30). Соціальна ситуація розвитку в період зрілої юності:

На зміну ранньому юнацькому віку приходить зріла юність — період, коли закінчується перехід від дитинс­тва до дорослості. У психологічній літературі з проблем юності (праці Е. Еріксона, Е. Шпрангера, І. Кона, В. Слободчикова) простежуються різні підходи до з'ясування ві­кових меж, основних суперечностей і новоутворень цього віку. Більшість дослідників обмежує зрілу юність періо­дом від 18 до 20 років. В зрілій юності завершуються процеси біологічного дозрівання, однією з найважливіших потреб особистості стає інтелектуальний розвиток, посилюється емоційна стабільність, у міжособистісних стосунках важливого зна­чення набуває спілкування з ровесниками, особливо з представниками протилежної статі, тривають саморозви­ток і самовдосконалення. У період зрілої юності відбувається суттєва перебудова особистості, зумовлена змінами соціальної ситуації роз­витку. Ці зміни можуть бути пов'язані зі вступом до вищого навчального закладу, початком трудової діяльності то­що. В цьому віці молода людина мусить самостійно прий­мати та реалізовувати рішення, розробляти життєві пла­ни, будувати власне життя. Вона переходить від пізнання світу до його перетворення, починає активно самостверджуватись у професійній діяльності. Вибір професії та навчання у вищій школі свідчать про професійне самовизначення людини. Це дуже непростий і важливий етап, оскільки від правильного вибору професії залежить майбутнє людини, її самореалізація, задоволе­ність життям. Професійне самовизначення відбувається з урахуванням життєвих цінностей особистості. Якщо го­ловним для неї є суспільний престиж, визнання, то профе­сію вона обирає, орієнтуючись на існуючу в суспільстві мо­ду щодо професій. При виборі професії зважають і на соці­альні, матеріальні вигоди (соціальний статус, заробітну плату, пільги та ін.). Нерідко професійний вибір є резуль­татом пасивної згоди з бажанням батьків або романтично­го, некритичного інтересу до певної професії. Цілком імо­вірно, що такий вибір може спричинити у майбутньому глибокі розчарування, спонукати людину до запізнілих пошуків себе у професії, стримувати її соціальний та особистісний розвиток. З огляду на це важливо, щоб профе­сійне самовизначення відбувалося свідомо, на основі все­бічного врахування уподобань, здібностей, можливостей особистості, відповідності їх вимогам спеціальності, що обирається. Вищий навчальний заклад є найважливішим етапом освоєння професії, початком професійного становлення. Воно полягає в активному, свідомому утвердженні люди­ни у професійній позиції на основі засвоєння певної сис­теми знань, норм, цінностей, оволодіння професійними уміннями. В зрілому юнацькому віці відбувається адап­тація студента-новачка до навчального закладу, діяль­ності в умовах вищої школи. Колишній школяр мусить суттєво перебудувати свої уявлення про навчання, звич­ки, поведінку, на нових засадах забезпечити власну само­організацію. Немало молодих людей відразу після закінчення шко­ли включається у практичну діяльність. Адаптаційний пе­ріод у такому разі є досить складним, адже вони змушені не тільки звикати до нових умов діяльності, а й одночасно вчитися виконувати її. Трудові будні часто не виправдову­ють їхні очікування щодо роботи та професійного зростан­ня, їхню адаптацію можуть полегшити терпимість, розуміння й зацікавлена допомога батьків і співробітників. Як свідчить практика, щирі й вимогливі взаємини з колегою-наставником відіграють провідну роль у забезпеченні оп­тимального, безболісного переходу юнака до стосунків у світі дорослих. Зрілий юнацький вік пов'язаний з обов'язковою учас­тю людини в суспільному житті, усвідомленням особистої громадянської відповідальності за те, якою є і має бути її держава. Цю можливість і водночас громадянську відпові­дальність вона реалізовує своєю участю у виборах. У цей період людина вперше стає об'єктом психологічного тиску різноманітних політичних технологій, що нерідко сковує, а то й паралізує її раціональний особистісний вибір. Висто­яти проти цих тисків допоможуть об'єктивний, безприс­трасний аналіз різноманітної, в тому числі протилежної за змістом, інформації, намагання розпізнати справжніх і оманливих друзів, осмислена світоглядна і громадянська позиція. За гострої конкуренції на ринку праці, ознаки якої помітні і в сучасній Україні, молодим людям непросто влаштувати своє життя. Немало їх не може ні працевлаштуватися через відсутність вільних робочих місць, ні роз­почати навчання через матеріальні нестатки. Нерідко ускладнюють входження у самостійне життя низький рі­вень домагань, інфантильність, несформованість системи життєвих цінностей або орієнтація на штучні цінності. Усе це повинна враховувати школа, готуючи своїх випус­кників до самостійного життя. Не менш важливим є ви­роблення й реалізація відповідної гуманітарної, соціаль­ної політики держави.

Особливості пізнавальних процесів у зрілому дорослому віці:

   У людей, які досягли віку зрілої дорослості, послаблюються психофізіологічні функції. Однак це суттєво не позначається на функціонуванні їх когнітивної сфери, не знижує працездатності, трудової і творчої активності.    Розвиток окремих здібностей триває протягом усього зрілого дорослого віку. Особливо це стосується тих, які пов'язані з трудовою діяльністю людини та її повсякденним життям.    У цьому віці не втрачає своєї повноцінності когнітивний досвід, що забезпечує збереження, впорядкування і перетворення інформації. Ефективно функціонують когнітивні схеми, семантичні і понятійні структури.    Незначних змін зазнає метакогнітивний досвід. Досить високим залишається мимовільний інтелектуальний контроль, однак довільний інтелектуальний контроль знижується, що виражається у стереотипізації мислення. Закритішою стає пізнавальна позиція людини, що проявляється в однотипності осмислення проблем, нездатності враховувати погляди інших.    Високим є рівень конвергентних здібностей (здатності розв'язувати нормативні задачі), однак відчутно починає знижуватися рівень дивергентних здібностей (здатності висловлювати оригінальні ідеї у нерегламентованих видах діяльності).    Як і в ранньому дорослому віці, на цьому віковому етапі ефективно функціонують полезалежний, когнітивно простий і рефлексуючий когнітивні стилі (способи оброблення інформації про актуальну ситуацію). Не втрачають своєї повноцінності законодавчий, виконавчий та оцінний інтелектуальні стилі, емпіричний, раціональний, метафоричний епістемологічні стилі.    Дещо звужується ментальний простір (розміщення ментальних об'єктів), оскільки не задовольняються окремі частини досвіду. Змінюється структура ментальної репрезентації. Людина все менше розширює кінестетичний досвід (тактильні, нюхові та інші чуттєві враження). У зв'язку з погіршенням зору звужується обсяг, втрачається адекватність зорових вражень.    Помітні зміни у пізнавальній діяльності. Функціонування динамічного інтелекту (необхідних для опанування нових здібностей), яке досягло піку у період юності, поступово знижується. Однак підвищується функціонування кристалізованого (стабілізованого) інтелекту, що виявляється у здатностях встановлювати зв'язки, формулювати судження, аналізувати проблеми і використовувати засвоєні стратегії для розв'язання завдань. Ці здатності формуються з досвідом, обумовлюються рівнем освіти, спираються на набуті протягом тривалого часу знання. Усе це свідчить, що у зрілому дорослому віці одним із важливих факторів, який впливає на пізнання, є багатство життєвого досвіду.    На розвиток когнітивних навичок у зрілому дорослому віці впливає праця. Люди, чия трудова діяльність є досить складною і різноплановою, мають гнучкіші розумові здібності, ніж зайняті рутинною працею. Високим рівнем інтелектуальної гнучкості відзначаються дорослі, яким у процесі роботи часто доводиться багато думати, виявляти ініціативу, приймати самостійні рішення.    Тим, хто має необхідні для оволодіння новими знаннями, виконання складної роботи когнітивні навички, легше пристосуватись до мінливих умов праці (зміни технології, організації виробництва тощо). Це особливо важливо у сферах діяльності, в яких динамічно змінюються професійні знання (медицина, комп'ютерні технології, технічне конструювання тощо).    У період зрілої дорослості людина активно розширює свої знання, оцінює події та інформацію в широкому контексті. Попри зниження швидкості і точності оброблення інформації, що є наслідком біологічних змін, здатність послуговуватися інформацією залишається на високому рівні. Хоч когнітивні процеси у людини зрілого віку відбуваються повільніше, ніж у молодої, ефективність її мислення вища.    Інтенсивність інволюції інтелектуальних функцій людини (зниження довільного ментального контролю, дивергентних здібностей, звуження ментального простору, неадекватність ментальної репрезентації тощо) залежить від професійної активності, обдарованості та освіти.

Інтелектуальний розвиток людини може визначатися вимогами соціального середовища. Людина може зосередитися на розвитку одних навичок, нехтуючи іншими, для досягнення успіху в трудовій і громадській діяльності. З урахуванням індивідуальних модифікацій і генетичних зв'язків, дало можливість визначити зростання показників інтелектуального розвитку від 18 до 50 років, після чого спостерігалося поступове зниження індексів. Найчастіше спостерігалося зростання оцінок за всіма тестами інтелекту до 40 і більше років. Після цього починається період відносної стабільності, який триває до 60 років.

Очевидно, що в період зрілого дорослого віку одним з найважливіших чинників, який впливає на пізнавальні процеси, є життєвий досвід. Якщо людина веде активне інтелектуальне життя, з віком, в процесі практичного вдосконалення навичок, вона набуває значного обсягу знань, як декларативних (знання фактів), так і процесуальних (знання процесів, а також знання "як потрібно діяти"). Таким чином, досвід компенсує вікові погіршення когнітивного функціонування. Знання досвідченої людини характеризуються системністю, між одиницями інформації існує більше зв'язків, вони вибудувані в схеми. Навички часто відпрацьовані до автоматизму, завдяки чому, дорослі можуть переключати увагу на сприйняття складної інформації. Однак, деякі здібності, пов'язані з пам'яттю і концентрацією можуть погіршуватися. В зрілому дорослому віці успішніше ідентифікуються типові задачі, швидше виявляються оптимальні способи розв'язання, а також адекватні реакції.

31). Старість-це заключна фаза в розвитку людини, в якій цей процес відбувається по низхідній життєвій кривій. [1] Інакше кажучи, в житті людини з певного віку виявляються інволюційні ознаки, що виражається вже в зовнішньому вигляді старої людини, зменшенні його життєвої активності, обмеженості фізичних можливостей.  Старість може наближатися до людини двома шляхами: через фізіологічне ослаблення організму та шляхом зниження сили і рухливості психічних процесів. У старості відбувається природне й обов'язкове зниження сили, обмеження фізичних можливостей. Ці інволюційні процеси стосуються і психічної діяльності, що виражається в різноманітних психічних станах, що не супроводжуються слабоумством, і тоді говорять про психічне занепаді. Прояви фізичного занепаду знаходять своє вираження в обмеженні кола інтересів, пасивності, психічної млявості. Але час його прояви, швидкість прогресування, тяжкість і глибина різні. Психічна слабкість, зниження сили і рухливості психічних процесів при психічному занепад в старості знаходяться в тісному зв'язку з фактором фізичного здоров'я. Зміцнення фізичного здоров'я, лікування від соматичних хвороб швидко ведуть до пожвавлення психічного життя в старості.  Інший крайньої точки дотримуються дослідники, схильні вихваляти «чарівність похилого віку». У цих людей фізичне ослаблення компенсується високим духовним піднесенням. Тому період, що передував настанню старості та старечого нездужання, називають "кращими роками». Саме це мається на увазі, коли говорять про щасливу старість. Характеризуючи психічне старіння, необхідно враховувати деякі позитивні зрушення, які є компенсаторними або пристосувальними в нових умовах життя. Так, одночасно зі зниженням рівня психічної діяльності зазначаються якісні зміни, що сприяють подоланню і врівноважування цього зниження, досягнення структурної єдності дефіцітарних ознак старіння з позитивними або компенсаторними. Це свідчить про можливість у старості адаптуватися до нових умов життя. При вивченні здібностей у старих людей у ​​віці від 60 до 93 років встановлено, що вони використовують структуру свого досвіду, черпаючи з нього елементи для утримання наявних знань на належному рівні і для переробки їх в нові знання. Старі люди можуть в значній мірі розвивати деякі свої здібності і навіть виявляти нові. 

Що можна сказати про зміни в особистості старої людини? Що можна віднести до типових проявів? Найчастіше називаються негативні, негативні характеристики, з яких міг би вийти ось такий психологічний «портрет» старої людини. Зниження самооцінки, невпевненість у собі, невдоволення собою; побоювання самотності, безпорадності, зубожіння, смерть; похмурість, дратівливість, песимізм; зниження інтересу до нового-звідси бурчання, буркотливість; замикання інтересів на собі-егоїстичність, егоцентрічность, підвищена увага до свого тіла; невпевненість у завтрашньому дні-все це робить людей похилого віку дріб'язковими, скупими, сверхосторожность, педантичними, консервативними, малоініціативними і т.п. 

виділяються три типи людей похилого віку і старості:  1) старий-негативістів, який заперечує у себе які-небудь ознаки старості;  2) старий-екстравертірованний, який визнає настання старості через зовнішні впливи і шляхом спостережень за змінами (виросла молодь, розбіжність з нею в поглядах, смерть близьких, зміна свого положення в сім'ї, зміни-нововведення в галузі техніки, соціального життя і т.д. );  3) інтровертірованний тип, для якого характерне гостре переживання процесу старіння. Людина не виявляє інтересу до нового, поринає у спогади про минуле, малорухомий, прагне до спокою і т.п. 

32). Педагогічна психологія — це галузь психологічної науки, яка досліджує психологічні проблеми виховання й навчання особистості — основних механізмів спрямованої соціалізації людини. Предметом педагогічної психології є дослідження психологічних закономірностей процесу спрямованої соціалізації, тобто перетворювання біологічної істоти в людську особистість у соціальному, спеціально організованому середовищі. Предметом педагогічної психології є психологічні закономірності навчання і виховання, факти, механізми засвоєння соціокультурного досвіду та пов’язані з ними зміни в рівні інтелектуального й особистісного розвитку. Педагогічна психологія досліджує психологічні питання формування пізнавальної діяльності і значущих якостей особистості; умови, що забезпечують оптимальний розвивальний ефект навчання і виховання; можливості врахування індивідуальних психологічних особливостей учнів; взаємини між педагогами і учнями, а також в середині учбового колективу; психологічні питання педагогічної діяльності й особистості вчителя. У структурі педагогічної психології виділяють психологію виховання і самовиховання, психологію учіння і навчання, психологію педагогічної діяльності й особистості вчителя. Отже, вивчення закономірностей та механізмів навчання і виховання становить предмет вивчення педагогічної психології. Актуальність її розробок забезпечує конструктивність педагогічної взаємодії у процесі навчання і виховання. Знання закономірних змін, що супроводжують процес особистісного та інтелектуального розвитку, забезпечить успішність навчання і виховання. Завдання педагогічної психології: Виходячи з предмету вивчення педагогічної психології, виокремлюють її завдання. Саме вони спрямовані на розв’язання актуальних питань науки, а саме: 1. Розкриття механізмів та закономірностей впливу на інтелектуальний і особистісний розвиток. 2. Виявлення механізмів та закономірностей засвоєння соціокультурного досвіду. 3. Виявлення взаємодії між рівнем розумового розвитку і формами та методами навчального і виховного впливу. 4. Виявлення особливостей організації та управління навчанням і вихованням. 5. Вивчення психологічних основ діяльності педагога. 6. Визначення закономірностей, умов та критеріїв засвоєння знань. 7. Розробка психологічних основ удосконалення навчально-виховного процесу на усіх рівнях. Структуру педагогічної психології становлять: психологія навчання, психологія виховання і психологія педагогічної діяльності, до якої належить також психологія учителя. Проте наявність різних теоретичних підходів до розуміння суті навчання, зокрема до тлумачення його як групової діяльності, що охоплює учіння і викладання. Структура педагогічної психології : Структуру педагогічної психології складають три розділи: · Психологія навчання; · Психологія виховання; · Психологія вчителя.

Навчання - цілеспрямовано організоване научіння. Це процес взаємодії між тим, хто навчає і тим, кого навчають, в результаті якого появляються знання, уміння, навички, здійснюється психічний і особистісний розвиток учнів; цілеспрямована передача підростаючому поколінню інтелектуального і професійного досвіду.

Вихова́ння — процес та практика засвоєння дитиною загальноприйнятих у суспільстві норм поведінки.

33). Предмет психології виховання: Предметом психології виховання є дослідження психологічних закономірностей формування особистості в умовах цілеспрямованої організації педагогічного процесу, тобто вивчення процесів, які здійснюються при взаємодії вихователя і вихованця, а також дослідження взаємодії між вихованцями. Психологія виховання вивчає, як формується моральна самостійність підростаючої особи, як складається у неї морально-вольова сфера. Дослідники з проблем психології виховання зосереджували і зосереджують свої зусилля на формуванні у підростаючої особистості моральних уявлень, понять, принципів, переконань, дій, почуттів, звичок, що виражають позитивне ставлення дітей, підлітків, юнаків до України, батьків, вчителів, інших оточуючих людей, до української мови та інших мов, до навчання і праці, до прав і обов'язків, до себе самого. Психологія виховання  вивчає внутрішні психологічні механізми становлення і розвитку особистості в цілому, її свідомості та окремих властивостей, а також особливості керування цим в умовах цілеспрямованої організації педагогічного процесу. Завданнями психології виховання є наступні: - розкрити внутрішню психологічну сутність виховного процесу; - з'ясувати можливості цілеспрямованого виховання особистості; - визначити закономірності і механізми виховання моралі, культури, духовності; - вивчити особливості виховання особистості на різних вікових етапах; - дослідити роль вчителя у процесі виховання особистості учня. У психології виховання головною категорією є поняття виховання - це цілеспрямоване формування особистості в умовах навчання з метою підготовки її до активної участі в суспільному й культурному житті.

34). Зміст виховання - складають наукові факти, поняття, теорії про природу, суспільство, людину, тобто знання, на яких базується суспільний досвід, цінності, норми, ідеали, а також здатності, навички, вміння, звички поведінки. Інакше кажучи, предметом формування є почуття, свідомість, ставлення, оцінки, поведінка школяра. В даний час зміна концепції виховання викликає зміни у змісті виховання. Нагадаємо, що базова культура включає в себе культуру життєвого самовизначення, сімейних відносин, економічну і культуру праці, політичну і правову, інтелектуальну, моральну, культуру спілкування, екологічну, художню, фізичну культуру.

Виховання, як процес і як система, має ряд особливостей:  - Цілеспрямованість;  - Багатофакторність;  - Складність;  - Тривалість;  - Безперервність;  - Комплексність;  - Варіативність і невизначеність;  - Двосторонній характер. 

Виховання як одна з підсистем цілісного педагогічного процесу підпорядковується його загальним закономірностям:  - Залежність виховання від об'єктивних і суб'єктивних факторів суспільного середовища;  - Єдність і взаємозв'язок виховання з загальним розвитком особистості:  - Визнання діяльності та спілкування основою і головним джерелом формування суспільно цінних якостей особистості;  - Зв'язок між виховним впливом, взаємодією та активною діяльністю учнів.  Отже, виховання - тривалий і суперечливий процес, результати якого мають віддалений характер. Воно починається з народження і триває все життя. З певного віку виховання поєднується з самовихованням. 

35). Стиль сімейного виховання – це найбільш характерні способи ставлення батьків до дитини, які застосовують певні засоби і методи педагогічного впливу; типова стратегія поведінки батьків з дитиною. Стилі сімейного виховання визначаються на основі наступних критеріїв: • ступінь протекції та контролю; • задоволеність потреб дитини; • запропоновані вимоги і способи спілкування з ним; • застосовувані санкції по відношенню до дитини; • ступінь емоційної чуйності та виховної впевненості батьків. Батьківський контроль: при високому балі за цим параметром батьки воліють надавати великий вплив на дітей, здатні наполягати на виконанні своїх вимог, послідовні у них. Контролюючі дії спрямовані на прояв залежності у дітей і успішне засвоєння батьківських стандартів і норм. Батьківські вимоги. Батьківські вимоги при правильному їх використанні спонукають до розвитку зрілості у дітей: батьки намагаються, щоб діти розвивали свої здібності в інтелектуальній, емоційній сферах, міжособистісному спілкуванні, наполягають на необхідність та право дітей на незалежність і самостійність. Способи спілкування з дітьми: батьки з високим балом за цим показником прагнуть використовувати переконання з тим, щоб домогтися слухняності, обгрунтовують свою точку зору і одночасно готові обговорювати її з дітьми, вислуховують їх аргументацію. Батьки з низьким балом не виражають чітко і однозначно свої вимоги і невдоволення або роздратування, але частіше вдаються до непрямих способам - скаргам, крику, лайки. Емоційна підтримка: батьки здатні висловлювати співчуття, любов і тепле ставлення, їх дії і емоційне ставлення спрямовані на сприяння фізичному і духовному зростанню дітей, вони відчувають задоволення і гордість від успіхів дітей. Виділяють два стилю сімейного виховання. Демократичний стиль сімейного виховання визначається: високим рівнем вербального (мовного) спілкування між дітьми і батьками; включеністю дітей в обговорення сімейних проблем, урахуванням їх думки; готовністю батьків прийти на допомогу, якщо це буде потрібно, одночасно вірою в успіх самостійної діяльності дитини; обмеженням власної суб'єктивності в баченні дитини. Контролюючий стиль включає значні обмеження поведінки дітей: чітке і ясне роз'яснення дитині сенсу обмежень, відсутність розбіжностей між батьками і дітьми з приводу дисциплінарних заходів. У сім'ях з демократичним стилем виховання діти мають помірно виражену здатність до лідерства, помірну агресивність, прагнення контролювати інших дітей, але самі насилу піддаються зовнішньому контролю. Діти мають хороший фізичний розвиток, соціально активні, легко вступають у контакти з однолітками, проте їм не дуже притаманні альтруїзм, сензитивность і емпатія. Діти батьків з контролюючим типом виховання слухняні, сугестивності, полохливі, не надто наполегливі в досягненні власних цілей, неагресивні. У психології існує класифікація дітей за результатами сімейного виховання. • Компетентні діти - зі стійко гарним настроєм, упевнені в собі, з добре розвиненим самоконтролем власної поведінки, умінням встановлювати дружні відносини з однолітками, які прагнуть до дослідження, а не избеганию нових ситуацій. • Уникають - з переважанням понуро-сумного настрою, важко встановлюють контакти з однолітками, що уникають нових і напружених ситуацій. • Незрілі - невпевнені в собі, з поганим самоконтролем, з реакціями відмови у напружених ситуаціях. Комплекс якостей компетентних дітей відповідає наявності в батьківському відношенні всіх чотирьох компонентів - контролю, вимогливості до соціальної зрілості, спілкування та емоційної підтримки, тобто оптимальним умовою виховання в сім'ї є поєднання високої вимогливості та контролю з демократичністю і прийняттям дитини. Батьки уникають і незрілих дітей мають більш низький рівень за всіма компонентами, ніж батьки компетентних дітей. Крім того, для батьків уникають дітей характерно більш контролююче і вимогливе ставлення, але менш тепле, ніж для батьків незрілих дітей.

36). Формування соціальних установок може бути пояснено теоріями класичного й оперантного (інструментального) зумовлювання, а також теорією соціального порівняння.

Класичне зумовлювання наголошує, що соціальна установка являє собою результат научіння, яке засноване на асоціаціях. Згідно цієї теорії безпосереднє оточення, або інші стимули, які можуть діяти підсвідомо або сприйматися усвідомлено, впливають на формування установки. Прикладом може бути виникнення негативної соціальної установки по відношенню до чорношкірих людей у жінки, яка в дитинстві зафіксувала негативну невербальну реакцію своєї мами на представників такої раси.

Інструментальне зумовлювання пояснює виникнення соціальної установки шляхом підкріплення бажаної поведінки. Відбувається підкріплення слів, дій, реакцій – посмішкою, схваленням, обіймами. Тому діти часто виражають подібні погляди як у їхніх батьків.

Соціальне порівняння – це співвіднесення свого відношення й своїх дій з відношенням і діями інших людей, за умови незнайомої ситуації. Наприклад, якщо всі так роблять, то це правильно, якщо авторитет сказав, що ця людина гарна, то ми до неї ставимося теж добре.

Центральний шлях ґрунтується на солідних аргументах, заснованих на значимих фактах і цифрах, які змусять людей задуматися про дану проблему. Важливу роль тут відіграє саме якість аргументів.

Периферійний шлях, замість того щоб залучати людину до розумового процесу, постачає її підказками, що стимулюють прийняття аргументів без серйозного осмислення. Важливу роль тут відіграє саме кількість аргументів.

При необхідності змінити установки треба враховувати такі фактори:

1) джерело повідомлення (хто говорить);

2) характер повідомлення (як говорить);

3) характеристики аудиторії (кому говорить).

Вірогідність зміни установки буде залежати від врахування якомога більшої кількості змінних за перерахованими вище факторами.

38). Ранній вік представляє собою початок сензитивного періоду формування всього цього найважливішого комплексу особистісних якостей людини. Про правильність самооцінки у дітей необхідно починати піклуватися приблизно з півторарічного віку. Дитина раннього віку зазвичай оцінює себе так, як його оцінює дорослий. Отже, саме дорослий в цей час формує самооцінку дитини. В один час з самооцінкою в онтогенезі складається рівень домагань, тобто величина тих успіхів, на які розраховує дитина в різних видах діяльності. Рівень домагань залежить від того, яких результатів добивається дитина, наскільки часто його переслідують невдачі і як оцінюються успіхи і невдачі. Якщо успіхи в житті дитини зустрічаються частіше, ніж невдачі, то у нього формується високий рівень домагань; якщо, навпаки, невдачі зустрічаються частіше, ніж успіхи, то виникає низький рівень домагань. Самооцінка і рівень домагань взаємопов'язані в розвитку, але самі по собі лише в малому ступені визначають ті зусилля, які дитина докладає у вирішенні різноманітних завдань. Ці зусилля більше залежать від особливого особистісного якості, яке називається потребою в досягненні успіхів. Ранній вік виступає як початок сензитивного періоду її виховання. Для виховання у дитини працьовитості не байдуже, що домінує в системі його стимулювання: заохочення чи покарання. Для того щоб в ранньому дитинстві у дитини формувалася і зміцнювалася потреба в досягненні успіхів, необхідно в стимулюванні його практичної діяльності керуватися наступними правилами: 1. Всіма можливими заходами підтримувати і закріплювати у дітей позитивні афективно пофарбовані переживання, пов'язані з досягненнями успіхів у практичній діяльності. 2. Сприяти усвідомленню дитиною цих переживань як пов'язаних саме з успіхами. 3. Зміцнювати і підвищувати стимулюючу роль таких переживань через їх з'єднання з актуальними потребами, цілями та інтересами.

Надвимогливість батьків більше виражений мотив уникнення невдачі, ніж мотив досягнення успіхів. З'ясувалося, що оптимальним для прискореного розвитку мотивації досягнення успіхів у дітей є такий період їхнього життя, коли у дитини вже сформувалася виражена афективна реакція на успіх і невдачу, але разом з тим ця реакція ще є досить загальною, не пов'язаної зі специфічними соціальними ситуаціями. Кращі результати у вихованні мотивації досягнення успіхів виходять у тому випадку, коли батьки правильно оцінюють здібності своїх дітей, і гірші-тоді, коли здібності дітей сильно завищуються або занижуються батьками. До цього слід додати необхідність пред'явлення дитині помірних вимог, оскільки надмірна вимогливість не веде до розвитку сильної мотивації досягнення успіхів навіть у разі адекватної оцінки дітьми своїх здібностей.

У ранньому дитинстві у дітей формується ще одна важлива якість, яка разом з уже розглянутими корисними особистісними властивостями відіграє важливу роль у подальшому житті дитини. Це прагнення до визнання і схвалення з боку оточуючих людей. На базі даної якості виникають такі гідності, як наполегливість, цілеспрямованість, працездатність, впевненість в собі і багато інших. Слід також стимулювати кожну спробу дитини до скоєння самостійних дій: самостійність мислення, самостійність у прийнятті рішень, самообслуговування, самостійність у практичних діях і т. п. Просуваючись крок за кроком, виховання самостійності має поступово поширюватися від порівняно простих до більш складним дій і ситуацій, послідовно вести до розширення життєвого досвіду дитини. Як одну з головних завдань актуального виховання дітей слід розглядати завдання формування з раннього дитинства внутрішньої свободи дитини. Без такої свободи ми ніколи не здійснимо справжню перебудову свідомості людей і не досягнемо в нашій країні високого рівня соціально-економічного розвитку.

39). Моральне виховання – це цілеспрямований вплив дорослого на формування у дітей моральних почуттів і якостей, засвоєння ними певних норм і правил, розвиток відповідальних мотивів і звичок поведінки. МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ В ПЕРШІ РОКИ ЖИТТЯ:

У ранньому віці мова ще може йти тільки про виховання у дітей моральних почуттів, а не моральної свідомості. Справжнє усвідомлення моральних категорій відбувається набагато пізніше і дитині цього віку недоступно. Нагадаємо, що під почуттями маються на увазі різноманітні емоції, пов'язані з вчинками, предметами матеріальної і духовної культури, соціальними подіями, природою і людьми. Система емоцій, яку складають моральні почуття, формується прижиттєво в результаті виховання. Серед безлічі моральних почуттів є благородні почуття: порядність, доброта, чуйність, сердечність та інші так звані неблагородні: заздрість, злоба, ворожнеча і ін. Моральне виховання дитини з раннього віку передбачає формування у нього благородних почуттів і попередження виникнення неблагородних. Діти раннього віку до 2,0-2,5 років включно здатні розуміти і переживати елементарні моральні почуття. Їм доступний мову вищих людських емоцій, але вони відчувають труднощі в сприйнятті і розумінні вербального мови моралі. Виникненню моральних почуттів генетично передує формування у дитини моральних суджень і вчинків, тому з них і слід починати моральне виховання, тим більше що в ранньому віці потреба в спілкуванні з оточуючими людьми у дітей досить розвинена.

Постановка завдання морального виховання дітей раннього віку випливає з того рівня розуміння, який їм доступний. Ж. Піаже, а слідом за ним і Л. Колберг показали, що до вступу до школи діти за рівнем розвитку свого моральної свідомості знаходяться на ступені доконвенціональной моралі. Ця мораль характеризується тим, що джерелом моральних суджень і зразком для наслідування в моральному плані для них є майже виключно доросла людина. Однак в роботах Піаже і Колберга не міститься прямих вказівок на те, коли і як слід починати процес морального виховання дітей. По-перше, до кінця цього віку дитина опановує мову, і йому цілком вже можна пояснити, що добре і що погано. По-друге, в даному віці починає оформлятися самосвідомість дітей, спочатку виступаючи в формі елементарної самооцінки, рівня домагань і претензій на самостійність в діяльності. По-третє, до двох-трьох років дитина вже має можливість порівнювати себе з іншими. Нарешті, по-четверте, в ранньому віці з'являється сюжетно-рольова гра і починається процес інтенсифікації спілкування, що також сприяє формуванню морально-оціночних суджень. Розвиток таких суджень і поява моральних вчинків у період оволодіння дитиною мовою можна прискорити за рахунок демонстрації дитині прикладів для наслідування в моральному поведінці і введення відповідної «моральної» лексики в словник дитини.