4. Дактилоскопічний облік.

Обвинувачені, затримані та засуджені особи підлягають алфавітному і дактилоскопічному обліку. Дактилоскопічний облік здійснюється за допомогою дактилокопічних карт, які містять пальцеві відбитки кожної руки певної особи. Дактилокарти заповнюються у 3-х примірниках, якщо вони підлягають обліку в центральній дактилокартотеці, або у 2-х примірниках, якщо вони підлягають обліку тільки в регіональній і місцевій дактилокартотеках.

Дактилокарта на особу заповнюється на бланку встановленого зразка, де у відповідних графах фіксуються такі відомості: стать; прізвище, ім’я та по батькові; число, місяць, рік народження; місце народження; дактилоскопічна формула за 10-пальцевою системою; основні та контрольні відбитки пальців; підпис особи; дата проведення дактилоскопування; орган, де відбулося дактилоскопування; підстава для дактилоскопування; відбитки долонь; прикмети; прізвище і підпис працівника, який заповнював дактилокарту (Рис. 27).

Рис. 27. Занесення відбитків пальців у дактилоскопічну карту.

Дактилоскопування полягає в отриманні пальцевих відбитків живих осіб і трупів. При дактилоскопування живих осіб на гладку пластинку видавлюють невеличку кількість друкарської фарби і розкочують її гумовим валиком. Дактилоскопованому пропонують вимити руки теплою водою з милом, після чого нігтьові фаланги всіх пальців прокочують від краю до краю по пластинці з фарбою, потім у тому ж порядку прокочують їх у спеціально зазначених місцях на дактилокарті. Після прокочування на дактилокарту наносять контрольний відбиток чотирьох пальців одночасно (крім великого, що прокочується окремо в спеціально відведеній графі), який допомагає перевірити, чи нанесені окремі відбитки пальців на відповідні місця дактилокарти, і визначити, якою рукою і яким пальцем залишений відбиток на місці події.

Дактилоскопування трупа має свої особливості. Фарбу з пластинки за допомогою гумового валика наносять на пальці, а потім прокочують кожний палець окремими квадратиками паперу, покладеними на сірникову коробку. Аркуші паперу з відбитками пальців наклеюються на відповідне місце дактилокарти. Контрольний відбиток не робиться.

Систематизація дактилокарт полегшується за допомогою використання спеціальних формул. Дактилоскопічна формула – це формула 10-пальцевої системи реєстрації, що записується в правому верхньому куті лицьового боку дактилокарти; має вигляд двох простих дробів: перший іменується основною частиною формули, другий – додатковою.

Тема 10. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТАКТИКИ

1. Поняття і предмет криміналістичної тактики.

2. Тактичний прийом як елемент криміналістичної тактики.

3. Функції тактичних прийомів.

4. Психологічні основи використання тактичних прийомів.

5. Організація і планування розслідування.

6. Вчення про криміналістичну версію.

1. Поняття і предмет криміналістичної тактики.

У період зародження криміналістики як самостійної галузі знань тактика розглядалась як частина поліцейсь­кої (кримінальної) техніки. У працях вчених Австро-Угор­щини і Німеччини Г. Гросса, А. Вейнгардта, Г. Шнейкерта, В. Штібера та інших відбилися перші уявлення про кри­міналістичну тактику. Зокрема, А. Вейнгардт вказував, що у боротьбі зі злочинністю, як і на війні, насамперед необ­хідні енергійна діяльність, прояв особистої ініціативи та швидкість. Розпочинаючи розслідування з можливою по­спішністю, не слід діяти не обмірковано та навмання.

У загальному розумінні тактика — це си­стема засобів, спрямованих на досягнення певної мети че­рез боротьбу, зіткнення інтересів та подолання опору. Роз­слідування злочинів звичайно здійснюється у ситуації конфлікту інтересів, протидії зацікавлених осіб. Термін «тактика» у криміналістиці має деякі елементи умовності, оскільки вона не рівноцінна воєнній тактиці та її не слід зводити тільки до тих способів, застосування яких призво­дить до усунення конфліктних взаємозв'язків та протидії.

Криміналістична тактика – це система наукових поло­жень і рекомендацій щодо організації та планування досудового і судового слідства, які розробляються на основі ви­значення оптимальної лінії поведінки осіб, прийомів про­вадження слідчих і судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів та встановлення обставин, що спри­яли вчиненню злочину.

У структурному відношенні в тактиці виділяються два розділи: перший містить так звані загальні положення (вчення про криміналістичну версію, планування розсліду­вання, взаємодію слідчого з органами дізнання, залучення громадськості до розслідування злочинів); другий включає положення щодо тактики провадження окремих слідчих дій.

Тактика проведення окремих слідчих і процесуальних дій складається з:

• тактики проведення огляду;

• тактики проведення обшуку та виїмки;

• тактика проведення допиту та очної ставки;

• тактика проведення впізнання;

• тактика проведення відтворення обстановки та обставин події;

• тактика призначення експертизи;

• тактика одержання зразків для порівняльного дослідження;

• тактика затримання та взяття під варту.

Дискусійними залишаються питання про тактику судових дій, оперативно-розшукових заходів і тактику розшуку. Розшукова діяльність органів дізнан­ня має непроцесуальний, переважно розвідувальний хара­ктер та здійснюється спеціальними засобами. Тактика провадження оперативно-розшукових заходів повинна по­сісти відповідне місце не тільки у теорії оперативно-роз­шукової діяльності, а й у криміналістиці. Це пов'язано з тим, що хоч природа оперативно-розшукової та криміналь­но-процесуальної діяльності різна, однак існує тенденція до легалізації та надання доказової сили оперативно-розшуковим заходам.