1). Методи вікової психології:

— теоретичний аналіз і синтез,

— порівняння і класифікація,

— абстрагування і конкретизація,

— систематизація, узагальнення, типологізація,

— моделювання.

Систематизація – це групування, приведення в систему певних особливостей за конкретними ознаками.

Узагальнення – об’єднання різних фактів, які характеризують психічне явище, що вивчається, виокремлення на цій основі головних із них.

Типологізація – розподіл систем об’єктів на групи з допомогою узагальнень, ідеалізованої моделі чи типу, у виявленні подібних і відмінних ознак в об’єктах, що вивчаються, пошуку надійних способів їх ідентифікації. З огляду на процес з’ясування цих ознак виділяють:

— емпіричну типологію (ґрунтується на кількісному опрацюванні й узагальненні даних, фіксуванні стійких ознак),

— теоретичну типологію (побудова ідеальної моделі об’єкта, узагальнення ознак, фіксування принципів опису множини об’єктів.

Психологія використовує вид моделювання – розумовий експеримент. Це встановлення співвідношення між теоретичними й експериментальними даними з моделлю, яка імітує ситуації, що могли б виникнути під час реального експериментування. Така ідеальна модель сприяє виявленню найважливіших зв’язків і відношень в об’єкті, що вивчається, поясненню та конкретизації наявних фактів і механізмів.

Найчастіше вікова психологія послуговується такими загальнопсихологічними методами:

— спостереження, — бесіда, — інтерв’ю, — анкетування, — психологічне тестування, — аналіз продуктів діяльності, — метод експерименту.

Із загальної психології у вікову прийшли всі методи, що використовуються для вивчення когнітивних процесів і особистості людини. Ці методи адаптовані до віку дитини і спрямовані на вивчення сприйняття, уваги, пам'яті, уяви, мислення і мови.

Методи педагогічної психології:

У цій класифікації він виділяє чотири групи методів: 1) організаційні; 2) емпіричні; 3) статистичної обробки даних; 4) інтерпретаційні. Організаційні методи  тісно пов'язані з визначенням мети, структури й процедури дослідження, добором його методичного складу та підготовкою. Емпіричні методи  здобуття наукової інформації поділяються на спостереження, експеримент, опитувальні й праксометричні методи, кожен із яких має певні різновиди. До цієї групи методів слід віднести і синтетичний метод дослідження, поширений сьогодні у практичній педагогічній психології. Порівняно новими емпіричними методами цієї галузі психолого-педагогічної науки є психологічне консультування і психокорекція, які кваліфікуються як методи впливу. Спостереження — це метод збирання емпіричної інформації, який застосовується в умовах, природних для об'єкта дослідження, без втручання в хід його активності. У педа-гогічній психології його найчастіше називають педагогічним спостереженням, що чітко окреслює предмет спостереження. Тут розрізняють об'єктивне спостереження та самоспостереження, кожне з яких може бути як безпосереднім, так і опосередкованим. Удосконалювання опосередкованого спостереження йде по шляху удосконалювання техніки, яка в ньому застосовується. У разі самоспостереження опосе-редковуючими чинниками виступають щоденники об'єкта дослідження, мемуарна продукція та інші авторські джерела, які відображають події його життя. Безпосереднє самоспостереження та усний самозвіт про нього — типова схема найстарішої у психології модифікації спостереження, яка має назву інтроспекції. Вимоги до організації педагогічного спостереження можуть бути різними залежно від характеру явища, яке вивчається, віку дитини та обраної стратегії дослідження. Вона може бути як суцільною (чи то різноспрямованою), так і вибірковою. У будь-якому випадку добре організоване психолого-педагогічне спостереження вирізняє цілеспрямованість і аналітичність, зумовлені специфікою інтересу до об'єкта дослідження, а також його систематичність і комплексність. Експеримент — це метод досліджування психічного явища, умови прояву та розвитку якого створюються штучно. Класична експериментальна схема потребує наявності незалежної й залежної змінних. Для педагогічної психології незалежною змінною виступають умови виховання й навчання дитини, а залежна змінна — це закономірності та особливості перебігу психічних процесів, на розвиток яких спрямовано педагогічну діяльність.

2). Зв'язок між „Я" та соціальним світом відбувається через сполучення минулих ідентифікацій з новими. Ідентичність особистості говорить про те, наскільки вона „іде в ногу" з людьми, які оточують її, та зі своїм психологічним минулим і майбутнім часом. Ідентичність - це не яка-небудь окрема риса чи переконання. Очевидно, ідентичність утворює сукупність вироблених юнаками переконань про себе, які співставляють те, чим вони подібні на інших людей, з тим, чим вони відрізняються від них.         Еріксон задає ідентичність як багаторівневу структуру. Він розглядає ідентичність в двох аспектах: Его-ідентичність та соціальна ідентичність. Его-ідентичність, передбачає два рівні: індивідний, особистісний. На індивідному рівні - ідентичність визначається як результат усвідомлення і уявлення свого фізичного зовнішнього вигляду та природних задатків. На особистісному рівні ідентичність визначається як відчуття людиною власної неповторності, унікальності свого життєвого досвіду, прагнення до розвитку і реалізації власних здібностей та інтересів. Даний елемент ідентичності є „усвідомлений особистістю досвід власної здатності інтегрувати всі ідентифікації з потягами libido, з розумовими здібностями, набутими в діяльності та з сприятливими можливостями, які запропоновані соціальними ролями".        Соціальна ідентичність визначається Еріксоном як той особистісний конструкт, який відображає внутрішню солідарність людини з соціальними, груповими ідеалами і стандартами [2, с. 31].          Соціальну ідентичність Еріксон розмежовує на групову і психосоціальну. Групова ідентичність розглядалася як включеність особистості в різні спільноти, підкріплена суб'єктивним відчуттям внутрішньої єдності зі своїм соціальним оточенням. Психосоціальна ідентичність це те, що дає людині відчуття значущості свого буття в рамках даного соціуму. Стабільність ідентифікації забезпечує здатність людини досягати гармонійного співвідношення між власним уявленням про себе і уявленнями інших, між соціальним і індивідуальним „Я". Але процес адаптації - це динамічний процес, на думку Е. Еріксона, він може супроводжуватися психосоціальною кризою - неминучим етапом на шляху саморозвитку особистості до отримання нової, зрілої ідентичності . Центральна ідея Е.Еріксона полягає в тому, що процеси формування ідентичності кожної особистості залежать від наступних функцій:         - як ти судиш про інших;         - як інші судять про тебе;         - як ти оцінюєш процес оцінних суджень інших;         - здатність запам'ятовувати соціальні категорії („типології"), якими оперують в культурі, коли висловлюють судження про інших людей.

Психологія розвитку та вікова психологія розглядає зміни в поведінці людини в різні його вікові періоди і намагається пояснити ці зміни, виявити закономірності придбання людиною знань і досвіду. Вона має кілька розділів, серед яких можна виділити наступні:

1) дитяча психологія - розділ вікової психології, що досліджує умови і рушійні сили розвитку психіки дітей, закономірності функціонування дитини як особистості;

2) психологія юності - область досліджень психології розвитку, що вивчає особливостей дітей старшого підліткового віку, дослідженням їх життєвих позицій дітей, кризи даного періоду, прагнень до їх самовизначення;

3) психологія зрілого віку займається дослідженням закономірностей і механізмів розвитку психіки індивіда на стадії його зрілості і особливо при досягненні нею найбільш високого рівня в цьому розвитку. Іншими словами дана сфера досліджень вікової психології займається вивченням особливостей особистості, характерних для даного періоду, а також дослідженням криз зрілого віку;

4) геронтопсихолога (від грец. Gerontos - старець, старий) являє собою розділ вікової психології, що займається вивченням психіки людей похилого віку. Даний розділ вікової психології вивчає психічні явища і процеси, пов'язані зі старінням організму, виявляє інволюційні тенденції притуплення і загасання деяких психічних функцій, спад активності, ослаблення психічної стійкості.