1). Вікова психологія —це галузь психологічної науки, яка вивчає особливості психічного розвитку людини на різних вікових етапах індивідуального розвитку людини (онтогенез). Предметом дослідження вікової психології є вікова динаміка, закономірності, фактори, умови, механізми становлення, формування та розвитку особистості. Вікова психологія вивчає загальні закономірності, особливості виникнення і розвитку психічних процесів і властивостей і зумовлену віком динаміку співвідношень між ними; причини та закономірності переходу від одного вікового періоду до наступного; становлення різних видів діяльності (гри, навчання, праці, спілкування); В її загальній структурі виокремлюють психологію дитинства, до якої входять психологія новонародженого, немовляти, раннього дитинства, дошкільного періоду, молодшого школяра, підлітка, юнака, психологію дорослості — психологію дорослої людини, геронтопсихологію — психологію старості. Як навчальний курс вікова психологія охоплює такі теми: вікова психологія як галузь психологічної науки; виникнення і розвиток вікової психології; теоретичні основи вікової психології; початок людського життя; психічний і особистісний розвиток дитини від народження до вступу в школу; психологія молодшого школяра; психологія підлітка; психологія ранньої і зрілої юності; рання дорослість; зрілий дорослий вік; старість. Завданнями вікової психології є дослідження особливостей розвитку особистості на кожному її віковому етапі, надання відповідних рекомендацій щодо попередження спричинених віковими кризами психологічних проблем, а також конкретної психологічної допомоги. Не менш важливим є зосередження зусиль вікової психології на розв'язанні таких теоретичних і практичних завдань:— вивчення особливостей розвитку людини на етапах ранньої та зрілої дорослості (Я-концепції, системи життєдіяльності, особливостей інтересів та інтелекту, проблем і криз розвитку тощо); — розвиток психічно здорової особистості та дослідження особливостей відхилень у психічному здоров'ї людини; — дослідження психології старих людей та особливостей їхньої життєдіяльності; — розвиток обдарованих дітей (їхніх здібностей, особистісних якостей, окремих психічних функцій); — з'ясування індивідуальних відмінностей дітей, відкриття їхніх творчих здібностей; — дослідження сенситивних періодів у розвитку особистості та окремих психічних функцій; — створення психологічних умов для забезпечення саморозвитку; — вивчення відхилень у психічному та особистісному розвитку; — дослідження взаємин дітей і дорослих; — з'ясування особливостей впливу масової культури та засобів масової інформації на психічний та особистісний розвиток дітей; — забезпечення психологічних умов розвитку цілісної та гармонійної особистості дитини, підлітка та юнака.

2). Вік –це одна з фундаментальних категорій вікової психології. У вітчизняній психології вік розглядається як відносно стійкий відрізок розвитку. Вік включає декілька понять: 1. Календарний (паспортний) вік – кількість років життя людини від народження до теперішнього часу. Паспортний (хронологічний) вік дитини не може служити надійним критерієм реального рівня її розвитку. 2. Біологічний вік – ступінь молодості і старості тіла. Буває, сильно відрізняється від календарного у будь-який бік. Залежить як від генів, так і від здорового чи навпаки способу життя. 3. Психологічний вік (відповідно до самовідчуття) – наскільки молодою, дорослою або старою відчуває і оцінює сама себе людина. 4. Психологічний вік зі сторони – об'єктивний показник ступеня розвитку людини, причому кількісно – зазвичай в роках. Людина у віці – людина середніх років, людина літня, в літах, в похилому віці, в поважних, похилих літах. Психологічний вік не завжди збігається з календарним або біологічним. Психологічний вік визначається багатьма факторами. Основна відмінність дорослого від дитини – свідомість і прийняття на себе відповідальності за себе й своє життя. Доросла людина спрямована у майбутнє, основне питання її життя не "Чому?", а "Навіщо?". Доросла людина будує себе сама, своїми руками прокладаючи собі майбутнє. Психологічний вік – певний рівень розвитку психіки, в який включається: а) розумовий вік. Для визначення розумового віку дітей від 4 до 16 років використовується тест Векслера, який включає вербальні й дані в наочній (образній) формі завдання. При його застосуванні отримують сумарний "загальний інтелектуальний показник". Психолог обчислює IQ – інтелектуальний коефіцієнт: б) соціальна зрілість – SQ – соціальний інтелект (людина повинна бути адаптованою до середовища, яке його оточує); в) емоційна зрілість: довільність емоцій, урівноваженість, особистісна зрілість. У реальному житті окремі складові віку не завжди збігаються. Вік –це період розвитку людини, що характеризується сукупністю специфічних закономірностей формування організму й особистості. Вік являє собою якісно новий етап, якому властива низка змін, що визначають своєрідність структури особистості на певному ступені розвитку. Педагогічний досвід, психологічні спостереження. медична практика на емпіричних підставах виділяють різні вікові періоди. Існуючі варіанти періодизації вікового розвитку умовні, оскільки грунтуються на специфічних для кожного підходу критеріях. Психологічні характеристики віку визначаються конкретно-історичними умовами виховання та розвитку, особливостями діяльності та спілкування. Межі віку є мінливими і не збігаються в різних соціально-економічних умовах. Характер впливу на дитину елементів соціального середовища залежить від того, через які психологічні властивості, що розвинулися раніше, вони переломлюються. Сукупність цих зовнішніх і внутрішніх умов і визначає специфіку віку, а зміна відносин між ними обумовлює необхідність і особливості переходу до наступних вікових етапів.

3). Розвиток — це специфічний процес зміни, результатом якого є виникнення якісно нового, поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного. Ро́звиток —це незворотня, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об'єктів. Щодо людини виділяють три види розвитку — фізичний, психічний і соціальний. Фізичний розвиток передбачає ріст організму, певні кількісні та якісні зміни на основі біологічних процесів. Психічний розвиток характеризується процесами змін і становлення психіки людини. Соціальний розвиток вирізняється процесом оволодіння людиною соціальним досвідом (мовою, моральними якостями тощо).

Основні закономірності психічного розвитку: Розвиток кожної психічної функції, форми поведінки обумовлений багатьма особливостями, але психічний розвиток має загальні закономірності (основні суттєві ситуації, які визначають його), які виявляються в усіх сферах психіки і зберігаються протягом усього онтогенезу. Систему цих закономірностей утворюють такі чинники: 1. Нерівномірність розвитку. Виявляється вона в неоднаковому розвитку різних психічних функцій, властивостей, утворень: кожна з них має стадії піднесення, стабілізації і спаду. Про нерівномірність розвитку свідчать його темп, спрямованість і тривалість. Найвища інтенсивність коливань (нерівномірність) у розвитку функцій припадає иа період їх вищих досягнень: чим вищий рівень продуктивності у розвитку, тим помітніші коливання його вікової динаміки; чим нижчий рівень розвитку системи, тим сильніші коливання (піднесення змінюються значними спадами). У високорозвинутих системах коливання стають частішими, але амплітуда їх зменшується. Це означає, що складна система сама себе стабілізує, наближається у своєму розвитку до єдності і гармонії всіх її частин. 2. Гетерохронність (несвоєчасність), асинхронність (розбіжність у часі) фаз розвитку окремих органів і функцій. Якщо нерівномірність розвитку обумовлена нелінійною, багатоваріантною природою системи, то гетерохронність - особливостями її структури, насамперед неоднорідністю елементів (єдністю через різноманітність). Це є причиною вибіркового розвитку структур і функцій, неоднакових темпів розвитку різних психічних утворень. За даними досліджень, чим по-трібніша функція, чим важливіша її роль на певному етапі розвитку, тим раніше вона розвивається. Наприклад, дитина вчиться орієнтуватися у просторі швидше, ніж у часі. 3. Сензитивність розвитку. У певні періоди свого життя дитина виявляє найвищу чутливість до тих чи інших впливів, у неї активніше відбувається становлення тих чи інших сторін її психіки, інтенсивно розвиваються її функції. Наприклад, найсприятливішим для оволодіння рідною мовою є вік з двох до п'яти років, коли дитина активно розширює свій словниковий запас, засвоює закони граматики рідної мови, опановує зв'язне мовлення. Сензитивність –це оптимальне поєднання умов для розвитку психічних процесів і властивостей, притаманних певному віковому періоду. Періоди сензитивного розвитку обмежені в часі. Згаявши його, у майбутньому доведеться затратити чимало зусиль і часу для розвитку певної функції. 4. Стадіальність розвитку. Психічний розвиток відбувається поетапно, кожна вікова стадія має свій темп і ритм. Наприклад, рік життя немовляти не рівноцінний року життя у дошкільному віці. Стадіальність розвитку - різночасовість, розбіжність у часі темпу і ритму розвитку психічних процесів і властивостей у різні вікові періоди; складність організації. Кожна вікова стадія особливо цінна для психічного розвитку дитини. Тому важливо не прискорювати, а збагачувати психічний розвиток, розширювати можливості дитини у властивих її віку видах життєдіяльності. Тільки реалізація всіх можливостей попередньої стадії забезпечує перехід до нової стадії розвитку. Дитина посідає особливе місце у системі суспільних відносин. Перехід її від одного етапу розвитку до іншого є насамперед переходом до нового, якісно вищого і глибшого зв'язку із суспільством, частиною якого вона є і без зв'язку з яким не може жити. Основними характеристиками стадії психічного розвитку є: 1) соціальна ситуація розвитку - співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов розвитку психіки. Вона визначає ставлення дитини до інших людей, предметів, речей, до самої себе; 2) новоутворення - новий тип будови особистості та її діяльності, психічні зміни, які виникають у цьому віці і визначають перетворення у свідомості дитини, її внутрішнє і зовнішнє життя. Йдеться про позитивні набуті особливості, які дають змогу перейти на нову стадію розвитку; 3) провідна діяльність - діяльність, яка забезпечує кардинальні зміни у психіці дитини на певному віковому етапі. У ній найповніше представлені типові для цього віку стосунки дитини з дорослим, ставлення до дійсності; 4) диференціація - відокремлення психічних процесів, властивостей і якостей одне від одного, перетворення їх на самостійні форми. Так, пам'ять виокремлюється із сприймання і стає самостійною діяльністю; 5) інтеграція - встановлення взаємозв'язків між окремими сторонами психіки. Наприклад, пізнавальні процеси, подолавши період диференціації, встановлюють взаємозв'язки один з одним на вищому, якісно новому рівні. Так, взаємозв'язки пам'яті з мовленням і мисленням забезпечують її інтелектуалізацію; 6) кумулятивність - включення результату розвитку на кожній попередній стадії в наступну, з певними його трансформаціями. Таке накопичення готує якісні зміни у психічному розвитку. Наприклад, у процесі становлення і розвитку наочно-дійового, наочно-образного, словесно-логічного мислення кожна наступна його форма виникає на основі попередньої, включає її в себе; 7) пластичність - можливість зміни психіки під впливом різних умов, засвоєння різноманітного досвіду. Так, новонароджена дитина може оволодіти будь-якою мовою незалежно від своєї національності, а відповідно до мовного середовища, у якому вона виховується. Один із проявів пластичності полягає в компенсації психічних або фізичних функцій за їх відсутності або недорозвитку, наприклад при недоліках зору, слуху, рухових функцій; 8) наслідування - своєрідна форма орієнтування дитини у світі специфічно людських видів діяльності, способів спілкування, особистісних якостей шляхом уподібнення, моделювання їх у власній діяльності. Істинним змістом психічного розвитку є боротьба внутрішніх суперечностей, тобто боротьба між формами психіки, які віджили, і тими, що зароджуються. Саме внутрішні суперечності є рушійними силами психічного розвитку особистості дитини. Різноманітні психічні процеси, властивості і якості особистості дитини постійно перебувають у стані диференціації та інтеграції. Отже, закономірності психічного розвитку дитини, які мають свої чинники та характеристики, передбачають і визначають її подальший розвиток у процесі онтогенезу.

4). Фактори психічного розвитку особистості

Фактори розвитку – система факторів, які визначають психічний і поведінковий розвиток дитини, це сукупність методів і засобів навчання, організація і зміст навчання, рівень педагогічної підготовленості вчителів. Фактори розвитку можуть сприяти або перешкоджати йому, прискоряти або навпаки, сповільнювати процес розвитку дитини. Виокремлюються такі фактори психічного розвитку, як біологічний, соціальний та активність самої особистості. Біологічна основа як фактор розвитку психіки, її складові компоненти. На основі взаємозв'язку психічного розвитку людини зі зрос­танням і дозріванням її організму розгортається дія першого фактору становлення особистості - біологічної основи. Біологічний фактор психічного розвитку людини формується і вступає в дію ще до народження дитини, тому вважається осно­вою, підґрунтям для розгортання психічного розвитку. Даний фактор включає в себе: •    спадковість (якості, передані індивіду від батьків через ге­нотип), •    природжені ознаки (особливості внутрішньоутробного роз­витку дитини та процесу її народження), •      результати дозрівання нервової системи (зростання та формування зв'язків аксонів та дендритів, мієлінізація не­йронів). Соціальне середовище як умова та джерело психічного розвитку особистості Суспільне оточення, в якому народжується індивід, і специфіку якого поступово засвоює, впливає на його розвиток своєрідними, історично закріпленими шляхами. Вироблені духовні надбання попередніх поколінь передаються нащадкам не через хромосомний апарат, а через спілкування дітей із старшим поколінням. Вони втілюються в знаряддях праці, у мові, витворах науки, техніки й мистецтва, у звичаях, нормах суспільної поведінки. Молодше покоління оволодіває цими матеріальними й духовними цінностями, залучаючись до пізнавальної та практичної діяльності. Соціальне середовище, що впливає на дитину, - це передусім люди, їх взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності. З розвитком дитини зміню­ються конкретні умови її життя, стає доступним те, що раніше не було таким. Соціальне середовище дитини не тільки розширюється територіально, а й збагачується своїм змістом. Спочатку колом взаємин для дитини є сім'я, близькі люди, які доглядають за нею. Пізніше в життя дитини входять вихователі й діти з дитячого садочка. Згодом основним середовищем стає школа, колектив педагогів і товаришів, шкільні й позашкільні малі групи, широке суспільне оточення. Впливи суспільного оточення здійснюються засобами радіомовлення, телебачення, кіно, газет, Інтернету та інших джерел інформації. Відповідно, залежно від ступеню контакту з індивідом соціальне середовище поділяється на мікросоціум (сім'я, друзі, педагоги - близьке оточення дитини) та макросоціум (країна з її суспільними та економічними особливостями, менталітетом, цінностями та регіон, місто чи село, де проживає дитина тощо). Активність особистості як детермінанта розвитку психіки Особистість, що формується, не є пасивним продуктом взаємодії біологічного та соціального факторів. Взаємодія цих факторів реалізується через активність дитини. Засобом активності дитини, що виявляється в діяльності, відбувається двостороння взаємодія підростаючої особистості з соціумом. Впродовж дорослішання індивіда й ускладнення його психічної організації активність теж збагачується , як змістом, так і засобами її вираження. На різних стадіях розвитку дитини її активність виявляється на таких рівнях (за Г.О. Люблінською): а)     репродуктивний (копіювання дій дорослого в словах, іграх, манері поведінки), б)     виконавчий (виконання дитиною поставлених дорослим завдань і на цій основі вироблення нових вмінь), в)     самостійний (самостійна постановка завдань, пошуки та апробація способів їх вирішення). Спочатку свою активність діти спрямовують на дорослого, зумовлюючи зворотний вплив з його боку. Згодом, починаючи з перед дошкільного віку, дитина спрямовує свою активність на самопізнання і самовдосконалення.

Фактори психічного розвитку грають значиму роль у формуванні особистості. До даних чинників відносять : спадковість , середовище , навчання , виховання , активність , гру і депривацию . Фактори здатні надавати як сприятливу дію на становлення особистості , так і негативне. Від того , наскільки ми володіємо знанням про фактори психічного розвитку , залежить ефективність правильного розуміння вчинків і дій людини .

Рушійними силами психічного розвитку дитини є протиріччя, які є наслідком суперечливих зовнішніх впливів, або наслідком суперечностей у власному життєвому досвіді людини.

Розвиток особистості на основі передбачення внутрішніх протиріч психологи (Л. І. Анциферова, Г. С. Костюк, С. Д. Максименко та ін.) розглядають як саморозвиток. Власна активність дитини, що спрямована на переборення протиріч, є джерелом саморуху, саморозвитку. Прикладами протиріч можуть бути співвідношення потреб та можливостей їх задоволення, ставлення до мети діяльності та до самого процесу її здійснення, або готовність до самостійної відповідальної діяльності і залежність поведінки від безпосередньої потреби (або емоції), яка виникає в цей час. Протиріччя є рушійною силою, якщо особистість усвідомлює її актуальність, що викликає переживання незадоволення, бажання усунути її, позбутися її. Прикладом внутрішнього протиріччя може бути розбіжність у ставленні до себе й усвідомлення певних якостей своєї особистості. За наявності критичної самооцінки виникає бажання позбутися негідних рис, які призвели (або можуть призвести) до певного вчинку.

Протиріччя виникають також між зовнішнім та внутрішнім у процесі спілкування дитини з оточуючими, під час її діяльності. Так, вимоги дорослого дещо випереджають реальні можливості дитини (спираємося на ЗНР), і це спричиняє до розвитку знань, умінь, до формування здатності дитини виконувати більш складні завдання, досягати нових цілей, оволодівати знаннями і вдосконалювати свої вміння.

Кожний віковий період вивчається з урахуванням загальних тенденцій розвитку, особливостей попереднього та наступного етапів онтогенезу. Межі вікового періоду мобільні. Дитина в будь-якому віці має внутрішні резерви розвитку, які можуть бути мобілізовані в умовах спеціально організованої діяльності. Тому треба знати вікові особливості розвитку як специфічні та типові для дітей певного психологічного віку, які закономірно змінюються із зміною вікового періоду. Ці особливості характерні для більшості представників певної культури в певний період онтогенезу за приблизно однакових соціально-економічних умов життя.

Вікові особливості виявляються в індивідуальних відмінностях — у тому, чим відрізняються індивіди (в розумових здібностях, в творчій здатності, у організаторських можливостях, в мотиваційній, емоційній сферах особистості тощо). Індивідуальні відмінності виявляються в термінах настання сенситивних періодів, у темпах та ритмі наближення до зрілості, у варіантах поєднання індивіда, суб'єкта діяльності та особистості, в розмаїтті формально-динамічних характеристик: тип в.н.д., пластичність кори великих півкуль, чутливість аналізаторів тощо.

Індивідуальні особливості визначаються також досвідом попередніх видів діяльності, досвідом спілкування з оточуючими людьми тощо. Індивідуальні відмінності зростають у міру того, як дитина дорослішає, в ході добре організованого навчання.

5). Періодизація психічного розвитку дитини:

В історії вікової та дитячої психології відомо досить багато варіантів периодизаций психічного розвитку дитини. Ці періодизації будувалися за різними критеріями. Існують періодизації по одному зовнішньому критерію, але пов'язаному з процесом психічного розвитку дитини. Прикладом такої періодизації може бути періодизація Р. Заззо на основі ступенів системи виховання і навчання дітей. У даній періодизації виділені наступні стадії розвитку:

• стадія раннього дитинства (до 3 років), її основний зміст - виховання в сім'ї;

• стадія дошкільного віку (3-6 років), її основний зміст - виховання в сім'ї або дошкільному закладі;

• стадія початкової шкільної освіти (6-12 років), її основний зміст - придбання основних інтелектуальних навичок в початковій школі;

• стадія навчання в середній школі (12-16 років), її зміст - отримання загальної освіти;

• після 16 років - стадія вищого або університетської освіти.

Існують також періодизації по одному внутрішнім критерієм, тобто на основі якої-небудь однієї сторони дитячого розвитку. Прикладом таких периодизаций є періодизація Π. П. Блонського на основі фізіологічного ознаки - появи і зміни зубів. У даній періодизації виділяються наступні стадії;

• беззубі дитинство - до прорізування всіх молочних зубів (від 8 міс. До 2-2,5 років);

• молочнозубое дитинство - до початку зміни зубів (приблизно до 6,5 років);

• постояннозубое дитинство - до появи третього задніх корінних зубів (зуби мудрості).

Розроблено періодизації по декількох істотним ознаками розвитку, тобто по комплексним віковими критеріями: періодизація Л. С. Виготського, Д. Б. Ельконіна та ін.

Л. С. Виготський вважав, що розвиток дитини являє собою постійний перехід від одного вікового етапу до іншого, пов'язаний зі зміною і побудовою його особистості. Даний перехід здійснюється через вікові кризи, причиною яких є протиріччя між новими потребами дитини і старими умовами їх задоволення. Перехід до наступного віковому періоду передує появі незадоволеності дитини тим місцем, яке він займає в суспільстві, і бажанням це місце змінити. Періоди стабільного і кризового розвитку по Л.С. Виготському представлені в табл. 1.1.

6). Соціальна ситуація розвитку у немовлячому віці:

Соціальна ситуація розвитку немовляти полягає в тому, що вся поведінка і діяльність дитини реалізується нею або безпосередньо через дорослого, або у співробітництві з ним.

Періодом найінтенсивніших змін у психіці дитини є немовлячий вік (1-й рік життя). У неї розвивається потреба в спілкуванні, немовля оволодіває різноманітними рухами І діями з предметами, з'являються здатність до розуміння людського мовлення і перші самостійні слова. Формуються сприймання, уявлення про предмети навколишньої дійсності. Закладаються передумови формування особистості. Найважливіші новоутворення у психіці немовляти формуються в процесі ситуативно-ділового і емоційно-особистісного спілкування.

Дитина нічого не може без дорослого: його життя і діяльність ніби вплетені в життя і діяльність дорослого, який піклується про нього. Особливістю цієї ситуації є потреба в комфорті, а центральним елементом цього комфорту - дорослий. Вона не здатна самостійно пересуватися, підтримувати своє існування. Не має вона засобів впливу на дорослого, крім експресивно-мімічних (плач, крик). Суперечність цієї ситуації розвитку полягає в тому, що дитина максимально потребує дорослого, але не має засобів впливу на нього. А він поводиться з нею так, ніби сподівається на відповідні дії, ніби вона розуміє звернені до неї слова, жести, емоційні реакції. Дорослий ніби приписує немовляті розуміння своїх дій. У результаті такої поведінки дорослого в дитини з'являється перша соціальна потреба - потреба у спілкуванні з дорослим. Вона знаменує собою виникнення першої діяльності дитини - діяльності спілкування, предметом якої є інша людина (М. Лісі-на). Відтоді активність у встановленні контактів переходить від дорослого до дитини. Вона починає впливати на дорослого, щоб вступити з ним у спілкування, спонукати його до контакту.

Спільна діяльність дорослого і дитини полягає як у керівництві з боку дорослого діями дитини, так і в тому, що немовля, не маючи змоги виконати якусь дію, звертається за допомогою та сприянням дорослого. Велике значення у їх спільній діяльності має здатність наслідувати дії дорослого, яка відкриває широкі можливості для навчання. У 7-10 місяців дитина уважно стежить за рухами і мовленням дорослого. Найчастіше вона відтворює показану їй дію не відразу, а через деякий час, навіть через декілька годин. Іноді наслідування виникає після багаторазового показу. До кінця немовлячого віку діти виявляють велику здатність до наслідування, повторюючи за дорослим різноманітні дії.

Прогресивні види рухів і дій успішно формуються тільки за постійної уваги до дитини з боку дорослих. Вони мають важливе значення для психічного розвитку, є показниками рівня розвитку, якого досягла дитина. Особливо важливу роль відіграє оволодіння активним пересуванням у просторі (повзанням, ходьбою), хапанням предметів і маніпулюванням ними. Першим видом самостійного переміщення дитини є повзання. У більшості дітей воно виникає наприкінці першого - на початку другого півріччя життя, коли новонароджені намагаються дістати привабливий для них предмет. Дитина тягнеться до предмета то однією, то іншою рукою і, намагаючись його захопити, трішки просувається вперед. Ці рухи поступово закріплюються, перетворюючись у спосіб пересування. Дитина, яка своєчасно почала повзати, легко і швидко навчиться сідати, лягати, вставати, стояти і знову опускатися, притримуючись руками за опору. Починаючи з 9-го місяця, опора потрібна їй усе менше. Усі рухи вона засвоює, самостійно граючись за створених для цього умов. Граючись іграшками, спостерігаючи за іншими, дитина напівприсі-дає, спираючись то на одну, то на другу руку, опускається і знову сідає, завдяки чому засвоює ці рухи. Спочатку вона сидить зовсім недовго, проте з часом сидіння триває довше. До 7-8-ми місяців дитина, яка раніше навчилася повзати, сідає самостійно. У 8-9 місяців малюк засвоює і деякі інші рухи: стає на коліна, сидить (недовго) навпочіпки, притримуючись руками. Нові пози, рухи приносять йому задоволення, він радіє, голосно сміється. Однак не потрібно садити дитину раніше, ніж вона навчиться повзати. Хоча 6-місячна дитина сама хапається за пальці і, спираючись на опору, встає, задоволено присідає. Сидіти вона повинна тільки тоді, коли і сідає, і встає самостійно. Цим малюк оволодіває на 8-му місяці життя. Багато дітей починає стояти без опори тоді, коли потрібно щось зробити з іграшкою двома руками. Спочатку це вдається їм лише на нетривалий час, але задоволення вони отримують велике, тому знову вдаються до цього, поступово звикаючи стояти без опори довго. Вставати й опускатися малюку найважче самостійно. Це вміння формується у нього до року. Та іноді дитина, яка не вміє ще міцно стояти, намагається піднятися на ноги без опори: спочатку встає навколінки, потім повільно випрямляється, стоїть мить, швидко втрачає рівновагу і, похитнувшись, опускається на підлогу. Декілька разів поспіль вона може підніматися, опускатися і знову вставати. Після того, як дитина навчиться вставати на ноги, вона починає переступати вздовж билець ліжечка і швидко досягає необхідної вправності. Тому з 9-ти місяців її можна вправляти в умінні ходити, підтримуючи за обидві руки. У 9-10 місяців дитина швидко ходить уздовж нерухомих предметів, тримаючись за них руками. Незабаром вона зможе це робити і вздовж гладенької стіни, злегка спираючись на неї долонями, потім почне переходити від одного предмета до іншого, роблячи самостійно один-два кроки.