2. Еволюція предмету та основні школи економічної теорії

Предмет економічної теорії надзвичайно складний і багато­гранний, так само, як складна, багатогранна і динамічна еконо­мічна життєдіяльність людини.

Разом з еволюцією визначення предмета еволюціонувала і назва економічної науки (рис. 1).

Рис. 1. Еволюція назви економічної науки

Термін „економія" ввели в обіг давньо­грецькі мислителі Ксенофонт і Арістотель. У перекладі з грець­кої він буквально означає "мистецтво ведення домашнього господарства".

Як наука економічна теорія виникла набагато пізніше - у ХVІІ-ХVШ ст., коли почав зароджуватись капіталізм, відбулися великі географічні відкриття та розвиток міжнародної торгівлі, економічні відносини стали набагато складнішими, виникла необхідність їх регулювання на рівні держави. Першим напрямком в економічній теорії історично став меркантилізм. Представники цього напрямку (А. де Монкретьєн) джерелом багатства вважали торгівлю; ототожнювали багатство із золотом.

У "Трактаті політичної економії" А. Монкретьєна (1615 р.) вперше з'явилась і перша назва економічної науки – "політична економія", яка означає в перекладі з грецької мови мистецтво управління економікою з боку держави.

У середині XVIII ст. на зміну меркантилістам прийшли фізіократи. Засновником цього напрямку в економічній теорії став Ф. Кене. Головною заслугою фізіократів є те, що вони вперше перенесли предмет економічного дослідження зі сфери обігу в сферу виробництва. Однак сферу виробництва вони обмежували сферою сільського господарства, вважаючи його джерелом національного багатства. Інші сфери вважалися непродуктивними (тобто такими, які не можуть створювати багатство).

Дійсно науковий характер економічна теорія отримала у працях представників класичної школи політичної економії (А. Сміта та Д. Рікардо). Цей напрямок в економічній теорії виник в епоху промислового перевороту і бурхливого розвитку капіталістичних економічних відносин. Основні теоретичні засади цієї школи: право приватної власності; свобода вибору; конкуренція; концепція „економічної людини", яка вступає в економічні відносини з метою реалізувати власні потреби та інтереси; ідеологія економічного лібералізму, відповідно до якої держава не повинна втручатись в економічну діяльність індивідів; принцип «невидимої руки ринку», пов’язаний із здатністю ринку до саморегуляції, яка не потребує державного втручання.

На відміну від своїх попередників, представники класичної школи головним об'єктом своїх досліджень вважали процес виробництва. Саме в процесі виробництва, на їхню думку, створюється багатство. А джерелом цього багатства є людська праця, яка є мірилом вартості всіх продуктів.

Значний вплив на подальший розвиток економічної теорії мав марксизм (К. Маркс, Ф. Енгельс). Предметом дослідження політекономії К. Маркс вважав виробничі відносини, які базуються на відносинах власності.

Карл Маркс («Капітал») і Ф. Енгельс пов'язали своє учення з інтересами робочого класу – пролетаріату. У пролетаріаті вони бачили реальну силу, здатну побудувати суспільство шляхом насильницької ліквідації приватної власності, в якому панує соціальна справедливість і справжня свобода.

Боротьба між двома класами – власниками і найманими робітниками, позбавленими власності, розглядалася ними як рушійна сила суспільного розвитку. Вони також стверджували, що держава служить інтересам панівного класу – капіталістів-власників засобів виробництва.

В економічній науці термін "політична економія" домінував до кінця XIX ст. – часу виходу (1890 р.) праці відомого англійсько­го економіста-представника неокласичного напряму А. Маршалла "Принципи економікс". А. Маршалл запропонував нову назву «економічна теорія» (економікс). На початку ХХ ст. економікс був запроваджений як окрема дисципліна в Кембриджському університеті та й досі викладається у більшості університетах Європи та США. В сучасних умовах у більшості країн світу (особливо англо-американських) політична економія функціонує під назвою "економікс", в ряду інших — як "економічна теорія" або як "полі­тична економія". Кожна з них має свій аспект дослідження і викладення. Проте вони по суті є назвами однієї і тієї самої економічної науки.

Якісні зміни в суспільному розвитку, пов’язані з поглибленням ринкових відносин, зміною структури споживчих потреб та кризовим станом класичної політичної економії призвело до виникнення школи маржиналізму, яка передбачала активне використання граничних величин. До її представників належали К. Менгер, В. Джевонс, Л. Вальрас. Вони змінили предмет дослідження: замість процесу виробництва заклали підвалини для вивчення раціональної поведінки економічних суб’єктів, націлених максимізувати вигоди в умовах обмеженості ресурсів.

На другому етапі «маржинальної революції» була сформована течія неокласицизму, яка частково поєднала принципи маржиналізму та класичної політичної економії. Її представники відмовилися від надмірного суб’єктивізму маржиналістів та ідеалізації сфери виробництва й трудової теорії вартості класиків. Натомість науковці (А. Маршал, А. Пігу) сконцентрувалися на вивченні оптимального використання обмежених ресурсів для задоволення безмежних людських потреб за допомогою математичних методів, вивченні взаємодії попиту та пропозиції, як у сфері виробництва, так і в сфері обігу тощо.

Основним недоліком неокласиків було недооцінювання ролі державного регулювання економічних процесів, що продемонструвала Велика депресія 1929-1933 рр. Криза надвиробництва, яка охопила США та європейські країни, зумовила необхідність появи нового теоретичного обґрунтування економічних процесів та способів подолання її негативних наслідків.

Однією з найбільш відомих і визнаних у світовій економічній науці теорій у сучасному світі є кейнсіанство. Її засновником став Дж. М. Кейнс в 30-х роках XX ст. Поява цієї теорії зробила переворот в економічній науці, вивела економічну теорію із кризи, що назріла на початку XX ст., коли неокласичні методи регулювання економіки не змогли зарадити спаду виробництва, масовому безробіттю, інфляції, що охоплювали економіку всіх розвинутих країн. У праці Дж. М. Кейнса „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936) були запропоновані методи, що могли вивести економіку з кризи: активне втручання держави в економіку, формування та стимулювання ефективного попиту, регулювання інвестиційної діяльності. Інструментами такого регулювання є державні інвестиції, державні закупки товарів, кредитні ставки, тобто грошово-кредитний та бюджетний механізми.

У післявоєнний період особливого значення набувая така течія як монетаризм (М. Фрідмен). Монетаристи аргументували детермінованість економічних явищ порушенням законів грошового обігу та наполягали на відсутності державного втручання в економічні процеси.

Досвід показує, що сучасна економіка є надто складною і немає таких методів її регулювання, які були б ідеальними. Тому багато вчених схиляється до того, що необхідно поєднувати як ринкові, так і державні методи регулювання економіки.

Отож, предмет економічної теорії еволюціонував від дослідження багатства, виробництва, виробничих відносин між людьми до вивчення економічної поведінки суб’єктів господарювання в умовах обмеженості ресурсів. Нині немає єдиної думки науковців щодо трактування предмету економічної теорії. Це пов’язано з існуванням плюралізму думок та значною кількістю течій економічних шкіл, кожна з яких досліджує окремі аспекти економічної практики.