3. Добробут населення й соціальна політика держави

У другій половині ХХ ст. західноєвропейські країни усвідомили необхідність забезпечення стандарту добробуту. До системи показників рівня життя, що рекомендована ООН, віднесено дванадцять позицій, до яких належать: стан народжуваності, смертності в країні, санітарно-гігієнічні умови життя населення, частка споживання продовольчих товарів, рівень житлових умов, зайнятості, ступінь розвитку освіти, культури, структура доходів і витрат населення, вартість життя й споживчі ціни, організація відпочинку, свобода людини та розвиток соціальної інфраструктури тощо. Такий індикатор називається індекс людського розвитку.

Більшість країн будують соціально орієнтовану економіку. Вона передбачає вирішення двох завдань: досягнення максимальної економічної ефективності виробництва та зменшення соціальної напруги в суспільстві. Для цього здійснюється соціальна політика – заходи держави, спрямовані на створення умов для задоволення потреб і підвищення добробуту населення, створення системи соціальних гарантій. Розрізняють два підходи до соціальної політики:

1) ринковий, відповідно до якого держава зобов’язана створити умови для розвитку домогосподарств, а саме: забезпечення їх економічної активності та отримання доходу не нижче межі бідності;

2) соціальний, згідно з яким держава зобов’язана гарантувати доходи, що необхідні для задоволення суспільно значимих потреб. При цьому соціальна допомога має бути надана лише тим, хто її потребує.

Перший підхід базується на принципі економічної раціональності, а другий – соціальної справедливості.

Основна проблема соціальної політики визначити «золоту середину» між ними.

Соціальна політика виконує щонайменше три функції:

1) економічна (збільшення доходів, а відповідно споживання й заощадження населення; поповнення доходної частини бюджету через індивідуальні податки; підвищення кваліфікації робочої сили; скорочення кількості домогосподарств, що потребують соціальної допомоги);

2) захисна (забезпечення отримання мінімальної заробітної плати; збереження попереднього рівня добробуту для пенсіонерів, інвалідів, що втратили працездатність; забезпечити соціальні стандарти для розвитку дітей);

3) розподільча передбачає участь держави у відносинах розподілу та перерозподілу з врахуванням критерію ефективності та справедливості.

З метою визначення векторів соціальної політики та її основних інструментів визначають якісні та кількісні характеристики рівня життя населення. Рівень життя – ступінь забезпеченості населення необхідними для життя матеріальними, духовними й соціальними благами. До показників рівня життя належать:

1) споживання основних продуктів на душу населення. Чим вища частка затрат на харчування у загальній структурі витрат домогосподарства (сім'ї), тим нижчий його добробут. Зі зростанням доходів домогосподарств частка витрат на харчування зменшується; частки витрат на одяг, житло та кому­нальні послуги зазнають незначних змін, а частки витрат на за­доволення соціальних та культурних благ суттєво зростає.

2) прожитковий мінімум – вартість мінімально необхідного набору благ, що дозволяють підтримувати життєдіяльність людини впродовж певного періоду. Сюди включаються: мінімальний набір продовольчих та непродовольчих товарів та мінімальний набір послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Прожитковий мінімум на одну особу, а також для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Частку населення, чиї доходи менші за прожитковий мінімум, визначають як таких, що живуть за межею бідності. Тобто прожитковий мінімум розділяє сім'ї (домогосподарства, окремих осіб) на дві умовні групи за рівнем споживання — забезпечених та малозабезпечених.

З метою подолання бідності й створення належних соціальних умов держава здійснює соціальну політику. Об’єктом соціальної політики може бути: 1) все населення (розвиток особистості, підвищення культурного рівня, надання послуг через систему соціальної інфраструктури тощо); 2) економічно активне населення (створення умов для економічної діяльності, регулювання зайнятості та заробітної плати, організація ефективної системи формування доходів); 3) соціально незахищені прошарки населення (їх підтримка через систему соціального забезпечення). У такий спосіб до основних напрямків соціальної політики належать: політика доходів, політика зайнятості та політика соціального партнерства.

Структура соціальної політики складається з:

1) системи соціального забезпечення – безплатного надання соціальних благ (медицина, освіта), прямої підтримки доходів населення (виплата пенсій, допомоги для догляду за дитиною тощо), сприянні в отриманні житла тощо;

2) системи соціальної допомоги – підтримки соціально незахищених прошарків населення (грошова й натуральна допомога: житлові субсидії, продовольчі талони тощо);

3) системи соціального страхування – підтримки певного рівня життя за допомогою страхових фондів (пенсійне страхування, медичне страхування, страхування на випадок безробіття, страхування від нещасних випадків на виробництві);

4) системи соціальних гарантій – системи зобов’язань держави перед її громадянами щодо задоволення необхідних потреб (освіта, медицина). До основних соціальних гарантій відносять: прожитковий мінімум, мінімальну зарплату, мінімальну пенсію, стипендію.

Прожитковий мінімум є основою для встановлення мінімальної заробітної плати. В Україні ці соціальні гарантії рівні. На 1 вересня 2016 року прожитковий мінімум для працездатних осіб, і відповідно мінімальна заробітна плата, становлять 1450 грн. За стандартами Європейської соціальної хартії, мінімальна зарплат має становити 2–2,5 прожиткових мінімумів.

До основних типів соціальної політики належать:

1) жорстка передбачає згортання соціальних видатків держави. Вона пов’язана із збільшенням вимог для отримання допомоги із фондів соціального страхування, відміною індексації, а також із зменшенням податків з доходів населення для стимулювання їх економічної активності.

2) м’яка соціальна політика пов’язана із розширенням соціальних програм держави, проте передбачає і підвищення податків для їх фінансування.

Вирішення соціальних завдань здійснюється, як правило, за допомогою бюджетно-податкової політики. Тобто найбільш забезпечені верстви населення обкладаються вищими податками, ніж малозабезпечені. Одержані податкові надходження держава може використовувати як трансфертні платежі на користь найбільш малозабезпечених верств населення.