3. Скрипкові концерти н. Паганіні.

Н.Паганіні був незадоволений поведінкою батька, який заробляв на ньому гроші, і вирішив втекти від нього. Поїхав до собору святого Луки на святкування церковні свята. Після виступу Паганіні в соборі, ніхто не наважився грати після нього. Його запросили працювати першим скрипалем Республіки, він погодився. До Паганіні прийшла незалежність від родини. У цей період життя він захопився азартними іграми. В Ліворно був випадок, коли він програв не тільки гроші, але й скрипку. І коли у Паганіні залишилось 3 ліри під час гри, раптом до нього потрапив великий виграш і тут маестро раптово зрозумів, що гравець – «самый ничтожный человек на свете». З того часу він більше не грав, а був дуже ощадним, рахував всі гроші, завів червоний блокнот для розрахунків і довгий час продавав квитки в касі сам, щоб його не обдурили касири. Став скнарою.

Коли Паганіні виграв гроші, то хотів викупити свою скрипку, але не зміг. Ввечері йому треба було грати на концерті, виручив його театральний імпресаріо Ліврон, який дав йому для виступу скрипку роботи видатного майстра Гварнері дель Джезу 1742 р. виготовлення. Після концерту володар скрипки вигукнув: «Ніхто крім Вас не повинен грати на цій скрипці». І, дійсно, крім Паганіні, за його життя ніхто не брав її в руки. Ця скрипка зберігається в Генуї і зараз.Тільки один раз на рік її торкаються пальці аидатних сучасних виконавців заради кращого її збереження.

В ці роки Паганіні закохується в невідому заможну даму, яка грала на гітарі і на 3 роки залишає сцену. Живе у неї, займається городом, вирощує квіти, а також пише твори: 12 сонат для скрипки і гітари, «Дует кохання» у 10 частинах для скрипки і гітари з назвами «Початок», «Благання», «Погодження», «Несміливість», «Радість», «Сварка» та ін.

У кінці 1804 р. Паганіні повертається до Генуї, пише музику, грає в оркестрі, отримує чин «капітана придворної гвардії», щоб бути допущеним до двору. З княгинею Елізою у нього виникають не тільки офіційні стосунки. Паганіні присвячує їй «Сцену кохання», написану для 2-х струн «Мі» і «Ля» ( інші під час виконання знімались). Потім княгиня вимагала написати твір тільки для однієї струни. «Я принял вызов», - казав Паганіні, - і через декілька тижнів написав воєнну сонату «Наполеон» для струни «Соль», яку він виконав на придворному концерті 25 серпня. З цього часу він полюбив цю струну. Ставив її на місце «ля» і налаштовував на м. 3 вище, що збільшувало напругу тембру. В цей час Паганіні завершує свій «Великий скрипковий концерт» e-moll, рукопис якого знайшли в Лондоні у 1972 році. У ньому відчувається вплив Віотті, Моцарта, має риси романтики. Цей концерт придбав епічний характер.

У 1808 році Еліза отримує у володіння Тосканське герцогство – столиця – Флоренція.С цього періоду життя Н.Паганіні 4 роки ще залишався придворним музикантом.

1813 р. – звільнюється з придворної служби, їде до Мілана. Тут вперше чує балет Зюсмайєра (учень В.Моцарта) «Весілля Бенвенето» і створює на тему «Танцю відьом» з балету свої «Варіації для скрипки з оркестром».В них він вперше у скрипковому виконавстві застосовує прийом sul ponticello на тремоло у підставки.

У 1814 році Паганіні приїздить з концертами у рідне місто. Дає там 5 тріумфальних виступів. Газети називали його генієм «незалежно від того, ангел він чи демон». Н.Паганіні бажає їхати до Європи, але суд перешкодив здійснити цей задум. Для цієї подорожі у Паганіні був створений концерт D-dur, виданий пізніше, як Перший – один з найпрекрасніших його творів. Як приклад був у нього І-й концерт П’єра Роде – французького скрипаля і композитора. Початок скрипкової партії включає східні тематичні елементи. Однак теми Паганіні розгорнуті у масштабне полотно великого романтичного напруження.

Героїчність І ч. – фанфарність переможних інтонацій, драматичні контрасти, розвиток інтонацій і образів, які намітились у попередньому концерті, тут відчуваються у повному обсязі. Але в цій частині музика насичена грандіозним пафосом, придбала епічний розмах і широту дихання. Героїчний початок поєднується з романтичною, природною лірикою і феєричною скерцозністю. Ця поліжанровість – характерна риса музики Паганіні. Драматургічний розвиток охоплює не тільки І ч., але і всю циклічну форму концерту.

Ліричний початок знаходить подальший розвиток у ІІ ч. Adagio, яке вражає мелодичним багатством, пристрасністю, насолодою життя. Тут сповна розкрилось мистецтво інструментального співу. Діюче, фантастичне Рондо та наступне за ним мальовниче, стрімке Скерцо попереджує знамениту Кампанеллу – фінал наступного концерту.