розвитку європейської торгівлі шляхом усунення, по мірі можливості, деяких ускладнень у функціонуванні зовнішньоторговельного арбітражу при розгляді спорів у відносинах між фізичними та юридичними особами різних європейських країн. Згідно зі ст. 1 Конвенція застосовується: а) до арбітражних угод як фізичних, так і юридичних осіб, які на момент укладення такої угоди мають постійне місце проживання або відповідно своє місце проживання в різних державах, що домовляються, про вирішення в порядку арбітражу спорів, що виникають при здійсненні операцій із зовнішньої торгівлі; б) до арбітражних процесів і рішень, що ґрунтуються на даних угодах.

У зв'язку з формуванням в останні роки економічного простору в рамках Співдружності Незалежних Держав досить актуальною стала проблема міжнародної підсудності спорів між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності країн СНД. У правовому забезпеченні зовнішньоекономічних зв'язків країн СНД виключне значення має механізм вирішення правових спорів, які, як свідчить практика, виникають досить часто. При цьому найбільш принциповими питаннями є питання про компетенцію судів, інших органів, що вирішують ці спори та про визнання й виконання відповідних іноземних рішень.

Першою спробою міжнародно-правового регулювання в цій сфері стала Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасниць СНД 20 березня 1992 р. в м.

Києві. В угоді передбачено, що господарюючі суб'єкти кожної з держав СНД користуються правовим та судовим захистом своїх майнових та законних інтересів, рівним з господарюючими суб'єктами даної держави правом безперешкодно звертатися до судів, арбітражних, господарських судів, третейських судів та інших органів, до компетенції яких входить вирішення господарських спорів (ст. 3). Передбачено також взаємне визнання та виконання рішень компетентних судів (ст. 7), що набули законної сили.

Крім зазначених Конвенцій та угод заслуговує на увагу і Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1975 р. Незважаючи на регіональне походження та найменування приєднатися до даної Конвенції може будь-яка держава. Конвенція передбачає остаточність рішення арбітражу та порядок його визнання і виконання, який діє відносно рішень, винесених місцевими чи іноземними загальними судами згідно з процесуальним законодавством країни, де воно повинно бути виконане, та положеннями міжнародних договорів (ст. 4).

Поряд з формуванням міжнародно-договірного регулювання комерційного арбітражу вживались інші зусилля, спрямовані на уніфікацію арбітражної процедури. Особливе значення при цьому мають розроблені під егідою ООН міжнародні регламенти ЮНСІТРАЛ, ЄЕК¹, ЕКАДВ², а також Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж ЮНСІТРАЛ.

У Резолюції 31/98, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 15 грудня 1976 р., зазначається, що, визнаючи цінність арбітражу як методу регулювання спорів, що виникають з міжнародних торговельних угод, та доцільність розробкирегламенту для спеціального арбітражу, який був би прийнятним для держав з різними правовими, соціальними та економічними системами, з метою гармонізації міжнародних економічних відносин Генеральна Асамблея рекомендує використовувати Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ при врегулюванні таких спорів, зокрема посилання на Регламент в комерційних контрактах.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, на відміну від інших міжнародних регламентів, є документом, що містить універсальні правила арбітражної процедури, які характеризують її як завершене процесуальне провадження.

Згідно зі ст. 1 Регламенту, якщо сторони в договорі погодились у письмовій формі, що спори, які належать до цього договору, будуть передані на розгляд в арбітражі згідно з Арбітражним регламентом ЮНСІТРАЛ, такі спори підлягають розгляду відповідно до даного Регламенту з тими змінами, про які сторони можуть домовитись у письмовій формі. Арбітражний регламент регулює арбітражний розгляд, за винятком випадків, коли те чи інше з його правил суперечить нормі застосованого до його арбітражу закону, від якої сторони не вправі відступати. До цього слід додати, що Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, як видно з Резолюції 31/98 і його змісту, розроблений для спеціального арбітражу, тобто арбітражу ай Ьое, і не торкається правила процедури в інституційних арбітражах.

Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДВ, як і Регламент ЮНСІТРАЛ, є результатом уніфікації правил арбітражної процедури. Одначе, якщо Регламент ЮНСІТРАЛ має більш універсальний характер, Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДВ розроблялись, як видно з їх найменування, для регіонального застосування. У Правилах ЕКАДВ прямо передбачена їхня застосовність до арбітражного розгляду, що виникає з міжнародної торгівлі регіону ЕКАДВ (ст.1). Як і Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДВ регулюють процедуру арбітражу ай Ьое.

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі підготувала і прийняла 1985 р. Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 40/172 від 11 грудня 1985 р. з урахуванням потреб міжнародної торгівлі цей закон рекомендовано усім державам з метою одноманітності арбітражного законодавства і конкретних потреб практики міжнародного комерційного арбітражу.

Типовий закон не має прямої дії в національній системі законодавства тієї чи іншої держави. Йдеться про те, що національні закони про арбітраж повинні ґрунтуватися на Типовому законі ЮНСІТРАЛ.

Законодавство, що базується на Типовому законі, вже прийнято в Австралії, Канаді, Кіпрі, Нігерії, штаті Каліфорнія (США), Російській Федерації, Україні.

Найбільш принципове положення закону можна звести до такого. Типовим законом визначена сфера його застосування. Стаття 1 передбачає, що він застосовується до міжнародного комерційного арбітражу за умови дотримання будь-якої угоди, діючої між даними державами та будь-якою іншою державою або державами. Положення даного закону застосовуються тільки тоді, коли місце арбітражу розташоване у даній державі. Арбітраж є міжнародним, якщо комерційні підприємства сторін арбітражної угоди в момент її укладання розміщені в різних державах або одне з наступних місць розташоване за межами держави, в якій сторони мають свої комерційні підприємства (місце арбітражу; місце, де повинна бути виконана значна частина зобов'язань, або з яким найбільш пов'язаний предмет спору; сторони домовилися про те, що предмет арбітражної угоди пов'язаний більш як з однією стороною).

Велика кількість норм типового закону носить диспозитивний характер, що дає змогу сторонам за своєю згодою встановлювати інші правила процедури (п. 1 ст. 19).

В основі арбітражного вирішення спорів лежить арбітражна угода, тобто угода про передачу спору на розгляд і вирішення арбітражу. Арбітражна угода є умовою для визнання компетенції арбітражу, і тому найбільш актуальними були й залишаються проблеми правової природи арбітражної угоди та компетенції арбітражу.

Арбітражна угода є специфічним договором. Специфічність арбітражної угоди полягає в тому, що як цивільно-правовий правочин, вона має процесуальні наслідки. А це означає, що для кваліфікації арбітражної угоди як цивільно-правового правочину застосовується цивільне законодавство; щодо виключення державного суду, тобто вилучення тієї чи іншої справи з його ведення та допустимості арбітражної угоди, ці питання вирішуються на підставі цивільного процесуального законодавства.

У міжнародному комерційному обігу зустрічаються два види арбітражних угод: арбітражне застереження та третейський запис. Угода про арбітраж, включена до контракту й така, що передбачає можливість розгляду спорів, які можуть виникнути з контракту, називається арбітражним застереженням. Угода про арбітраж, що передбачає можливість розгляду спору, укладена у формі, відмінній від зовнішньоторговельного контракту угоди, називається третейським записом.

У більшості країн, у тому числі в Україні, Білорусі, Росії, країнах Східної Європи, Великій Британії, Франції, ФРН, Данії, Норвегії, США, Канаді та ін., передбачений єдиний правовий режим арбітражного застереження та третейського запису. Згідно зі ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або окремих спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, носять вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження або окремої угоди. Аналогічна норма міститься у ст. 7 Закону Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Як правило, у внутрішньому законодавстві передбачено коло спорів, що підлягають розгляду міжнародним комерційним арбітражем. Крім того, для більшості країн є характерним для визначення дійсності арбітражної угоди застосування категорії публічного порядку. Інакше кажучи, якщо спір торкається публічного порядку відповідної країни, він виключається з компетенції арбітражу.

Згідно з п. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», до міжнародного комерційного арбітражу можуть передаватися спори з договірних або інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство принаймні однієї із сторін розміщене за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями та міжнародних об'єднань і організацій, створених на території України, між собою, спори між їхніми учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України. Даний закон також передбачає можливість скасування арбітражного рішення та відмови у визнанні та приведенні до виконання арбітражного рішення, якщо суд вирішить, що арбітражне рішення суперечить публічному порядку України (п. 2 ст. 34) або визнання та приведення до виконання цього рішення суперечить публічному порядку України (п. 1 ст. 36).

Розглянувши спір, арбітраж виносить рішення, яким вирішується справа по суті.

Арбітражне рішення є остаточним. Воно виноситься в письмовій формі та підписується одноособовим арбітром або арбітрами. При колегіальному арбітражному розгляді достатньо наявності підписів більшості членів арбітражу за умови пояснення причини відсутності інших підписів. В арбітражному рішенні повинні бути вказані мотиви, на яких воно ґрунтується, висновок про задоволення або відхилення позовних вимог, сума арбітражного збору та витрат по справі, їх розподіл між сторонами, дата і місце арбітражу. Після винесення арбітражного рішення кожній стороні повинна бути надана його копія, підписана арбітрами.

У національному законодавстві можуть бути передбачені різні форми оскарження рішення (заява про скасування, апеляція та ін.). Типовий закон ЮНСІТРАЛ передбачає можливість скасування арбітражного рішення шляхом оскарження. Оскарження в суді арбітражного рішення може бути здійснено тільки шляхом передачі клопотання про скасування, зокрема у тому випадку, коли сторона, яка заявляє клопотання, надасть докази того, що одна із сторін в арбітражній угоді була в будь-якій мірі недієздатною; якщо ця угода недійсна за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такої вказівки — за законом країни суду; якщо сторона не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд або з інших причин не могла надати свої пояснення, або рішення винесено по спору, не передбаченому чи не підлягаючому умовам арбітражної угоди, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; якщо склад арбітражного суду або арбітражна процедура не відповідали угоді сторін і т. ін. Рішення може бути оскаржене і тоді, коли суд визначить, що об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законами даної держави або арбітражне рішення суперечить публічному порядку даної держави.

Рішення арбітражу виконуються добровільно. Добровільність виконання рішень арбітражу відповідає правовій природі цієї юрисдикції. Разом з цим іноді виникає необхідність звернення до використання заходів примусового виконання рішень арбітражу.

Арбітражне рішення національного арбітражу в тій чи іншій державі звичайно виконується в тому ж порядку, що і рішення суду.

Для міжнародного комерційного арбітражу більш актуальною проблемою є порядок виконання іноземного арбітражного рішення. Йдеться про те, чи може арбітражне рішення бути виконаним в іншій країні.

Незважаючи на відмінності у національних законодавствах, можна констатувати, що, в принципі, можливість примусового виконання іноземного арбітражного рішення передбачена в усіх країнах. При цьому загальний принцип виконання іноземних арбітражних рішень зводиться до того, що вони можуть бути виконані за законодавством іншої країни, де одержується їх виконання. Якщо існує міжнародний договір, учасниками якого є та чи інша держава, то згідно з договірною міжнародною практикою застосовуються міжнародно-правові норми.

Незважаючи на загальне положення про можливість примусового виконання іноземного арбітражного рішення, розроблені різні механізми визнання іноземного арбітражного рішення як підстави його подальшого виконання.

Згідно зі ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим та при поданні в компетентний суд письмового клопотання приводиться до виконання. Сторона, яка спирається на арбітражне рішення або клопотання про приведення його до виконання, повинна надати оригінал належним чином завіреного арбітражного рішення або належним чином завірену копію останнього, а також оригінал арбітражної угоди або належним чином завірену її копію. Якщо арбітражне рішення або угода викладені іноземною мовою, сторона повинна надати належним чином завірений переклад цих документів українською чи російською мовою.

Як бачимо, в наведених випадках для визнання рішення іноземного арбітражу законодавство не передбачає формальної процедури підтвердження юридичної дійсності рішення (екзекватурування). Однак у законодавстві окремих країн передбачені різні процедури екзекватурування. Так, згідно зі статтями 1477 і 1478 ЦПК Франції, іноземне арбітражне рішення підлягає приведенню до виконання тільки на підставі постанови про екзекватуру, що надходить від суду першої інстанції, в районі якого рішення було винесене. Екзекватура видається судовим виконавцем вказаного суду.

Правила визнання і можливості виконання арбітражних рішень уніфіковані в міжнародному масштабі, зокрема в Нью-Йоркській конвенції про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р.

Конвенцією врегульовані основні питання про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (статті ІІІ, IV, V, VI). Зобов'язання учасників Конвенції про визнання і приведення арбітражних рішень міститься, насамперед, у ст. ІІІ, яка передбачає, що держава, яка домовляється, визнає арбітражні рішення як обов'язкові і приводить їх до виконання згідно з процесуальними нормами тієї території, де одержується визнання і приведення до виконання цих рішень, на умовах, викладених в наступних статтях. До визнання і приведення до виконання арбітражних рішень не повинні застосовуватися суттєво більш обтяжуючі або більш високі мито чи збори, ніж ті, які існують для визнання і приведення до виконання внутрішніх арбітражних рішень.

Конвенція встановила норми, які попереджують дискримінаційний підхід до визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, передбачивши не обтяжливий митний режим. Крім того, у тих же цілях ст. IV передбачає вичерпний перелік документів, які повинна надати сторона, яка одержує визнання та приведення до виконання при поданні такого прохання. Це належним чином завірене автентичне арбітражне рішення або належним чином завірена його копія, автентична арбітражна угода або належним чином завірена її копія.

Згідно зі ст. V Конвенції у визнанні та приведенні до виконання арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно направлене, тільки якщо ця сторона надасть компетентній владі за місцем, де одержується визнання та приведення до виконання, докази того, що:

а) сторони в угоді були за застосованим до них законом в будь-якій мірі недієздатні або ця угода не дійсна за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутністю такої вказівки — за законом країни, де рішення було винесено.

б) сторона, проти якої винесене рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла надати свої пояснення.

в) зазначене рішення винесене по спору, не передбаченому чи не підлеглому умовам арбітражної угоди або арбітражного застереження.

г) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін або за відсутністю такої не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж.

ґ) рішення ще не стало остаточним для сторін або було відмінено чи зупинено виконанням компетентною владою країни, де воно було винесене, або країни, закон якої застосовується.

У визнанні та приведенні до виконання арбітражного рішення може бути також відмовлено, якщо компетентна влада країни, в якій одержується визнання та приведення до виконання, знайде, що:

а) об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду цієї країни.

б) визнання і приведення до виконання цього рішення суперечить публічному порядку цієї країни.

1 Демиденко В.В., Шемякин А.Н., Балобанов А.О., Прусс В.М., Ищенко А.Л. Морское право Украины: Учеб. пособие. – Одесса: АО БАХВА, 1996. – С.4.

2 Конвенция ООН по морскому праву от 10 декабря 1982 года // Законодавство України <http://www.rada.gov.ua>.

3 Шемякин А.Н. Современное международное морское право и перспективы его развития. – Одесса: Издат-Информ ОГМА, 2002. – С.120.

4 Шемякин А.Н. Современное международное морское право и перспективы его развития. – Одесса: Издат-Информ ОГМА, 2002. – С.121.

5 International Maritime Organization. Status of Conventions – Complete List // <http://www.imo.org/includes/blastDataOnly.asp/data_id%3D9217/status.xls>

6Конвенция ООН по морскому праву от 10 декабря 1982 года // Законодавство України <http://www.rada.gov.ua>.

7 Демиденко В.В. Міжнародно-правова основа національного морського права України (теоретичні аспекти). – Одеса: АО БАХВА, 1995. –С.14.

8 Закон України “Про приєднання України до Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою” вiд 4.07.2002 №44-IV // Урядовий кур’єр. – 2002. – 23 лип.

9 Закон України “Про приєднання України до Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 року і Протоколу 1976 року до неї” вiд 15.07.1994 №115/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №33. – Ст. 305.

10 Закон України “Про приєднання України до Міжнародної конвенції про морські застави та іпотеки 1993 року” вiд 22.11.2002 №240-IV // Урядовий кур’єр. – 2002. – 25 груд.

11 International Maritime Organization. Status of Conventions – Complete List // <http://www.imo.org/includes/blastDataOnly.asp/data_id%3D9217/status.xls>

12 Постанова ВРУ “Про участь України в Міжнародній конвенції щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою, 1969 року” від 17.12.1993 №3734-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №52. – Ст. 496.

13 Постанова ВРУ “Про ратифікацію Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, та Протоколу про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі” вiд 17.12.1993 №3735-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 497.

14 Шемякин А.Н. Современное международное морское право и перспективы его развития. – Одесса: Издат-Информ ОГМА, 2002. – С.87.

15 Современное международное морское право и практика его применения: Монография. – Москва: Науч. книга, 2003. – С.104.

16 Анцелевич Г.А. Международное морское право. – Киев: Слово, 2003. – С.194.

17 Балобанов О.О. Організаційно-правове регулювання безпеки мореплавства та проблеми українського морського законодавства. Міжнародний та європейський досвід. – Одеса: ОНМУ, 2002. – С.41.

18 Иванов Г.Г. Международная морская организация. – 2-е изд., доп. – Одесса: Латстар, 1999. – С.177.

19 Шемякин А.Н. Современное международное морское право и перспективы его развития. – Одесса: Издат-Информ ОГМА, 2002. – С.58-59.

20 Постанова ВРУ “Про приєднання України до Конвенції про Міжнародні правила запобігання зіткненню суден на морі 1972 року” вiд 17.11.1992 №2785-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – Ст. 673.

21 Закон України “Про приєднання України до Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року” вiд 1.11.1996 №464/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №50. – Ст. 284.

22 Постанова ВРУ “Про приєднання України до Міжнародної конвенції по пошуку і рятуванню на морі 1979 року” вiд 17.11.1992 №2786-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №49. – Ст. 674.

23 Балобанов О.О. Організаційно-правове регулювання безпеки мореплавства та проблеми українського морського законодавства. Міжнародний та європейський досвід. – Одеса: ОНМУ, 2002. – С.27.

24 Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 року №176/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №47. – Ст. 349.

25 Постанова КМУ “Про затвердження Правил плавання і перебування в територіальному морі, внутрішніх водах, на рейдах та в портах України іноземних військових кораблів” вiд 16.05.1996 №529 // Законодавство України <http://www.rada.gov.ua/>.

26 Постанова КМУ “Про затвердження переліку внутрішніх водних шляхів, що належать до категорії судноплавних” вiд 12.06.1996 №640 // Законодавство України <http://www.rada.gov.ua/>.

27 Указ Президента України “Про затвердження Положення про Міністерство транспорту України” від 11 травня 2000 №678/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – №20. – Ст. 815.

28 Постанова КМУ “Про утворення Державного департаменту морського і річкового транспорту” від 30.03.2000 №584 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 13. – Ст. 530.

29 Постанова КМУ “Питання безпеки судноплавства України” від 30.12.1998 №2098 // Законодавство України <http://www.rada.gov.ua/>.

30 Постанова КМУ “Про затвердження Положення про державний департамент рибного господарства” від 04.08.2000 №1226 // Офіційний вісник України. – 2000. – №32. – Ст. 1367.

31 Наказ Державного комітету рибного господарства України “Про затвердження Положення про капітана морського рибного порту” №130 від 24.09.1998 // Офіційний вісник України. – 1998. – №42. – Ст. 62.

32 Щипцов О.А. Основи державної морської політики: Навч. посібник. – Київ: УКРМОРІНФОРМ, 2002. – С.92.

33 Ильницкий Константин. Черные метки черноморского судоходства // Black Sea Trans. Транспорт Черноморского региона (Международный информационно-аналитический журнал). – 2003. – №3 <http://ptu.com.ua/bst/2003-03/08.phtml>

34 Гавердовский А.С. Имплементация норм международного права. – Киев: Вища школа. Головное изд-во, 1980. – С.62.

35 Капіца Ю. Проблемні питання гармонізації законодавства України з міжнародно-правовими нормами // Юридичний вісник України. – 2001. – №39 (245).

36 Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14.06.1994 року // Законодавство України < http://www.rada.gov.ua/>.

37 Закон України “Про ратифікацію Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами” від 10.11.1994 №237/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994 . – № 46 . – Ст. 415.

38 Кивалов С.В. Пути совершенствования законодательства о морском и речном транспорте Украины // Торговое мореплавание. – 2000. – №1. – С. 5–6.

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 910 / 1010

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
01.04.2025756.74 Кб2конспект Господарське право.doc
#
01.05.20257.77 Mб4Конспект комп_сети_08_краткий.doc
#
01.07.202536.59 Mб1Конспект Котлы.doc
#
01.07.20251.05 Mб2КОНСПЕКТ лекцій з Філософії права (О.В. Стовпець) 2015-2016-a7b68b777087f494b9b6e234033de69c.doc
#
01.05.20253.63 Mб5КОНСПЕКТ лекцій з Міжнародного приватного права...doc
#
01.07.20251.66 Mб1КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ МПкраїн ЄС готово.doc
#
01.07.20251 Mб3КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ППН готово.doc
#
01.07.2025677.38 Кб2КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ПРРМПТ готово.doc
#
01.07.20251.05 Mб2КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ Спеціалізація 1 Приватне морське право провідних мор держав готово.doc
#
01.07.2025641.02 Кб4КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ Спеціалізація 2 Публічне морське право провідних мор держав готово.doc
#
25.11.2019856.58 Кб80КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ. Культурология. Укр..doc