8.Етика Давньої Індії

У центрі уваги етичних учень Давньої Індії була людина, її психіка, моральні аспекти буття. Виокремлення цих феноменів як об'єктів, що перебували у центрі уваги давньоіндійської філософії, відбувалося поступово. В Індії існувало класове суспільство, соціальною базою якого були чотири соціальні групи (варни, касти) — брахмани, кшатрії, вайшії і шудри. Найвищою кастою були брахмани-жерці. До кшатріїв належали військові, родова аристократія. Вайшії об'єднували повноправних общинників, переважно землеробів, згодом і торговців та деяких ремісників. Шудри — найнижча варна, яку представляли неповноправні, залежні землероби, ремісники і раби.

Основною метою людського існування вважалося досягнення стану звільнення – мокши(єдності атману – суб’єктивного начала і брахману – абсолютної реальності). У кожній душі є карма – перевтілення, а перехід з касти до касти можливий тільки після смерті. Основний обов’язок – дарма – будувати життя так, щоб перевтілитися в представника вищої касти. Але попри те, що джерелом етичних учень Давньої Індії були священні книги Веди, кожне з них мало свою специфіку, обумовлену різними поглядами на проголошувані у цих книгах засади людського буття і співіснування, поступовим перенесенням уваги народів, що населяли країну, з явищ зовнішнього на внутрішній світ людини.

9. Етичні ідеї Давнього Китаю

Давньокитайська етична думка має соціальне спрямування, тобто є соціоцентричною. Основними моральними принципами у Давньому Китаї були: СЯО – культ шанування предків; ЛІ – принцип служіння вищих нижчим; ДЕ – доброчинність, слухняність. У Китаї шанували такі якості людини як мудрість, гуманність, вірність, шанування, мужність та вважали, що чим ближче людина до землі, тим менша у неї мораль. У Давньому Китаї існувало 2 основні етичні філософсько-релігійні доктрини – даосизм і конфуціанство.

Основні положення етики даосизму, засновником якої є Лао Цзи, проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця — у помірності, простоті, близькості до природи. Тому у справжній людині головним є не "благородство" (соціальний статус), а природність доброчесності.

У конфуціанстві, засновником якого є Конфуцій, вважалося, що впродовж життя необхідно керуватися одним словом — "взаємність", та послуговуватися настановою: "Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не ставитимуться вороже". Гармонія досягається через гуманізм (жень).

Також існували школи етика моїзму, легізму, матеріалізму.

10.Етика Античності

У період Античності мораль була елементом, над яким розмірковують, даючи відповідь на запитання Що це? і Як це?. У 7-8ст. до н.е. висуваються основні моральні ідеали такі як: мужність, сумлінна праця, помірність, простота, добродійність.

Перші античні філософи — Фалес, Анаксімандр, Анаксімен (мілетська школа), які деміфологізували картину світу, цікавилися насамперед натурфілософськими (лат. natura — природа і філософія) проблемами, однак деякі їх думки стосуються проблеми внутрішнього світу людини. Загалом у Давній Греції було багато етичних ідей, концепцій, учень. Налічувалося близько 10 шкіл етики: академічна(Платон), мегальська(Евклід), кінічна(Антисфен), діалектична(Сократ), епікурейська(Епікур), перипатетична(Арістотель), стоїчна та скептична. Найпомітнішими серед них є етика Демокріта – засновника атомізму. Основним в етиці Демокріта є вчення про найвище благо і чесноти. Чесноти, за його твердженнями, — це спосіб досягнення найвищого блага, мети життя. Найвище благо — щастя індивіда, тобто добрий стан духу, самовдоволеність, спокій, рівновага, блаженство. Мораль як одна з форм буття, самоутвердження людини існує для неї, а не навпаки. Основними засадами його етики є раціоналізм (мудрість — найвища чеснота, а розум — критерій правильності поведінки людини); утилітаризм (ототожнення добра з користю, зла — зі шкодою); евдемонізм (визнання "щастя" визначальною категорією етики і вихідним принципом моралі).

Сократ зводи етику до самопізнання.(«Пізнай самого себе») Основний шлях пізнання – діалектика. Він вважав, що у суперечці народжується істина.

Платон розмірковував над добром і злом. Основним принципом етики вважав досягнення мудрої рівноваги і те, що етична доброчесність полягає у вдосконаленні душі.